Відродження української літератури 20-х років ХХ ст

 

«Божа Матір». У своїх  творах митець прорікав відродження рідних Атен, тобто України, те, що «рідний Акрополь повстане — не в дебрах чухонських, а тут» («Київ»). Він малює апокаліпсичні візії знищення України у 20 — 30-х рр., сприймаючи її як «країну Господнього гніву», «жорстоких днів із криці й люті». Червоний «столапий гад» оповив його рідну землю в чад, «почав кігтями дерти здобич». Поет у поезії «Божа Матір» дає пояснення цьому явищу: «Бур’яном заростає дорога, Що крізь заграву днів Нас вела до далекого Бога». Ця поезія належить до шедеврів лірики Юрія Клена, перегукується зі «Скорбною матір’ю» П.Тичини. Твір двоплановий, містеральний і символічний. Прикметна особливість сюжету цієї балади — алюзія до історії й долі України. Христос уподібнюється борцеві, мужньому вершникові, своїми портретними деталями він нагадує Пилипка з однойменного оповідання А.Головка: «синьоокий», «волосся у нього Золоте, як осінній покос». Герой загинув за святу справу, його розшукує мати, розпитуючи про сина: «Чи стрічали його ви з дарами? Чи вінчали його, як царя, У високому білому храмі, Де у вікна світила зоря». Та люди забули дорогу до храму, відцурались й зреклися її сина. «Та невже ж тобі ще не сказали?» Роз’ярився корявий дідусь: На усіх перехрестях його розіп’яли, І помер твій веселий Ісус. Біле тіло його шматували. Загинали під матюки. І вовкам на поталу Розкидали куски». Її материнська любов така велика і свята, що серце не витримує такого горя: «Головою припала до гриви... Враз метнулась назустріч зорі (Дикі гуси крикливі Закружляли над нею вгорі)». Поет болісно переживає жорстокість, ненависть, егоїзм людей, зчерствіння душ, втрату духовності, до якої «бур’яном заростає дорога». Саме в цьому причина бід України, її несвободи і кари.

 

«Софія». Юрій Клен психологічно завжди був з Україною, думками  линув до рідного Києва. Його дуже схвилювала звістка, що радянський уряд, здійснюючи так звану «культурну революцію», задумав знести Київський собор святої Софії. Так народилася поезія «Софія» — пристрасний твір, який утверджує духовний ренесанс українства, незнищенність національної енергії й духу. Клен інтуїтивно відчував державотворчу місію української культури, духовну силу народу. Образ Софії Київської символізує безперервність часів, мистецьких традицій, духовну місію України і безсмертя нації. Це підкреслюється й епіграфом: «Тайни тисячоліття — в Софії стрункій, Що поблідла, але ще ясніше, ще вище Вироста, як молитва, в блакить» (Є.Маланюк). Поет нагнітає контрастні образи: Софія освітила літа і віки, поет називає її «лілією стрункою в намисті рос, яку плекала мудрість Ярослава». Однак на її місці більшовицька влада хоче спорудити «пам’ятник добі нечистій» — чорний хмарочос. Юрій Клен не сприймає руїнницької діяльності нової влади, що «скрізь полишить слід блюзнірських ніг». Вона, як мара, зійде з України. В Софії митець бачить езотеричний (прихований, таємничий) смисл — вічний, субстанційний дух народу безсмертний, що протистоїть матеріалістичній добі. Київська Софія відкриває людству дорогу у світ духовності, краси, гармонії, а тому

 

          Хрестом прорізавши завісу диму, 

 

          В красі, яку ніщо не сокрушить, 

 

          Свята Софія, ясна й незрушима, 

 

          Росте легендою в блакить.

 

«Володимир» (1938). Хрестителю Київської Русі Ю.Клен присвятив  триптих сонетів «Володимир». Це винятково талановиті й високомистецькі твори. Вдаючись до прийому умовності, автор «оживлює» князя Володимира, перед яким «незнана просторінь віків ясніє». Вимальовується суворий образ людини, воїна, князя, державотворця, котрий прожив свій вік у важких походах, у невтомній праці. Але як змінилася реальність, як оновився Київ! «В плащі не одну бурю він зустрів. Пливуть роки уривками туманів. І ось гуде під шум аеропланів Лихий пожар червоних прапорів». Мудрий князь, вдивляючись у далину віків, посміхається і не дуже переймається новими напасниками, бо згадує, «як по добі недобрій Загинули, не полишивши слід, І дикий печеніг, і люті обри».

 

«Сковорода». Цей сонет  увійшов до розділу «Серед озер ясних». Образ озера символізує гармонію в природі, яка співзвучна душевній злагоді ліричного героя. Саме серед природи герой найбільше заглиблюється у свій внутрішній світ, у рефлексії, немов зливається з природою, космосом.

 

Сонет будується на моделюванні  світу почуттів героя і світу  природи. В ньому протиставляються гармонія дисгармонії у світі й душі людини. Клен показує свого героя-самітника в момент духовного прозріння, коли, заглиблений у гармонію свого «Я», філософ, споглядаючи чудові пейзажні краєвиди — «і ліс, і лан, і небо неозоре», усвідомлює, що душа людини — це та ж природа:

 

              Душі лише співать: «Цвіти, цвіти»!

 

              Аж власний світ у ній почне  рости, 

 

              В якому будуть теж сонця  і зорі,

 

              І тихі води, чисті і прозорі. 

 

              Прекрасний  шлях ясної самоти.

 

Метафоричні образи «душі співать», «душі цвісти» взаємопоєднуються і взаємодоповнюються, символізуючи гармонійний зв’язок людини і природи. Герой віднайшов таке розуміння світу, коли світ нестрашний («світ ловив мене і не впіймав»). Поет так само знайшов у світі взаєморозуміння, сковородинську рівновагу з ним. Етичні пошуки Кленового Сковороди надають його образові кінетичного (рухливого, змальованого у розвитку) характеру: філософ-анахорет, розв’язуючи альтернативу («ключ душі» — це «пізнати самого себе»), бурхливо переживає відкриту істину: «з хаосу душі створити світ». Він стає активним моралістом, бо саме у пізнанні людина активна. Динамізм образу підсилюється градацією руху («піти, піти без цілі і мети», «іти у сніг і вітер, в дощ і хугу»). В цьому плані важливу естетичну функцію відіграють образи дороги, мандрівок дальніх і безкраїх, виразність яких підсилюється рухливим п’ятистопним ямбом. Сонет характеризується своєрідним римуванням (однакове у двох катренах і «вільне» у терцетах). Така строфічна й ритмічна структура визначає жанрові особливості «німецько-українського» (І.Качуровський) сонета. В нас цей жанровий різновид сонета культивували І.Франко, М.Зеров, М.Рильський, М.Драй-Хмара, М.Бажан та інші.

 

                      Інтимна лірика 

 

У ній Юрій Клен, як у минулому лицарі, поклоняється культові «прекрасної дами» — втілення «високої любови», що нею символізується вічний, прекрасний і недосяжний ідеал. Кохана уявляється йому як чарівна осінь «в одежах з золота і сна», що «простує крізь сторіччя», або як «царівна дальня і незнана», яка «з морського берега зорить». Вона — мрія, за якою тужить душа ліричного героя, а водночас — втілення творчості і натхнення. Тому до неї він звертає свої пісні: «і день, і ніч у честь твою дзвенить / плеще в береги твої щомиті / моїх канцон урочиста осанна».

 

«Беатріче» (1936). В європейській новій поезії ще з часів Петрарки великої слави набув любовний сонет. В українській інтимній ліриці цей жанр завдячує Франкові та неокласикам, зокрема й Клену. Поет звертається  до вічних образів прекрасних дам, зокрема до Беатріче Данте. У диптиху сонетів «Беатріче» митець нагадує, що італійський поет свою героїню підніс понад зорі, «безсмертним світлом оточив», наділивши культом високого ідеалу, чистоти і краси, високої духовності й благородства. Її образ надихав митця, адже кохання — активна сила у житті кожного, допомагає жити для іншого і водночас залишатись самим собою. Воно облагороджує почуття і людину, підносячи її до найвищих духовних вершин. Образ коханої у диптиху вимальовується у конкретних портретних деталях: «темнозора», жадібно ловить «пливке, як пух, летюче листя слів». Ліричний герой Клена бачить «раптову радість і той блиск дитячий, який спалахує в твоїх очах», «волосся чорне й смагла скронь», які сприймаються як особливий знак краси й людської щирості, безпосередності й доброти. Образ коханої не має ознак земної плиткості (поверхової правдоподібності), грубуватих порівнянь, що було притаманним для тодішньої авангардистської поезії. В Юрія Клена цей образ набуває натхненних і небуденних форм. Вдаючись до прийому ілюзії, автор показує Беатріче поруч із ліричним героєм, котрий із захопленням радісно вигукує: «Ти вся ще провесна, о Беатріче! В тобі все світло ранкове зорі, Що ним співці, поети й малярі Колись наситили середньовіччя». Так утверджується ідея безсмертного кохання, краси й мистецтва, якими живе людська душа. Образ Беатріче для Ю.Клена є вічноживим:

 

              Бо серед скель в похмурій  тишині 

 

              Своїх терцин холодні діаманти 

 

              Тобі вплітав у шату темний Данте.

 

Сенс життя для Ю.Клена  полягав у творенні краси, класичним  втіленням якої є чудова Беатріче Данте, яку митець «не проміняє ні на що». Саме краса творить світ —  у цьому був переконаний автор  любовного сонета.

 

                    Поетичний епос Ю.Клена

 

Особлива роль у творчому доробку поета належить поемам «Прокляті  роки» (1937), «Попіл імперій» (1943 — 1947), в  яких він створив панорамну історико-мистецьку  картину буття й долі України  в ХХ ст.

 

«Прокляті роки» написано класичними октавами, якими свого часу Франко написав поему «Лісова ідилія» (1903). Головний пафос твору спрямований проти поневолення України сталінсько-тоталітарним режимом. Автор гнівно посилає прокляття на голови більшовицьких катів, які руйнували й нищили його батьківщину. З великим болем поет розповідає про бездушну карально-репресивну машину, жертвами якої стали українські селяни й інтелігенція. Винищено, зокрема, понад три чверті українських митців слова:

 

               Вогнем я в серці випік люті  вчинки:

 

               З убивць водою цілого ставка

 

               Не змити кров невинного Косинки, 

 

               Не воскресити мертвого Влизька. 

 

               На нашій ниві справили дожинки, 

 

               Щоб не лишилось нам ні колоска...

 

Поема складається з чотирьох частин, у яких вимальовується страхітливий образ абсурдного й жорстокого світу. В ному злою волею опинилася й Україна. В першій частині елегійними й ніжними фарбами відтворено чудову осінь у Києві в часи окупації більшовиками України, зображено арешт поета ЧК і проведені місяці в його підземеллях. Поетові роздуми гнівні й скорботні, адже в творі показано масові розстріли ні в чому не винних людей. У читача не може не скластися переконання, що радянська влада в Україні утверджувалась насильно, страхом, багнетами, терором. У другій частині відтворено апокаліпсичні картини панування більшовицького режиму, що порівнюється з чумою і владою дракона, який, «сповивши ката пурпуром героя, Звелів, щоб не мали ми думок, Які не є стандартного покрою». Митець іронізує над безглуздістю більшовицької ідеології, що руйнує загальнолюдські моральні засади життя («На батька він нацьковує дітей»), над насаджуванням культу пролетарських вождів: «Мовчати ти не смій: співай, як птиці, Хвалу йому труби і в бубон бий, Бо, суючи до рук блюзнірську ліру, Він роздере губу і рот Шекспіру».

 

За жанром «Прокляті  роки» — ліро-епічна поема. Розповідь  про свавілля й беззаконня окупаційної  влади в Україні перериваються  ліричними відступами, роздумами  поета над кривдою, яка чатує на людину в рідному краї, котрий перетворився на дев’яте коло пекла. Поетику твору визначається ліричним пафосом, який набуває незвичної експресії, напруження, гіркої пристрасності реагувань й душевного крику. Отак сформувався лірико-патетичний стиль Ю.Клена: незвичайно динамічне змалювання почуттів, часто в трагічному надриві, з украй виразним згущенням горя, жаху, з нахилом до яскраво-оцінних й зображальних епітетів, з підкресленою стилістичною барочністю. Зокрема, велике враження суворою правдивістю справляють картини голодомору 1933 р. в Україні, штучно й планово організований сталіністами, бо ж тоді добре вродили щедрі українські чорноземи («У ті роки великої руїни Такий рясний, нечуваний врожай Послав Господь нещасній Україні, Якого доти ще не бачив край»). Проте влада ні зернини не залишила людям, вивозила збіжжя за кордон, щоб насаджувати і там «більшовицький едем». У селах же люди

 

              Вмирали, як у зливу комарі.

 

              Тоді по селах їлось людське  м’ясо, 

 

              І хліб пекли з розтертої кори.

 

              Дивилися голодні діти ласо 

 

              На спухле тіло вмерлої сестри.

 

              Так ми, хоч і покинули печери,

 

              В двадцятім віці стали людожери.

 

Завершується поема  знаменитою «Молитвою» за полонених, страждущих і пригноблених, за безжально кинутих у тюрму, розстріляних і закатованих. Світова поезія не знає таких плачів і вболівань, сповнених гуманної любові до людини рядків, як у цій медитації. Словом, «Прокляті роки» відбивають складні події ХХ ст. з великою художньою силою, сповнені драматизму й масштабності. В цьому творі Ю.Клен піднявся до постановки складних філософських проблем нашої доби.

 

Поема-епопея «Попіл імперій». Це вершинний твір Ю.Клена, який охоплює  складні події між двома світовими війнами у їх хронологічній послідовності, події, котрі призводили до краху тоталітарні держави-імперії. Поет змальовує крах Російської імперії (СРСР), а також Німецької імперії. Головний герой твору — це сама Історія. За жанром — це поема-епопея, яка відтворює життя в загальнонаціональних й світових масштабах і проблемах. Це монументальний, синтетичний твір, в якому поет орієнтується на «Божественну комедію» Данте. В творі діють як реальні історичні особи, так і вигадані поетом герої легенд, народних казок, переказів. Водночас у поемі змальовано образ автора, який приносить у її тканину виразний ліричний струмінь. Італійський поет Данте показаний як провідник по тюрмах і гулагах у СРСР у другій частині твору, яка є найкращою в поемі і написана, як і «Божественна комедія», терцинами. Еней (з поеми І.Котляревського) супроводжує оповідача по окупованій фашистами Україні, а Фауст — на озеро Фунтензее, де відбувається Вальпургієва ніч. В окупованій німцями Полтаві герой розмовляє із Котляревським.

 

Для відображення строкатої картини ХХ ст. поет творчо використовує традиції західноєвропейських літератур, прийоми умовності, фантастики, гротеску. Розширюючи виражальні й зображальні можливості мистецтва слова, Ю.Клен використовує біблійні й фольклорні образи та мотиви: плач Єремії, легенди про пана Твардовського і Фрідріха Барбароссу, образ жар-птиці тощо. Україну уподібнює до Лебедя, зображуючи її в ореолі краси і лагідності. Проте «двадцятий залізний вік на закривавлену правицю надяг залізну рукавицю», віщуючи смерть імперій, втяг у свій зловісний колообіг народи і країни. Революцію 1917 р. поет змальовує як трагічну сторінку історії, в якій більшовицький вождь Ленін «страшні, нечувані ще гасла шпурляє, немов кості псам... Зненависть людству він прищепить», продовжуючи великодержавницьку шовіністичну політику російських царів, але вже під гаслами інтернаціоналізму. На цьому тлі руїни, розпаду імперій відроджується у Європі нова держава — Україна. В першій частині, зокрема, відтворено незабутні події проголошення Універсалу Центральної Ради про утворення незалежної української держави, свято Злуки. Проте розповідь наповнюється трагічними нотками, які зумовлені тим, що більшовики, яких поет називає «чорними ордами», наступають на Київ: «Спливає Україна кров’ю, бо підступають орди Муравйова, і ясний Київ кидають стрільці, мов стомлені женці».