Поняття, предмет і система курсу «транспортне право»

Щодо перевезення вантажу, то згідно вищевказаних правил встановлено, що у разі заподіяння шкоди особа, яка має право на отримання вантажу, повинна направити перевізнику претензію не пізніше 14 днів; у разі затримки — не пізніше 21 дня з дати, коли вантаж переданий у розпорядження особи, що має право на його одержання; у разі втрати — протягом 120 днів із дати видачі авіавантажної накладної. Перевізник зобов’язаний розглянути претензію протягом трьох місяців, якщо перевезення повністю здійснювалося одним перевізником, і строк розгляду претензії може бути продовжений до шести місяців у разі здійснення перевезення декількома перевізниками. 
Позови про відповідальність перевізника мають бути подані, на вибір позивача, до суду за місцем реєстрації перевізника, за місцезнаходженням його головного офісу або за місцезнаходженням офісу перевізника, через який було укладено договір перевезення щодо неналежного перевезення вантажу — протягом двох років, щодо неналежного надання інших послуг — протягом одного року з дати прибуття повітряного судна до місця призначення або з дати, коли воно повинно було прибути до місця призначення, або з дати, коли припинилося перевезення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тема 8. Міжнародно-правовий режим торговельних шляхів (проблеми)

 

8.1. Матеріальний зміст транспортних правовідносин

 

Як зазначалося у першій лекції, правовідносини на транспорті мають багатомірний характер, але всі їх можна віднести до двох основних видів:

• майнових (цивільно-правових) відносин;

• управлінських (адміністративно-правових) відносин на транспорті.

Проте кожен з цих видів правовідносин має однаковий склад, суть якого становить єдність фактичного матеріального змісту і юридичної форми (юридичного змісту).

Обидва види цих правовідносин, незважаючи на те, що мають різний юридичний зміст, матеріально поєднуються в самій транс- 
портній діяльності. Тому в юридичній літературі все більшого поширення набуває термін «транспортні правовідносини», який позначає матеріально однорідні відносини, що виникають у зв’язку з транспортною діяльністю. За юридичним складом ці правовідносини чітко розподіляються на два окремих види: цивільно-правові (основні) і адміністративно-правові відносини на транспорті.

Матеріальний зміст правовідносин — це фактична поведінка, яку правомочний суб’єкт може, а правозобов’язана сторона повинна здійснити. Тому з діяльнісної точки зору, транспортні правовідносини є поєднанням:

• транспортування і посередницької діяльності з надання транспортних послуг;

• управлінської і режимоутворюючої діяльності на транспорті.

Транспортні послуги у свою чергу розрізняються в залежності від:

• виду транспорту: водні (морські і річкові), наземні (залізничні і автомобільні), повітряні (авіаційні), трубопровідні, змішані перевезення;

• об’єкта транспортування (перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти);

• транспортної характеристики товару: перевезення сухого вантажу (навалювальний — вугілля, руда, насипний — зерно, цемент, фосфати), генеральні та штучні перевезення, перевезення наливних вантажів (нафта і продукти її переробки, рослинна олія, вино й ін.);

• періодичності перевезення (регулярні та нерегулярні перевезення);

• порядку перетинання кордону (перевантажувальні і безперевантажувальні перевезення);

• виду транспортно-технологічної системи (контейнерне, поромне, ліхтерне та інші перевезення);

• виду сполучення (пряме, непряме та інші види сполучень).

Матеріальний зміст правовідносин має суб’єкт-об’єктну структуру.  
Варто підкреслити загальне правило, за яким суб’єктами правовідносин на транспорті можуть бути юридичні та фізичні особи, які у відповідності до чинного законодавства наділені правоздатністю, дієздатністю і деліктоздатністю.

До суб’єктного складу транспортних правовідносин належать особи, стосовно правового статусу яких транспортне законодавство встановлює додаткові вимоги:

1. Основні суб’єкти транспортних правовідносин (див. рис. 8.1.): 
1.1. Органи державного управління та органи місцевого самоврядування — Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Міністерство транспорту та зв’язку України, департамент (орган управління) відповідної підгалузі транспорту, спеціалізовані державні органи управління транспортом, органи державного управління Автономної республіки Крим, місцеві державні адміністрації, сільські (селищні), міські, районні та обласні ради.

 

 
Рис. 8.1.

1.2. Перевізник — особа, яка укладає або від імені якої укладено договір перевезення(транспортні організації та підприємства — залізниці, судноплавні акціонерні компанії, автотранспортні підприємства, підприємства повітряного транспорту тощо), до складу якого мають входити:

• відповідні управлінські структури (органи управління транспортного підприємства);

• персонал (водії, екіпаж) транспортного засобу;

• обслуговуючий персонал (технічний, медичний та інший).

Якщо перевезення фактично здійснюється іншою особою, а не тою, що уклала договір перевезення, то використовуються такі поняття:

Оператор перевезення (перевізник) — особа, безпосередньо відповідальна за перевезення вантажів або така, що використовує для перевезення третю сторону.

Фактичний перевізник (замінюючий перевізник, субпідрядник) — особа, яка безпосередньо здійснює повне або часткове перевезення.

По відношенню до посередника — агента — перевізник виступає у якості принципала, тобто особи, яка уповноважує іншу особу бути представником її інтересів, а стосовно фрахтівника — власника транспортних засобів — у якості фрахтувальника — особи, яка користується цими засобами на певних умовах.

Необхідно зазначити, що відповідно до ст. 8 Закону України «Про транспорт», ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» внутрішні та міжнародні перевезення пасажирів і вантажів повітряним, річковим, морським, залізничним та автомобільним транспортом, транспортування нафти, нафтопродуктів магістральним трубопроводом, транспортування природного і нафтового газу трубопроводами та його розподіл — здійснюються тільки на підставі спеціального дозволу (ліцензії).

З метою підвищення рівня виконання міжнародних перевезень вантажів і пасажирів Кабінет Міністрів України Постановою від 11 липня 1994 р. № 475 затвердив Положення про національного автомобільного перевізника, а Постановою від 15 листопада 1996 р. № 1397 — Положення про національного повітряного перевізника.

Статус національного автомобільного перевізника надається підприємництву автомобільного транспорту Кабінетом Міністрів за поданням Мінтрансу. Цей статус надається підприємству за умов:

• підприємство є юридичною особою, а основним видом його господарської діяльності є автомобільні перевезення;

• не менш як 50 відсотків рухомого складу підприємства складають автомобілі, що відповідають міжнародним технічним вимогам;

• підприємство здатне забезпечити управління транспортними засобами на міжнародних автомагістралях висококваліфікованими водіями, а прибутки такого підприємства від перевезень у міжнародному сполученні повинні бути не менше 70 відсотків за останні два роки.

Національний автомобільний перевізник, відповідно до Положення, зобов’язаний забезпечувати першочергове виконання державного замовлення, державного контракту і окремих урядових завдань на автомобільні перевезення в міжнародному сполученні.

Аналогічними є вимоги і до претендентів на надання статусу національного повітряного перевізника, але водночас є й свої особливості. Зокрема, 50 відсотків майна юридичної особи повинні перебувати у державній власності, її діяльність має повністю відповідати вимогам Повітряного кодексу України і відсутні тяжкі порушення щодо виконання польотів протягом останніх трьох років. Повітряні судна юридичної особи, які експлуатуються на повітряних трасах, повинні відповідати міжнародним технічним вимогам. Окрім цього, претенденту необхідно мати власний сертифікат експлуатанта, товарний знак, трилітерний код ІКАО, телефонну позначку та власну перевізну документацію.

Надання статусу національного повітряного перевізника здійснюється на конкурсних засадах. Національний повітряний перевізник зобов’язаний забезпечувати першочергове виконання обов’язків, що випливають із міжнародних договорів України, замовлень та окремих завдань Кабінету Міністрів України на повітряні перевезення.

1.3. Власники транспортних засобів. Вони займають особливе місце у суб’єктному складі правовідносин на транспорті. Власником транспортних засобів може бути держава — тоді цей суб’єкт певною мірою збігається з відповідним органом державного управління. Він може збігатися з перевізником, коли транспортний засіб знаходиться у його власності. Якщо власник і перевізник різні особи, то вони можуть знаходитися у відносинах оренди, лізингу, фрахтування.

1.4. Вантажовідправник (відправник вантажу, вантажовласник) — фізична чи юридична особа, яка передає вантаж у відання інших осіб чи компаній (агенту-експедитору чи експедитору, перевізнику чи оператору перевезення) для його доставки одержувачу.

1.5. Вантажоодержувач (одержувач вантажу, вантажовласник) — зазначена у документі на перевезення вантажу (накладній) юридична чи фізична особа, яка здійснює приймання вантажів, оформлення товарно-транспортних документів та розвантаження транспортних засобів у встановленому порядку.

1.6. Пасажир — особа, яка перевозиться на транспортному засобі за договором перевезення. На морському транспорті до пасажирів можуть бути віднесені особи, які супроводжують автомашини або живих тварин за договором перевезення вантажів і за згодою перевізника.

2. Суб’єкти-посередники основних суб’єктів транспортних правовідносин:

2.1. Фрахтівник — особа, що уклала договір фрахтування судна (чартер), за яким зобов’язується перевезти доручений їй відправником вантаж із порту відправлення в порт призначення і видати його уповноваженій на одержання вантажу особі — одержувачу (ст. 133 Кодексу торгівельного мореплавства України від 23 травня 1995 року).

2.2. Експедитор (агент-експедитор, експедитор з перевезення вантажів) — посередник, який організовує перевезення вантажів і/або надання супутніх послуг за дорученням вантажовідправника.

3. Суб’єкти, які забезпечують правовий режим на транспорті. Серед них можна також виділити суб’єктів приватно-правових відносин, якими є:

3.1. Страховики — юридичні особи, предметом безпосередньої діяльності яких є страхування, перестраховування і фінансова діяльність, пов’язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням (стаття 2 Закону України «Про страхування» від 7 березня 1996 року). До суб’єктів публічно-правових відносин належать певні правоохоронні органи, які діють на транспорті. Серед них необхідно виділити:

3.2. Митні органи.

3.3. Податкові органи.

3.4. Органи Міністерства  внутрішніх справ. 

До об’єктного складу правовідносин на транспорті належать (див. рис. 2.2.):

• Об’єкти транспортування:

1.1. Вантаж — будь-які товари і предмети, які перевозяться на транспортному засобі. До багажу не відносяться пошта, бортові припаси, запасні частини і знаряддя, особисті речі екіпажу і багаж. Багаж, як правило, перевозиться у спеціально призначеному для цього вантажному рухомому складі.

Особливо виділяється небезпечний вантаж — речовини, матеріали, вироби, відходи, які за наявності певних факторів внаслідок притаманних їм властивостей можуть під час перевезення спричинити вибух, пожежу, пошкодження технічних засобів, пристроїв, споруд та інших об’єктів, заподіяти матеріальні збитки та шкоду довкіллю, а також призвести до загибелі, травмування або отруєння людей.

1.2. Багаж. Відповідно до ст. 1 Афінської конвенції про перевезення морем пасажирів та їх багажу 1974 року від 13 грудня 1974 року багаж означає будь-який предмет чи автомашину, що перевозяться перевізником за договором перевезення, за винятком: а) речей або автомашин, що перевозяться за договором фрахтування, коносаментом чи іншим договором, який стосується головним чином перевезення вантажів; b) живих тварин.