Поняття, предмет і система курсу «транспортне право»

Серед адміністративних стягнень, передбачених за скоєння транспортних проступків, застосовується попередження, штраф, позбавлення права керування транспортними засобами від трьох до шести місяців (ч. І ст. 1221, ст. 124, ч. І ст. 132 КпАП); від шести місяців до одного року (ч. ІІ ст. 1221, ч. ІІІ ст. 123 КпАП); до одного року (ч. ІІ—ІІІ ст. 116, ч. ІV ст. 122 КпАП); від одного до двох років (ч. І ст. 130 КпАП); від одного до трьох років (ст. 1222, ч. ІІІ ст. 130, ч. І ст. 131 КпАП); від двох до трьох років (ч. ІІ ст. 130 КпАП). 
В окремих випадках можуть бути застосовані оплатне вилучення транспортних засобів (ч. V ст. 121, ч. ІІ ст. 130 КпАП) та конфіскація предметів (ч. ІІІ ст. 133, ч. ІІ ст. 1112 КпАП).

Посадові особи, до службових обов’язків яких входить дотримання і забезпечення встановлених правил, за порушення останніх несуть підвищену адміністративну відповідальність.

У разі вчинення транспортних проступків неповнолітніми від 16 до 18 років (ст. 121—127, ч. І—ІІ ст. 130 КпАП) вони підлягають адміністративній відповідальності на загальних підставах. Але у відповідності до ст. 241 КпАП до неповнолітніх можуть бути застосовані: а) зобов’язання публічно або в іншій формі просити вибачення у потерпілого; б) попередження; в) догана чи сувора догана; г) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, що їх заміняють, або під нагляд педагогічному чи трудовому колективу за їх згоди, а також окремим громадянам на їх прохання.

У деяких випадках відповідно до ст. 21 КпАП особи, що скоїли транспортні проступки (ч. І ст. 129, ч. І—ІІ ст. 130 КпАП), можуть бути звільнені від адміністративної відповідальності з передачею матеріалів на розгляд товариського суду, громадської організації чи трудового колективу, якщо з урахуванням характеру скоєння правопорушення і особи правопорушника до нього доцільно застосовувати міру громадського впливу. 
Згідно зі ст. 12 КпАП військовослужбовці та особи рядового і начальницького складів органів внутрішніх справ за скоєння транспортних проступків несуть відповідальність за дисциплінарними статутами. Виключенням є порушення або невиконання норм і стандартів стосовно забезпечення безпеки дорожнього руху, невиконання приписів про усунення порушень таких правил, норм і стандартів (ст. 1281 КпАП), коли вони несуть адміністративну відповідальність на загальних підставах.

Правомочними суб’єктами адміністративно-юрисдикційних повноважень у справах цієї категорії виступають: керівники органів управління залізничного (ст. 224 КпАП), морського (ст. 225 КпАП), річкового (ст. 226 КпАП), повітряного (ст. 228 КпАП), автомобільного і електротранспорту (ст. 229 КпАП); державної інспекції з маломірних суден (ст. 227 КпАП); адміністративні комісії органів місцевої виконавчої влади (ст.ст. 218, 219 КпАП); районні (міські) суди (судді) (ст. 221 КпАП); начальники органів внутрішніх справ і їх заступники, начальницький та інспекторський склади державної автомобільної інспекції, дорожньо-патрульної служби, дорожньої міліції (ст. 222 КпАП); головний державний інспектор України з пожежного нагляду та його заступники, старші державні та державні інспектори з пожежного нагляду (ст. 223 КпАП).

Дисциплінарна відповідальність працівників транспортної галузі встановлюється за загальними положеннями трудового права України. Проте є деякі особливості, обумовлені специфікою транспортної діяльності, яка висуває особливі вимоги щодо підтримання порядку на транспортному засобі особливо під час його руху. Наприклад, стаття 65 Кодексу торговельного мореплавства України від 23 травня 1995 року встановлює, що розпорядження капітана судна в межах його повноважень повинні беззаперечно виконуватися всіма особами, які перебувають на судні. У разі невиконання законних розпоряджень капітана ким-небудь з осіб, які перебувають на судні, капітан вживає щодо цих осіб необхідних заходів. Так, капітан судна має право застосовувати заходи заохочення і накладати дисциплінарні стягнення на осіб суднового екіпажу аж до усунення від виконання службових обов’язків у випадках і в порядку, передбачених чинним законодавством України про працю. Якщо дії особи, яка перебуває на судні, не містять кримінально караного діяння, але загрожують безпеці судна або людей і майна, що на ньому перебувають, капітан судна має право ізолювати цю особу в окремому приміщенні. Поряд з цим передбачається, що за незаконне утримання в окремому приміщенні або інше перевищення повноважень щодо підтримання порядку на судні капітан несе відповідальність згідно з чинним законодавством України.

 

9.3. Особливості цивільно-правової відповідальності на транспорті

 

Цивільно-правові делікти на транспорті мають специфічний об’єкт посягання — майнові відносини і виражаються в порушенні або невиконанні транспортних зобов’язань.

Цивільно-правова відповідальність, у тому числі і відповідальність за порушення транспортних зобов’язань, полягає в застосуванні до правопорушника (боржника) в інтересах іншої особи (кредитора) встановлених законом або договором санкцій майнового характеру: відшкодування збитків, виплати неустойки (штрафу, пені).

Цивільно-правова відповідальність носить компенсаційний характер, оскільки її мета — відновлення порушених майнових прав кредитора і тому розмір відповідальності повинен відповідати розміру завданих збитків. 
Але, разом з цим, цивільно-правова майнова відповідальність за порушення транспортних засобів має свої особливості. Цю відповідальність можна назвати спеціальною у тому плані, що її правове регулювання здійснюється не тільки цивільним, а також і спеціальним законодавством, яке враховує специфіку діяльності транспорту. Загальні положення за невиконання або неналежне виконання зобов’язань перевезення передбачені в гл. 51 ст. 1187, ст. 1188 Цивільного кодексу, але при визначенні вини і притягненні до відповідальності перевізника за втрату, нестачу і пошкодження вантажу або багажу, порушенні строків доставки вантажу та багажу необхідно керуватися транспортними кодексами чи статутами (ч. ІІІ ст. 361, ч. ІІ ст. 362, ч. ІІІ ст. 364 ЦК України). Наприклад, відповідальність перевізника за деякі порушення або неналежне виконання зобов’язань перевозу вантажів і пасажирів передбачена ст. ст. 163, 175, 182, 183, 193, 194 Кодексу торгівельного мореплавства України; ст. ст. 191, 193, 195, 209, 219 Статуту внутрішнього водного транспорту; ст. ст. 92, 93, 94 Повітряного кодексу України.

Як зазначалось, формами цивільно-правової відповідальності є: відшкодування збитків і сплата неустойки. Перша застосовується у всіх випадках порушення зобов’язання при відсутності інших вказівок у законі, друга — лише тоді, коли вона встановлена для конкретного зобов’язання у нормативному порядку чи договором. Транспортне законодавство використовує обидві ці форми, але переважною є форма сплати неустойки, причому розмір неустойки і спосіб визначення обсягу її стягнення різний і залежить від характеру порушення.

Необхідно зазначити, що за однакові за характером порушення зобов’язань на різних видах транспорту встановлюються різні види і розміри штрафу.

Особливості цивільно-правової відповідальності за порушення зобов’язань на різних видах транспорту розглядаються в наступних темах навчального курсу .

Проте, слід зазначити загальний порядок фіксації обставин, що мають бути підставою для притягання до цивільно-правової відповідальності суб’єктів транспортних правовідносин.

По-перше, такі обставини зазначаються у відповідних товарно-транспортних документах, а у випадках розбіжностей між відправником, перевізником або одержувачем — фіксуютьсяактами встановленої форми. 
По-друге, претензії, що випливають з договору перевезення, можуть бути пред’явлені перевізникові протягом шести місяців, а претензії щодо сплати штрафів і премій — протягомсорока п’яти днів. Перевізник зобов’язаний розглянути заявлену претензію і повідомити заявника про задоволення чи відхилення її протягом трьох місяців, а щодо претензії з перевезення у прямому змішаному сполученні — протягом шести місяців. Претензії щодо сплати штрафу або премії мають бути розглянуті протягом сорока п’яти днів. 
По-третє, якщо претензію відхилено або відповідь на неї не одержано в строк, заявник має право звернутися до суду протягом шести місяців з дня одержання відповіді або закінчення строку, встановленого для відповіді.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Перелік використаної літератури:

 

1. Закон України «Про транспортно-експедиторську діяльність» від 1 червня 2004 р.

2.«Конвенція про перевезення морем пасажирів та їх багажу», Афіни, 13 грудня 1974 року.

3.«Конвенції про полегшення міжнародного морського судноплавства», Лондон, 9 квітня 1965 року.

4.Закон України «Про транспортно-експедиторську діяльність» від 1 червня 2004 р.

5.Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р.

6.Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р.

7.Закон України «Про залізничний транспорт» від 4 липня 1996 року

8.Закон України «Про трубопровідний транспорт» від 15 травня 1996 р.

9.Закон України «Про страхування» від 7 березня 1996 р.

10.Кодекс торговельного мореплавства України від 23 травня 1995 р.

11.Закон України «Про транспорт» від 10 листопада 1994 р.

12.«Статут залізниць України», затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р. № 457.

13.«Порядок обслуговування громадян залізничним транспортом, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1997 р. № 252

14. «Правила надання послуг пасажирського автомобільного транспорту», затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 18 лютого 1997 р. № 176.

15. «Положення про національного повітряного перевізника», затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 15 листопада 1996 р. № 1397.

16.«Правила дорожнього руху», затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1993 р. № 1094.

17.«Правила здійснення транспортно-експедиційної діяльності під час перевезення зовнішньо-торгівельних і транзитних вантажів», затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1993 р. № 770.

18.«Положення про національного автомобільного перевізника», затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 1994 р. № 475

19.«Правила дорожнього перевезення небезпечних вантажів», затверджені Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 26.07.2004 № 822 // Офіційний Вісник України 2004, № 35, ст. 2377.

20.«Положення про порядок підготовки та подання інформації про вантаж для його безпечного морського перевезення», затверджене Наказом Міністерства транспорту України від 14.12.98 року № 497.

21.«Правила перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України», затверджені Наказом Міністерства транспорту України 28.07.98 року № 297.

22.«Правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні», затверджені Наказом Міністерства транспорту України 14.10.97 p. № 363.

23.«Положення про взаємодію в контрольованій зоні аеропортів та авіапідприємств щодо забезпечення авіаційної безпеки», затверджене Наказом Міністерства транспорту України від 16.04.1997 р. № 140.

24.«Положення про порядок контролю за переміщенням товарів та інших предметів між митницями на території України», затверджене Наказом Держмитслужби України від 04.04.97 року № 150.

25.«Інструкція про порядок виготовлення, зберігання, застосування єдиної первинної транспортної документації для перевезення вантажів автомобільним транспортом та обліку транспортної роботи», затверджена Наказом Мінстату України і Мінтрансу України від 07.08.96 р. № 228/253.

26.Гіжевський В. К., Мілошевич А. В. Правове регулювання транспортною системою України. — К.: 2000.

27.Транспортне право України: Навч. посіб. / Демський Е. Ф., Гіжевський В. К., Демський С. Е., Мілашевич А. В.; За заг. ред. В. К. Гіжевського, Е. Ф. Демського — К.: Юрінком Інтер, 2002.

28.Хозяйственное право / В. К. Мамутов, Г. Л. Знаменский, К. С. Хахулин и др.; Под ред. Мамутова В. К. — К.: Юринком Интер, 2002.

29.Шульженко Ф. П., Кундрик Р. С. Транспортне право: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 2004.

30.Щербина В. С. Господарське право: Підручник. — К.: Юрінком Інтер, 2003. 31.Цивільний кодекс України: Коментар. — Х.: ТОВ «Одісей», 2003.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток 1.

 

Словник основних термінів з транспортного права

 

 

Автобус — пасажирський автомобіль, з кількістю місць для сидіння більше дев’яти, з місцем водія включно. Пункт 2 «Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту», затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 18 лютого 1997 р. № 176.

Автовокзал — комплекс споруд для обслуговування населення, пасажирів і перевізника на кінцевих і вузлових пунктах маршрутів. Пункт 2 «Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту», затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 18 лютого 1997 р. № 176.

Аеростат <span class="Normal_0020_0028Web_0029__Char" style=" font-s