Роль архівів і музеїв в інформаційній інфраструктурі України

Що стосується підтримки  з боку держави у справі імплементації  НІТ в музейний сектор, то треба  згадати «Програму розвитку музейної справи на період до 2005 року», затверджену постановою Кабінету Міністрів у березні 2002 р.10. В даному документі дуже чітко визначено коло задач та проблем національної музейної мережі. Серед багатьох задач ми бачимо і таку як впровадження в діяльність музеїв сучасних автоматизованих інформаційних технологій. Згаданий пункт програми підкріплюють конкретні заплановані засоби, а саме:

– створення комп’ютерної бази даних для проведення реставраційної наукової експертизи;

– забезпечення комп’ютеризації музейних фондів Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна;

–     створення електронної бази даних фондової колекції музею етнографії та художнього промислу[16, c. 83–86].

Звернемося до аналізу  українського музейного сегмента в  Інтернет як одного з головних джерел даного дослідження. По перше, слід зазначити, що конкурентоздатний вітчизняний програмний продукт в Інтернет з’явився відносно недавно, а саме наприкінці 90х рр. ХХ ст. Мова йде про українські пошукові системи в глобальній мережі, такі наприклад як МЕТА (meta-ukraine.com) й інші. Українська пошукова система МЕТА призначена для пошуку по українських серверах, а також серверам з українською тематикою в усьому світі. Офіційне відкриття сервера відбулося в листопаду 1998 р. Унікальна особливість даної системи, що виділяє її з ряду подібних, полягає в наявності підтримки пошуку з урахуванням морфології української мови. Основне призначення системи МЕТА – бути надійним і високопрофесійним провідником по українських ресурсах Інтернет. Звернемося безпосередньо до вищезгаданих ресурсів в історико-музеєзнавчому аспекті.

Музеї по всьому світу  використовують мережу Інтернет, насамперед, як комунікативний засіб: поширення  інформації про колекцію, експозиції музею, тематичні екскурсії, лекції, роботу з відвідувачами та ін. Мережа дає змогу підтримувати постійний зв’язок з міжнародними музейними організація ми, у першу чергу з IKOM (Міжнародна рада музеїв), яка функціонує під егідою ЮНЕСКО[17, c.32]. Важко уявити сьогодні історичну дослідницьку діяльність без використання інформаційних сайтів Міжнародного комітету історичних наук[18,с.34], Українського між музейного центру, Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України та ін.

Одним з найбільших українських  культурологічних ресурсів в Інтернеті  можна вважати сайт, створений у 1999 р. Під назвою «Пам’ятки України», що діє сьогодні під назвою «Українська спадщина», присвячений питанням культури, історії, архітектури, мистецтва та ін.

Каталог «Ресурси Українського Інтернет» дозволяє не тільки знайти необхідну інформацію, але і розмістити дані про ваш сайт. Усі дані будуть ретельно оброблені і використані для випуску чергового друкованого видання.

Офіційний сайт Фундації «Культурна спадщина України» містить  віртуальний музей історії трипільської культури, виставку експонатів музею. Він розповідає про відомих художників минулого і сучасності, містить біографії, галереї, картини з приватних колекцій. Діяльність Фундації спрямована на: реалізацію суверенних прав України в галузі культури; відродження і розвиток культури української нації та культур національних меншин, які проживають на території держави та ін.

Сайт «Україна – Русь»  присвячений історії Русі-України  і містить у собі сучасні дослідження  з історії батьківщини, географічні  карти, історію розвитку грошей на Русі й ін. [25, c. 56].

Полтавський музейний сайт зберігає масу цікавої інформації з  можливостями доступу в музейні  пошукові системи, галерею закордонних  музеїв з підключенням до списку розсилання свіжої музейної інформації. Крім того, на сайті розташовані посилання на сервера вузів і музеїв України, доступні всі музеї світу, усі напрямки образотворчого і прикладного мистецтва всіх часів і народів.

Серед відомих зразків  такого продукту назвемо український  пошуковий каталог з мистецтва  «Брама»[22,c.22], інформаційний сайт з сучасного українського мистецтва «Генератор»[23, c.114], сйт мистецтва Слобожанщини[24, c.23].

Звичайно, мабуть кожен  український музей прагне зайняти  своє почесне місце у всесвітній інформаційній мережі. Але треба  зазначити, що даний процес в Україні відбувається вкрай повільно з економічних причин, хоча і підтвердив у світі свою перспективність. За останні десять років, від початку «музейного буму» в Інтернет 1992–93 рр., і донині до глобальної мережі приєдналося близько сотні українських музейних закладів. На жаль, більшість з цих адреса не претендують бути так званими «віртуальними музеями», а є лише стислими, текстовими рекламно-інформаційними сторінками в мережі.

Безумовно, досліджуючи  таке нове явище культури як «віртуальний музей», ми повинні мати на увазі відомі світові зразки цифрового музеєтворення, наприклад: Ермітаж[29,c.118], Лувр[30, c.98], Метрополітен-музей[31, c.11], тобто дуже коштовний продукт зусилля кращих спеціалістів, результат державної фінансової підтримки. Виникає запитання – чи здатна сьогодні держава в достатньому обсязі профінансувати сучасні потреби музеїв в сфері НІТ? Наприклад, якщо підрахувати собівартість такої роботи як науково-обліковий опис музейних предметів України, що має за індексом близько 10 млн. одиниць, для електронного каталогу (за різними оцінками собівартість такої роботи з одним музейним предметом коштує від 5 до 30 гривень), то вийде астрономічна сума в десятки, навіть сотні млн. гривень. До того ж заходи, передбачені для вирішення невідкладних проблем, значно перевищують за своїми масштабами все інше.

Вражаюча більшість  програмних засобів, обсяг фінансування знаходиться поза розвитком НІТ  в музейній сфері. Це насамперед:

– ремонтно-реставраційні  роботи;

– реконструкція системи  освітлення, кондиціювання, вентиляції приміщень музеїв;

– реставрація та музеєфікація пам’яток церкви, археології;

– технічне переоснащення  музейних і реставраційних закладів;

– удосконалення охоронно-пожежних систем;

– оснащення фондосховищ;

– придбання систем аварійного живлення і т. ін.

Окрім цього, більшість  приміщень і будівель не придатні для зберігання музейних колекцій. Статистика говорить, що понад 40% загальної  кількості музейних предметів потребують негайного реставраційного втручання[28, c.155]. Таким чином, виходячи з національного інтересу, держава спрямовує зусилля насамперед на збереження так би мовити фізичного стану своєї музейної мережі. Щодо модернізації музеїв із застосуванням передових технологій, зусиль однієї держави недостатньо. Але про важливість таких зусиль свідчить, наприклад, той факт, що за результатами дослідження компанії ММІ Ukraine кількість користувачів Інтернет в Україні на cічень 2009 р. складала більш ніж 25% усіх жителів держави.

Отже, треба бути дуже обережним у прийнятті стратегічних рішень техніко-технологічного напряму, особливо коли мова йде про історичну спадщину, методи її збереження, обробки та демонстрації. Тому, оптимальні рішення для програмістів, істориків, музеєзнавців, та інших спеціалістів у справі імплементації в систему історичної науки здобутків НТП, а саме нових інформаційних технологій, мають бути виваженими й далекоглядними.

Зважаючи на попередні  характеристики, назріла необхідність створити в Україні спеціальний  загальнодержавний музейний орган, що має поєднати в собі функції науково-дослідницької, маркетингової, координуючої діяльності. Мова йде про налагодження довгострокових стосунків музеїв з представниками ділових кіл, сфери туризму та освіти, різними закладами, представниками влади, вченими, митцями, колегами з закордону і т.д.

Дійсно, існує вражаючий  дисбаланс між ситуацією з  музейними цінностями в Україні  та можливостями НІТ. Яскравий приклад  – Національний художній музей України  з найбільшим і найповнішим у  світі зібранням українського образотворчого мистецтва демонструє свої фонди лише на 1,2%. Таким шляхом більшість відвідувачів ніколи не побачить більшості робіт в той час, коли мультимедійні технології дозволяють сьогодні перетворити закритий фонд будь-якого музею в інтерактивну експозицію. Отже, задля вирішення задач, які постали сьогодні перед історичною наукою, особливо в музейному напрямі, вкрай потрібна увага до таких проблем як:

– Імплементація комунікаційних методів та технологій в музейну практику;

– Уніфікація законодавчих документів, що регулюють ринок НІТ;

– Централізована координуюча система у справі побудови національної музейної мережі в Інтернет;

– Розповсюдження та поширення цифрових музейних версій в освітній практиці України.

Безумовно, попереду вирішення  багатьох проблем економічного, юридичного, організаційного та ін. характеру. Але, немає сумніву, що застосування техніки і технології інформаційного суспільства в музейній теорії та практиці нададуть музеям плідного оновлення та перспективи.

 

 

3.3 Значення  музеїв як інформаційних ресурсів

 

Музей взаємодіє з  державними, науковими, громадськими та іншими закладами й установами. Законною базою його діяльності є Конституція України, Закони України «Про освіту», «Про музеї та музейну справу», Положення про музей при закладі освіти Міністерства освіти і науки України.

Термін музей у його сучасному розумінні, можливо походить з античності: «музейон» – храм – святилище муз, богинь захисниць мистецтв та наук, він був також осередком мистецтва та науки. Первісне поняття музей на противагу сьогоднішньому підкреслювало приватні та виняткові функції.

Основними напрямами  діяльності музею є:

– науковий, що полягає в отриманні нових знань на основі всебічного вивчення музейної добірки;

– фондовий, який здійснюється з метою формування фондів музею, забезпечення збереження музейних предметів і колекцій;

– експозиційно-виставковий, що полягає у здійсненні функції музейної комунікації на основі науково організованої та художньо оформленої демонстрації музейних предметів і колекцій;

– освітньо-виховний, спрямований на підвищення інтересів громадськості до історії освіти;

– напрям залучення широкого кола науковців і дослідників до активної співпраці;

– напрям стимулювання творчого пошуку спеціалістів відділів освіти, методичних служб, колективів закладів освіти, вчителів та учнів до вивчення історії освіти рідного краю.

Розглянемо одну із провідних  форм роботи музею – екскурсійну. Це специфічна форма освітньої діяльності, змістом якої є комплексне (візуальне, вербальне, емоційне) сприймання об'єктів, представлених на екскурсійному маршруті, з метою здобуття знань та вражень. Зауважимо, що добре продумана екскурсія сприяє глибокому розкриттю теми, оскільки екскурсовод зосереджує увагу на всіх важливих пам'ятках, розкриває їх внутрішній зміст, розповідає не лише про виставлений матеріал, а і про те, що його об'єднує з іншими. Екскурсійна робота є творчою, такою, що вимагає глибоких загальних і спеціальних знань. Важливою ознакою професійності екскурсовода є вільне володіння темою (проблемою).

Екскурсії можуть проводитися у приміщенні музею - за експозицією, виставками, відкритим зберіганням фондів, а також за межами музейного приміщення - за пам'ятками та пам'ятними місцями. Практикуються також комплексні екскурсії, які об'єднують єдиною темою показ музейної експозиції та пам'ятників, які знаходяться у природних умовах.

За змістом екскурсії  бувають тематичні й оглядові. Найпоширенішими є оглядові екскурсії, які охоплюють великий хронологічний  період, ознайомлюють з пам'ятками різних епох. Наприклад, у музеї в КОІПОПК серед інших є така – «Історія освіти Київщини від найдавніших часів до сьогодення».

Музеї — це культурно-освітні та науково-дослідні заклади, призначені для вивчення, збереження та використання пам'яток природи, матеріальної і духовної культури, прилучення громадян до надбань національної і світової історико-культурної спадщини.

Основними напрямами  музейної діяльності є культурно-освітня, науково-дослідна діяльність, комплектування музейних зібрань, експозиційна, фондова, видавнича, реставраційна, пам'яткоохоронна робота.

Музеї є юридичними особами, крім тих, що створюються і діють  при підприємствах, установах, організаціях, навчальних закладах[5, c. 21–23].

Музейна справа — це спеціальна галузь культурно-освітньої та наукової діяльності, яка здійснюється музеями щодо комплектування, збереження, вивчення і використання пам'яток природи, матеріальної і духовної культури.

Музейна справа уособлює національну музейну політику, музеєзнавство і музейну практику.

За своїм профілем музеї поділяються на такі види: історичні, археологічні, краєзнавчі, природничі, літературні, мистецькі, етнографічні, технічні, галузеві тощо.

На основі ансамблів, комплексів пам'яток та окремих пам'яток природи, історії, культури та територій, що становлять особливу історичну, наукову і культурну цінність, можуть створюватись історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби.

Сьогоднішній день вимагає від музеїв формування нового підходу до своєї роботи: інтерактивні експозиції, активна співпраця з різними мас-медіа, громадськими організаціями, різними фундаціями, сучасна рекламна діяльність, активне впровадження в систему «Інтернет» інформації про діяльність музеїв України, їх збірки, окремі музейні пам‘ятки, що мають національне, європейське, світове значення тощо.

В музеях і заповідниках України зберігається понад 11 млн. пам'яток. Протягом минулого року організовано 5.377 виставок у музеях та 3.084 за їх межами в різних регіонах України, здійснено 21 міжнародний проект з експонування пам'яток із музейних зібрань України за кордоном. Музеї та заповідники у 2004 р. відвідало близько 18 млн. чол.