Відродження української літератури 20-х років ХХ ст

 

«... І ось ляжу —  родючий гній». У цій медитації  ліричний герой роздумує над екзистенціальними  проблемами буття, над своїм місцем у сьогоденні й поступі історії  народу. Твір будується на опозиціях: ліричний герой — жорстокий час, в якому він живе. Герой готовий на самопожертву, впасти родючим ферментом на «скривавлений переліг», йти зі своїм часом у ногу, аби збагнути його заповіти, аби утвердити прекрасне майбутнє. Він пильно вдивляється у свій час, хоче розгледіти знаки «доби нової», впіймати у всьому свою присутність. Водночас ліричний герой полемізує з безжалісним і кривавим часом («О жорстокий! І весь в крові!»), який знецінює життя людини, перетворюючи її в гній. У поезії образи ниви, «колосся-муки», «часу-ратая» експлікуються і стають образами-символами, позначають народження майбутнього, утверджують віру в незнищенність духу творення. У поезії «Я знаю» поет заявляв: «Я знаю — / Перекують на рала мечі. / І буде родюча земля».

 

 «Для вас, історики  майбутні» (1926). Жанр медитативної рефлексії Плужника відзначається внутрішньою конфліктністю, незгодою ліричного героя з поверховими поглядами на роль поета в суспільстві та його місця в історії та духовному бутті народу. У поезії «Для вас, історики майбутні» ліричний герой не погоджується з оцінкою прийдешнього історика, який примітивно розглядатиме творчість митців 20-х рр. ХХ ст. як ілюстрацію до подій: «Якийсь дідок нудний напише, — Війна і робітничий рух... // О, тише! / — Біль не вщух!» В історіософській візії героя ці незабутні події — «не рядки холодних слів», а пережита й пропущена крізь серце трагедія, свідоцтво пролитої крові за волю: «О, золоті далекі будні / Серед родючих вільних нив!» — вигукує герой, бо тоді виборювалась свобода України, а тому для нього ці дні «золоті». Такий епітет зустрічаємо і в поемі «Золотий гомін» П.Тичини.

 

«Суди мене...» (1933). Медитативній рефлексії Плужника притаманні інтимно-особистісні  інтонації, глибокий психологізм, за допомогою  якого він передає моментальні  стани людської душі. Бентежать читача щирі зізнання й сповідь поета: «Суди мене судом твоїм суворим, / Сучаснику... Нащадки безсторонні /  Простять мені і помилки, й вагання, / І пізній сум, і радість передчасну, — / Їм промовлятиме моя спокійна щирість». Свою творчість поет вимірював глобальними категоріями. На його погляд, буття творчої особистості й історія нації, їх вибір не підлягають корекції та спотворень у майбутньому («...не дозволять мрійникам робити / Якихсь купюр історія і дні»), бо митець історичне майбутнє передчуває сьогодні, йому дано «в смузі днів сіренькій і нудній / часів нових початок розпізнати». Однак його хвилює питання: чи зрозуміють у майбутньому колишні дні як «золоті дні волі» України й окремої людини, чи відчують їх біль, страждання як головну сутність цих днів? У цьому й полягає ідейний пафос поезій «Для вас, історики майбутні», «Суди мене...»

 

Пейзажна лірика. Поетичну світобудову Є.Плужник не мислить  без природи, яка не тільки є предметом  рефлексій ліричного героя, а  й рівноправним персонажем емоційних колізій, одухотворюється, залишаючись у вічних зв’язках стихій, у своїй холодній величі й таємничості. Пейзажні рефлексії Плужника відрізняються від традиційної описової лірики, в якій на першому місці були чудові картини краєвидів. Його поезії — це медитації, у яких проблема людини і природи, космосу наповнюється філософським змістом. Як вдумливий аналітик, ліричний герой зосереджено й проникливо дивиться на природу, і це погляд модерної людини ХХ ст., котра прагне збагнути закономірності її буття, сам дух життя, його відвічний рух («Передчуття спокою», «Даремно шукаю розради», «Падає з дерев пожовкле листя», «Чіткіші лінії» та ін.).

 

Ліричний герой Плужника милується красою зоряного неба, слухає, як у «безодні вічності безмірній  світ отвору тиша вигрімля», коли у всесвіті «блакитний безум» і коли «м’ятеться, м’ятеться всує твій бентежний дух». У такі хвилини «і вже душа не хоче буть земною, / закохана у несказанну вись!» («Блакитний безум»). Ці рефлексії є особливо напруженими, по-експресіоністськи вибуховими. Його герой перед обличчям невмирущої природи порушує вічні питання про смисл буття людини, що завжди були у центрі справжньої поезії.

 

У медитації «Вчись у  природи творчого спокою» світ природи  постає у динаміці, своїй красі  та поезії. «Вересневі дні», «озеро, проросле осокою», журавлі, які відлітають у  вирій, сама осіння атмосфера викликають рефлексії ліричного героя. У  його візії поетично співвідносяться два начала буття: людина і природа. Хоча вони й споріднені, але пов’язані двояко: прямо — від природи до людини, обернено — від людини до природи. Це зв’язки не формальні, а символічні, духовні. Змальована велична в пору дозрівання й закономірностях осінь символізує стан духовної зрілості. Плужник вірить у цілющу силу й розум природи, тому що в ній немає манівців, які перестрівають людину на шляхах пошуків істини:

 

            Вчись у природи творчого спокою 

 

            У дні вересневі. Мудро на землі,

 

           Як від озер, порослих осокою,

 

           Кудись на південь линуть журавлі. 

 

Стилістично ця поезія нагадує  неокласичний стиль М.Рильського, до художніх шукань якого Плужник придивлявся. Поет майстерно використовує звукопис у першій строфі: ри ро оро ере ро ер оро ра, за допомогою якого відтворюється і звукова наповненість, і плинність картин вересневих днів, яку завершує ключ журавлів, що линуть у небі над чудовою осінньою землею. Особливою експресією наповнюються наказові форми дієслів, адже нарататор (передбачуваний адресат) — учень, якому «негоже не шанувати визнаних взірців»: вчись у природи, вір і наслідуй, які пов’язують смислову організацію тексту в цілість. Риторичне запитання «Бо хто ж твоїй науці допоможе / На певний шлях ступити з манівців?» стає кульмінацією ліричного сюжету, виконує функцію своєрідного емоційного пуанту твору.

 

Мариністична лірика. Змалювання моря традиційна в письменстві  тема. До поетичної мариністики зверталися Т.Шевченко («Гамалія»), Леся Українка («Кримські спогади»), Б.Лепкий (цикл «З-над моря»), П.Карманський («Пливемо по морі тьми»), П.Тичина («З кримського циклу»), О.Влизько («Дев’ятий вал»), М.Драй-Хмара («Море») та ін. Тема моря по-своєму цікаво звучить у збірках «Рання осінь», «Рівновага»: «Синє море обгорнули тумани», «Ракетою піднісся і упав», «Над морем високо», «Блакитний безум», «Вирує море» та ін. Море у Плужника то синє, «обгорнуте туманами», тихе, але сповнене «небезпеки і оман» («Синє море»), то неспокійне, бурхливе, піднімається «вище й вище кожен вал новий» («Ой гудуть, дзвенять міцні вітрила»). Мариністичні фрески поета нагадують симфонію, у якій почуття ліричного героя й морські краєвиди зливаються в один візерунок, характеризують макрокосмос і мікрокосмос душі ліричного героя, його бунтівливу вдачу. Водночас морська стихія є втіленням вічності, що підносить душу людини до космічних вершин, до абсолюту світла «Злітай, душе! І, мов нове світло, / Осяй глибини й простори ці!»

 

«Ніч.. а човен —  як срібний птах!» — це мариністично-символічна поетична мініатюра, сповнена неоромантичного світовідчування. Ще у романтиків образ човна набув символічності й позначав долю людини у бурхливому морі життя. Такий образ наявний в «Абідоській нареченій» Дж.Байрона, «Парусі» М.Лєрмонтова, «Човнику» В.Забіли, «Човні» Є.Гребінки, в поезії «Вітер з гаєм розмовляє» Т.Шевченка, в яких він є символом свободи, втілює образ сироти, самотньої людини, трагічний аспект її буття. Цим пафосом пошуку, неспокою, захопленням гармонією космічної сфери й морської стихії поезія Плужника споріднюється із візіями поетів-романтиків. Однак образ човна митцем трансформується, переосмислюється і наповнюється новим смислом. Човен уподібнюється з «срібним птахом», стає alter ego митця, а тому ліричний герой вигукує: «Що слова, коли серце повне!», відчуваючи велич і гармонію світів, у якому герой як срібний птах, як човен Всесвіту є його частинкою. Це символи піднесеної душі ліричного героя, його романтичної мрійливості й закоханості в чарівний світ світобудови, від краси якої його захоплює дух. Він, як колись Фауст у Гете, хоче зупинити цю мить щастя. За допомогою трьох крапок перед реплікою героя автор передає його глибоке внутрішнє хвилювання, його прохання-звертання: «... Не спіши, не лети по сяйних світах, Мій малий ненадійний човне!», адже доля мінлива, невпинно поспішає, і герой не знає, що через хвилину вона принесе йому. Композиційно поезія складається з двох строф, але саме у другій строфі експресивна гама почуттів ліричного героя досягає своєрідного крещендо: «І над нами, і під нами горять світи... / І внизу, і вгорі глибини... / О, який же прекрасний ти, / Світе єдиний!» У цьому контексті образи-символи й ремінісценції з поезією «Не Зевс, не Пан...» П.Тичини невипадкові. Як і Тичина, Плужник у своєму обожненні Всесвіту й природи доходить до пантеїзму, до космічного виміру нової людини. Таким же радісним світосприйманням, захопленням красою моря й насолодою від гармонії у світі відзначаються поезії «Вирує море», «Як все живе», «Прекрасен світ вночі», в яких звучить ідея величі Всесвіту, морської стихії і безсмертя людини. Природа вічна, але й динамічна. Вона у русі своїх змін. І ці природні цикли несуть життя, встановлюють безперервність буття. Людина включається в життя природи своєю працею, долучається до її невпинного руху. Особливо коли охоплена вірою, мрією, волею до творення.

 

Інтимна лірика. Глибокий світ почуттів відбиває любовна лірика Є.Плужника. Для поета кохання  — подарунок долі, одне із життєстверджуючих  начал буття, яке вимагає від  людини самовдосконалення, творчості й внутрішньої свободи. Справжня любов наповнюється високими духовними цінностями, адже вона потребує «живої душі», «гарячого серця», самовідданості, готовності до дії й самозречення, тривоги й піклування. Особиста драматична доля письменника наклала відбиток на його рефлексії, а тому поезії відтінюють гіркі, позбавлені романтики реалії тяжко хворої людини, сірі лікарняні будні, боротьбу за життя. Однак його поезії не стали інтимним щоденником спаленої болем й коханням людини, її розпачу, страху за спливаючим щастям, безпідставними ревнощами й екзальтацій. Навпаки, інтимна лірика поета складна за своєю внутрішньою структурою, адже в ній відбито боротьбу різних начал, різних «голосів» у душі ліричного героя. В цих поезіях Плужника сильним є елегійне начало душевних дисонансів, сум’ять, спогадів («Немов хтось інший молодість мою / Переживав за мене»), але перемагає у них глибоко людяна щирість ліричного героя, відчуття щастя й гармонії, довір’я й добра. У цих творах постає поетичний образ коханої, зокрема у третьому розділі збірки «Рівновага». В ореолі синього дня, річки й човна його мила уподібнюється «голосу флейти над рікою», з яким «так легко навмання плисти» («Ах, флейти голос над рікою»), а в поетичній мініатюрі «Не чуючи» її образ вимальовується бентежним, замріяним, тривожним, яка болісно переживає долю коханого. Щасливі дні кохання, перші зустрічі в саду, в альтанці, на лоні чудової природи, перші поцілунки й прощання знову й знову пригадуються героєві, по новому колу він глибоко переживає ці світлі почуття («Місток замшілий і хисткий», «Як він спустів, садок»). Поет натхненно, як у добу Петрарки й Данте, змальовує портрет коханої, помічаючи дорогі риси: тендітну лінію плеча, вуста, душу чисту, профіль ніжний. Через портрет героїні він передає її внутрішній світ, глибину почуттів, вірність коханому. Але водночас у душі героя нуртує шал, віра й зневіра: «Шалій, шалій, від розпачу сп’янілий! / Що розпач той?! Річ марна і пуста! / ... Я пізно ми серця свої спинили! / ... Як роз’єднали рано ми вуста! О друже мій! Останні трачу сили, / В країні тій уявній живучи, / Де образ твій, утрачений і милий, / Де голос твій... Мовчи! / Мовчи! / Мовчи!» («Мовчи! Я знаю»).

 

«Річний пісок слідок ноги твоєї» (1927). За своїм жанром ця поезія нагадує класичну любовну елегію. Ліричний сюжет розгортається на фоні мальовничої природи, яка відтінює душевні почуття й сум’яття героя. Елегія будується як нетлінний спогад-рефлексія. У царині пам’яті ліричний герой спромігся побачити незабутній образ коханої, через ці візії розширюючи можливості психологічного проникнення у свій внутрішній світ. Внаслідок цього пересікаються два часові пласти буття героя, його несхожі душевні стани: недавні щасливі дні і піднесені почуття, які він пережив тоді, коли поруч була з ним кохана, й жаль, душевний біль за втраченим і не зворотним тим  відчуттям краси, гармонії у світі та душі:

 

              Немов поклала ти мені на  груди 

 

              Долоні теплі, і спинилось все: 

 

              І почуття, і спогади, і люди,

 

              І мертвий лист, що хвилями несе...

 

              Немов ласкаві вересневі феї 

 

              Спинили час — і всесвіт  не тече...

 

Ліричний герой Плужника занурюється у світ душевних переживань, у психологічні переливи, в уяві звертаючись до коханої, ведучи з нею розмову, мов сповідаючись їй. Так побудовані, до речі, такі класичні елегії, як «Озеро», «Самітність» (1820) французького романтика А. Ламартіна. Однак український поет наповнює свою елегію не тільки емоційним напруженням і глибокими почуттями, а й філософськими роздумами над плинністю і вічністю буття: «Бо я дивлюсь і бачу: все навіки / На цій осінній лагідній землі, / І твій слідок малий — такий великий, / Що я тобі й сказати б не зумів!» Образ коханої — «єдиного друга», хоча й «далекого» — предмет духовного схиляння, любові й благородства. Він поетизується, обожнюється, стає особливо дорогим і рідним. Цей образ окреслюється на тлі «ріденького лісу», «тремтливої ріки», золотистого піску на березі, де недавно ступала нога милої, лелек, вітру й хмар, а метафора «який тут спокій стереже мене» підсилює душевну рівновагу, коли герой може самозаглибитись, оцінити світ своїх переживань. У його візіях конкретно-предметний образ «слідок ноги» милої набуває символу, стає «великим», тобто дорогим, неповторним, як слід богині, самого життя. Це символ вічної краси й кохання, який бентежитиме душу завжди.

 

Отже, лірика Є.Плужника наповнена внутрішнім горінням і  відзначається філігранною витонченістю думки й почуття, образів і  жанрових форм. Його поетичний словник і тропи, на перший погляд, «прості», вживаються звичайні поняття, але за цією звичайністю постає конденсована сила образів, експресія, неповторна поетичність. Мистецька довершеність досягається своїм баченням світу й людини у ньому, внутрішньою цілісністю переживань та напруженістю думок, що, немов вулкан, виштовхують хвилями спресовану енергію, вольовий порив, які концентричними колами розгортаються в художньому світі митця. Невипадково М.Бажан поетичну творчість цього поета відніс до найбільших і найдорожчих духовних цінностей української літератури ХХ століття.

 

                                ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ 

 

У чому своєрідність творчої  особистості Є.Плужника? В річищі яких модерних стильових течій розвивався талант поета?