Використання ігрових форм як засіб підвищення інтересу до вивчення світової літератури в основній школі

Костюк Г.С. говорить, що дружба, яка зародилася, глибша і стійкіша, ніж у молодших школярів, вона довго не забувається, хоч активні дружні зв’язки в силу життєвих обставин і припиняються. Підлітки свідомо ставляться до дружби, у них не тільки глибша її мотивація, а й розумніший підхід до вибору товариша, друга [6].

Гамезо М.В., Петрова Е.А., Орлова Л.М. наголошують, «що прагнення зайняти гідне місце в колективі однолітків – один з домінуючих мотивів поведінки і діяльності школяра підліткового віку. Потреба самоствердження в цьому віці особливо сильна, тому заради товаришів підліток ладен на все: навіть зректися своїх поглядів і переконань, учинити дії, які розходяться з його моральними установами. Потребою в самостверджуванні можна пояснити і багаточисленні порушення норм і правил поведінки так званими важкими підлітками. Утратити авторитет в очах товаришів, принизити свою гідність – це найбільша трагедія для підлітка» [8, с.21]. Ось чому він бурхливо реагує на нетактовні зауваження, які йому робить вчитель в присутності товаришів. Таке зауваження розглядається ним як приниження своєї особистості (аналогічні явища спостерігаються і в реакціях підлітків на зауваження товаришів і батьків).

Знайти спільну мову з  учнем – одна з задач учителя. Саме тому урок має бути змістовним, творчим, цікавим. «Підліток шукає  можливість реалізувати свої індивідуальні  можливості й спрямування» [21, с.20], а вчитель має надати йому можливість виразити себе. У такій взаємодії урок стає продуктивнішим. «Використання ігрової ситуації, співпереживання, рольового перевтілення є найважливішою особливістю виховних можливостей дітей підліткового віку» [21, с.20]. Вони, на відміну від дітей молодшого віку, не виказують особливого інтересу до казкових ігор, навпаки, підлітки хочуть походити на дорослих. Саме тому ігри-вікторини, ігри-подорожі, сюжетно-рольові ігри обов'язково повинні відповідати основній вимозі: «у грі підліток повинен виявити себе» [21, с.20].

Отже, отроцтво – особливий етап в житті кожної людини, який вимагає додаткової уваги  з боку педагогів та батьків. Дорослі  повинні змінити своє ставлення до підлітків, враховуючи новоутворення їх віку: ставитись до них як до рівних, але нагадувати про те, що вони – діти. Ось чому педагогам у пригоді стануть ігри, які надають підліткам на уроках виконувати найрізноманітніші ролі.

 

1.2. Методична наука про ігрові  форми діяльності.

Значення гри неможливо  вичерпати й оцінити розважально-реактивними  можливостями. У тому і є її феномен, що, будучи розвагою, відпочинком, вона здатна перерости в навчання, у творчість, у терапію, у модель типу людських відносин і проявів у праці.

Гру як метод навчання, передачі досвіду старших поколінь молодшим люди використовують вже довгий час. Так, Н.П. Наволокова зауважує, що «у давніх Афінах процес виховання й навчання здійснювався в дусі змагань: діти постійно змагалися з гімнастики, у танцях, музиці, малюванні, стверджувались і відшліфовували свої кращі якості» [9, с.30]. Широке застосування гра знаходить у народній педагогіці, у дошкільних і позашкільних установах.

У шкільні роки провідним  видом діяльності дитини стає навчання, проте гра залишається важливим засобом творчого пізнання навколишнього  життя. Ананьєв Б.Г. зауважує, що «багато спеціалістів у сфері дитячої психології завжди недооцінювали ігрові моменти в школі. Вони перетворили гру у вікову форму діяльності, специфічну для дитини з першого року життя до початку систематичного навчання. А між тим гра як особлива форма діяльності має свою історію розвитку, що охоплює всі періоди людського життя. У підлітковому і юнацькому, молодому і середньому, навіть у літньому віці існують різноманітні види її виявлення» [1, с.20]. Отож, варто не відмовлятись від гри у процесі навчання, а правильно добирати форми її реалізації, опираючись на вікові особливості учнів.

Сучасні вчителі, «організовуючи навчальну й виховну діяльність учнів, обов’язково використовують ігрову позицію», яка є «могутнім засобом не тільки виховання дітей, а й саморегуляцією діяльності педагога» [23, с.14]. У наш час школа робить ставку на активізацію та інтенсивність навчального процесу, ігрова діяльність використовується в таких випадках:

• як самостійні елементи в технології для засвоєння поняття, теми та навіть розділу навчального предмета;
• як елемент більш загальної технології;
• як урок або його частини (ознайомлення, контроль);
• як технологія позакласної роботи.

Гра – діяльність, яка  не може обмежуватись чіткими рамками  та суворими правилами. Незважаючи на це кожна гра включає «три основні  етапи:

• підготовчий (формулюється мета гри, відбирається навчальний зміст, розробляється сценарій, готується обладнання, розподіляються ролі, проводиться інструктаж тощо);
• безпосереднє проведення гри;
• узагальнення, підведення результатів» [9, с.31].

Зважаючи на те, що у навчанні гра виконує дидактичну функцію, кожен елемент, компонент мають бути детально продуманими і виправданими. Саме тому В. Коваленко та П. Підкастий виділяють такі компоненти гри:

• ігрова задумка;
• правила;
• ігрові дії;
• дидактичні завдання (пізнавальний зміст);
• обладнання;
• результат гри [9, с.31].

Якщо порівняти  структури звичайних та дидактичних ігор, то бачимо наявність дидактичних завдань у останніх. Цей компонент науковцями було виокремлено для підкреслення її навчальної функції.

«Педагогічна гра на уроці  не самоціль, а засіб навчання й  виховання. Її не можна плутати з  розвагою, розглядати як заняття, від  якого маємо втіху заради втіхи. Педагогічна гра – це вид перетворювальної творчої діяльності, тісно пов'язаний з іншими видами начальної роботи», – пише Щербань П.М. [23, с.17].

На відміну від ігор взагалі, педагогічна гра має  істотну ознаку – чітко поставлену мету навчання й відповідні їй педагогічні результати, які можуть бути обґрунтовані, виділені в явному вигляді й характеризуються навчально-пізнавальною спрямованістю. «В основу навчально-педагогічної гри покладено загально ігрові елементи: психолого-педагогічну проблему; наявність ролей, ситуацій, в яких відбувається реалізація; дії, якими реалізується роль; різноманітні ігрові елементи» [23, с.29]. Ігрова форма занять створюється на уроках за допомогою ігрових прийомів і ситуацій, що виступають як засіб спонукання, стимулювання до навчальної діяльності.

Реалізація ігрових прийомів і ситуацій при визначеній формі занять відбувається за такими основними напрямами:

• дидактична мета ставиться перед учнями у формі ігрового завдання;
• навчальна діяльність підкоряється правилам гри;
• навчальний матеріал використовується в якості її засобу;
• у навчальну діяльність уводиться елемент змагання, що переводить дидактичне завдання в ігрове;
• успішне виконання дидактичного завдання пов'язується з ігровим результатом.

Гра – школа професійного та сімейного життя, школа людських відносин. Але від звичайної школи  вона відрізняється тим, що людина під  час гри навчається і навіть не підозрює про це. У звичайній школі  неважко вказати джерело знань  – вчитель – особа навчальна. Процес навчання може вестися у формі монологу (учитель пояснює, учень слухає) і у формі діалогу (або учень ставить запитання вчителеві, якщо він чогось не зрозумів й у стані своє розуміння зафіксувати, або вчитель опитує учнів з метою контролю). Натомість у грі немає джерела знань, що пізнається легко, немає учнів. Процес навчання розвивається мовою дій, учаться й учать усі учасники гри в результаті активних контактів один з одним. Гра здебільшого добровільна й бажана. У такому разі вона викликає необхідні емоційні умови для всебічного гармонійного розвитку особистості. Ігрове навчання ненав'язливе, адже спрямоване на встановлення контакту між її учасниками.

Зазвичай гра будується  за такими принципами:

«Конкурсний – виявляє  лідерство, переможця змагання. При  цьому гра пов’язана з програшем.

Атракціонний – припускає, що гра оснащена спеціальним устаткуванням  і реквізитом.

Аукціонний – може бути словесним, пісенним, матеріальним. Це гра з перелічуванням предметів  чи розпродаж за знання.

Витівка – це гра-прикидання, жарт.

Лотерея – театралізована безпрограшна гра. Гра-шанс.

Змагання – це завжди суперництво, боротьба (естафетна, бліц-турнір, мікрочемпіонат)» [21, с.28].

Згідно з  цими формами зумовлюється форма  майбутньої гри, що суттєво допомагає  у її конструюванні.

Щодо класифікації ігор, то ми не можемо звернутись до загальноприйнятої, адже науковцями запропоновано їх безліч. Розглянемо класифікацію, запропоновану  Г.К. Селевко.

За областю діяльності:

• фізичні;
• інтелектуальні;
• трудові;
• соціальні;
• психологічні.

За характером педагогічного  процесу:

• навчальні, тренінгові, контролюючі, узагальнюючі;
• пізнавальні, виховні, розвиваючі;
• репродуктивні, продуктивні, творчі;
• комунікативні, діагностичні, профорієнтаційні, психотехнічні.

За ігровою методикою:

• предметні;
• сюжетні;
• рольові;
• ділові;
• імітаційні;
• драматизаційні.

За предметною областю:

• математичні, хімічні, біологічні, фізичні, економічні;
• музичні, театральні, літературні;
• суспільствознавчні, комерційні, управлінські;
• трудові, технічні, виробничі;
• фізкультурні, спортивні, народні, військово-прикладні.

За видом ігрового середовища:

• без предметів,  з предметами;
• настільні, кімнатні, вуличні, на місцевості;
• комп'ютерні, телевізійні, ТЗН;
• технічні, із засобами пересування [9, с.32].

За характером створення:

• запропоновані вчителем (запозичені);
• створені самими учнями (авторські) [10, с.36].

Класифікація ігор за матеріалом наголошує на їх спрямованості на навчання, пізнавальну діяльність, але вона лише поверхово розкриває основи дидактичної гри: особливості ігрової діяльності дітей, ігрових завдань, ігрових дій і правил, організацію життя дітей, керівництво вихователя. Цій меті підпорядкована класифікація дидактичних ігор, запропонована О. Сорокіною, за якою виокремлено:

• ігри-подорожі.;
• ігри-доручення («Збери…», «Дістань…» та ін.);
• ігри-припущення («Що було б...?», «Що б я зробив, якби...?» та ін.);
• ігри-загадки;
• ігри-бесіди.

Вибір гри в першу чергу  залежить від аудиторії, що їй необхідно, які виховні завдання вимагають  свого розв'язання, необхідно добре  знати, склад гравців, їх інтелектуальний  розвиток, особливості віку, інтереси, рівні спілкування й сумісності тощо. Мета гри перебуває за межами ігрової ситуації, і результат гри може виражатися у вигляді зовнішніх предметів і всіляких виробів (моделі, макети, іграшки, конструктори, ляльки тощо), «продуктів» художньої творчості, нових знань.

Головне завдання у пропозиції гри полягає в порушенні інтересу до неї, у такій постановці питання, коли збігаються цілі виховання й бажання дитини. У пропозицію гри входить пояснення її правил і техніки дій. Пояснення гри є моментом дуже відповідальним. Гру варто пояснювати коротко й точно, безпосередньо перед її початком. У пояснення входять назва гри, розповідь про її зміст і пояснення основних і другорядних правил, у тому числі розрізнення граючих, пояснення значення ігрових аксесуарів.

Обладнання й оснащення ігрової площі, її архітектура. Місце гри має відповідати її сюжету, змісту, підходити за розміром для кількості граючих, бути безпечним, гігієнічно нормативним, зручним для дітей; не мати відволікаючих факторів.

Безумовне одне – виховна, освітня цінність інтелектуальних  ігор залежить від участі в них  педагогів.

«Гра – форма діяльності в  умовних ситуаціях, що спрямовані на створення і засвоєння людського  досвіду, зафіксованого у соціально  закріплених діях, у предметах  науки і культури» [23, с.15]. У грі як у особливому історично започаткованому виді людської практики відтворюються норми людського життя і діяльності, підпорядкування яким забезпечує пізнання та засвоєння предметної і соціальної дійсності, інтелектуальний, емоційний і моральний розвиток особистості. Є.А. Пасічник наголошує на тому, що «включення ігрових моментів в навчальний процес задовольняє природні процеси дітей» [17, с.124].