Міжнародне екологічне право

 

                 Реферат

                             на тему:

          Міжнародне екологічне право

 

 

 

 

 

 

                                                             

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

 

 

   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                       1. Вступ

   Глобальні екологічні проблеми, вплив яких на розвиток земної цивілізації в цілому і кожної держави окремо поступово усвідомлено переважною більшістю населення планети, зумовлюють необхідність зміцнення між-народного співробітництва в галузі охорони навколишнього середовища. У цих умовах відбувається формування міжнародного екологічного права як одного з інструментів вирішення таких проблем і форми реалізації міжнародного співробітництва.

   Вперше ідеї про необхідність міжнародного співробітництва у сфері охорони навколишнього середовища прозвучала у 1913 р. на І Природо-охоронній міжнародній конференції (м. Берн), проте реально ці ідеї почали втілюватися у життя лише у другій половині ХХ ст.

   Міжнародне екологічне право виникло як закономірна реакція міжна-родного співтовариства на глобальні екологічні проблеми - забруднення атмосферного повітря, що викликає транскордонні наслідки, небезпечні зміни клімату, пов'язані з викидами парникових газів і скороченням лісів, особливо тропічних, руйнування озонового шару, забруднення морів і континентальних транскордонних вод, деградація тваринного і рослинного світу, скорочення біологічного різноманіття на Землі та ін

   2. Поняття та принципи міжнародно-правової охорони навколишнього середовища

        2.1. Процес становлення міжнародного екологічного права.      

 Міжнародні відносини з приводу  охорони навколишнього середовища  складають предмет міжнародного  екологічного права. Слід одразу  зауважити, що сама назва „міжнародне екологічне право” підтримується не всіма авторами. У вітчизняній та російській літературі частіше викори-стовується терміни „міжнародне право охорони навколишнього середовища” або „міжнародне право навколишнього середовища”. Змістовної різниці між цими поняттями практично не існує, хоча термін „міжнародне екологічне право” видається більш доцільним в силу його інтернаціонального застосування.       

 Міжнародне екологічне право – це сукупність принципів і норм між-народного публічного права, що регулюють відносини у сфері охорони навколишнього середовища та раціонального використання його ресурсів.        

 Міжнародне екологічне  право є однією з наймолодших  галузей міжнародного публічного  права. Датою його зародження  можна вважати проведення у  1972 р. Стокгольмської конференції ООН з навколишнього середовища. За результатами цієї конференції було прийнято два основоположні документи – Стокгольмська декларація, яка визначила 26 принципів екологічно коректної поведінки держав, та Програма дій, на основі якої було розроблено Програму ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП).        

 Значною подією  у процесі становлення міжнародного  екологічного права стало проведення  під егідою ЮНЕП Наради урядових  експертів (Монтевідео, 1981 р.), на  якій обговорювалися питання боротьби з транс-кордонними забрудненнями, компенсації екологічної шкоди тощо.       

 У 1992 р. в Ріо-де-Жанейро  була проведена Конференція ООН  з навко-лишнього середовища і розвитку, участь у якій взяли представники 179 держав. У ході цієї конференції було прийнято низку документів, найважливішими серед яких є:

· Декларація Ріо-де-Жанейро  з навколишнього середовища і  розвитку (часто також називається  „Декларацією Ріо” та „Зеленим кодексом поведінки держав”). Ця Декларація є логічним продовженням Стокгольмської декларації 1972 р. і закріплює нові принципи співробітництва держав у сфері охорони навколишнього середовища;

· Порядок денний на ХХІ  ст.;

· Конвенція про біологічне різноманіття.       

 На європейському  континенті інтенсивне співробітництво  розпочалося у 1993 р., коли відбулася Європейська конференція міністрів охорони навко-лишнього середовища (м. Люцерна, Швейцарія), на якій було прийнято Програму дій з охорони навколишнього середовища для Центральної та Східної Європи.       

 Аналогічного рівня  конференція відбулася у Софії  1995 р., на якій схвалено Керівні  принципи доступу до екологічної  інформації та участі громадськості  у прийнятті рішень у сфері  навколишнього середовища. На основі  цих Принципів у 1998 р. було  прийнято однойменну Конвенцію, учасниками якої є 35 держав, в т.ч. і Україна.       

 Міжнародно-правова  охорона навколишнього середовища  являє собою сукупність цілеспрямованих  дій суб’єктів міжнародного права,  спрямованих на охорону природного  середовища, забезпечення його раціонального використання з метою збереження сприятливої для життєдіяльності людства планетарної екосистеми.      

 Міжнародне співробітництво  у галузі охорони навколишнього  середо-вища здійснюється на глобальному (всесвітньому), регіональному (напр., європейському, панамериканському, тихоокеанському тощо) та локальному (напр., придунайському, карпатському, азово-чорноморському) рівнях.      

 

        2.2. Основні напрями діяльності міжнародно-правової охорони нав-колишнього середовища.

      Зміст міжнародно-правової охорони навколишнього середовища скла-дають такі основні напрями діяльності:

· обмеження шкідливих  впливів на навколишнє середовище;

· встановлення раціонального  та екологічно доцільного режиму використання природних ресурсів;

· міжнародна охорона природних пам’ятників та резервацій;

· регулювання науково-технічного співробітництва держав у сфері  охорони навколишнього середовища.       

 Перелік об’єктів  навколишнього середовища, щодо  яких здійснюється міжнародно-правова  охорона, є досить широким. В цілому ж можна виділити такі їх групи:

· об’єкти природного (живого)середовища – флора і  фауна;

· об’єкти неживого середовища – морські і прісноводні басейни (гідросфера), повітряний басейн (атмосфера), ґрунт (літосфера), та космічний простір;

· об’єкти штучного середовища, утворені внаслідок діяльності людини.     

    

         2.3. Два рівня принципів міжнародно-правової охорони навколиш-нього середовища.

         В галузі міжнародно-правової охорони навколишнього середовища сформовано два рівня принципів – основні принципи міжнародного права (принципи, передбачені, перш за все Статутом ООН) які мають силу норм jus cogens, та спеціальні принципи, закріплені Стокгольмською декларацією 1972 р. та Декларацією Ріо-де-Жанейро 1992 р. До таких спеціальних принципів, зокрема, відносяться:

· право людей на життя  у сприятливому оточуючому середовищі;

· відповідальність людства  за охорону довкілля перед нинішнім та прийдешніми поколіннями;

· суверенне право  держав використовувати власні природні ресурси та обов’язок не завдавати шкоди навколишньому середовищу інших держав;

· принцип міжнародної  відповідальності за екологічну шкоду;

· принцип міжнародного співробітництва держав у сфері  охорони довкілля на основі їх рівноправності;

· принцип попередження забруднення морів;

· принцип сталого  розвитку – означає, що економічний  розвиток не може здійснюватися на шкоду навколишньому середовищу;

· доступ громадськості  до екологічної інформації та участі у вирішенні екологічних питань;

· забезпечення екологічної безпеки усіх видів діяльності;

· принцип „забруднювач платить” – означає обов’язок  держави передбачати у національному  законодавстві механізми стягнення  плати за забруднення навколишнього  середовища та спрямування отриманих  платежів на програми охорони навколишнього середовища. 

 

 

        3. Джерела міжнародного екологічного права      

 Незважаючи на те, що міжнародне екологічне право  є досить молодою галуззю міжнародного  публічного права, воно має  розвинуту систему джерел. Серед  міжнародних договорів, які регламентують міжнародне співробітництво у сфері охорони довкілля, чільне місце посідають загальнополітичні договори, окремі розділи чи статті яких присвячені екологічним питанням. До таких договорів, зокрема, відносяться:

· Статут ООН;

· Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва у Європі 1975 р.;

· Договір про заборону випробувань ядерної зброї в  атмосфері, у космічному просторі та під водою 1963 р.;

· Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р.;

· Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів та в його надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення 1971 р.      

 Крім загальнополітичних, існує значна кількість міжнародних  договорів, спеціально спрямованих  на охорону навколишнього середовища. Згідно з реєстром ЮНЕП існує більше тисячі універсальних та регіональних договорів і близько чотирьох тисяч двосторонніх договорів, які стосуються охорони довкілля. Залежно від змісту ці договори можна умовно поділити на дві групи:      

1) комплексні договори, спрямовані на охорону навколишнього середо-вища в цілому:

· Базельська конвенція  про контроль за транскордонним переміщенням небезпечних відходів та їх використанням 1989 р.;

· Конвенція про біологічне різноманіття 1992 р.;

· Конвенція про доступ до екологічної інформації та участі громадськості у прийнятті рішень у сфері навколишнього середовища 1998 р.      

2) поресурсні договори, спрямовані на охорону окремих  видів природних об’єктів:

· Конвенція ООН з  морського права 1982 р.;

· Конвенція про забруднення  моря скиданням відходів та інших матеріалів 1972 р.;

· Конвенція про попередження забруднення моря з суден 1973 р.;

· Конвенція про охорону  дикої флори і фауни 1979 р.;

· Конвенція про міжнародну торгівлю видами флори і фауни, які  перебувають під загрозою зникнення 1973 р.;

· Конвенція про збереження мігруючих видів тварин 1979 р.;

· Конвенція про транскордонне  забруднення повітря на великі відстані 1979 р.;

· Віденська конвенція  про охорону озонового шару 1992 р.;

· Рамкова конвенція  ООН про зміну клімату 1992 р. та Кіотський протокол до неї 1997 р.;

· Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу 1980 р.;

· Конвенція про оперативні повідомлення про ядерні аварії 1986 р.;

· Конвенція про допомогу у випадку ядерної аварії або  радіаційної аварійної ситуації 1986 р.      

 Рішення міжнародних організацій  та конференцій у сфері охорони  навколишнього середовища, як правило,  мають рекомендаційний характер. До таких рішень, крім уже названих  Стокгольмської декларації 1972 р.  та Декларації Ріо-де-Жанейро  1992 р., відносяться Всесвітня хартія природи 1982 р., затверджена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН, Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1803 (XVII) 1962 р. „Невід’ємний суверенітет над природними ресурсами” тощо. У випадках, передбачених установчими документами міжнародних організацій, їх рішення можуть мати і обов’язковий характер. Прикладами таких рішень можуть бути Директива Парламенту та Ради ЄС від 20.12.1994 р. стосовно викидів летючих органічних сполук (ЛОС), що виникають зі сховищ нафти та при її транспортуванні з терміналів до сервісних станцій, а також Директива Парламенту та Ради ЄС від 23.03.1994 р., яка стосується заходів, що вживаються для запобігання забрудненню повітря вихлопами автотранспортних засобів.      

 Міжнародно-правовий  звичай в якості джерела міжнародного екологічного права фактично не використовується. Зумовлено це, перш за все, незначним віком самого міжнародного  екологічного права, а також значною кількістю відповідних міжнародних договорів, які з достатньою повнотою регулюють відносини у сфері міжнародної охорони довкілля і фактично унеможливлюють виникнення нових звичаєвих норм. 

 

 

      4. Міжнародне співробітництво у сфері охорони навколишнього середовища під егідою ООН.

 

        4.1. Організації під керівництвом ООН у сфері охорони навколиш-нього середовища.       

 Основний обсяг роботи, спрямованої  на координацію міжнародного  співробітництва у сфері охорони  навколишнього середовища, під егідою  ООН здійснюється в рамках:

• Програми ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП);
• Всесвітньої організації з охорони здоров’я (ВООЗ);
• Організації ООН з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО);
• групи Світового банку, Форуму ООН по лісам.

         На   регіональному   рівні  природоохоронними питаннями займаються:

• Європейська економічна комісія (ЄЕК);
• Економічна комісія для Африки (ЕКА);
• Економічна комісія для Латинської Америки та Карибського басейну (ЕКЛАК);
• Економічна комісія для Азії та Тихого Океану (ЕСКАТО).