Відродження української літератури 20-х років ХХ ст

 

Передусім художня візія  світу у Филиповича окреслюється як інтегральна структура певної культури, що постає як світоглядний комплекс, що передбачає як отологічні проблеми буття (як влаштований світ? Що в ньому первинне — добро чи зло? Чи існує у ньому гармонія й краса?), так аксіологічні (ціннісні) виміри: «І все колись з’єднається в просторі: / Людина, звір, і квітка, і блакить». Поет прославляє буття як діяння, життєдайні сили природи, які у нього персоніфіковані. На природу й людину він дивиться крізь призму ідеалів досконалості, краси. Звідси — його залюбленість мистецтвом, словом. Поетичне кредо митець відбив у поезії «Я — робітник в майстерні власних сил» (1922), що характеризує естетику усіх київських неокласиків з їх шанобливим ставленням до слова і творення:

 

            Натхнення, втіху чую я тоді,

 

            Коли учусь у давнього митця, 

 

            Але, безжурні, горді, молоді,

 

            Лише майбутнім дихають серця. 

 

 

 

            З старої бронзи зброю владних  слів 

 

            Переливаю радо на вогні. 

 

            Під невгамовним подихом вітрів

 

            Безмежна праця, переможні дні! 

 

Отже, поезія 20-х рр. ХХ ст. характеризується модерними художніми  стильовими течіями й напрямами, новаторськими засобами змалювання духовного світу людини. Оновилася  проблематика й жанровий репертуар лірики, застосовуються як традиційні прийоми моделювання життя, так і новітні, авангардні, що в своєму синтезі створили неперехідні явища культури. На жаль, цей розмах модерних художніх пошуків та естетичних відкриттів з наступом культу особи Сталіна були жорстоко зупинені, а твори митців українського відродження заборонені й оголошені «шкідливими, класово ворожими».

 

ДРАМАТУРГІЯ І  ТЕАТР

 

У пореволюційну добу інтенсивно розвивається драматургія  й організовуються театри. Зокрема, на початку 20-х рр. уже діяло 74 професійні театри, численні самодіяльні театри на периферії та пересувні робітничо-селянські театри, що спеціалізувалися на агітках, прославляючи месіанізм пролетаріату. У 1919 р. організувався перший державний театр ім.Т.Шевченка в Катеринославі, у 1920 р. — у Вінниці (керівник Гнат Юра), у 1922 р. керований Лесем Курбасом Київський драматичний театр перетворився в «Березіль», 1926 р. його перевели до Харкова, тодішньої столиці України.

 

Професійний театр розвивався двома напрямками. Режисер Г.Юра, спираючись на сценічну традицію, запроваджував психологічно-побутовий шлях розвитку театру. З ним працювали Амвросій Бучма, Мар’ян Крушельницький, Олексій Ватуля, Софія Тобілевич, Ганна Борисоглібська та ін. Натомість режисер Л.Курбас постійно експериментував, випробував низку мистецьких шляхів — від психологічної драми до експресіонізму. Він прагнув утворити «рефлексологічний» театр негайного впливу на глядача, який би активізував його і збуджував до дії. З цією метою режисер у своїх естетичних шуканнях ішов від умовних форм через синтез умовності й психологізму до філософських постановок. Саме Л.Курбас створив український модерний театр, як режисер посів високе місце в історії європейського театру.

 

На перших порах режисери ставили класику. Л.Курбас інсценізував «Гайдамаки» Т.Шевченка, поставив «Цар Едіп» Софокла, «Макбет» В.Шекспіра, створив спектакль «Джіммі Хіггінс» за романом американського письменника Е.Сінклера, «Газ» за Г.Кайзером тощо. Вперше герої світової класики заговорили українською мовою, адже в царській імперії не дозволялося ставити п’єси світових драматургів у перекладі українською мовою. Широко побутувала агітп’єса, але вона не мала художньої цінності. Незабаром виникає українська соціально-психологічна драма («97» М.Куліша), документально-реалістична («Бунтар», «Дванадцять», «Підземна Галичина» М.Ірчана) і символістсько-романтична п’єса («Коли народ визволяється», «Ave, Maria», «Батальйон мертвих» Я.Мамонтова). В річищі експресіонізму написав найкращу свою п’єсу «Родина щіткарів» (1923) М.Ірчан, фабулу для якої взяв із замітки в одній німецькій газеті, де розповідалося, як єдиний видющий син у сліпій родині щіткаря і музиканта повернувся з фронту Першої світової війни осліплений газами. Конфлікт будується на протиставленні двох родин — щіткаря і фабриканта зброї, професора й винахідника отруйних газів. Долі родин перехрещуються: діти дружили ще в дитинстві, але, ставши дорослими, їх дороги розходяться. Син капіталіста Боб тяжко кривдить сліпу Єву, а гази винахідника-підприємця на фронті позбавляють зору Івана, якого родина щіткарів називала своїми єдиними очима. Для бідняка війна — велике горе, для багатія — час нечуваної наживи. Такий сюжет у дусі поетики експресіонізму дозволив драматургові зображуване піднести до символічності. Така символічність наявна в самій художній ідеї твору, у похмурості поетичного колориту, в уповільненості драматичного ритму п’єси, у пильній увазі до настроїв героїв, їх емоцій, підтексту. Словом, «Родина щіткарів» у 20-х рр. користувалася великим успіхом і була перекладена 12 мовами світу.

 

Проте найпослідовнішим драматургом-експресіоністом був  М.Куліш, п’єси якого викликали  сенсацію своєю модерністською формою і трагікомічним висвітленням нової  радянської дійсності. У його трагікомедії переможно увірвались гротеск і деформації нового життя. Людина його цікавить у моменти кризи і катастрофи, бурхлива експресія заповнює діалоги й монологи дійових осіб. Його твори бентежили уми і серця пристрасним протистоянням антилюдяності і тоталітаризму, що поступово охоплював нову імперію, етичним пафосом і неприйняттям зла. Таким же невтомним експериментатором він виявився і в побудові своїх драм, використовуючи прийоми конртапунктності, освітлення (емоційно-ідейні акценти розсталялись за допомогою прожектора й ефектів освітлення), трьохступеневу композицію, що нагадує вертепну драму («Патетична соната»), відкривши прийоми епічного театру, що згодом їх розвиватиме німецький драматург Б.Брехт.

 

На поетиці символізму будували свої п’єси О.Олесь, С.Черкасенко, Я.Мамонтов, І.Кочерга. Тому, наприклад, у драмах І.Кочерги велику роль відіграють певні символи як семантичні ключі до розуміння ідейного змісту його творів. У них обігруються символи часу («Майстри часу»), глухого кута («Марко в пеклі»), світла («Свіччине весілля»), млинового жорна і алмазного каменю («Алмазне жорно») та ін. Твори цих митців, попри символістський план, попереджували небезпеку, що наступає, якщо розбуджувати у масах руйнівні інстинкти.

 

Спираючись на великі гуманістичні цінності українського драматичного мистецтва ХІХ ст., молоді митці особливу увагу приділяли людині. Уже в драмі «97» М.Куліша підносилось питання про людину як найвищу цінність життя і її взаємин з радянською владою. У першій редакції п’єси порушувалась ідея гуманності влади, що мала б стати на захист людини. Натомість ця влада не захистила незаможників, прирікши їх на смерть. Значить вона антигуманна, приречена на загибель. У постановці Л.Курбасом «Диктатури» І Микитенка показано людину як соціальний об’єкт комунізації, коли людина стає засобом виконання плану, підпорядковується силі тоталітарного суспільства. Залежність долі людини від державно-партійного апарату змальовано в комедії Микитенка «Соло на флейті». Пристосуванство Григорія Ярчука, центрального образу комедії, постає не як природна риса українця, а як наслідок панування «нової влади». Її антигуманна система відкинула творче, індивідуальне, ініціативе у людині і з усіх почуттів культивувала лише самовідданість. Результатом такої селекції є людина-пристосуванець, людина-флюгер.

 

Глибоким новаторством відзначалися п’єси М.Куліша у постановці Леся Курбаса: «97», «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Комуна в степах», «Маклена Граса». По-європейськи національний театр Л.Курбаса — М.Куліша руйнував догматичну концепцію керівних кадрів доби «диктатури пролетаріату» щодо так званого історичного оптимізму у світогляді нової людини, позбавленої своїх національних ознак. Це був театр філософського спрямування, правдиво моделював трагізм «нового життя», складну долю людини доби. А тому проти цього театру й М.Куліша ополчилася догматична партійна критика, у 30-х рр. знищивши його.

 

Жанровий репертуар  української драматургії 20-х рр. відзначається великим багатством, оновленням структури і засобів  художнього моделювання дійсності. Свою експериментально-психологічну драматургію творить В.Винниченко. Широкий резонанс мала його драма «Закон» (1923). Значного розмаху набуває трагедія і комедія, М.Куліш стає творцем трагікомедій «Народний Малахій», «Мина Мазайло». Я.Мамонтов написав трагікомедію «Республіка на колесах». Модерні віяння позначилися на традиційних жанрових формах: любовна мелодрама переростає у гостро соціальну драму («Яблуневий полон» І.Дніпровського), нових жанрових ознак набуває історична драма під пером І.Кочерги. Виникає фантастична п’єса, що набуває ознак антиутопії («Син сови» (1923) Є.Кротевича, «Радій» (1927) М.Ірчана, «Марко в пеклі» (1928) І.Кочерги). Таким чином, нова драматургія якісно оновлюється, наповнюється філософським змістом. Але після 1934 р. наступить новий її етап, позначений партійним тиском і розгромом українського національного мистецтва, кращі драматурги й режисери будуть знищені. Запанує офіційний драматург О.Корнійчук, який створюватиме п’єси на замовлення Сталіна й партії. Прийде у драматургію довга й затяжна криза.

 

Розквіт української  культури. Перші десятиліття ХХ ст. були часами незвичного мистецького відкриття, розвитку й перспектив української культури. Небачений досі спалах творчої енергії охопив цілу плеяду митців, які створили твори світового значення. Окрім розквіту театру, розвивається український кінематограф. Світової слави зажив О.Довженко, творець фільмів з яскравою національною проблематикою «Звенигора» (1927), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Виникає цілий ряд музично-хорових колективів — хорова капела «Думка», капела імені М.Лисенка, ряд хорів у багатьох містах України, пропагуючи народні пісні та твори українських композиторів. Визначний диригент і композитор Олександ Кошиця (1875 — 1944) утворив Український національний хор, з яким у 1919 — 24 рр. здійснив концертну подорож по Західній Європі та Америці, опублікував згодом спогади «З піснею через світ». Авіамарш Л.Ревуцького «Все вище, і вище, і вище» вважався у 20-х рр. найкращим маршем у Європі. Такої ж слави здобула пісня українських січових стрільців («Гей, там на горі Січ іде» К.Трильовського, «Гей, ви, хлопці січовії» К.Гутковського, «Журавлі» Б.Лепкого, «Гей, видно село, широке село під горою», «Бо війна — війною» Л.Лепкого, «Ой у лузі червона калина» С.Чарнецького, «Заквітчали дівчатонька» Р.Купчинського та ін.). За часів УНР у Києві відкривається професійний оперний театр, згодом запрацювали такі театри в Харкові, Одесі, Полтаві, Вінниці, продовжує функціонувати оперний театр у Львові, ставляться опери українських та світових композиторів. Активно працюють такі композитори, як Станіслав Людкевич, Яків Степовий, Кирило Стеценко, Левко Ревуцький, Пилип Козицький, Василь Верховинець, Михайло Вериківський, Борис Лятошинський та ін., які створили неперевершені кантати, симфонії, хори. Зокрема, М.Леонтович, обробляючи народні пісні, постає як новатор, що глибоко проникнув у саму суть народної пісні. Для його творів характерним є синтез народного багатоголосся з професіональною поліфонічною технікою. Справжнім шедевром є його «Щедрик». Становлення нової тематики в хоровій творчості пов’язане з поезією П.Тичини: в алегоричному образі весни з поезії «Арфами, арфами» Я.Степовий передав прихід нової ери, мелодика веснянок відчувається в інтонаційній та ритмічній побудові хору а капела. До творчості Тичини зверталися М.Вериківський («На майдані»), П.Козицький («Дивний флот»).

 

Бурхливо вривається сучасність і в твори образотворчого мистецтва, яке відзначається модерністськими  пошуками. Світову славу здобув художник, професор Української академії мистецтв Михайло Бойчук (1882 — 1939) та його брат Тимофій (1896 — 1922), якого називали «українським Піросмані». М.Бойчук ще в 1910-х рр. в Парижі брав участь у виставці «Салон незалежних», захоплення викликали його полотна «Портрет дівчини у червоній хустині», «Плач Ярославни», «Урожай» та ін. Митець та його школа (Іван Падалка, Василь Седляр, Оксана Павленко) захищали принцип синтезу мистецтв, творили монументальні образи, оригінально поєднуючи здобутки візантійського малярства та прийоми інших монументальних стилів, зокрема епохи Відродження, із елементами українського народного орнаменту й традиційної української школи — мозаїки й фрески княжої доби, іконописання, портрету 17 — 18 ст. Так виникла школа українських монументалістів, «бойчукістів». Мистецтво цих митців глибоко національне, адже їх вчитель ніколи не поривав зв’язків із символізмом і відштовхувався від нетлінних понять узагальнюючого часу, рідної землі, України, виходячи за межі того чи іншого конкретного образу. На жаль, монументальні розписи художника та його школи, виконані за радянського часу в Україні, були знищені внаслідок репресій М. Бойчука та його школи у 1936 р.

 

Авангардне мистецтво  представляли такі художники, як О.Богомазов, К.Малевич, В.Татлін та ін. Графіками-експресіоністами були С.Нелипинська-Бойчук, В.Касіян, Л.Крамаренко, які працювали разом з М.Бойчуком в Українській Академії мистецтв. У графічних роботах О.Богомазова постаті й предмети відтворюються динамічним, немов виток спіралі, штрихом, сприймаються як згустки енергії у довколишньому просторі. Його малюнки метафоричні, вели його творчу уяву в глибину віків.

 

Василь Касіян — талановитий  графік, закінчив Празьку Академію мистецтв, 1927 р. приїхав в Україну. Відтворив художньо правдиві портрети й картини з життя низів («Селянка з Покуття», «Бездомні безробітні», «Робітнича родина»), ілюстрував твори Т.Шевченка, І.Франка, М.Гоголя. Його твори позначені експресивністю, неоромантичною піднесеністю.

 

Світової слави у 20-х  рр. набуло мистецтво графіки на Західній Україні. Серед плеяди талановитих майстрів книжкової, журнальної і станкової графіки виділяється Олена Кульчицька. Тема рідної землі, легенди Карпат, галицького села є провідними у її творчості. Майстерно володіючи техніками офорта, акватини, гравюри на дереві й лінолеумі, художниця вміло застосовує виражальні можливості сюжетів, присвячені селянському побутові («Сніданок», «Копають картоплю»). Її характери людей подаються не описово, а через експресіоністські штрихи, вмілим поєднанням чорного та білого. Болем і громадською пристрастю пройняті її антивоєнні офорти («Молох війни»), ліногравюри, присвячені трагічним подіям життя народу («Колонізація», 1920, «Селянське повстання», 1930). Загадковістю, національним колоритом віє від її кольорової ліногравюри «Танець гуцула», містичністю гуцульських легенд пройняті твори «Мелодія гір», «Лісовик». У цьому ж річищі творили Ю.Кратохвиля-Відимська, у творчості якої з’являються міські мотиви, С.Гебус-Баранецька, Я.Музика, В.Ковжан та ін. Прийомами імпресіоністичного мистецтва користувався львівський художник Іван Труш. Такими є його знамениті картини «Гагілки», що символізують свято весни, духовне пробудження народу, «Гуцулки біля церкви», портрети українських митців І.Франка, Лесі Українки.

 

Світової слави зажив  різьбяр Олександр Архипенко. Він створив власний модерний стиль, який називають «синтетичним реалізмом з вимріяною модерною красою і символічними знаками (пам’ятники)». У 1920-х рр. виставляв свої твори в Франції, Німеччині та інших країнах Європи, в Нью-Йорку. Його скульптурні твори відзначаються незвичайними композиційними лініями, своєрідною ритмікою, динамікою та синтетичною й лаконічною формою. Високомистецькими є портрети Т.Шевченка, І.Франка, князя Володимира. У графічних роботах він поєднав виразні риси модернізму, зокрема кубізму, і риси гармонійних форм давньоукраїнського малярства. Деякі його композиції нагадують мадонну з немовлям чи просто сидячу постать, складену з обрізків труб, кружків та вигадливих викройок, але він подиву гідний майстер лінії, чорної та колірної плям, що визначають простір площини. Створено це по-мистецьки невимушено, ніби й не існує межі між начерком з натури і ритмічною композицією («Начерк жіночої постаті», 1920). Про митця видано монографії всіма мовами культурного світу.