Відродження української літератури 20-х років ХХ ст

Образ Андрія Чумака. Глибоко типово автор розкриває долю Андрія Чумака, якому судилося пройти всіма колами пекла радянської в’язниці. Ремінісценції з «Божественною комедією» Данте наскрізні в творі. Тюрма НКВД — «держава в державі», «філія єдиної великої системи». Ця жахлива установа повинна була зламати волелюбний дух мільйонів, придушити будь-який опір режимові, зробити з людини бездумного й послушного виконавця волі партії. Тут не гребують ніякими засобами, адже гасло сталіністів «Мета виправдовує всі засоби». На такому принципі будується життя в’язниці — цього новітнього пекла, царства садизму, провокацій і тортур, брехні і шантажу, безправ’я і беззаконня. Це царство «чортового колеса», «юдолі сліз», в якому людина перебуває поза законом і де панують антигуманні правила: «Ліпше поламати ребра сто невинним, аніж пропустити одного винного». Слідчий каже Андрієві: «Тут тебе... не питають про правду. І нікому вона тут не потрібна. Правдою буде те, що я тобі начеплю». Тортури, безперервні фізичні муки — «конвеєр системи Миколи Єжова». Арештантів страшенно били. Не витримуючи мук, в’язні наговорювали на себе будь-які звинувачення — ішов «психоз самовикриття». Арештовані вигадували, що належать до міфічних антирадянських організацій чи є шпигунами капіталістичних країн. На таких фантастичних зізнаннях і фабрикувалися «справи», ув’язненим присуджували розстріл чи довічну каторгу.

У це жахливе пекло  потрапляє інженер-авіатор, спортивний атлет з могутніми грудьми  Андрій Чумак — і його чекала б подібна доля. Все робиться для цього. Його прагнуть духовно знищити. Слідчі «переконували», що Андрія зрадили всі рідні, навіть кохана дівчина. Він зазнає від них жахливих фізичних тортур і мук. Професіонали з НКВД уміють зламати будь-яку людину. Але Андрій мужньо вистояв. Розгублені кати називають його «дияволом», «сатаною». Постать гуманіста Андрія Чумака і його слідчих схоплені в глибоко соціальному й етичному їх змісті. Незвичайна мужність і стійкість юнака пояснюється не його «залізною волею», а силою духу, шляхетністю душі. Вихований на високоетичних принципах української родини, він ніколи не вдасться до наклепів на інших, щоб цим врятувати себе. Ще в дитинстві він поклявся «всім своїм єством любити добро й ненавидіти зло» — і залишився вірний цій клятві. В нього сформувався свій кодекс честі й гідності. Він не погодився з твердженням слідчих, що людина нуль, «дірка від бублика». Його філософія базується на глибокій вірі в людину. Йому близькими є слова Софокла: «Немає в світі нічого кращого за людину». Своє життєве кредо Андрій висловив так: «Ліпше умерти раз, умерти гордо, з незламаною душею, аніж повзати на колінах і вмерти двічі — морально й фізично. Але в першім варіанті ще є шанс взагалі не вмерти».

Допомогла Чумакові перемогти  своїх катів і глибока віра. В його душі живе образ Христа, який любив людей. Не випадково йому сниться біблійний Каяфа, первосвященик Іудейський, який говорив, що загибель Сина Божого врятує народ. Андрій Чумак своєю стійкістю й духовною величчю теж має врятувати український народ, посіяти зерна надії й оптимізму, показавши своїм прикладом, що людина не тільки найтрагічніша істота в світі, а й найвеличніша. Якщо це не так, то тоді всі впадуть «у безодню позорища» і після цього вже «не можна жити на світі».

До героїчних вчинків  спонукала Андрія і палка любов до України. Юнакові старий бондар напророкував: «Ой, не вмреш ти, синку, своєю смертю!.. а все через тую твою «щиру Україну». Його ідеал — письменник М.Хвильовий з ідеєю відродження України. Чумак має свою стратегію боротьби: як зробити Вітчизну незалежною, як допомогти своїй нації не бути «упослідженою у власній хаті». Саме цей оптимізм проймає і ним завершує твір: «Але всі дороги сходимі і всі могили зчислимі, і кожна ніч — навіть полярна ніч — закінчується ранком». Своїм оптимізмом роман Багряного переважає «Тьму опівдні» А.Кестлера. Герой Кестлера Рубашов не витримує навіть перших духовних, без фізичних тортур, випробувань долі. Рятуючи себе, він, зламаний і морально знищений, віддає секретарку Орлову на смерть, а тоді привселюдно визнає свої «помилки». Герой Багряного, навпаки, мужньо переніс усі духовні й фізичні тортури, які могла придумати ця антигуманна система. Він нікого не зрадив, не зламався духовно. Багряний образом Андрія Чумака декларує справжній гімн людині, яка для нього є відвагою і світлом, поетизуючи її високі моральні можливості.

Єдності романові надає  рух сюжету, тривога, що проймає серце  героя, рух думок, почуттів і прозрінь. Одначе уповільнюють дію твору забагато пояснень та коментарів, які в багатьох місцях зайві, ліричні відступи, нагнітання одноманітних епізодів. Стильова палітра роману реалістична, адже описи життя в тюрмі, змалювання тортур невинних людей, окреслені постаті героїв подано майже з фотографічною точністю. Польський поет Юзеф Лободовський, рецензуючи роман Багряного в паризькій «Культурі» (1951), писав: «Деякі сцени тортур виконані з винятковим враженням. Особливо бентежать епізоди перебування Чумака в карцері, його галюцінації — це писав найвищий мастер-реаліст». Водночас у структурі твору наявні романтичні компоненти, зокрема, такими є сни Андрія, в які він вірить. Застосовує митець і символістські та експресіоністські образи. Символічним є опис місяця, на якому Каїн підняв на вила Авеля. Це мучить душу Андрія, бо він ще не знає, хто ж його зрадив. Проте дія роману цілеспрямована, найвищого напруження досягає в кульмінації (передостанній розділ), коли чотири брати постали перед червоним трибуналом і Андрій, нарешті, довідується, що ніхто з братів не зрадив його. Ідея братерства, високоетичних ідеалів життя, гуманістична природа людини протиставляються тоталітарному режимові. Добро перемагає зло.

«Огненне коло» (1953). Повість  вийшла в Німеччині і має підзаголовок «Повість про трагедію під Бродами». Автор змалював події, яких не бачив  і не пережив, на основі розповідей очевидців. У післямові Багряний писав, що звернувся до Бродівської трагедії 1944 року тому, що в нашій літературі ще не має творів на тему визвольної боротьби. Це мав бути роман у 4-х томах, одна з його частин — повість «Огненне коло». Правда, герої її Петро й Агата діятимуть згодом у романі «Буйний вітер».

Тематика й ідейний  пафос повісті. В «Огненному колі»  митець порушує питання трагедії недержавного народу, сини якого мусять воювати проти себе під чужими прапорами. Водночас у повісті підносяться гуманістичні проблеми буття людини, її активності й готовності до добра як діяння, прославляються побратимство і дружба. За концепцією автора, любов до Вітчизни, мужність, почуття відповідальності — вирішальні якості людини. Цими рисами автор наділяє своїх героїв — Романа й Петра, шлях яких до істини й прозріння складний. Пошук винуватців безневинних смертей молоді, цвіту української нації, національної трагедії переходить у шукання сенсу історії, моральної й духовної величі людини, яка силою обставин потрапляє в «огненне коло» Другої світової війни. Автор засуджує німецький фашизм й радянський тоталітаризм, захищає гуманізм, утверджуючи відповідальність українця за свій народ і його державність, яку потрібно здобувати. Він майстерно змальовує трагізм долі покоління 40-х, бійців дивізії СС «Галичина», висвітлює їх ілюзії і прозріння, які даються неймовірно важкою ціною.

Історична основа твору. Оперуючи переконливими історичними  фактами, відомий український історик  Т.Гунчак (книга «У мундирах ворога». — К., 1993) показав, що в роки Другої світової війни українці опинилися в різних арміях, зокрема в червоній армії та німецькій. Події розвивалися так, що в липні 1944 р. радянська армія оточила й знищила 13 корпус дивізії СС (січових стрільців) «Галичина». Із 13 тисяч пощастило врятуватися 1500 воякам. УЦК (Український Центральний Комітет) на чолі з професором В.Кубійовичем й УНР (Українська Народна Рада), яку очолив митрополит А.Шептицький, усвідомили неминучу поразку Німеччини в Другій світовій війні. Тому вони вирішили не допустити на цей раз (як це сталося після Першої світової війни), щоб Україна залишилася без регулярних збройних сил. Таким чином, Дивізію СС «Галичина» сформовано в 1943 р. німецьким командуванням для боротьби з червоною армією. Складалася вона з українців, в основному з вихідців західноукраїнських земель.

Наприкінці Другої світової війни в німецькій армії діяло  загалом 20 іноземних дивізій. Німецький  історик Г.Вернер подає такі цифри  вихідців із СРСР, які служили в  німецькій армії, — усього 968 000, з них 310 000 росіян, 220 000 українців. У роки Другої світової війни майже 2 мільйони українців, як відзначив історик О.Субтельний, воювали по радянський бік, а багато перебувало у польській, румунській, угорській, чеській, американській та канадських арміях, бо такою була доля народу без держави. Оскільки в липні 1944 р. очікувався головний наступ радянської армії в районі Броди — Зборів, то німецьке командування вирішило зупинити його, кинувши сюди дивізію СС «Галичина». Комуністична пропаганда ці події трактувала однозначно: солдати цієї дивізії, як і воїни УПА, оунівці, були зрадниками і фашистськими прислужниками. Насправді це були українські патріоти, які утворили свій рух Опору, боролися з окупантами України, під якими б чужими прапорами вони не прийшли в Україну. Вони мріяли здобути вільну й незалежну українську державу. Трагічна доля цієї дивізії — частинка етапу визвольних змагань українців проти своїх напасників.

У повісті Багряний подає  свою версію тих непростих подій 1944 року, змальовуючи двобій двох могутніх сил — сталінізму й гітлеризму, внаслідок якого гинули між ними бездержавні українці, які опинилися по різних боках фронту. Багато воїнів ідеалізували завершення війни, сподіваючись, що Україна здобуде незалежність. Ідею національного визволення Вітчизни окреслив Роман Пелех: «Поки вони (воїни дивізії СС «Галичина» — М.Т.) вишколюються, оволодівають наймодернішою технікою, беручи її хоч із рук ворога, тим часом у жорстокому ході війни, в останньому корчі напруження всіх сил обидва вороги впадуть знесилені й вичерпані, впившись один одному в горлянку... І ось тоді вийдуть вони — юні, свіжі, сталево зорганізовані й здисципліновані, і розгорнуться на всю силу — дивізія розгорнеться в корпуси, корпуси в армії... Вони пройдуть по землі тріумфальним маршем, вони докінчать справу: і слід заскородять по обох ворогах і принесуть на вістрі меча свободу своєму народові та й поставлять той меч на сторожі тої свободи, на віки вічні». Однак грізні події війни розвіяли таку оптимістичну концепцію української молоді, заради якої вона кинулась у криваву сутичку під Бродами. Але Роман цій ідеї залишився вірним до самої смерті. Саме тому письменник називає героя «непереможним оптимістом» і «романтиком». У повісті відлунюється філософія екзистенціалізму, зокрема, в постановці питання сенсу життя, вибору, відчуття героями самотності, огненного кола, в яке потрапляють персонажі твору.

Жанрова природа твору. За жанром «Огненне коло» — епічна повість з екстенсивним сюжетом, тобто сюжет у ній становить  собою ланцюг подій, які послідовно розгортаються і об’єднані мотивом пошуку, випробувань героїв. Але події в такому жанровому різновиді повісті розвиваються напружено, динамічно, бо освітлюють дійсність й героїв панорамно й глибоко. Багряний — майстер напруженого сюжету, драматичних колізій, які становлять частину історичних процесів і зорієнтовані на майбутнє. На це натякає фінал твору. Основним композиційним прийомом, який рухає дію, слугує антитеза. Напружують розгортання подій контрастні описи боїв, смертей, поранених воїнів і коней, болісні роздуми персонажів над сенсом життя, їх міркування, куди прямує історія. Все це психологічно вмотивовано, впливає на читача. Такими ж естетично важливим є опис сну, що приснився пораненому Петрові після першого бомбардування ворожої авіації. Це сон-пересторога. Як і в античній трагедії, автор підсилює це передчуття фатуму, чогось жахливого й неминучого. Герой роздумує про свою кохану Агату, яка під час пацифікації втекла від німецької шибениці, заховавшись десь на радянській території: «Утекла, щоб її вішали інші, ті, що загубили її батька...» Фатальною стала для нього зустріч у підбитому ним танку з мертвою Агатою, щось «струснуло ним до решти, до мізку костей». Горе й трагедія Петра вимірюється всесвітніми масштабами. Ця смерть стає не тільки звинуваченням війні як злу, а й своєрідним катарсисом, котрий мав допомогти прозріти багатьом українцям.

Гуманістична концепція  повісті. Будучи гуманістом, Багряний засуджує війну як людську бойню. З великою художньою переконливістю автор змальовує реальні факти: зневажливе ставлення німців до українських воїнів як до «унтермейшів» (гарматного м’яса), які мали стати живим щитом для прикриття відступу німецьких частин, зраду генерала Фрайтага якраз у розпалі бою, генерала, який залишив їх напризволяще. Немає прикрашування й воїнів-українців (хіба на початку твору). Вони поверхово навчені військовому ремеслу, погане в них бойове оснащення, немає навіть польового шпиталю, медикаментів. Таке правдиве історичне тло допомагає митцю розкрити трагізм свого народу, який потрапив у жорстокі жорна Другої світової війни. Розгортаючи ці драматичні картини, Багряний порушив важливі загальнолюдські проблеми життя і смерті, героїзму і зради, добра і зла. Тому його повісті притаманна позитивна етична ідея й гуманізм. Його головним героїв — Романа й Петра — характеризують доброта, почуття обов’язку перед рідною землею. Вони стали на її захист від більшовицької навали, виявили мужність, почуття дружби і побратимську вірність до останньої краплини крові. Такий етичний кодекс відповідає загальнолюдським цінностям — як і уявлення митця про шляхи реалізації гуманістичних ідеалів.

Багряний відтворює  трагічні в своїй основі картини  бомбардувань, атак, відступів, втеч, змальовує  понівечені людські тіла — і всюди кров і смерть, жах і гуркіт війни. Все переплелося, набрало жахливих обрисів і розмірів — панує хаос, руїна. Реальними є страждання героїв, атаки й окопи, смерть друзів, криваві рани, сплюндрована рідна земля. Війна - це наруга над людиною, живою природою, матір’ю-землею. Страшний Молох поїдає людські оселі й церкви, гармати й танки, тисячі людських життів. Письменник-гуманіст стверджує марність страждань і смертей, марність братовбивчої війни, в якій українці в радянській формі вбивали українців у німецькій формі. Герої Багряного дошукуються відповіді на це запитання. Петра, як фатум, переслідує фатальне бажання заглянути ворогові в очі — «в живе обличчя, в його очі — який він?» Чому він такий жорстокий і немилосердний? Чому стільки чинить зла? І тільки в кульмінаційному епізоді, коли Петро підбив останній танк, «перевів погляд на обличчя, покладене на керунок танка. Не задаючи собі справи, простяг руку й стягнув танкістський шолом із дівочої голови... Ата!!! З-під шолому розсипалося її буйне волосся, підрізане по колишній студентській моді, — волосся впало на чоло, на вухо, на щоку, заворушилося, як живе, розтікаючись...Петро повів рукою по ніжному, шовковому волоссі, й його шорсткі пальці зупинилися в тоненьких волосинках...