Правова охорона екологічних прав громадян

Оскільки для різних об’єктів, що утворюють навколишнє природне середовище, встановлюються різні правові режими їх використання, то й правові механізми їх охорони  теж різні. Наприклад, ст. 59 КУпАП передбачена відповідальність за забруднення і засмічення вод, порушення водоохоронного режиму на водозаборах, яке спричиняє їх забруднення, водну ерозію ґрунтів та інші шкідливі явища, а також за введення в експлуатацію підприємств, комунальних та інших об’єктів без споруд і пристроїв, що запобігають забрудненню і засміченню вод або їх шкідливій дії. Ст. 72 КУпАП передбачена відповідальність за пошкодження лісу стічними водами, хімічними речовинами, нафтою й нафтопродуктами, промисловими та комунально-побутовими викидами, відходами, що спричиняє його усихання та захворювання. Ст. 79 КУпАП встановлює відповідальність за введення в експлуатацію нових та реконструйованих підприємств, споруд та інших об’єктів, які не задовольняють вимоги з охорони атмосферного повітря та інші [49].

Стосовно адміністративної відповідальності за посягання на екологічні права громадян вважаємо найбільш доцільним застосовувати поділ адміністративних правопорушень залежно від об’єкта посягання та за суб’єктним складом. Залежно від об’єкта посягання адміністративні правопорушення поділяються на адміністративні правопорушення стосовно права власності на природні ресурси (глава 4 ст. 47-51 Кодексу України про адміністративні правопорушення); адміністративні земельні правопорушення (глава 7 ст. 52-56 Кодексу України про адміністративні правопорушення); адміністративні надрові правопорушення (ст. 57, 58 Кодексу України при адміністративні правопорушення); водні правопорушення, передбачені ст.59-62 Кодексу України про адміністративні правопорушення; лісові адміністративні правопорушення, які передбачені ст. 63-77 Кодексу України про адміністративні правопорушення; адміністративні атмосферні правопорушення (ст. 78-83 Кодексу України про адміністративні правопорушення); адміністративні фауністичні правопорушення, передбачені в ст. 85-89 Кодексу України про адміністративні правопорушення; правопорушення природно - заповідних та інших природоохоронних норм правил; адміністративні еколого небезпечні правопорушення; правопорушення в галузі охорони праці та здоров’я населення. Залежно від суб’єктного складу адміністративні правопорушення поділяються на правопорушення, вчинені посадовими особами, вчинені посадовими особами і громадянами, тільки громадянами [49].

Розглядаючи адміністративну  відповідальність за посягання на екологічні права громадян, зазначимо, що вона має примусовий характер, нормативно врегульована, реалізується в специфічних процесуальних формах. Специфіка адміністративної відповідальності полягає у тому, що вона наступає за правопорушення (проступок), під яким, згідно зі ст. 9 КУпАП, визначається протиправне, винне діяння (дія чи бездіяльність), що посягає на державний чи громадський порядок, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління, за яке законодавством передбачена адміністративна відповідальність [49].

Протиправність є виразником специфічних соціальних зв’язків і означає посягання винне (умисне або необережне) на суспільні відносини, які регулює і охороняє адміністративне право. Саме використання цієї ознаки законодавець проводить у межах норм адміністративного права, що приймається, розмежувальні лінії, які реально дозволяють правозастосовчим органам точно кваліфікувати різні протиправні діяння, особливо ті, які подібні за ознаками (наприклад, адміністративні проступки і злочини). Протиправність – це внутрішня властивість адміністративного проступку. Вона може проявляться у матеріальній формі, при посяганні суб’єкта на права особи, та формальні – при посяганні на правову форму, яка знаменує собою лише непокірність закону, загальнообов’язковим правилам [139, с. 22].

Для правильної кваліфікації конкретного екологічного правопорушення велике значення має вирішення питання  про наявність або відсутність  суспільної небезпеки. Слід відмежувати  адміністративно-правові діяння від  аналогічних злочинів у сфері  охорони екологічних прав громадян, поєднуючи два підходи: 1) виходячи із загальних відмежованих ознак та внутрішніх, які є в кожному суспільно небезпечному діянні; 2) виходячи з гіпотези і диспозиції цих діянь. Так, диспозиція ч.1 і 2 ст. 245 Кримінального кодексу України забороняє адресату норми умисно знищувати або істотно пошкоджувати лісові масиви, зелені насадження навколо населених пунктів, уздовж залізниць або інших таких територій шляхом підпалу або іншим загально небезпечним способом, якщо ці діяння спричинили людські жертви або завдали особливої шкоди. Щодо адміністративного делікту, передбаченого ст. 77 КУпАП, порушення вимог пожежної безпеки в лісах, то гіпотеза тут визначає такі умови, за яких настає чинність указаних в ній правил (ч.1 ст. 77 «Порушення вимог пожежної безпеки в лісах»). Зазначимо, що для адміністративного делікту характерне не покарання, а адміністративне стягнення [30, с. 103].

Розглядаючи суспільну  шкідливість, можна зазначити, що це поняття абстрактне, а процедура застосування покарань і стягнень дуже конкретна. Можна також сказати, що ступінь суспільної шкідливості діяння конкретизується через передбачену законом процедуру застосування стягнень і покарань та їх розмір. Чим вищий ступінь суспільної шкідливості, тим складніша процедура накладання стягнень і більша їх суворість. Таким чином, наведене підтверджує, що ключовим моментом при розмежуванні різних видів юридичної відповідальності є саме процедура, порядок накладання відповідних стягнень [36, с. 375].

Якщо уважно проаналізувати склади адміністративних правопорушень, викладені в КУпАП та інших законів, якими встановлюється адміністративна відповідальність, можна визначити, що в основному це норми з технічним змістом. Є.В. Додін зауважує, що самі по собі технічні норми не мають дійсно ціннісного характеру – вони можуть служити всім, не зважаючи на класові інтереси, оцінки тощо [140, с.52].

Загальнолюдські цінності, як відомо, захищають кримінально-правові  санкції. Жодна норма природного права не захищається адміністративно-правовою санкцією, оскільки вона призначена для захисту публічного інтересу. Але публічний інтерес конкретно людиною не завжди сприймається як його особистий, приватний інтерес навіть тоді, коли публічний інтерес певною мірою відображає його власний. Тому порушення публічного інтересу, тим більше, якщо він виражений у технічних нормах, часто не вважається проступком, особливо тоді, коли ці норми не співпадають з нормами буденної свідомості [126, с. 61].

Адміністративна відповідальність настає лише за наявності вини, яка існує у двох формах: умислу та необережності. Згідно зі статтею 11 КУпАП адміністративне правопорушення визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити. Якщо поняття умислу пов’язане з психічним ставленням особи до свого діяння і його наслідків, то при визначенні необережності до уваги береться ставлення лише до шкідливих наслідків [141, с. 130].

Згідно зі статтею 10 КУпАП  адміністративне правопорушення визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх, або свідомо допускала настання цих наслідків. Юридичним вираженням шкідливості адміністративного проступку є його протиправність, яка означає, що дія або бездіяльність прямо заборонені адміністративно-правовими нормами [49]. Правопорушення, передбачені ч. 1 ст. 59 КУпАП можуть бути вчинені як умисно, так і необережно, а правопорушення , передбачені ч. 2 ст. 59, характеризуються як умисні [49].

Отже, щоб людина усвідомлювала протиправний характер своїх дій, вона повинна знати положення законів, норми яких забороняють дію або бездіяльність певних дій. П.А. Воробей визначає, що вилучити із законодавства та практики його застосування об’єктивне інкримінування поки що неможливо. Ніяка правова система, ніяке кримінальне законодавство не вільні від об’єктивного ставлення в вину. Майже всі правові системи й кримінальні кодекси дотримуються правила, згідно з яким незнання закону не звільняє особу від кримінальної відповідальності. Це правило також поширюється на іноземців і осіб без громадянства, але незнання закону- річ зовсім можлива, а значить, не можна при цьому виключити об’єктивного ставлення в вину [142, с. 10]. Як зазначає Д.М. Лук’янець, правильним буде закріплення в законі права особи, котра притягується до адміністративної відповідальності, оспорювати свою вину за мотивом незнання закону в двох аспектах. По-перше, за неможливістю ознайомлення з законом або іншим нормативно-правовим актом, по-друге, за фактом неправильного використання норми в тих випадках, коли відповідна норма викладена таким чином, що дає підстави неоднозначного її тлумачення. Це буде надійною гарантією захисту від об’єктивного ставлення у вину [143, с. 56]. На нашу думку, дане твердження є хибним, адже вважаємо, що оціночна діяльність людини зумовлена найрізноманітнішими факторами, та кожна людина одні й ті ж проступки оцінює суб’єктивно. Тому повинна існувати правова заборона, яка дозволяє вибирати такий варіант поведінки, який відповідає даній забороні. Тому такий мотив, як незнання закону, на нашу думку, не повинен бути підставою для звільнення від адміністративної відповідальності.

Зазначимо, що дослідження  адміністративної відповідальності за посягання на екологічні права громадян переважною мірою ведуться в межах  охоронної концепції, згідно з якою адміністративна відповідальність виконує функцію охорони багатьох видів суспільних відносин від протиправних посягань. В основі охоронної концепції лежить положення, закріплене в КУпАП, згідно з яким законодавство про адміністративні правопорушення має завданням охорону суспільного ладу України, власності, соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян, а також прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого порядку управління, державного і громадського порядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного й неухильного додержання Конституції і законів України, поваги до прав, честі та гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов’язків, відповідальності перед суспільством [126, с. 66].

Логічним продовженням охорони  є покарання за вчинення адміністративного правопорушення та застосування до нього стягнень у вигляді тих чи інших позбавлень. Стосовно адміністративної відповідальності за посягання на екологічні права громадян, то ми бачимо, що це насамперед обмеження матеріального, морального, особистого характеру. Так, згідно ст. 91-4 КУпАП відмова від надання чи несвоєчасне надання за запитами повної та достовірної екологічної інформації, передбаченої законодавством, - тягне за собою накладення штрафу на службових та посадових осіб від трьох до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян [49]. Ст. 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення закріплює такі види адміністративних стягнень: попередження, штраф, оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення; конфіскацію предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, грошей, одержаних внаслідок адміністративного правопорушення; позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові; виправні роботи; адміністративний арешт [49].

Стосовно суб’єктів  адміністративних деліктів, то ми бачимо, що Кодекс України про адміністративні правопорушення не конкретизує, які особи є суб’єктами адміністративного проступку. Так, відповідно до чинного законодавства, суб’єктом адміністративного правопорушення можуть бути лише особи, що досягли на момент здійснення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку (ст.12 КУпАП). Іноземні громадяни й особи без громадянства, які перебувають на території України, підлягають адміністративній відповідальності на загальних підставах. Щодо адміністративної відповідальності юридичних осіб, то можна зазначити, що це питання є дискусійним у правовій науці. Адміністративну відповідальність юридичної особи не можна розглядати ні як відповідальність посадової особи, ні як відповідальність адміністрації, ні як відповідальність колективу адміністрації. Це нове явище в адміністративному праві, народжене суспільно-економічними перетвореннями в українському суспільстві, яке потребує відповідного дослідження [126, с. 64]. На нашу думку, для усунення даних непорозумінь стосовно визначення юридичної особи суб’єктом адміністративних правопорушень, необхідно чітко визначити у розділі 2 Кодексу України про адміністративні правопорушення статтею 14 (1) «Відповідальність юридичних осіб», так як ми бачимо, що велика кількість прийнятих законів фактично встановила адміністративну відповідальність для юридичних осіб.

Суб’єктами правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 59, можуть бути як посадові особи, так і окремі громадяни, а суб’єктами згідно ч. 2 ст. 59 – тільки посадові особи. Закон України «Про виключну економічну зону України» за порушення законодавства про виключну економічну зону України передбачає адміністративну відповідальність фізичних та юридичних осіб. В свою чергу ст. 26 «Забруднення морського середовища» передбачає адміністративну відповідальність юридичних осіб за незаконне забруднення морського середовища виключної економічної зони України речовинами, шкідливими для здоров’я людей та живих ресурсів моря, іншими відходами, матеріалами та предметами, які можуть спричинити шкоду чи скласти перешкоду для правомірної діяльності на морі, а також інші порушення правил, які не допускають забруднення морського середовища [144, с. 499].

Щодо, класифікації органів, які мають право розглядати справи про адміністративні правопорушення, то вони складають систему органів Міністерства екології та природних ресурсів, та систему галузевих органів. Коло органів та посадових осіб, яким надано право здійснювати притягнення до адміністративної відповідальності за посягання на екологічні права громадян, визначено в розділі ІІІ главі 17 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Зокрема, до них відносяться органи Державного ветеринарного контролю; органи Державної служби з карантину рослин; органи Державного контролю у насінництві; спеціально уповноважені органи виконавчої влади в сфері захисту рослин; органи, що здійснюють управління і контроль за використанням і охороною вод і відновлення водних ресурсів; органи рибоохорони; органи лісового господарства; органи Міністерства екології та природних ресурсів України та інші [49]. Примус надає діяльності держави властивостей державного управління. Як зазначає В.Ф. Опришко, саме орган управління, що реалізує відповідні управлінські функції у певній сфері, від імені держави, як правило, притягує винних до адміністративної відповідальності [145,с. 20].

Так, державна санітарно-епідеміологічна  служба Міністерства охорони здоров’я України, повноваження якої регулюються  Законом України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» від 24.02.1994 року, здійснює контроль за додержанням юридичними і фізичними особами санітарного законодавства з метою попередження, виявлення, зменшення або усунення шкідливого впливу небезпечних факторів на здоров’я людей, а також застосовує заходи правового характеру відносно правопорушників. Відповідно до вимог ст. 47 цього Закону розглядати справи про адміністративні правопорушення, а відтак і накладати адміністративні стягнення за відповідні порушення мають право посадові особи Державної санітарно-епідеміологічної служби [143, с. 29].