Відродження української літератури 20-х років ХХ ст

 

          Сталь нової доби, що завершує  коло одвічне, 

 

          Холод віку заліза мов взори нестерпно-пекучі,

 

          Взори того, що гарне, і того, що світло-величне.

 

Подібно до М.Хвильового, Ольжич, погоджуючись з ідеєю циклічності  культур німецького філософа Шпенглера, вважав, що наступає відродження його Батьківщини, її культури і державності. В 1938 р. він з твердою упевненістю писав: «Героїчна доба, в першій стежі якої найшлася завдяки глибині свого переродження Україна, гряде! Чуємо її непереможний, могутній хід. Бачимо весь безмір простору, що відкривається людині героїчної духовності».

 

Метафорична назва збірки «Вежі» символізує вершини духовності, до яких прагне його герой — героїчна натура, сповнена дії і рішучості  захищати Вітчизну. По-новому трактує  Ольжич поняття героїчного, що поєднує  в собі і хоробрість, і відвагу  серця, а головне — сильний заряд духовності, яка веде борців до оновлення світу, розбиває кайдани рабства. Найвиразніше поет змальовує героїчні характери у поемах «Городок 1932» та «Незнаному воякові», присвячених підпільній революційній боротьбі українських патріотів за права рідного народу.

 

Великою довершеністю відзначається  остання збірка поета «Підзамче», що побачила світ після його трагічної  смерті. В ній мистецькою глибиною він наближається до київських неокласиків («Голландський образ», «Люкреція», «Данило»). Художня виразність і природність тропів, зокрема епітетів, неперевершені, про що з пієтетом писав Є.Маланюк. Ольжич творив поезію високої культури, прагнучи піднести українську лірику на новий щабель. Він збагатив її конденсацією вольових мотивів, інтелектуальним струменем, воскресив героїзм і героїчну етику українця.

 

Олена Теліга (1907 — 1942) —  поетеса й революціонерка, яскрава  особистість, вольова, енергійна і  незвичайно вродлива жінка, яка своє життя присвятила боротьбі за незалежну  Україну. Народилася в 1907 р. в Петербурзі, де її батько І.Шовгенів працював професором політехнічного інституту. Під час революції батьки повернулися до Києва і брали активну участь у творенні молодої української держави. Зазнаючи переслідувань від більшовиків, у 1923 р. разом з мамою Олена нелегально емігрувала до Чехо-Словаччини. В Празі закінчила педагогічний інститут. Тут познайомилась з поетами «празької школи» Ю.Дараганом, Л.Мосендзом, Є.Маланюком, О.Стефановичем, О.Ольжичем. Вийшла заміж за донського козака, старшину війська УНР М.Телігу і переїхала до Варшави, де вчителювала в українській школі, а інколи заробляла як манекенка (1929 — 1939). У Варшаві активно долучається до громадського життя, з 1932 р. друкує поезії у «Віснику» Д.Донцова. З початком Другої світової війни у Кракові очолила літературно-мистецьке товариство «Зарево», разом з О.Ольжичем співпрацювала у Культурній Референтурі ОУН. Коли фашисти окупували Україну, Олена Теліга у вересні 1941 року разом з похідними групами українського підпілля прибула до Рівного, а з жовтня уже діяла в Києві. За жорстоких умов окупаційного режиму організувала літературно-мистецьке життя, очолила Спілку письменників України, редагувала український журнал «Літаври» (1941 — 42). Її як українську патріотку і голову СП України 9 лютого 1942 р. гестапівці арештували, а 21 лютого цього ж року разом із іншими борцями розстріляли у Бабиному Яру. Вона палко любила Вітчизну, виконала свій патріотичний обов’язок сповна.

 

Тільки посмертно вийшли збірки О.Теліги: «Душа на сторожі» (1946), «Прапори духа» (1947), «Полум’яні межі» (1977). В Україні в 1991 р. побачив світ «Збірник» її поезій та статей (фототипічне перевидання 1977 р.), а в 1999 р. вийшла збірка «О краю мій». Художній доробок Олени Теліги невеликий, але в мистецькому плані довершений. Поетеса ретельно шліфувала кожен образ, кожне слово, щоб найтонше відтворити світ почуттів ліричної героїні. У 30-х рр. Олена Теліга належала до найвизначніших українських поетес, захищала нове обличчя української літератури як духовного чинника, що сформує нову людину, борця за незалежну Україну. В поезіях та публіцистичних виступах поетеса проголошує героїзм як найвищу чесноту, орієнтир життя й творчості, які щільно пов’язуються з боротьбою за вільну Вітчизну. Продовжуючи традиції Лесі Українки, Олена Теліга сформувала принципи героїчної етики, наповненої героїчним діянням, відвагою й безкомпромісністю («Поворот», «Відповідь», «Безсмертне», «Засудженим», «Сучасникам»). Її художні шукання спрямовуються на осмислення драматичної сучасності. Тому в художньому світі поетеси панує вічний бунт, змагання за оновлений світ, протест проти безбарвної «нудоти життя». Неоромантизм визначає стильову палітру творів, зумовлює її естетичну концепцію людини. На її переконання, рідний край від неволі може врятувати новий тип українця, який вміє жити й творити для своєї нації.

 

Світ поезій Олени  Теліги можна поділити на декілька тематичних полів: життєрадісне поле, глибокої віри в торжество справедливості, добра як діяння. Домінантою її духовності були оптимістичні настрої, радісне сприйняття життя: «Повір: незнане щось у невідому пору Тебе зустріне радісним — живи!». В поезії «Лист», присвяченій Л.Мосендзу, поетеса зізнається, що в житті не переносить сірості, невиразності: «У мене дні бунтують і кричать, Підвладні власним, не чужим, законам І тиснуть в серце вогненну печать, І значать все не сірим, а червоним». Червоний колір символізує боротьбу у житті, що «не чіпає лиш раба».

 

Тематичне поле неспокою охоплює і громадянську, й інтимну  лірику. Активна життєва позиція — ідеал поетеси. Навіть в інтимній «Вечірній пісні» лірична героїня Олени Теліги, прощаючись з коханим, споряджаючи його в похід, коли «простори проріже сурма», говорить йому напутні слова: «Тобі ж подарую зброю: Цілунок гострий, як ніж, Щоб мав ти в залізнім свисті Для крику і мовчань — Уста рішучі, як вистріл, тверді, як лезо меча».

 

Таким же цілісним окреслюється у ліриці поетеси тематичне поле вибору. Безкомпромісна позиція зумовлює життя героїні, ідеал, пошук гармонії, мету до майбутнього і невблаганну смерть у боротьбі, яку вона сміливо приймає як борець («По ваших же слідах підемо ми на смерть»). Через те Д.Донцов назвав Олену Телігу «поеткою вогненних меж».

 

Свої поезії найчастіше авторка будує на антитезах, у  такий спосіб розвиваючи ліричний сюжет і виливаючи свій настрій. У вірші «Гострі очі розкриті в морок» перша строфа змальовує неспокійну безсонну ніч, друга — врівноважений день, третя — підсумкова, вибухова: «Тільки тим дана перемога, Хто й у болі сміятися зміг!» Домінуючим настроєм лірики поетеси був оптимізм, світла віра у відродження державності України. Читача заворожує у її поезіях ніжне щиросердя, стоїцизм і відвага героїні. Українську поезію Олена Теліга збагатила сміливою образністю, романтичними пориваннями душі й «романтичною самоопанованістю» (Ю.Шевельов), ліричною інтенсивністю й експресією.

 

Олекса Стефанович (1899 — 1970) — один із елітних поетів «празької  школи», який найбільше цінував самодостатність  мистецтва. Народився 5 жовтня 1899 р. в  с. Милятин (тепер Острозький р-н Рівненської обл.) в родині православного священика. В 1919 р. закінчив Волинську духовну семінарію в Житомирі. 1922 р. емігрував до Чехо-Словаччини, де й закінчив філософський факультет Празького Карлового університету (1928), хоча одночасно студіював філологічні науки в Українському вільному університеті. 1932 р. захистив докторську дисертацію «А.Метлинський як поет», але не мав постійної праці і завжди жив у матеріальній скруті. В 1944 р. його насильно вивезли на примусові роботи в Німеччину. З 1949 до 23 грудня 1970 р, тобто до своєї смерті, жив у США, у м. Буффало. Жив самотньо й вкрай бідно, завжди тужив за Україною. «Мій Хрест — мій тягар, моя дорога», — говорив митець собі, перебуваючи в забутті й самовідчуженні. Помер у будинку для перестарілих. За його труною йшло тільки двоє чоловік: поет Б.Рубчак і критик І.Фізер.

 

Друкуватися О.Стефанович почав з 1923 р. в емігрантських  журналах — «Нова Україна», «Веселка», «Український студент», а згодом у  львівському «Літературно-науковому  віснику». В Празі поет видав дві  збірки «Поезії» (1927), «Стефанос І» (1938). Був незвично скромною і вимогливою до себе людиною, а тому наступні збірки «Стефанос ІІ», «Кінецьсвітнє» і «Фрагменти» увійшли тільки у «Зібрані твори», що їх після смерті поета видав у Торонто Б.Бойчук (1975). Сучасники митця згадують, що він дуже докладно опрацьовував свої поезії, буквально карбував, шліфував їх, домагаючись, щоб кожне слово звучало точно й виразно. Як талановитого митця, його приваблювали досконала версифікація, мелодика рядків, витонченість і змістовна вагомість образів. Він був тонким майстром ритмомелодики, вишуканих рим, зокрема й внутрішніх, доводячи до віртуозності асонансне й алітераційне звучання поезії: «В сріблі місяця лебеді срібні. Срібні лебеді в срібній воді» («От високо став місяць у небі»).

 

Як лірик зазнав деякого  впливу поетики символізму, що виразно помітно в першій збірці. Поетичні образи, почерпнуті часто з волинського фольклору, відбивають багатий світ природи і почуттів ліричного героя («Ходить Осінь, молодиця смаглолиця», «Бабине літо літає на вітрі»). Його ранні пастельно-осінні пейзажі елегійні й зігріті теплими почуттями. Акварельні й барвисті краєвиди рідної Волині, по-рембрантськи колоритні картини селянського достатку, запахи яблук, рябини, вина, літепло відтворені живописно й виразно. Осінь у Стефановича персоніфікована і діє то в образах смаглолицьої волинянки, молодиці з голубими очима, то сумної вдови, що білить на зиму хатину, то княгині Лади. З дивовижним лаконізмом, але рельєфно чітко відтворює простір рідних країв, що залишився в пам’яті ще з дитинства і юності. У триптиху «Волинські сонети» поет з ніжним трепетом змальовує рідний Кременець, легендарну гору Бону, яка вся «у соняшному дзвоні», землю древлян село Велику Глушу. Але з особливим ліричним настроєм поет змальовує «лінивую Горинь», яка повільно і тихо несе свої голубі води, символізуючи «сонливую Волинь». Сонет «Волинь» поет завершує вибуховим метафоричним і риторичним запитанням: «Як увінчать годину цюю млосну, Як закричать в цій важкій тишині, Щоб раптом все прокинулося зосну?» І.Фізер у передмові до «Зібраних творів» Стефановича підкреслив, що поет все життя прожив у містах, серед «згеометризованого бетону і сталі», але не став поетом-урбаністом, бо в своїй поетичній уяві «снував мініатюри про синю волинську далечінь, про молоду княгиню осінь, про каскади золотого дощу, про Ярил та Либедів», тобто був вільним від насилля емпіричного світу. Словом, природа у нього — це рідна волинська земля, дорогий серцю образ якої він проніс крізь усе життя.

 

У художній картині світу  Стефановича важлива роль відводиться  образам давньої української історії та міфології. Невичайно цікаву інтерпретацію дав поет «Плачу Ярославни», де змальовано величний у своїй трагічності образ Ярославни: «Чуєш? Зозулею хоче злетіти, Хоче у далеч кудись...Чув те квиління жіноче, що вітер, З мурів здійнявшись, доніс. “Я б, — каже, — в зелень його перенесла, В зелень з кривавих калюж! Дайте мені ви для синяви всела! О, не даєте... Чому ж?..”». Звертається митець і до доби козаччини, оспівуючи Петра Дорошенка й Богдана Хмельницького як державотворчих мужів, що виборювали незалежну Україну («Дорошенко», «Богдана стрічають»).Їх святий заповіт незалежної України взяли герої Базару й Крут.

 

Поезія «Крути» (1933) —  одна із перлин лірики О.Стефановича, співзвучна «Пам’яті тридцяти» П.Тичини. Це реквієм  трьомстам полеглим київським студентам, учням та курсантам, які героїчно, до останнього подиху під Крутами 29 січня 1918 р. захищали суверенітет України від кількатисячної військової частини більшовицької російської армії, якою керував жорстокий М.Муравйов. Митець драматичними фарбами змальовує бій, карбує динамічні образи й напружені картини. Українські патріоти мужньо витримують шалені атаки ворога, але немає патронів, сили нерівні: «Як захлиналися співами ви, Так захлинулися кров’ю. О, ви уміли за Неї (Україну — М.Т.) лягти, Мужньо лягти і діточо, Вміли холодную млу пропекти Жаром багряних сорочок!». Героїзуючи подвиг молоді, поет вірить, що кров за незалежність Вітчизни пролито недаремно, пам’ять трагедії під Крутами буде бити на сполох, будити совість кожного українця. Головна ідея  твору — віра у перемогу ідеалів, за які боролося молоде покоління борців. Це ідеали найсвятіші, ім’я яким — незалежна Україна:

 

              Ваша загуба за Весну ясну,

 

              Ваші зарубані весни — 

 

              Громом німоти байдужжя і сну,

 

              Криком кривавим — воскресни! 

 

              Сходять нам ваші невгасні  сонця, 

 

              Дзвонять серця ваші вічні, 

 

              Ваші квітневі, травневі серця, 

 

              Криком кривавим — воскресни! 

 

Образ Весни, символ національної революції, коли Україна здобула  незалежність, — це тичинівський образ, але у Стефановича він символізує тяжку долю Вітчизни у ХХ ст. У  сонеті «Багряна піраміда» поет змальовує  закривавлену, «у пурпурі від ран» Вітчизну, трагічний образ якої постає і в поезіях «До Базару», «До Бродів», «Вічна слава» та ін. Свідком трагічної української історії виступає золотоверхий вічний Київ в однойменній поезії.

 

Поети празької школи, отже, доповнювали й піднесли на високий  щабель розвитку українську літературу міжвоєнних десятиліть. Адже вони зверталися до тем, ідей та образів, котрі в радянській Україні були заборонені. Тематичні обрії їх творів широкі, охоплюючи в своє художнє поле античні й середньовічні мотиви, котрі перегукуються із болючими проблемами ХХ ст. Біблійні сюжети відтінюються образами сучасників, борців за волю України. Їхня творчість окрилювала полум’яна любов до поневоленої Вітчизни, підсилювалась ренесансом української культури 20-х рр., що засвідчувало велику визвольну енергію української нації. Внаслідок цього національна проблематика й герої української історії (заборонені радянською владою в батьківщині, згадаймо, наприклад, переслідування В.Сосюри за поеми «Махно», «Мазепа»), гуманістичний пафос й вольове напруження їхніх творів по-своєму оригінально зображали тогочасну добу й служили ідейною зброєю в боротьбі за суверенну Україну.

 

                  ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

 

Які історичні обставини  зумовили появу «празької школи» поетів? Які естетичні засади захищали вони? У чому своєрідність історіософських мотивів поетів-пражан?

 

Розкажіть про основні  факти життя й творчості Ю.Дарагана. Окресліть джерела й тематичне  коло його лірики. Який вплив на художні  шукання поета мали «Сонячні кларнети»  П.Тичини? Порівняйте поезії цих митців. Що спільного, а що відмінного в поезіях цих митців?

 

Під впливом яких факторів формувався світогляд Л.Мосендза? В  яких вчинках виявились такі риси його вдачі, як патріотизм, національна  свідомість, громадянська мужність, працелюбство? У чому полягає новаторство поета в поезії «Балада про побратима»? Визначіть віршовий розмір твору, характер римування, висвітліть жанрові особливості й поетику. Розкрийте композиційні особливості вінка сонетів «Юнацька весна». До яких жанрових різновидів лірики звертався поет? Які художні відкриття здійснив Л.Мосендз в українській поезії? Які його традиції продовжив І.Драч?