Відродження української літератури 20-х років ХХ ст

 

Українські митці (і в мистецтві слова й музики, і в театрі, живописі, і скульптурі) по-своєму осмислювали складну епоху перших десятиліть ХХ ст., дали неповторний її образ. На цьому шляху творення модерної культури їм приходилося долати чимало перешкод і штучних бар’єрів. Проте, продовжуючи славні традиції своїх попередників, спираючись на кращі здобутки світового мистецтва, вони сміливо прокладали нові шляхи в царині краси і духу, утверджуючи національно-культурне відродження одного із самобутніх і великих європейських народів.

 

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

 

Під якими гаслами  розвивається українська література в 20-х рр.? У чому полягала її естетична  стратегія? Охарактеризуйте особливості  національного українського відродження 20-х рр. порівняно з класичним  Ренесансом. Чому називають українських письменників цієї доби митцями «розстріляного відродження»?

 

Назвіть літературні  групи й організації 20-х рр., схарактеризуйте  їх естетичну платформу. Що в них  було спільного і що відмінного? Представники яких груп модернізували  українську літератури цієї доби?

 

Висвітліть згубний  вплив компартії на розвиток національної культури. Розкрийте штучність поділу письменників на «пролетарських» і  «попутників». Як утверджувався вульгарний соціологізм у критиці? Яку не властиву їй роль вона виконувала в 30 — 50-х рр.?

 

Які питання порушувалися в літературній дискусії 1925 — 1928 рр.? З’ясуйте основні естетичні орієнтири, поставлені М.Хвильовим перед письменниками, аргументуючи свою думки цитатами із його памфлетів.

 

В чому оригінальність концепції М.Хвильового про четверте відродження людства? Яке місце в цьому процесі відводилося Україні і її мистецтву?

 

Хто підтримав основні  тези Хвильового під час літературної дискусії і хто загальмував її? Яка доля учасників дискусії? Що повчального можна винести з уроків цієї дискусії?

 

Чому розвиток українського письменства відбувався в умовах двоколійного процесу, творячи єдину  літературу? Де, окрім радянської України, розвивалася українська література? Назвіть групи й школи.

 

Окресліть тематику, жанрову специфіку й характер стильових шукань в українській ліриці 20-х рр. Що вас привабило в імпресіоністичній ліриці «перших хоробрих»? Яка роль поезії символістів в утвердженні модернізму в українській літературі? Що вас зацікавило в поезії українських футуристів? Чому вона була модерною? Поміркуйте, що було позитивного й негативного у творчій практиці футуристів? Аргументуйте відповідь уривками з їх творів, думками дослідників.

 

Змалюйте естетичну  платформу й характер художніх шукань неокласиків. Підготуйте реферат на одну із тем: «Жанр сонета в творчості неокласиків», «Тема митця і мистецтва в торах М.Зерова, П.Филиповича, М.Драй-Хмари».

 

Охарактеризуйте шляхи  розвитку драматургії й театру доби. У чому полягає новаторство Леся Курбаса-режисера? Що нового внесли драматурги цього часу в розвиток драматургії?

 

Що ви знаєте про розвиток музики й кіно у 20-х рр.? Чи бачили ви кінофільми, створені О.Довженком? Підготуйте реферат «Розвиток українського живопису й скульптури перших десятиліть ХХ ст.»

 

 

 

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

Білецький О.І.Літературно-критичні статті. — К., 1990.

 

20-і роки: літературні  дискусії, полеміки. Літературно-критичні  статті. — К., 1991.

 

З порога смерті. Письменники  України — жертви сталінських  репресій. — К., 1991.

 

Історія української літератури ХХ століття. — К., 1994. Кн. 1.

 

Ковалів Ю.І. Літературна  дискусія 1925 — 1928 рр. — К., 1990.

 

Красильникова О.В. Історія  українського театру ХХ сторіччя. —  К.,1999.

 

Курбас Лесь. Березіль. Із творчої спадщини. — К.,1988.

 

Неврлий М. Українська радянська поезія 20-х років. — К., 1991.

 

Славутич Яр. Розстріляна  Муза. Антологія. Нариси про поетів. — К., 1992.

 

Семенюк Г. Українська драматургія 20-х років. — К.,1993.

 

 

 

ХУДОЖНІ ОБРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ  ПРОЗИ

 

У загальнолюдському  вимірі. Перші десятиліття ХХ ст. принесли Україні мільйони смертей, жорстоку братовбивчу війну і втрату здобутої державності. Драматичній долі країні співзвучна драматична доля її літератури, яка знову піднімається на захист гуманістичних цінностей. Україна й українська література були точкою перетину загальних конфліктів і закономірностей доби. Цю тенденцію виразно змоделювала її проза. Адже крізь відбиття українських реалій постали широкі картини й узагальнення, що набули загальнолюдського звучання: людина й жорстока доба, самотність індивіда і проблема його духовних можливостей, особа й колектив, агресивність, руїнницькі дії революційних мас і зіткнення розуму з ницими інстинктами. Тематичні горизонти її дуже широкі й багатогранні. Вони зумовлюються, передусім, досвідом війни 1914 — 1918 рр., революцією 1917 р. та пореволюційної доби. Саме проза намагалась, об’єктивно аналізуючи страшний пережитий час, виявити, куди прямує людство й Україна, яких нових форм набувають взаємини людини і світу.

 

Жахливі події першої світової війни як глобального злочину імперіалізму, її антигуманний характер знайшли своє відображення у творах О.Кобилянської, Л.Мартовича, Марка Черемшини, В.Стефаника, М.Ірчана, Ю.Смолича, але з особливою художньою силою й емоційним напруженням у повісті-поемі «Поза межами болю» (1917) Осипа Турянського (1880 — 1933). Цей твір у європейському письменстві посідає таке ж вагоме місце, як «Вогонь» (1916) А.Барбюса, «На західному фронті без змін» (1929) Е.-М.Ремарка. Це один із перших творів, що порушував проблеми життя й смерті в дусі філософії екзистенціалізму і що знайде своє продовження в прозі В.Підмогильного.

 

О.Турянський народився  на Львівщині, закінчив Львівський університет, вчителював й писав оповідання з  життя селян, але його у 1914 р. було мобілізовано в австрійське військо і відправлено на сербсько-австрійський фронт. У 1915 р. він потрапив до сербського полону. Під час зимового відступу серби етапували засніженими горами шістдесят тисяч полонених, серед яких був і письменник. Від голоду й холоду масово гинули і полонені, і солдати сербської королівської армії. Цю виснажливу дорогу назвали «шляхом смерті»: тут загинуло 45 000 полонених. Товариші Турянського по недолі замерзли біля згасаючого багаття, а його, охопленого кригою і напівживого, знайшов земляк-лікар Р.Романишин і повернув до життя. Ці події й покладено в основу твору.

 

Повість «Поза межами болю» засуджує війну й мілітаризм, утверджує нездоланність людського  духу, силу розуму й волі до життя. Твір проймає гуманістична ідея, яку автор визначив так: «Коли у тьмі і в хаосі, в якому ми мучимося, тліє іскра якої-небудь ідеї, то твоя огненна любов до життя і до його вищих цінностей переможе смерть». Високу оцінку повісті дав віденський критик Роберт Плен: «В найшляхетнішому змаганні народів досягнути й розділити найвищі цінності людства в царині світової літератури рідко котрий сучасний митець такий сильний, такий ідейно глибокий і оригінальний, як автор «Поза межами болю»... Його твір — це акт душі, вицвіт людського духа — це твір світової літератури». Поетика експресіонізму зумовлює структуру й розповідь твору, його пафос - пристрасне заперечення війни. Він передає масштаб духовних і соціальних потрясінь, людських страждань і горя. Волею воєнного випадку семеро полонених опинились серед зими, в лютий мороз, у горах Албанії. Виснажені від голоду й холоду, вони один за одним вмирають, окрім автора. Жах ситуації, їх страждання і порухи затьмареної болем свідомості, смерть, що чатує на кожному кроці, стають грізним звинуваченням тим, хто розв’язав війну і повернув до варварства. Біля згасаючого багаття герої твору саморозкриваються, їх гнівні діалоги й монологи — це крик душі і заперечення антигуманного світу насильства й кровопролиття, викриття мети й безглуздя жертв воїнів Австрії у цій світовій бойні: «Яка ідея, — запитує Добровольський, — привела нас в албанські нетри? 45 000 трупів невинних батьків і дітей на шляху смерті. Якій ідеї потрібні наші муки і наша смерть?».

 

З глибокою психологічною  напруженістю розвивається сюжет повісті, написаною ритмізованою прозою, з частим використанням інверсії, що наближає розповідь до народного епосу й надає особливої експресії. Воля до життя керує вчинками героїв твору, які постійно стоять перед проблемою вибору й смерті. Вбивши жорстокого конвоїра, полонені відходять вбік від дороги і зупиняються над проваллям. Єдиний порятунок — вогонь, а його розпалити можна в даних умовах тільки одягом когось із товаришів. Їх суперечку вирішить танець смерті: багаття запалять з одягу того, хто перший впаде і не встане. Цей танець смерті символізує споконвічний інстинкт і волю до життя. Тут ще діє закон людської моралі, бо смертники не накидаються один на одного, як звіри, а чекають смерті слабшого.

 

Зігрівшись біля вогню, вони зрозуміли, що їх переслідує ще страшніший ворог — голод: «вони від десятьох днів не взяли нічого до уст!». Інстинкт самозбереження і затьмарений розум штовхає Сабо вгамувати голод людоїдством, до чого він намовляє товаришів, які хочуть теж вижити, адже труп Бояна лежить поруч. Проте людське начало в людині не зникає ні за яких трагічних обставин. До героїв приходить просвітлення, і вони повстають проти тваринного інстинкту, перемагають свою слабість і не виходять за межі людяного. Їх дух торжествує. Але фізичні сили покидають героїв — вони залишають цей світ. Справжнім апофеозом шляхетному й гуманному в людині стала «пісня життя», яку востаннє спромігся заграти на скрипці сліпий Штранцінгер. Волю до життя живить висока й благородна ідея. Слабкий фізично Оглядівський (прототипом якого є автор) переміг фатальну смерть тому, що у найтяжчі хвилини думав не про себе самого, а про сина і дружину, які стають символами життя. На це звернув увагу і Роберт Плен у передмові до віденського видання повісті: «Символізування найвищих ідеалів людства в образі жінки і дитини — це, оскільки я знаю український народ, спеціальна українська риса, яка, однак, в ідейному й артистичному зображенні Турянського є так само загальнолюдською».

 

Жанрова система прози. Події громадянської війни й  пореволюційної доби визначили цілий тематичний ряд прозових творів 20 — 30-х рр. Ця проза відзначається інтенсивним жанрово-стильовим оновленням. На початку 20-х рр. бурхливо розвивається коротка епічна форма: ескіз, етюд, шкіц, новела, оповідання, а згодом — повість і роман. Водночас й паралельно функціонує багато стильових течій, напрямів і художніх манер письма: символізм (Г.Михайличенко, Галина Журба), експресіонізм (О.Турянський, І.Дніпровський, І.Сенченко), імпресіонізм (М.Івченко, М.Ірчан, Г.Косинка, А.Головко), орнаменталізм (М.Хвильовий, П.Панч), неоромантизм (Г.Епік, О.Досвітній, Ю.Яновський, О.Довженко) та ін. Неспокійна дійсність змальовується багатоаспектно й багатогранно: поруч із реалістичним принципом правдоподібності, відтворення життя «у формах самого життя» проза використовує романтичні засоби, умовно-асоціативні форми, фантастику, гротеск, алегорію.

 

Новелістика. Справжнього  розквіту досягає передусім новела, яка продемонструвала високу художню  майстерність у змалюванні драматизму життя і долі людини. Новації митців у жанрі новели такі вагомі, що забезпечили їй європейський рівень. Ці твори були національні за духом, але модерні за формою і стилем. З’являються збірки «Новели» (1922) Г.Михайличенка, «Сині етюди» (1923) М.Хвильового, «Дівчина з шляху» (1923), «Червона хустина» (1924) А.Головка, «Мамутові бивні» (1925), «Кров землі» (1927) Ю.Яновського, «Твори. Т.1» (1920), «Проблема хліба» (1927) В.Підмогильного, «Переможець дракона» (1925) Гео Шкурупія та ін. Серед жанрових різновидів малої прози зразу по революції найбільш поширеними були етюди, ескізи, акварелі, новелетки (А.Заливчий, Г.Михайличенко, В.Чумак, В.Еллан-Блакитний), а у 20-х рр. розвивається імпресіоністична (Головко, Косинка) й реалістична новела, сповнена проникливого аналізу непростих людських стосунків, нових конфліктів і перипетій, вчинків і розв’язків. Функціонує новела й оповідання з філософським спрямуванням (В.Підмогильний, А.Любченко, Г.Шкурупій), пригодницько-фантастичного змісту, сатирично-гумористичного спрямування. О.Вишня створює новий жанр — усмішку, що синтезує у собі жанрові ознаки гумористичного оповідання й фейлетона. Новела й оповідання тепер будувалася не на штучній інтризі, а на художній правді й простоті, на увазі до долі людини й аналізі її психіки. У психологічній малій прозі В.Підмогильного, П.Панча, М.Хвильового, Б.Антоненка-Давидовича з неперевершеною майстерністю змальовано образи інтелігенції на тлі революції, голодних років громадянської війни й часу по ній, її болі, намагання якось пристосуватися до «нового життя», яке її нищить духовно й фізично. Так виникає ряд трагічних ситуацій і світлих образів, що бентежать своїм глибоким людинознавчим змістом.

 

Поет у прозі. Серед  талановитих новелістів Григорію Косинці (1899 — 1934) належить видатна роль. Він  автор збірок новел «На золотих богів» (1922) ,«Заквітчаний сон» (1923), «Мати» (1925), «В житах» (1926), «Політика» (1927), «Циркуль» (1930), «Серце» (1933). Перо його стисле й лаконічне. Митець дотримувався принципу — нічого зайвого не має бути в новелі, не викладати подробиці — хай обрана риса дасть гостро й повно відчути ціле; не коментувати і не оцінювати — хай говорять вчинки героя і підтекст, лексика, барви, звуки. З цією метою новеліст використовує монтажну композицію, зіштовхує чи розчленовує те, що мислиться як антитезне. Звідси — естетична виразність сюжетно-композиційних елементів (події, пейзажної деталі, душевного стану), незрівняна плинність викладу, гра словом. Цієї майстерності він навчився у «селянського Бетховена» — В.Стефаника, з яким і листувався. Школа Стефаника зміцнювала його прагнення до правди і простоти, суворого відбору головного, навчила його майстерно давати глибоко прихований у сутності речей сум.