Відродження української літератури 20-х років ХХ ст

 

Висвітліть основні  віхи життя Олега Ольжича. Поміркуйте, чому воно було життям-подвигом, синівським служінням Україні. Чим визначається інтелектуальний та емоційний рівні лірики поета? Якою окреслюється історіософська візія Ольжича в його творах?

 

Якій ідеї присвятила своє життя Олена Теліга? Як це позначилось  на її ліриці. Дослідіть основні  принципи героїчної етики поетеси. Які тематичні поля можна визначити в художньому світі лірики Теліги? В чому полягає неоромантичний пафос її творчості?

 

Яким був у житті  О.Стефанович? Як він ставився до творення поезії? Яких художніх вершин досяг  митець? У чому естетична неповторність  пейзажів Стефановича? Порівняйте художню самобутність «Плачу Ярославни» Шевченка й однойменну поезію Стефановича. Напишіть твір на одну із тем: «Тема Крут у ліриці П.Тичини й О.Стефановича», «Поетичний образ України в творах поетів «празької школи», «Героїчний характер ліричного героя в ліриці поетів «празької школи».

 

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

Гроно нездоланих співців. Літературні портрети українських  письменників ХХ сторіччя, твори яких увійшли до оновлених шкільних програм. — К., 1997.

 

Ільницький М.М. Західноукраїнська і емігрантська поезія 20 — 30-х років. — К., 1992.

 

Неврлий М. Празька поетична школа // Муза любові й боротьби. Українська поезія празької школи. — К., 1995.

 

Череватенко Л. «Я камінь з Божої пращі» // Ольжич О. Незнаному  воякові. — К., 1994.

 

Просалова В. Поезія «празької  школи». — Донецьк, 2000.

 

Салига Т.Ю. Високе світло. — Львів, 1994.

 

Черняк Б. Олена Теліга. Життя і творчість — К.,1997.

 

Шелест В. Поезія Леоніда  Мосендза // Українска мова і література в школі. — 1992. — № 1.

 

 

ЮРІЙ КЛЕН

 

(1891 — 1947)

 

Благословись тепер  скоряти шторми

 

І мармур непіддатливий  тесати,

 

в устоєні, тверді, несхитні форми 

 

навчись державну бронзу відливати!

 

Юрій Клен

 

Місце неокласика Юрія Клена  в українському письменстві ХХ ст. особливо вагоме: його творчість є своєрідним «золотим мостом» між митцями «розстріляного відродження» в радянській Україні і поетами західноукраїнських земель та «празькою школою», утверджуючи спадкоємність і безперервність літературного процесу доби. Він збагатив поезію чудовими образами, класичними формами, урівноваженістю почуттів та думок.

 

«Вітай незнану долю, як сестру». Юрій Клен (справжнє прізвище Освальд Бургардт), за походженням  німець, народився 4 жовтня 1891 р. в с. Сербинівці, поблизу Немирова, на Поділлі, в родині купця Фрідріха Бургардта та німкені з Прибалтики Каттіни Сідонії Тіль. Батьки й прищепили синові любов до України, їх другої батьківщини. Як згадувала Йозефіна, сестра Юрія, майбутній поет виростав у чотиримовному середовищі: «Сільське населення розмовляло по-українськи, поміщики та їхні службовці були поляки і вживали свою мову, навчання в школі та служба велися російською мовою, а в родині говорили по-німецьки». Спочатку навчався в Немирові, виявивши великі здібності до вивчення мов, а згодом — у Київській першій гімназії, яку закінчив із золотою медаллю. В 1911 р. вступив до Київського університету святого Володимира, де вивчав німецьку, англійську й слов’янську філологію та загальну історію літератури. Відвідував семінар В.Перетца — основоположника філологічної школи в українському літературознавстві, з якого вийшли такі знамениті науковці, як Д.Чижевський, С.Маслов, Б.Якубовський, В.Петров, І.Огієнко, М.Драй-Хмара, О.Дорошкевич та ін. Під керівництвом В.Перетца майбутній написав працю «Нові горизонти у галузі дослідження поетичного стилю. Принципи Е.Ельстера» (1915). Як згадував Д.Чижевський, незвичайною була зовнішність Бургардта: стрункий білявий студент здавався «європейцем», але сприймався як «свій», дивували його світлий розум, начитаність й інтелігентність. Під час Першої світової війни його (як російського громадянина німецької національності) вивезено до Архангельскої губернії (1914 — 1918). Після війни повертається до Києва й завершує навчання в університеті і вже у 1920 р. вступає до аспірантури в Науково-дослідний інститут УАН на відділ германістики. У 1923 р. отримує диплом першого ступеня. Голод і трагічна реальність у 1920 р. змушують його покинути Київ і вчителювати в Баришівському соціально-економічному технікумі.

 

Після холодного й  голодного Києва Барашівка (на Лівобережжі, недалеко від Києва) здається мирним затишком, яку М.Зеров, котрий тут разом з ним працює, назвав Лукрозою (від лат. lucrum — «бариш»). Згодом Ю.Клен писав: «Лукроза наша стала культурним центром, який випромінював своє світло на всю округу, сягало воно до Києва». Сюди приїжджали друзі (П.Филипович, В.Домонтович та ін.), читали свої твори й переклади, обговорювали мистецькі новини. Тут формувалася естетика неокласицизму. Так народилося славетне побратимство. Проте ідилія тривала недовго: весною 1921 р. на Барашівку наскочив загін ЧК й заарештував усю місцеву інтелігенцію. Зеров щасливо уник арешту, а Бургардтові довелося три місяці просидіти в підвалах ЧК у Полтаві, звідки усіх заарештованих відправляли на розстріл. Тільки клопотання славетного В.Короленка врятувало О.Бургардту життя. Ці незабутні враження він опише в поемі «Прокляті роки».

 

Повернувшись до Києва, Бургардт викладав у середніх та вищих  навчальних закладах, брав участь у  діяльності ВУАН (Всеукраїнська академія наук), проте в колі київських неокласиків посідав дуже скромне місце. Брат П.Филиповича Олександр згадував, що О.Бургардт був «дуже стриманою й скромною людиною, надзвичайно шляхетної і лагідної вдачі».

 

Захоплений енергією українського національного відродження, О.Бургардт з ентузіазмом перекладає із західноєвропейських літератур. У 1926 р. виходить його антологія німецької пролетарської поезії «Залізні сонети», що принесла йому славу першокласного перекладача. Він перекладає твори Дж.Байрона, П.Б.Шеллі, Р.-М.Рільке, Е.Верхарна, «Гамлета», «Бурю» Шекспіра, новели Г.Гайма, лібретто до опери Р.Штрауса «Сальоме» (за однойменною драмою О.Уайльда), уривки з «Пісні про Нібелунгів», для «Антології французької поезії» подав твори А.Рембо, П.Верлена, Ж.Мореаса, А.Самена, П.Валері, Т.Готьє, Ш.-М.Леконт-де-Ліля. У журналі «Життя і революція» друкує статті про Шеллі, Ібсена, про німецький експресіонізм та ін. У періодиці побачили світ такі його поезії: «На переломі» (1924), «Сковорода» (1925), «Жовтень 1917» (1925), «Провесна» (1926).

 

У 1929 р. Бургардт створює  цикл «Осінні рядки», пройняті філософською заглибленістю, спокоєм. Але доба спокою й творчої наснаги закінчилася. Національне відродження в Україні  під тиском більшовиків позбавляється  перспективи — все жорстоко контролювалося й регламентувалося, створювалася немилосердна атмосфера переслідувань, арештів, судів. Неокласиків позбавляли можливості друкуватися. Тому О.Бургардт, скориставшись своїм походженням, у 1931 р. реемігрував на землю своїх батьків.

 

Повоєнна Німеччина зустріла його непривітно. Жахлива економічна криза, безробіття, наступ фашизму гнітили душу поета-гуманіста. Він шукає роботу у Франції, Мюнхені, зупиняється у Мюнстері, де за рекомендацією відомих славістів Д.Чижевського й Г.Майєра йому доручають викладати російську та українську літератури. Бургардт захищає німецькомовну докторську дисертацію «Лейтмотиви в творчості Леоніда Андреєва». Тут він починає писати по-німецьки, але незабаром ці твори перекладає по-українськи, зокрема поему «Жанна д’Арк», пропагує німецькому читачеві творчість М.Рильського, М.Драй-Хмари, П.Филиповича, упорядкувавши антологію «Поезія приречених». У середині 30-х рр. О.Бургардт друкує низку поезій українською мовою у «Віснику» Д.Донцова, вливаючись у творчість «празької школи» поетів, але підписується псевдонімом Юрій Клен. У 1937 р. видає у Львові написану класичними октавами поему «Прокляті роки», а в 1943 в Празі виходить його збірка «Каравели». У цьому ж році Юрія Клена перевели в Празький німецький університет. Ризикуючи життям, він рятує від фашистів одну єврейську родину. Згодом у його домі знайшли притулок дружина й донька М.Драй-Хмари. Врешті, його переводять в університет в Інсбрук, де працює над поемою-епопеєю «Попіл імперій» (1943 — 47), редагує літературний журнал «Літаври», видає свої мемуари «Спогади про неокласиків» (1947). Поет декілька разів нелегально переходить німецько-австрійський кордон, встановлюючи творчі зв’язки з українською еміграцією. У жовтні 1947 р., переходячи кордон, він сильно застудився: запалення легенів виявилось фатальним. Поет помер 30 жовтня 1947 р. Відомий історик Наталія Полонська-Василенко, яка бачила Ю.Клена в останні дні його життя, згадувала: «В моїй пам’яті назавжди залишаться його темні сумні очі, його м’який, повний страждань голос, коли він читав нам свою поему «Попіл імперій», перед картинами якої бліднуть описи Дантового Пекла». Життя Юрія Клена було суворим подвижництвом, життям для української культури, обов’язку та ідеї.

 

                   ТВОРЧІСТЬ ПОЕТА 

 

За способом мислення Юрій Клен — ідеаліст. Михайло Орест (брат М.Зерова) писав: «Всі, хто знав Юрія Клена особисто, ствердять, що його обличчя, вираз очей і голос творили зовнішність споглядача, мрійника і філософа». Але ідеалістична філософська концепція надала поетові вміння підніматися в узагальненнях до глибоких суджень, до ідеалу. Така особливість його інтелекту зумовила повчальні інтонації його творів, їх романтичний пафос й життєствердження, спричинилась до створення ним незламного ліричного героя, який перемагає усі негаразди й перешкоди. В його творчості співіснують «елементи боротьби і чину», споглядання, філософської глибини, які міцно сплавлені, створюючи неповторний художній світ.

 

Збірка «Каравели» органічно  поєднала античну героїку, західноєвропейську романтику й український світ. Композиційно вона складається із епіграфа «Із білих каравел дивилися вони, Як від незнаних вод незнані сходять зорі» (Ж.-М.Ередія), трьох ідейно й по-мистецьки елегантних розділів: «У слід конкістадорам», «Серед озер ясних», «У Первозванного на горах». Збірка засвідчила неоромантичні уподобання Юрія Клена, який не милується хліборобськими чи буколічними ідиліями, споконвічною елегійною мрійливістю українця. Його приваблює героїчний тон, спрага незвіданого, мандрів, бур, подвигу. Це зумовлює характер інтонацій: замість меланхолійного настрою — динамічне напруження, замість пасторалі — героїчна балада. Ліричний герой збірки — Колумб, мандрівник, відкривач нового світу й почуттів.

 

Поезія «Конкістадори», навіяна однойменними творами французького поета Ж.-М.Ередія та І.Франка, сповнена енергійного напруження, стихією мандрів, розмахом молодецького шалу й витривалості в досягненні поставленої мети. Ліричний герой не хоче спокою, його тяжко гнітить буденщина «тісних, задушливих кімнат... Гітари бренькіт, бренькіт цитри». Він любить море, «південні шквали», «омиту сонцем далечінь», невідомі й таємничі обрії. Внутрішній голос спонукає його до морських мандрів. Юнак чує серцем спів сурм — і перед його очами постають легендарні герої, «дзвінкої слави бранці». І ось уже герой веде свої каравели, закликаючи: «За вами вслід, конкістадори!»

 

Як і поети «празької  школи», Юрій Клен розробляв історіософську проблематику. Конкістадори, Кортеси, нормани, вікінги, варяги стають персонажами  його поезій. Античні сюжети переплітаються із біблійними мотивами («Лот»), з історією середньовіччя («Прованс»). На цьому тлі постає образ мандрівного лицаря, який свято береже гуманістичні ідеали: ідеали Бога, чесності, вітчизни, духовної шляхетності і подвигу — хоча навколо панує жорстокий світ, влада заліза, нещадна боротьба. Але над усім цим стоїть духовна велич ліричного героя.

 

Втіленням залізної волі, лицарської войовничості є Орлеанська Діва у поемі «Жанна д’Арк» (1936). Як і в французького поета Ф.Війона, його героїня змальовується, як «білий лицар на чорнім коні і на прапорі білі лілеї». Однак поему автор українізує: квітчасті лани Шампані нагадують йому «сарматські широкі простори». Оспівуючи героїню національно-визвольної боротьби Франції, поет думає про Україну і її долю, мріє про українську героїчну постать, яка визволить вітчизну від напасника. Та, мабуть, «марно кидаю поклик полям: Де ти, Жанно, о Жанно, о Жанно! І сміється у відповідь нам Тільки північ лунка і туманна».

 

                       Образ України

 

Юрій Клен по-синівськи  любив Україну. Як поету-ідеалістові  йому особливо близькими були пасторальні (лат. pastoralis — пастуший; пастораль  — мистецький твір з ідилічним  зображенням сцен сільського життя) картини її буття — «пратиша золота», високе синє небо, «золоті килими пшениці», «тьмяне золото соломи», сади, долини, стада коней на луках, ниви, де «вперто впевнена рука» веде «дзвінкого плуга». Тут буйний «вишень і яблунь білий цвіт», «сп’яніла весна», «затишок холодного саду», білі роси, теплі дощі. У його уяві постають «тихі води і вечірні зорі», а на фоні споконвічної блакиті окреслюється «нестримний порив тополь, що заносяться в небо у льоті». В поезії «Майже елегія» вимальовуються буколічні, пасторальні, сільські картинки спогадів про дитячі дні, які «шумлять, немов весняна повінь, І сняться яблуні рясні, І слід від кінської підкови На непросохлому шляху». Це ідилічний образ вітчизни. Однак у такому чарівному світі спокою й душевної рівноваги української стихії, «у синім краї Шевченкових ідилій» ліричний герой надовго не затримується. Постає інша іпостась України — містеральна й містична. 

 

У класичних «Терцинах», продовжуючи традицію Т.Шевченка, Ю.Клен болісно переживає «люте время» України, її «прокляті роки», коли тут  запанувала більшовицька імперія. Сталінська доба осмислюється ним, як Дантове пекло. Особливо вражають описи голодомору 1933 року. «Терцини» пропущено через особисті почуття митця, його спогади і болісні роздуми над нещастям рідної землі, на якій «ждуть тебе безчестя і наруга».

 

«Україна» (1938). Ю.Клен намагався  осмислити долю України в її історичній парадигмі — від часів Перуна, Святослава, Володимира до його днів. Такою  є поема «Україна» (1938), у якій ліричний герой веде розмову з  Україною, нагадуючи їй про її тяжкий історичний шлях. Сюжет у поемі розвивається як потік переживань-роздумів ліричного героя, котрі викликані трагічними фактами змагань за незалежність і волю: «Зчорнілий край, дощами змитий, І над полями вітряки... Знов невідкладність і руїна... О, казнь незримої руки! О четвертована Вкраїно!» Автор поеми — незаперечний майстер пластичного зображення словом. Він разючими фарбами малює масові репресії невинних ні в чому людей, насильну колективізацію, жахливі картини голодомору 1933 р.:«Де порожньо і голо Сірів безбарвний лан, Шугав безчолий голод. За п’ятирічний план, Згадавши дні татарські, За владу всіх рабів, За «щастя пролетарське» Твій темний люд згорів. Немов колодки в струпах, Що ваблять мокрих птах, Здувались чорні трупи В некошених житах...» Поет не стільки акцентує увагу на описах подій, скільки на їхньому осмисленні й переживаннях ліричного героя. Його монологи дивують своєю емоційною й психологічною глибиною, що безкомпромісно розвінчують зло в поневоленій Україні.