Відродження української літератури 20-х років ХХ ст

 

Як змальовує митець трагізм буття людини в роки громадянської війни? Прочитайте виразно одну з поезій і з’ясуйте, в чому полягає поетика експресіонізму цього твору.

 

Покажіть новаторство  жанру медитації лірика. Продекламуйте  деякі з них і поясніть естетичні  функції їх тропів.

 

З’ясуйте філософізм пейзажної та мариністичної лірики Є.Плужника. Зіставте ці поезії з аналогічними творами Б.Лепкого, П.Тичини, О.Влизька.

 

Чим вам імпонує інтимна  лірика поета?

 

Підготуйте літературний ранок «Трагічний оптиміст», присвячений  творчості Є.Плужника. Підберіть музичний супровід з творів українських композиторів, на фоні яких читатимете лірику поета.

 

                                РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА 

 

Державин В. Лірика Євгена Плужника // Українське слово. Хрестоматія  української літератури та літературної критики ХХ ст.. — Кн..2. — К.,1994.

 

Коваленко-Плужник Г. Спогади // Україна. — 1991. — № 1 — 4.

 

Неборак В. Світ, народжений від пострілів // Дзвін. — 1990 — № 7.

 

Рильський М.Про двох поетів // Зібр. тв.: У 20 т. — Т.13. —  К., 1986

 

Скирда Л. Євген Плужник. Нарис життя і творчості. —  К., 1989.

 

Токань Г.«Дні» Є. Плужника: художній образ і філософія // Дзвін. — 1998. — № 11 — 12.

 

 

Володимир Свідзинський

 

(1885 — 1941)

 

Молоді, незнайомі, приходьте,

 

Пийте мого чистого вина...

 

(Володимир Свідзинський)

 

Неповторний художній світ вибудував Володимир Свідзинський, поет, якою Павло Тичина називав  «метром», чудовою людиною і вірним побратимом. Йому першому читали свої поезії Микола Бажан, Майк Йогансен, Василь Мисик, Володимир Сосюра, Павло Тичина, Юрій Яновський, бо щиро шанували його тонкий естетичний смак, схилялися перед його ерудицією, незалежною життєвою позицією. Непорушній, вічній красі поезії, безсмертному українському слову він віддавав перевагу перед суєтою «нового світу», з його примітивним, утилітарним розумінням мистецтва як «злоби дня», декларацією політичних гасел. Свідзинський створив немеркнучі духовні цінності, своєю творчістю символізує внутрішню відсіч антигуманному світові, виклик його моралі, політиці. Поет сповідував ідею, що своєю творчістю посіє в умах і душах людей цінності, які б опосередковано через досягнення культури пробуджували у читачів благородні почуття і вчинки. Празький літературознавець Орест Зілинський сказав: «Поезія Свідзинського не дзвенить, як шляхетний метал. У неї треба вдуматися».

 

«В очах зірниці світової любов, одна любов». Володимир Юхимович Свідзинський народився 8 жовтня 1885 року в селі Маянів на Поділлі (тепер Тиврівського району Вінницької обл.) в родині псаломщика.  Майбутній поет навчався в Тиврівській та Кам’янець-Подільській духовних семінаріях, а згодом, 1907 — 1912 роки, — у Київському комерційному інституті, в якому познайомився і дружив з Павлом Тичиною. У 1912 році дебютував у січневому журналі модерністів «Українська хата» поезією «Давно, давно тебе я жду». У Першу світову війну два роки перебував у Львові. Під час революції прибував до Кам’янець-Подільського і працював у видавничому відділі Подільської народної управи. У Кам’янці поет одружився з народною вчителькою Зінаїдою Сулковською, натхненницею його Музи. 1921 року в них народилася донька Мирослава, якій згодом написав чудові казки та чимало поезій. У цьому місті побачила світ перша збірка віршів Свідзинського «Ліричні поезії» (1922). Тоді ж Валер’ян Поліщук відзначив: «Поет щирий, цікавий, творчість свою черпає з сирої глибини українського слова, що наближається до пісні». Водночас критик зробив закид авторові, що він не оспівує сучасних вимірів життя, того, що «шумить кругом, лишилось непоміченим для його ока». Насправді це були поезії художньо досконалі, глибокої культури мислення і почуттів, а не декларативні вірші-одноденки. Його лірика відбивала духовну сферу буття людини двадцятого століття, пройнята щирим вболіванням над драматичною долею народу, гуманізмом, який відкидався в ім’я перемоги революції. Ліричного героя лякає панування у тогочасному світі жорстокості, братовбивчої війни, заклики до «кари і помсти». У поезії «Оріон» поет проголосив: «О ні, не буде кар і помсти / І не проллється кров: / В очах зірниці світової / Любов, одна любов».

 

Переїхавши 1925 року до Харкова, Свідзинський працював коректором і  літературним редактором у журналі  «Червоний шлях», з 1936 року в «Літературному журналі» на цій же посаді до початку  війни 1941 року. Петро Панч намалював такий портрет поета: «Середнього зросту, худорлявий з інтелігентними рисами обличчя і з постійною лагідною усмішкою. Дивував своєю скромністю і притишеним голосом». Доповнює цей портрет рідна племінниця поета І.О.Красногорцева, яка запам’ятала чорні лагідні очі дядька, які заглядали в дитячу душу. «Батько мій Олег Юхимович казав, що у Володимира прекрасна душа, щира й добра, духовний світ його багатий, ерудит. Він багато читав, знав п’ять іноземних мов, цікавився історією Греції, Сходу і був, як бджілка, працьовитий. Він весь час щось читав і писав. Писав без кінця. Дома казали, що він дуже мало спить, а все сидить і пише. Дядя дуже любив і поважав селян, знаходив спільну мову, цікавився приказками, піснями народними, фольклором, який зразу записував у свій блокнот». Друга збірка «Вересень» вийшла у Харкові 1927 року, яку не сприйняла соціологічна критика, адже поет у ній захищав не так звані класові ідеї, а загальнолюдські цінності, духовну велич людини. За словами Юрія Лавріненка, збірки Володимира Свідзинського показали його як поета широкої та глибокої культури, творця національного відродження. Однак Яків Савченко у рецензії на збірку несправедливо твердив, що поет на багато років «запізнився прийти в літературу» і що «його творчість, світовідчування й світогляд — цілковито поза нашою добою». Тому митець «замовчав», не оприлюднював своїх творів. Як згадував письменник Віктор Петров, своїм сучасникам Свідзинський дипломатично пояснював свою позицію: «Мою книгу «Вересень» критика полаяла за фаталізм. Я подумав, що не маю хисту, і перестав друкуватися. Не писати я не міг!». Справді, поет писав і поезії, і поему «Суд» (1937), перекладав шедеври світового письменства: Овідія, Гесіода, Арістофана, Лопе де Вегу, Пушкіна, Тургенєва, Чехова, Горького, Янку Купалу. Окрім того, він зробив один із кращих перекладів сучасною українською мовою безсмертного «Слова о полку Ігоревім».

 

У Харкові Свідзинським жилося нелегко: через невеликий  заробіток ледве зводили кінці  з кінцями, мешкали в найманій квартирі. На початку 30-х років дружина не витримала поневірянь і злиднів, хоч і терпіла понад десять років. Родина розпалася. Зінаїда Йосипівна переїхала з донькою до своєї сестри у Вінницю. Свідзинський глибоко переживав розлучення, сумував за рідними. Горе немов переслідує поета: незабаром 13 липня 1933 року дружина трагічно загинула. Поет забрав доню до Харкова й виховував її сам. Тепер дочка заповнила все його життя, жив він задля неї і поезії. Такі почуття зумовили появу таких циклів поезій, як «Зрада», «Пам’яті Зінаїди Сулковської».

 

У 1940 році у Львові вийшла третя збірка Свідзинського «Поезії» (редактором її був Юрій Яновський), до якої увійшли вірші з попередніх книжок та понад півсотні нових творів, три казки, переклади. Підготував поет і четверту збірку «Медобір», яку в рукописі читали харківські літератори. За спогадами Юрія Смолича, то «була збірка поетичних шедеврів».

 

Трагічно загинув Володимир  Свідзинський 18 жовтня 1941 року під час  евакуації з Харкова. У переддень  окупації фашистами Харкова він  був арештований ніби за відмову покинути місто. Його разом з іншими конвойованими чекісти спалили живцем в сараї під Куп’янськом. Таку трагічну свою загибель поет передбачив ще в 20-х роках:

 

              В полум’ї був спередвіку 

 

              І в полум’я вернувся знову...

 

              Як те вугілля в горні 

 

              В бурхливім горінні зникає,

 

              Так розімчать, розметають 

 

               Сонячні вихори в пасьма блискучі 

 

               Спалене тіло моє...

 

«Я од світла іду. Моє  світло — ім’я йому розум — сіяє в земному саду». Володимир Свідзинський дотримувався принципу, що поезія дарує митцю спокуту, а тому творчі муки заради неї завжди набувають святості. Поет заявляв: «Ти з вуст моїх слово вірне, / Перейди за темряву, що вгорі. / Над сонним пониклим світлом / Доторкнися до слуху гори». Самопожертва підноситься до чеснот письменницького служіння красі, яка перебуває поза політикою і плинною щоденною суєтою. Така позиція автора визначає художню природу лірики Свідзинського. Василь Стус відзначив, що «його вірші — наскрізь асоціальні, сповнені якоїсь таємничої внутрішньої самодостатності без будь-яких зовнішніх намірів... Його поезії — то міра авторського самодовіряння й самоприналежності, інтимні щоденникові записи інтелігента, що свідомо самоізолюється від світу». Але це не означає, що поет звертався тільки до жанру медитативної рефлексії, філософських роздумів над сутністю буття. У творчому доробку Свідзинського є жанр елегії, пісні, балади, сонета, є зразки пейзажної лірики, наповнені натурфілософськими міркуваннями ліричного героя. Перед читачем постає цікавий митець, який синтезував, за словами Юрія Лавріненка, античну прозорість, гармонію із модерним європейським мисленням, з типовим для української поезії ліризмом, сполученого з картинною пластичністю та епічною казковістю.

 

Ці характерні для  поета ознаки наявні в першій збірці «Ліричні поезії», яка позначена  символістськими тенденціями. Митець спирається на народнопоетичні й  міфологічні образи. В його художньому світі буяють первісні символи й архетипи. У вірші «Зелені свята» ліричний герой захоплюється давньою традицією народу уквітчувати хати «липовим гіллям, татарським зіллям, чим весна багата», прославляє первісні, ще поганські обряди й звичаї — зелені свята, що символізують нерозривну єдність людини і природи, красу світу: «Кипуче поле, сріблястий колос, / Буйна пшенице, шовковий голос! / Стану край лану, довкола гляну — Зелені свята!». Поет обожнює природу та її явища. У його гімні природі відтворено чарівну велич космосу природи і космосу душі ліричного героя, модерної людини, яка розуміє складнощі й таємниці світу, його закономірності, гармонію і грізну стихію природи. Свідзинському був близьким пантеїзм Павла Тичини. Споріднює обох митців не так поклоніння природі, як розуміння людини — невід’ємної її іпостасі, гармонійної частини Всесвіту, захоплення і захмеління від життя, яскравих барв і радісних мелодій весни, літа, осені чи зими. Монологічна й діалогічна композиція його віршів нагадує структуру фольклорних творів: пісень, веснянок, гаївок, обжинкової поезії, щедрівок: «Ой красно ти, яблунько, / Зацвітала. / Ой рясно ти, зеленая, / Плодів приношала... // — Ой дівчата, дівчата, / Уквітчані коси, / Нас вітри колихали, Зволожили нас роси, / І нас сонце любило, / Наші личенька рум’янило, Нас наглядало / Золотим оком / Ще й наливало / Солодким соком». Однак це не була стилізація під народні пісні. У таких поезіях Свідзинського, як «Ой красно ти, яблунько», «Зелені свята», «Цілий день палючий вітер», «Ой вій, вітре», відбито філософію буття людини ХХ століття, що особливо яскраво знайшло своє художнє втілення у наступних збірках поета. Тому вірші Володимира Свідзинського — не просто пейзажна лірика, у якій змальовано мальовничі картини української природи. Це своєрідна, як відзначив Іван Дзюба, «поетична філософія природи, а ще точніше: людського життя в образах природи, в «приналежності» природі». Водночас ліричний герой не просто милується красою краєвидів України, а пропускає їх крізь свою душу, «переживає всесвіт і людське життя у нім, породжує поетично оформлені роздуми про скінченність і нескінченність, окресленість і безмежність, малість і великість, минущість і вічність буття». В цьому було новаторство лірики поета, який спирався на велику традицію мистецтва слова, зокрема на мистецтво античності та неокласиків.

 

Поетові дорога думка  про світ природи як про одну із основних категорій життя, в якій людина здійснює себе як особистість. Природа у його творах не виступає звичайним фоном для рефлексій  ліричного героя: вона наповнена  широким смислом, стає еквівалентом духовного світу людини, змістом життя, стає реальністю буття героя. Василь Стус відзначив: «Людина у Свідзинського — це не вінець природи. Людина і природа в нього рядопокладені... Людина Свідзинського стоїть водноряд із деревами, горами, світанками, водами».

 

Поет віддавав перевагу жанру медитативної лірики, відбиваючи широку гаму почуттів ліричного героя, який задумується над плинністю  буття: «Куди пливем? Чого ці води / Так  смутно плюскають у тьмі? / І в  висоті ріка срібляста... / Не відаєм нічого ми». Таку лірику дослідники поезії Свідзинського називають сугестивною (від лат. слова сугестія, що означає навіювання). Вона виникає внаслідок спогадів, споглядань, роздумів митця над таємницями світу й почуттів людини. У сугестивній поезії головним предметом є зображення духовної сфери ліричного героя, внутрішніх конфліктів, які розгортаються у світі роздумів, почуттів, переживань. Ліричного героя поезії «Знову в душі моїй знайомий сум замрів» ваблять до себе незвідані мрії, далекі краї, «де все інакове: життя і річ людини, / Земля і небеса, поля і цвіт гаїв». Перед його очима постає  поетична у своїй красі країна, у якій «вічно ллє весна живе тепло в долини». Це світ реальний та ірреальний, таємничий і знайомий. Душа героя наповнена навіювань, чарів і ніжно-мінливих картин. Ось герой переноситься в минуле, яке сприймає як дивний світ дитинства людства, перебуває у тому бентежному часі: «Там, мариться мені, жив у віках минулих, / Коли лягав туман, серед степів поснулих, / І місяць осрібляв безмовний караван...» Спогади для ліричного героя — своєрідна форма етичного і філософського осмислення життя і місця в ньому людини.

 

У вірші «І час далекий, і земля далека» герой переноситься в дитинство, ідилічними фарбами  змальовує пейзаж навколо рідної хати, на якій лелеки звили гніздо. Ліричний сюжет розгортається на протиставленні прекрасного минулого і безрадісного теперішнього. У тому давньому часі героя приваблює «ласкавий мир в вечірньому промінні, / Ласкавим світлом дихає ясмин, / І двох тополь високих довгі тіні / Перелягли верхівками ослін». То був світ ідеальний, неповторний, але прекрасний у  вічному колообігу буття. Цей світ перегукується із світом поезії Шевченка «Садок вишневий коло хати». Вінцем цієї картини в обох поетів є образ матері. У Свідзинського він набуває метафоричного виміру: «І от виходить мати молода / І до куща звертає зір щасливий, / І ламле цвіт, і повідає в співі, / Що тихо йде Дунаєва вода. / І що ніде нема Дунаю краю». Анафоричне «і» часто вживається в Біблії, підкреслює епічну велич повідуваного. У творі Свідзинського цим прийомом так само виражається урочистість і непроминальність часу й гармонійної картини світобудови, в центрі якої мати та Дунай — символи життя, безперервності часу, вічності буття України. То була мить щастя для ліричного героя, йому сумно за втраченим прекрасним минулим:

 

               Далеко він, той вечір, і  не встане