Роль архівів і музеїв в інформаційній інфраструктурі України

Виявлено й проаналізовано головні етапи розвитку музейної діяльності в Україні в сфері  нових інформаційних технологій. Запропоновано й обґрунтовано таку хронологічну послідовність процесу:

– З часу проголошення незалежності України на початку 90х рр. ХХ ст. відбувається початок переходу музейного сектору держави до світових стандартів правового, техніко-технологічного, методологічного характеру.

– На протязі 90х рр. ХХ ст. найбільш розвинені музеї в державі проводять комп’ютеризацію своєї роботи на рівні обліку і наукової обробки музейних предметів. Здійснюється поступова перебудова форм і методів роботи музейних працівників з урахуванням розвитку нових інформаційних технологій.

– Наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. на фоні широкого розповсюдження Інтернет в Україні відбувається стрімкий процес інтеграції національної історико-культурної спадщини в глобальну мережу.

В задачі даного дослідження  входить проведення ретроспективного аналізу названих аспектів з точки  зору їх відношення до музейної справи України; характеристика сучасного стану української музейної мережі, можливості та перспективи подальшого розвитку.

Серед методів, окрім  ретроспективного аналізу, застосовані  такі: синтез, порівняння, короткий історичний екскурс, системний підхід, абстракція, узагальнення, класифікація та інші[12, c. 14–16].

Метою дослідження є  ґрунтовне доведення і пропаганда тези про необхідність державної  та суспільної підтримки програм  розвитку нових інформаційних технологій (далі скорочення – НІТ) в культурно-освітньому (в тому числі музейному) секторі держави.

Пам’ять про яскраві  події у житті людини, сім’ї, роду, племені, етносу, народу стикалася на перехресті часу та простору з технологіями фіксації, збереження, відображення інформації.

Піктографія, клинопис, ієрогліфіка, алфавітне письмо, фіксуючи історичну пам’ять, залишали по собі такі матеріальні об’єкти як: глиняна табличка, різного роду свитки (папірусові, пергаментні, берестяні та ін.), книга з багатьма її модифікаціями (газета, брошура, журнал) і т.д. З кінця ХІХ ст. і по сьогоднішній день відбувається справжній бум в сфері вдосконалення носіїв інформації – фото-кіно-аудіо-відео плівка (перше фото – 1839 р., перші кінокадри – 1895 р., перший відеозапис – друга пол. ХХ ст.), перфокарти ручного і машинного використання, комп’ютерні магнітні дискети та диски і т.д. Навколо носіїв історичної пам’яті зростали стіни різноманітних закладів: бібліотек, пінакотек, архівів, музеїв, кіно-відеотек, комп’ютерних баз даних і т. ін. В 60х рр. ХХ ст. отримали статус історичного джерела кіно фото відео документи, тобто документальні фотографії або світлини, хронікальна кінозйомка та відеозапис, що з’явилися внаслідок технічного прогресу. Виникає нова, молода спеціальна історична дисципліна – кіно фото відео документознавство. Так, поступово матеріальна субстанція джерела втрачала своє значення, бо народжувався світ нової реальності, світ, у якому панує влада цифрованої інформації[23, c. 54–56].

Наприкінці 60х – початку 70х рр. ХХ ст. значний резонанс одержала концепція інформаційного суспільства. Авторство терміна належить Ю. Хаяши, професору токійського технологічного інституту, а також ряду організацій, що працювали на японський уряд. Автори нової концепції пророкували: «Виробництво інформаційного продукту, а не продукту матеріального буде рушійною силою розвитку суспільства». На сьогоднішній день в основі керування багатьох музеїв лежать автоматизовані комп’ютерні системи, бази даних у в цифровому форматі, створюються програми дистанційного навчання, електронні версії музеїв на магнітних дисках і в Інтернет і т.п. Все це підтверджує актуальність концепції інформаційного суспільства.

У руслі даної концепції  радянський академік Р.Ф. Абдєєв називає  наступні етапи еволюції людства  з погляду зміни значимості інформації в життєдіяльності людей і внаслідок появи нових технологій обробки інформації:

– винахід писемності, що дало можливість передавати інформацію і знання між людьми від покоління  до покоління;

– винахід друкарства в середині XVII ст., коли виникла нова культура (література), формувалося індустріальне суспільство;

– освоєння наприкінці ХІХ  ст. електрики і кардинально нових  технологій передачі інформації: телеграф, телефон, радіо.

Дані технології дали можливість оперативно передавати і  накопичувати інформацію у великих обсягах;

– винахід мікропроцесорної технології і поява персонального  комп’ютера, комп’ютерних мереж, комунікації, заснованої на електронних, а не механічних і електричних засобах перетворення інформації, програмно-керованих пристроях.

Сьогодні вже практично можливо перевести більшу частину історичного інформаційного скарбу у форму цифрової комп’ютерної пам’яті. Сучасні технології дозволяють так би мовити згорнути цілий заклад (наприклад, музей) у крихітну форму пластикового диску. Більш того, є можливість відправити той же музей у подорож по безмежному простору глобальної мережі Інтернет, що являє собою центр світової комунікації.

Історія розвитку комп’ютерної техніки, виникнення та розповсюдження Інтернет у світі питання досить вивчені в науковій літературі. Для нас викликає інтерес та наукова ділянка, де питання науково-технічного прогресу знаходять своє сполучення з музейною теорією та практикою. Широке поширення комп’ютера, глобальних сітьових технологій дозволяє по-новому глянути на масштаби і на подальшу трансформацію поняття музейної комунікації в умовах інформаційного суспільства[16, c. 9–10].

Традиційно до техніки  в музеї відносилося вивчення таких питань як:

– проектування музейних будинків;

– музейне обладнання;

– техніка експонування різних типів музейних матеріалів;

– технічні засоби передачі інформації;

– транспортні засоби;

– техніка дослідження  фізичного стану музейних предметів, їхня реставрація і консервація.

Безумовно, цей перелік, взятий з учбового посібника по музеєзнавству 1988 р., не відповідає сьогодні реаліям початку третього тисячоліття. Наприклад комп’ютерна техніка, якщо віднести її до графи «технічні засоби передачі інформації», містить в собі набагато більший обсяг різноманітних функцій.

Це може бути: обробка, збереження, демонстрація, відтворення інформації. Тобто, має відношення до мультимедіа – комп’ютерної системи і технології, що «забезпечує можливість створення, збереження та відтворення різнорідної інформації, а саме – текст, звук і графіку (в тому числі рухомі зображення і анімацію)». Програмно-апаратні засоби здатні сьогодні створювати так званий кіберпростір (cyberspase) – «цифрове середовище для розміщення об’єктів та дій».

Стрімкий розвиток НІТ  змінив характер, форми, методи майже  у кожній окремій сфері професійної  діяльності людини.

Зосередимось на головних моментах в історичному процесі  взаємодії музейної сфери та НІТ  у світі. Моменту, коли почав ся так  званий «музейний бум в Інтернет»  і для тисяч музеїв світу відкрилася нова, цифрова, або електронна ера, передував  досвід кількох ініціатив, що з романтичного ентузіазму одиниць згодом перетворився на світову практику. Ми залишимо поза увагою кіно та теле версії музейного напряму, розглядаючи цей продукт як матеріал для створення віртуального музею.

Наприкінці 70х рр. ХХ ст. в Америці, Англії, Франції почалась розробка онлайнових музейних систем інформації. В листопаді 1977 р. відбулась перша експериментальна демонстрація потенціалу телетексту служби англійського Лестерширського (Leicestershire) музею в радіомовленні серії новин Бі-Бі-Сі (BBC). Через 6 років працівники того ж музею в співпраці з компанією British Telecom на основі системи PRESTEL створили перший інтерактивний музей, що містив приблизно 20 регулярно модифікованих сторінок музею, пам’яток, виставок (куди входив і показ кінофільму), рекламу та резервну програму для запитів на додаткову інформацію. В тому ж 1983 р. У Франції виникає перший масштабний музейний сітьовий інформаційний сайт на базі французької системи MINITEL.

З середини 1980-х рр. почалась співпраця інформаційної канадської мережі зі спадщини (CHIN) з мережею по збереженню інформації (CIN). Поступово зростає інтерес до використання все більшого обсягу Інтернет ресурсів серед штатних співробітників університетських музеїв, що мають академічний доступ до глобальної мережі[17, c. 47–50].

Приблизно з 1988 р. Французьке Міністерство Культури ініціює експерименти з інтерактивною системою інформації (основаної на відео диску) музеїв Loire Valley, демонстрацією пам’яток для усіх сервісних областей на авто-маршруті по Аквітанії. В 1989 р. подібна система музейної сітьової інформації стала доступна туристам по штату Коннектикут і автострадам узбережжя Род Айленда через туристичні інформаційні термінали, з інформацією місцевого характеру про США.

В 1990 р. у європейському дослідницькому центрі CERN була розроблена система WWW (World Wide Web, у перекладі з англійської «всесвітня павутина»). Важливо відзначити, що саме впровадження в Інтернет системи WWW на початку 90х рр. ХХ ст. призвело до виникнення в Інтернет величезних за обсягом інформаційних ресурсів музейного характеру, вивело музейну комунікацію на глобальний рівень. Особливо інтенсивним у даному сенсі виявися 1994 р., коли відбувся справжній скачок у розвитку музейних сітьових інформаційних систем, який супроводжувався зростанням ефективності графічних програм перегляду на системах гіпертексту Всесвітньої павутини, що у першу чергу стосується таких програм як Mosaic і Netscape.

У вересні 1994 р. вийшла на ринок віртуальна бібліотека Джонатана  Боуена «Музейні сторінки», зроблена на базі Оксфордського університету, що містила найбільший індекс адрес музеїв та культурних ресурсів в Інтернет. За перші 6 місяців роботи бібліотеки число її відвідувань досягло 250 тис. У квітні 1995 р. до світового ринку інформації вийшли Інтернет-сайти Міжнародної Ради Музеїв (ICOM), Міжнародного Комітету з Документації (CIDOC) та інших офіційних музейних структур і організацій національного й міжнародного характеру. За останні 5 років ХХ ст. тисячі музеїв світу створили свої цифрові версії, більшість яких приєдналися до мережі Інтернет. Це могли бути рекламна Web-сторінка або Web-сайт в Інтернет будь-якого музею; пошуковий музейний каталог в Інтернет; електронна брошура музею; віртуальна колекція у цифровому варіанті за окремо взятим автором, напрямом, жанром мистецтва та ін. На ринку мультимедійної продукції культурного характеру було представлено CD-ROM, DVD та інші версії провідним музеїв світу чи окремої частини фонду одного або декількох музеїв одразу[15, c. 24–36].

3.2 Українські музеї в умовах інформаційного суспільства

Сьогодні дуже важко  дати максимально об’єктивне визначення місця українського музеєтворення  на світовому інформаційному ринку  глобальної мережі. За останні вісімнадцять років, від початку «музейного буму» в Інтернет на початку 90х рр. ХХ ст. і итдонині, до глобальної мережі приєдналося близько сотні українських музейних закладів. На жаль, більшість з цих адрес не претендують бути так званими «віртуальними музеями», а є лише стислими, текстовими рекламно-інформаційними сторінками в мережі.

Варто зазначити, що деякі  українські електронні музейні версії, наприклад – Музей історії  Києва[14, c.28–30], Києво-Печерська Лавра, Віртуальний музей історії комп’ютерної науки й техніки, та деякі інші, виконані на високому професійному рівні.

Привертають увагу такі українські культурні сайти як, наприклад, – www.antiq.com.ua, на якому його організатори пропонують проект: «Всі музеї України  в Інтернет», що передбачає можливість безкоштовного розміщення інформації про будь-який музей України. Подібні проекти додають оптимізму, хоча в цілому ми знаходимось тільки на початку процесу модернізації музейного сектору держави. Чому? – питання риторичне.

Слід згадати, що саме Україна була першою державою в континентальній  Європі, де під керівництвом академіка Сергія Олексійовича Лебедєва була створена перша ЕОМ. Наукова школа Лебедєва стала головною в колишньому СРСР та по своїм результатам успішно суперничала з відомою американською фірмою IBM. Під керівництвом Лебедєва були створені i передані для серійного випуску 15 типів високопродуктивних, найбільш складних ЕОМ. Крім того, організація роботи по створенню в музеях автоматизованих інформаційних систем (АІС) почалась у нас ще за радянських часів. Більш того, в СРСР була поставлена задача створення загальносоюзної АІС, яка мала охопити усі нерухомі пам’ятки і музейні предмети. У розвитку комп’ютерної техніки, засобів комунікації вітчизняна наука за багатьма параметрами випереджала американську, доки не розпалась радянська держава. Отже, відставання має, перш за все, політико-економічні корені.

Сьогодні в Україні  телекомунікаційну сферу регулюють  більш ніж 200 законодавчих, правових актів. Це – яскраве свідчення  про масштаби й значення проблем, що стосуються розвитку ринку нових  інформаційних технологій в державі. Вже давно назріла потреба у скороченні, уніфікації цієї маси документів. В законодавчому, а точніше законотворчому полі закони чи інші правові акти торкаються насамперед таких питань як:

–   порядок підключення до глобальних мереж передачі даних;

–   порядок обігу дисків для лазерних систем зчитування;

– порядок присвоєння спеціального ідентифікаційного коду для оптичних дисків для лазерних систем зчитування;

– легалізація програмного забезпечення та боротьба з нелегальним його використанням;

– порядок виробництва, зберігання, продажу контрольних марок та маркування примірників аудіовізуальних творів чи фонограм;

– проблеми виробництва, експорту, імпорту дисків для лазерних систем зчитування та інші питання, спрямовані насамперед на адаптацію українського ринку до міжнародного законодавчого простору в даній сфері.