Правова охорона екологічних прав громадян

З цього приводу В.Б. Авер’янов  наголошує на необхідності радикально змінити ставлення до доктринального тлумачення поняття адміністративного права. Тобто це галузь права, що регулює здебільшого не управлінські відносини між державними й недержавними публічно-владними органами, з одного боку, і підвладними керованими об’єктами - з іншого, а різноманітні відносини між цими органами і приватними особами щодо забезпечення першими необхідних умов для ефективної реалізації належних приватним особам прав, свобод і законних інтересів. І лише як додаткова, тобто не першорядна, риса адміністративного права має враховуватись «управлінська складова предмета регулювання цієї галузі права». Отже, в узагальненому вигляді адміністративне право – це аж ніяк не «управлінське право», а, умовно кажучи, «публічно-сервісне» право, тобто спрямоване на обслуговування потреб та інтересів приватних осіб у їхніх відносинах з органами публічної адміністрації [40, с. 8-12]. Ми не цілком погоджуємось з вченим, так як за своїм характером відносини публічно-сервісної діяльності не належать до державного управління в його науковому розумінні, хоча й пов’язані з реалізацією виконавчо-розпорядчих повноважень відповідними органами. Вважаємо, що адміністративно-правову охорону екологічних прав громадян потрібно розглядати як частину державного управління.

В свою чергу О.Ю. Салманова зазначає, що адміністративно-правову охорону необхідно розглядати з урахуванням всього значення охоронної функції правової системи держави, для якої властива здатність не тільки перешкоджати відхиленням від нормальних процесів розвитку суспільних відносин у різноманітних сферах та їх усунення, але й виступати як ефективний організуючий і забезпечувальний засіб [39, с.25-26]. Це підтверджує, що саме адміністративно-правова охорона є складовою державного управління.

Деякі розбіжності ми бачимо, коли поняття «адміністративно-правової охорони» розглядається поряд з поняттям «адміністративно-правового захисту», що викликає деякі непорозуміння. Для подолання наявних непорозумінь пропонуємо розглянути більш детально поняття «адміністративно-правова охорона» та «адміністративно-правовий захист», що надасть нам змогу визначити особливості саме адміністративно-правової охорони.

Так, у юридичній літературі під  охороною розуміють превентивні  та профілактичні заходи, які здійснюються державними органами з метою попередження порушень прав громадян, а також  усунення різних перешкод для реалізації цих прав. На думку М.В. Пучкова, охорона як профілактична діяльність націлена на безпосереднє утвердження правомірної поведінки, на формування соціально зрілого та відповідального індивіда, який поважає соціальні норми, на формування у нього активної позиції і розвиток почуття громадського обов’язку [1, с.196]. Охорона – це система державних та громадських заходів організаційно - правового характеру, тобто обов’язок держави по забезпеченню прав та свобод громадян шляхом здійснення превентивних заходів. Забезпечення охорони – це форма дотримання прав та обов’язків, яка виражає діяльність, спрямовану на запобігання будь-яких порушень прав та свобод громадян шляхом витіснення негативних факторів соціального середовища, які можуть спровокувати або поліпшити порушення прав та свобод громадян. В свою чергу охорона екологічних прав громадян встановлює специфічні заходи примусу та форми захисту порушеного права. Можна цілком впевнено наголосити, що охоронні норми більш статичні, а норми захисту порушеного права більш динамічні.

Стосовно визначення поняття «адміністративно-правового захисту» наведемо деякі погляди вчених. Як зазначає М.В. Пучков, адміністративний захист – це спосіб відновлення громадянами свого адміністративно-правового статусу, який передбачає обов’язок держави поновити порушене право. Під захистом мається на увазі примусовий спосіб здійснення порушеного права з метою його поновлення. Захист охоплює заходи, які застосовуються для поновлення порушеного права [41, с. 244]. В свою чергу В.Б Авер’янов зазначає, що захист прав і свобод людини – це така форма їх забезпечення, яка відображає дію даного механізму, спрямовану на припинення порушень прав і свобод громадян, ліквідацію будь-яких перешкод, що виникають при їх здійсненні, відновлення порушених прав і свобод громадян [1, с.196].

Звернемо увагу на те, що захист екологічного права здійснюється тоді, коли дане право порушено, але при  цьому закріплено порядок захисту  порушеного права. Захист порушених  прав насамперед передбачає: вимоги у  встановленому порядку відшкодування  збитків, екологічної шкоди, заподіяної природним об’єктам, які знаходяться у власності або користуванні громадян, здоров’ю забрудненням навколишнього природного середовища, а також при необхідності і моральної шкоди; вимоги усунення перешкод у здійсненні громадянами своїх екологічних прав, інтересів тощо.

Адміністративна форма захисту  регламентується ст. 40 Конституції  України, Законом України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 року, згідно якого громадяни можуть звертатися в органи державної влади, місцевого самоврядування, об’єднання громадян, до підприємств, організацій незалежно від форм власності із зверненнями, зауваженнями, пропозиціями і скаргами, у тому числі й з екологічних питань (ст.1) [42]. Таким чином, захист екологічних прав громадян здійснюється шляхом визнання або підтвердження цих прав; припинення порушення цих прав; усунення перешкод для їх здійснення; відновлення порушених прав; стягнення з винного збитків; компенсація моральної шкоди та іншими передбаченими законами способами [13, с.81].

Все це свідчить про те, що «охорона» та «захист» - поняття взаємопов’язані, але не тотожні. Н.І. Матузова твердить, що охорона та захист суб’єктивного права або інтересу, який охороняється законом, – не одне й те ж саме: охороняються вони постійно, а захищаються тільки тоді, коли порушуються. Захист є моментом охорони, однією з його форм, але ці поняття не збігаються [43, c.130-131]. Цілком погоджуємося з думкою вченої, так як вважаємо, що адміністративно-правовий захист - це форма забезпечення прав громадян, яка спрямована на припинення порушення прав громадян (у нашому випадку екологічних) та охоплює заходи захисту, які застосовуються для поновлення порушеного права. В свою чергу захист – це одна з форм охорони, під якою розуміємо усю сукупність способів, методів, прийомів впливу на відносини, які закріплені у нормативних актах різної юридичної сили.

З наведеного вище випливає, що адміністративно-правова  охорона екологічних прав поєднує  у собі ті основні правила, які  спрямовані на збереження, використання та відтворення екологічних прав громадян, покликана захищати інтереси особи, піклуватися про задоволення її потреб, захищати та охороняти громадян від свавілля та зловживань, встановлює специфічні заходи примусу та форми захисту порушеного права.

Зобов’язальні норми зобов’язують вчиняти певні дії. Так, ст. 53 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» передбачає, що підприємства, установи та організації зобов’язані забезпечувати екологічне безпечне виробництво, зберігання, транспортування, використання, знищення, знешкодження і захоронення мікроорганізмів, інших біологічно активних речовин та предметів біотехнології, а також інтродукцію, акліматизацію і реакліматизацію тварин і рослин, розробляти і здійснювати заходи щодо запобігання та ліквідації наслідків шкідливого впливу біологічних факторів на навколишнє природне середовище та здоров’я людини. В свою чергу в ст. 54 зазначеного Закону передбачено, що місцеві ради, підприємства, установи, організації та громадяни при здійсненні своєї діяльності зобов’язані вживати необхідні заходи щодо запобігання та недопущення перевищення встановлених рівнів акустичного, електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого фізичного впливу на навколишнє природне середовище і здоров’я людини в населених пунктах, рекреаційних і заповідних зонах, а також в місцях масового скупчення і розмноження диких тварин [18]. Стає зрозумілим, що зобов’язальні норми зобов’язують вчиняти певні дії стосовно охорони екологічних прав громадян, а саме недопущення та запобігання забруднення навколишнього природного середовища, так як право на безпечне навколишнє природне середовище є фундаментальним екологічним правом громадян.

Наступну групу норм складають уповноважуючі норми, тобто ті, які уповноважують на здійснення певних дій. Так, згідно Положення про Міністерство транспорту та зв’язку України від 05.01.2005 Міністерство транспорту вживає заходи щодо зменшення шкідливого впливу функціонування транспорту на довкілля та забезпечення екологічної безпеки на транспорті, здійснює в межах своїх повноважень правове регулювання екологічної безпеки на транспорті за погодженням з Мінприроди України та контроль за станом профілактики і запобігання правопорушенням, додержанням законодавства України [15, с.197]. Тобто дані норми передбачають можливість діяти адресату у рамках вимог даної норми за своїм розсудом, але з обов’язковим дотриманням встановленого правового режиму [50, с.91].

Стимулюючі норми стимулюють виконання  покладених обов’язків. На сьогодні дані норми, на жаль, не мають повної своєї реалізації та не виконують своєї головної функції. Це насамперед пов’язано з відсутністю матеріальної винагороди, тобто діючі нормативно-правові акти не стимулюють належним чином як державних, так і громадських діячів.

ІІ. Залежно від предмета регулювання розрізняють матеріальні та процесуальні норми. Матеріальні норми – це норми, що закріплюють комплекс обов’язків і прав, а також відповідальність учасників управлінських відносин, які регулюються адміністративним правом, тобто закріплюють їх адміністративно-правовий статус. Так, право на екологічну освіту може бути реалізоване на формальному, неформальному та контрактному рівні. Це право є складовою частиною конституційного права на освіту та закріплене у Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища». Механізм реалізації цього права визначено у спеціальних законах освітянської сфери: Закони України «Про освіту», «Про дошкільне виховання», «Про загальну середню освіту» тощо.

В свою чергу процесуальні норми – це норми, що визначають методи (способи, порядок, процедури) діяльності щодо реалізації державного управління і регламентують управлінські відносини; процедурні – визначають процедуру виконання певних дій [51, с.20]. Так, право на відшкодування шкоди, заподіяної порушенням права на безпечне довкілля реалізується шляхом звернення до суду з позовом до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди не лише здоров’ю, а також майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище (ст.9) [18].

ІІІ. За юридичною силою нормативних  актів, у яких норми зафіксовані: 1) містяться у законах; 2) в указах, розпорядженнях, постановах, рішеннях, наказах, інструкціях тощо. Класифікація норм за юридичною силою має важливе  значення стосовно адміністративно-правової охорони екологічних прав громадян та буде розглянута нами у окремій главі бакалаврської роботи.

Таким чином, ми з’ясували, що правова  норма встановлює загальну програму поведінки учасників у сфері  державного управління шляхом представлення їм суб’єктивних прав та встановлення юридичних обов’язків. Тобто адміністративно-правова охорона екологічних прав поєднує у собі ті основні правила, які спрямовані на збереження, використання та відтворення екологічних прав громадян. За допомогою адміністративно-правової норми формується режим управління, котрий виключає можливість свавілля у діях суб’єкта – носія владних повноважень. Так, у підґрунтя адміністративно-правової охорони екологічних прав громадян покладені наступні норми: а) за формою припису: заборонні, зобов’язальні, уповноважуючі та стимулюючі; б) залежно від предмета регулювання – матеріальні та процесуальні;

в) залежно від юридичною сили: містяться в указах, розпорядженнях, постановах, рішеннях, наказах, інструкціях  тощо.

Другою складовою адміністративно-правової охорони екологічних прав громадян є специфіка методів управління. Важливе значення для визначення адміністративно-правової охорони є специфіка методів управління. Нагадаємо, що під методами будь-якої діяльності слід розуміти способи, прийоми, засоби, які використовуються для досягнення поставленої мети і становлять зміст цієї діяльності. У теорії державного управління під методами розуміють засоби практичної реалізації завдань та функцій діяльності органів управління. Інакше кажучи, метод управління – це спосіб здійснення управлінських функцій, впливу суб’єкта управління на об’єкт [52, с.146].

Універсальними методами державної діяльності, які використовуються в усіх сферах на всіх її рівнях, а  в багатьох випадках й визначають зміст та конкретний прояв інших методів є переконання та примус. Методи переконання і примусу не можна відривати один від одного, оскільки між ними існує діалектична єдність, вони мають об’єктивний характер, їх використання визначається рівнем розвитку суспільних відносин. В сучасних умовах висвітлення питання переконання, його співвідношення з примусом пов’язане з глибоким усвідомленням необхідності пріоритетів у забезпеченні прав, свобод людини, осмислення й узагальнення нових явищ державного життя, форми участі громадськості в управлінні, що і визначає його виняткове теоретичне та практичне значення. Мета переконання як особливого засобу правового впливу полягає в тому, щоб учасник управлінських відносин дотримувалися вимог закону через їх внутрішнє визнання, а не внаслідок сліпого підкорення велінням влади. Це означає впровадження дисциплінованості, розуміння того, що громадська дисципліна і законність становлять необхідну умову суспільної побудови правової незалежної демократичної держави, а також формування свідомої звички, спрямованої на дотримання правових вимог, почуття неприпустимості їх порушення, потреби активно боротися з правопорушеннями [1, с.123].

У науковій літературі під переконанням розуміють засіб впливу на свідомість та поведінку людей, комплекс виховних, роз’яснювальних та заохочувальних заходів, які здійснюються з метою підвищення свідомості, організованості та дисциплінованості, сумлінного дотримання громадянами всіх правових норм [53, с.168-170].

Дотримання правил співжиття в  правовій державі здійснюється свідомо, добровільно, оскільки право втілює в собі волю народу, його норми є загальнообов’язковими, спираються на підтримку держави і громадську думку. Проте дотримання встановлених правил, на жаль, ще не стало звичайним правилом поведінки для всіх членів суспільства внаслідок невідповідності свідомості окремих осіб суспільній свідомості. Деякі з них порушують встановлений правопорядок та чинне законодавство. За цих умов держава змушена поряд із засобом переконання застосовувати і засоби примусу до осіб, які вчиняють правопорушення [1, с. 124]. Застосування примусових заходів істотно впливає на реалізацію прав людини, тому їх застосування можливе лише у випадках, викликаних особливою необхідністю: забезпечення безпеки, прав і свобод людини, забезпечення державного суверенітету та цілісності України, рятування життя й майна людей, попередження, припинення, розслідування адміністративних проступків та злочинів і притягнення винних до відповідальності, забезпечення громадського порядку та громадської безпеки тощо [54, с. 243].