Відродження української літератури 20-х років ХХ ст

Лавріненко Ю. Валер’ян Підмогильний // Дивослово. — 2001. — № 2.

Мельник В. Суворий аналітик доби. Валер’ян Підмогильний в ідейно-естетичному контексті української прози першої половини ХХ ст.. — К., 1994.

Мовчан Р. Український  модерністичний роман: «Місто», «Невеличка драма» В.Підмогильного // Дивослово. — 2001. — № 2.

Шевчук В. У світі  прози В.Підмогильного //Дорога в  тисячу років: Роздуми, статті, есе. — К., 1990.

«ПРАЗЬКА ШКОЛА» ПОЕТІВ

Після поразки Української Народної Республіки (1917 — 1921) велика кількість  українців опинилась в еміграції  в Чехо-Словаччині. Тодішній президент  цієї країни Т.Масарик симпатизував українцям і доклав чимало зусиль, щоб вони могли здобути тут освіту рідною мовою. За 30 км. від Праги, у Подєбрадах, була відкрита Українська господарська академія, в яку зразу ж вступило 300 студентів. У Празі працювали Вищий педагогічний інституту ім. М.Драгоманова, Український вільний університет, Українська мистецька студія. Водночас багато молоді навчалось у Карловому університеті, Чеській вищій промисловій школі та ін. Словом, у Чехо-Словаччині зосередилось чимало наукової і творчо обдарованої молоді. Внаслідок цього інтенсивно налагодилось громадське й культурне життя.

Закономірно, що тут розквітало мистецтво  слова, зокрема у творчості поетів, більшість з яких зі зброєю у руках  виборювала державність України, а  тепер опинилась в еміграції. Це була елітна група, поети якої зближуються між собою світоглядними засадами, державницькими переконаннями, проблематикою й високомистецькими уподобаннями. До неї належали Ю.Дараган, Є.Маланюк, Л.Мосендз, Олег Ольжич, Оксана Лятуринська, Олена Теліга, О.Стефанович, Юрій Клен (О.Бургардт) та ін. Вони склали «празьку школу» поетів. За своїм стилем її учасники були неоромантиками, але філософською заглибленістю й любов’ю до класики й класичних форм споріднювались з київськими неокласиками. Їх твори відбили болісні роздуми над причинами поразки у визвольних змаганнях України та втратою нею державності. А тому в їх ліриці переважає історіософська??? проблематика. Вони сформулювали свою концепцію людини. Це — не традиційно кордоцентрична особистість, лірично-розслаблений романтик, тюхтій-селянин, якому байдуже до поневоленого стану його народу, не малорос, з його комплексом меншовартості й прислужництва окупантові, а духовно сильна й вольова людина, національно свідомий українець, який з ідейних переконань віддасть життя за незалежність України. Волелюбність, мужність, почуття відповідальності перед поневоленою батьківщиною, щирий патріотизм — основний пафос їхньої творчості.

Юрій Дараган (1894 — 1926) — родоначальник  школи, мав великий вплив на творчість  її поетів саме історіософськими мотивами. На думку Б.-І.Антонича, поезія Ю.Дарагана «містить у собі всі елементи, які згодом розвиватиме решта поетів еміграції: яскравий історизм, варяги, дикий степ, сонячний Дажбог, настрої вигнанця». Народився він в Єлисаветграді 16.03.1894 р. в родині українця (за фахом інженера) та грузинки за походженням, яка прищепила йому любов до Грузії й України. Навчання в Тираспільському реальному училищі перервала Перша світова війна. Служив поручником російської армії, але після проголошення УНР без хитань вступив до рядів українського війська. Після поразки УНР його інтернували в табори Калішу і Шеп’юрне (Польща), в яких він захворів на туберкульоз. У 1923 р. вступив до Українського педагогічного інституту в Празі. Але військовий полон і хвороба знесилили й виснажили молодий організм, і поет передчасно помер 17.03.1926 р., похований на Празькому Ольшанському цвинтарі.

Дараган увійшов в історію української  літератури однією збіркою «Сагайдак» (Прага, 1925). Назва дуже влучно передає  силу його віршів, які, справді, нагадують тугі стріли, що влучають у мету. Водночас назва визначає тематичне коло збірки й виражає філософію боротьби й життєствердження. Його поезія живилася кількома джерелами: участю митця у визвольній боротьбі за державність України, осмисленням її історії, а з естетичного боку — модерними стилями, передусім символізмом. Певний вплив на художні шукання Дарагана мали «Сонячні кларнети» П.Тичини, від якого він навчився витонченої живописності, зорової ефективності й омузичення слова, що розширює свої виражальні можливості («Спливло, занурилось, загасло...І дня нема — пішов кудись, І вечір на високе прясло Смаглявим парубком схиливсь... Здається темний явір ляхом... Здається, так давно-давно Курить мій віз чумацьким шляхом Туманом, сріблом і вином»). Сила переживань підсилюється то літописними ремінісценціями з історії України, то біблійними образами («З літопису днів біжучих», «В Празі»). Історіософські мотиви Дарагана сягають епохи Дажбога, коли навіть сама природа насичена духом поганства і міфами («Дажбог лякає білі коні», «Слова о полку Ігоревім»). Митця цікавила українська історія у найрізноманітніших сюжетах і постатях («Похід», «Київ», «Свати»). Його історіософська лірика воскрешає мужні образи жінок-патріоток Ярославни, Малуші, княгині Ольги («Малуша», «Ольга»), зображає добу середньовіччя й козаччини. У поемі «Мазепа» поет змальовує велич й трагізм гетьмана Мазепи, його намагання здобути незалежність Україні.

Тема України є центральною  темою лірики Дарагана. Про це свідчать цикли «Луна минувшини», «Дике поле», «Срібні сурми», «Запоріжжя», в яких Дараган творить поетичний і натхненний образ Вітчизни. Вона приходить до нього в снах і в наяву, в спогадах і рідких звістках («З емігрантської кореспонденції»). За нею він тужить, її образ плекає в серці як найдорожчий і поки що недосягнений ідеал. У цих поезіях виразно проступає символістська поетика. Водночас історіософська лірика допомагає митцеві знайти паралелі до ситуації його покоління, надихає на творчу працю в ім’я незалежної України. Митець прагнув поетичним словом витворити ідеал українця — мужнього й загартованого в боях, який гордиться славним минулим народу і наслідує героїчні подвиги своїх предків.

Леонід Мосендз (1897 — 1948) щасливо поєднав у собі талановитого поета, прозаїка, критика, перекладача з англійської, німецької й французької мов і вченого-хіміка, визнаного у Європі винахідника, який один із перших розгадав таємницю «важкої води» і був тільки за крок до Нобелівської премії. Народився 1897 р. у Могилеві-Подільському в родині міського службовця Марка Мосендза, предки якого колись були грецькими поселенцями в Україні. Його мати, Марія Лясковець, була донькою лісничого з Костополя, що на Рівненщині. Чудова волинська природа, працьовиті волиняни, дід Осип Лясковець мали великий вплив на формування світогляду Леоніда, про що письменник згодом напише в автобіографічній повісті «Засів» (1936) та поемі «Волинський рік» (1948). Дідусь розповідав легенди про своїх предків, які під Грюнвальдом громили тевтонів. З цих оповідань про давнину свого роду й краю майбутній письменник одержав життєдайний «ковток питва із джерела кастальської принади», тобто довідався про власне коріння, що й відіб’ється у його ліриці. Водночас національне самоусвідомлення юнака формувалося під впливом розповіді батька про рідного брата, свідомого українця, який відбував заслання в Сибіру, й «Кобзаря» Т.Шевченка. 1915 р. закінчив Вінницьку учительську семінарію. Під час Першої світової війни перебував у російській армії, а коли УНР закликала захищати волю Вітчизни, він пішов до війська Петлюри. Велике потрясіння пережив поет, коли старший брат, воїн УНР, помер від ран на його руках. Мосендз 1920 р. разом з розбитою армією УНР відступив до Польщі. У 1922 р. переїхав до Подєбрад і навчався на хіміко-технологічному факультеті Української господарської академії. Після закінчення навчання в 1928 р. працював асистентом кафедри хімії, а вже в 1931 р. захистив докторську дисертацію з проблем переробки нафти. Проте життя емігранта було важким, він часто змушений змінювати працю і місце проживання. У 1945 р. із Братіслави виїхав до Австрії, а в 1946 — до Швейцарії. Його переслідує давня хвороба — сухоти. Поет лікувався у санаторії, витримав декілька операцій, на останній з яких помер від нападу серця. Це сталося 13 жовтня 1948 р.

Творчий діапазон Л.Мосендза як митця дуже широкий. Його перу належать збірки новел «Людина покірна» (1939), «Відплата» (1939), повісті «Засів», роман  з часів раннього християнства «Останній пророк», низка статей, рецензій, есе, гумористична збірка (спільно з Ю.Кленом) «Порфирій Горотак» (1947), поеми «Вічний корабель» (1933) «Канітферштан» (1945), збірка поезій «Зодіак» (Прага, 1941), до якої увійшли поезії, написані протягом 1921 — 1936 рр. Головна тема збірки — відродження України, визвольної боротьби її народу після Першої світової війни, активним учасником якої був поет. Тому багато творів мають автобіографічний характер, зігріті щирим ліричним теплом і водночас трагізмом. Глибокі почуття й переживання висловлено в скорботно-патетичній «Баладі про побратима». Це своєрідний реквієм побратимам, які загинули в боротьбі за незалежну Україну. Шляхетною й величною ідеєю побратимства наповнені народні пісні й думи. Вона проймає повість «Тарас Бульба» М.Гоголя, поезію Т.Шевченка і Лесі Українки. Але з особливою силою переживань це благородне почуття висловлено в триптиху Мосендза. Для поета побратимство — це не тільки спорідненість по крові, а й по духу. Побратим — не тільки названий брат, а й товариш по боротьбі, сподвижник, який пронесе крізь усе своє життя пам’ять про полеглих за волю Вітчизни й ідею української державності. За жанром твір Мосендза — балада, що написана класичними секстинами. Поет зумів органічно поєднати епічну розповідь про драматичні події і ліричні зізнання, змальовуючи велич і трагізм боротьби за свободу Батьківщини. Він змальовує узагальнений образ побратима, чорнобрового й стрункого сина «золотих піль» і «білих хат», що «носив багато він імен: Петро, Данило, Гнат». З друзями по зброї поет проходив складними шляхами перемог і поразок, роздумуючи над долею полеглих борців: «І ось не знаю: де поляг, / де згас завзяття жар? / Можливо, пам’яткою ввік / над ним стоїть Базар, / чи, може, пригорнув його / стрімкий подільський яр? // А може, в застінку Москви / замучив лютий кат...» Пам’ять про побратима свята. Митець власним іменем й пам’яттю прийдешніх поколінь клянеться не забути полеглих за волю борців, героїв Крут, Базару й возвеличити всіх тих, «хто звавсь Петро, Данило, Гнат».

Назва збірки «Зодіак» символізує космічну ідею безмежності часу й  простору, глибинного зв’язку всього сущого на землі зі Всесвітом. Подібні  мотиви зустрічаємо в поезіях  «У космічному оркестрі», «Міжпланетні інтервали» П.Тичини, в циклі «Зодіак» М.Зерова. Л.Мосендз іде далі й створює міфологічний образ Праматері Роду з космічного океану, яка ллє «вже мого роду вічне море». Поет одним із перших відчув космічність свого народу й нації. Це було модерне світовідчуття людини ХХ ст. (вінок сонетів «Юнацька весна»). «Вінок» структурно й тематично об’єднує 15 сонетів, з яких останній, що називається магістраль, будується з перших рядків усіх попередніх, є ідейно-концептуальним і формально завершальним твором усього циклу. Ці сонети — унікальне явище в українській поезії, адже мало хто з поетів у цій рафінованій (вишуканій) формі досягав вершин майстерності. Мосендзу вдалося: дисципліна сонетних строф у нього підпорядковується внутрішній драматургії розвитку думок і почуттів, логіці розвитку ліричного сюжету, що втілює ідею непереможності людського духу в пізнанні буття. Філософська ідея циклу оптимістична: які б випробування не чатували людину, вона, озброївшись силою волі і вірою, їх переможе на шляху до майбутнього, а тому зайвою є пересторога «від небезпек, які ховають путь. Там, де відвага з вірою ідуть — там перешкод немає і не буде».

Мосендз творив «наукову»  поезію, сміливо в її образну тканину  включав філософські мотиви, поняття  й лексику з точних наук, розширюючи цим естетичне поле лірики («Спіраль стихій на скрайніх межах неба, Прудкий в орбітнім леті електрон...Від сяйв зеніту до глибин Ебену Один у Необхідності закон»). Цим шляхом у 60-х рр. йтиме І.Драч та інші «шістдесятники».

Олег Ольжич (1907 — 1944) — талановитий поет, публіцист, політичний діяч, археолог, людина-легенда. Народився 8 липня 1907 р. у Житомирі в родині визначного українського поета Олександра Олеся (Кандиби). До 16 років свого життя Олег жив в Україні. Його батько був повпредом УНР в Будапешті, через що з приходом більшовиків в Україну змушений був емігрувати. Олег разом з матір’ю в 1923 р. приїжджають до батька в Берлін, згодом родина поселилась у Горних Черношицях (поблизу Праги). В 1924 р. майбутній поет вступив до Карлового університету на археологічне відділення. В 1930 р. одержав диплом доктора археологічних наук. Тема його дисертації — «Неолітична мальована кераміка Галичини». Перед ним відкрилася блискуча кар’єра. Його запрошують до праці в Український вільний університет, до Чеського національного музею, Гарвардського університету. Активну участь брав молодий вчений у різних археологічних симпозіумах і конференціях. Безпосередня праця в розкопках у Чехо-Словаччині, Західній Україні, Югославії, Болгарії приносить йому славу першорядного спеціаліста з слов’янської археології. В цей час він опублікував ряд статей у престижних світових журналах, монографію, редагував наукові збірники. Але у другій половині 30-х рр. Олега привабила політична діяльність. Він став членом Організації Українських Націоналістів, згодом заступником голови Проводу ОУН. Під час Другої світової війни був керівником відділів ОУН у Правобережній Україні. В 1942 р. приїхав до Києва, де організовував підпільні групи, рух опору фашистам. Німці викрили плани українських патріотів, провели масові арешти і розстріли, під час яких загинули відомі поети Олена Теліга, І.Ірлявський. Ольжичу пощастило дібратися до Львова, де його гестапівці арештували й вивезли до концтабору Заксенгаузен (недалеко від Берліна). Його, українського революціонера, жорстоко мучили гестапівці. Він, однак, залишився незламним борцем за свободу свого народу. Своїм катам гнівно відповів: «Українські землі є життєвим простором для українського народу. Тому будь-якого окупанта били і будемо бити!» Фашисти закатували його на смерть 9 червня 1944 р. Про таких борців болгарський поет Христо Ботев сказав «Хто за волю життя віддав — той не вмирає!»

Про це свідчить поезія Олега  Ольжича. Збірками «Рінь» (1935), «Вежі» (1940), «Підзамче» (1946) поет увійшов в українську літературу як поет раціональної, предметної лірики, яка заперечувала сентиментально-сльозливе оспівування життя та образ пасивної, безвольної людини. За спогадами сучасників, Олег виховував у собі вольову натуру і вважав, що саме така цілеспрямованість потрібна майбутній відродженій Україні. Це й визначило характер його естетичних шукань, «енергійну дикцію» його творів, їхній інтелектуальний та емоційний рівні. Проте поетові були до вподоби «експресіоністичний спалах» (Б.Рубчак) і сюрреалістична недомовленість, сполучення уяви і реальності. Поет будує свою візію минулого на пралюдській та праслов’янській історії, сягає зором античної Греції та Риму, епохи Київської Русі. Він вільно оперує часовими площинами, навіть у межах одного твору («Рінь», «Поважна мова врочистих вітрин»). Око ліричного героя зупиняє свій погляд на «жорсткому прошарку ріні», повертається в первісні часи, в епоху праслов’янського племені: «Ми жали хліб. Ми вигадали млин. Ми знали мідь. Ми завжди воювали». У такий спосіб ліричний герой ідентифікується з давнім пращуром: «Я жив колись в простому курені Над озером з ясними берегами». Водночас такі «голоси», що символізують код давньої культури, не випадкові в художньому світі поета. Вони творять відчуття взаємозв’язку і взаємозалежності культур та епох світової історії, висвітлюють контекст людської цивілізації. Це засвідчує вміння митця збагнути філософський сенс історичних подій, образів і символів.

Особливо виразно історіософська концепція Олега Ольжича знайшла  своє вираження у знаменитій поезії «Був же вік золотий». Митець прагнув винести з історичних подій уроки. Мотто до твору взято із «Метаморфоз» Овідія, який, як відомо, поділяв історію на золотий, срібний та мідний віки. У всьому буянні природи, гармонії Ольжич відтворює вік золотий як дивний сон людини, як солодкий спогад. Це первісне буття людства. Другий вік — срібний, «простий і яснотверезий», у якому є «рівно всього, горя й радості, праці й забави». На його зміну прийшов вік бронзи (міді), принісши кровожадність, «грабунки і ґвалт без ліку», втрату моральності. Проте людство осмислює себе: «У змаганні зі світом, у бої з самим собою, Нам дано відрізнити зле й добре, мале й велике І прославити вірність, невинність і жертву героя». Герой, мужній воїн, фізично сильна й духовно багата людина, бентежить уяву поета. У такій людині автор підкреслює мілітарність (войовничість), що символізує прихід залізного віку,

          Щоб, коли небеса вкриє сталь  воронена блискуча,