Відродження української літератури 20-х років ХХ ст

 

У чому оригінальність концепції  культури в есе «Нариси з історії  нашої культури»? Як ці ідеї втілились  у його ліриці? Чому найбільше нещастя України Маланюк пов’язував із «малоросійством»? Чи погоджуєтесь ви з цими думками митця? Схарактеризуйте концепцію вольової особистості Маланюка. Як це знайшло втілення в його поезії?

 

Проаналізуйте поезію «Стилет  чи стилос». Які завдання ставив Маланюк перед митцем? У яких поезіях поет підносить державотоврчу місію поета? Як оцінював Маланюк Шевченка? Чим відрізняється побудова англійського сонета від італійського?

 

Як у поезії «Сучасникам» оцінював Маланюк П.Тичину й М.Рильського? Хто з українських поетів звертався до жанру послання? В чому пафос медитації «Молитва»? Порівняйте її з поезіями Лесі Українки, де порушується тема митця.

 

Чому поезію Маланюка називають «лірикою трагічного оптимізму»? Прочитайте виразно поезію «Ісход». З’ясуйте, яку естетичну функцію відіграють тропи?

 

Висвітліть історіософську візію України в поезії Маланюка. Як у триптиху «Знаю — медом  сонця, ой Ладо» поєднано античний й  національні світи? Що зближує Маланюка з київськими неокласиками?

 

У чому естетична специфіка особистісно-громадянської лірики Маланюка?

 

Напишіть твір на одну із тем: «Традиції й новаторство  Маланюка в трактуванні образу поета  та поезії», «Образ України в історіософській  візії Маланюка», «Актуальність  ідей та образів лірики Маланюка»,«Що мені подобається в художньому світі поезії Маланюка?»

 

          СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 

 

Астаф’єв О. Лірика української  еміграції: еволюція стильових систем. — К., 1998.

 

Войчишин Ю. «Ярий крик і біль тужавий». Поетична особистість  Є.Маланюка. К.,1993.

 

Дзюба І. Поезія вигнання // Прапор. — 1990. — № 1.

 

Ільницький М. Степове  прокляття України // Укр. мова і літ. в школі. — 1993. — № 7.

 

Куценко Л. «Ні, вже ніколи не покаюся...» (Євген Маланюк: історія  ісходу). — Кіровоград, 1997.

 

Маланюк Б. Спогади про батька // Дивослово — 1997. — № 1.

 

Неврлий М. Муза болю, гніву, боротьби // Маланюк Є. Поезії. — К., 1992.

 

Сивокінь Г. Євген Маланюк: творчість і національність // Дивослово. — 1997. — № 1.

 

 

 

ІВАН БАГРЯНИЙ

 

(1907 — 1963)

 

Людина — це найвеличніша з усіх істот.

 

Людина — найнещасливіша з усіх істот.

 

Людина — найпідліша з усіх істот.

 

Як тяжко з цих  трьох рубрик вибрати

 

першу для доведення  прикладом.

 

Іван Багряний

 

Людина-легенда Іван Багряний — одна із найвеличніших і найтрагічніших постатей в українському письменстві ХХ ст. Активний учасник творення літератури відродження, він у 25 років був заарештований радянськими репресивними органами виключно за художню творчість. І в післявоєнній еміграції не всіма сприймався однозначно, піддавався злісним наклепам і переслідуваннням. Однак суворі випробування не зломили волі митця і спраги до творчості. У великому доробку письменника є ніжна лірика, романи, повісті, п’єси й пристрасна публіцистика, які вписали цікаву сторінку в духовне буття української нації.

 

               Через терни Гетсиманського саду

 

Іван Багряний (справжнє прізвище Іван Павлович Лозов’яга) народився 2 жовтня 1907 року в с. Куземин біля Охтирки (тепер Сумська обл.) в  родині муляра. Після закінчення Охтирської початкової школи з 1920 р. навчався в Охтирській технічній школі, а потім у знаменитій Краснопільській художньо-керамічній школі. Потяг до мистецької творчості був у нього органічним. Все ж Іван шукав себе то в робітничих професіях, то вчителював, подорожував по Криму, Кубані, в Кам’янець-Подільському редагував місцеву газету. В 1926 р. вступив до Київського художнього інституту, після закінчення якого йому не видають диплом як «політично неблагодійному». Молодий юнак привернув до себе увагу «ідеологічно невитриманою» поезією та участю в попутницькій (тобто непролетарській, національно зорієнтованій) організації «МАРС» (Майстерня революційного слова), до якої входили такі митці, як Б.Антоненко-Давидович, М.Івченко, Я.Качура, Г.Косинка, Т.Осьмачка, В.Підмогильний, Є.Плужник, Д.Фальківський.

 

З 1926 р. почав друкувати  оповідання й поезії в журналах «Всесвіт», «Глобус», «Плужанин», «Життя й революція». 1927 р. з’явилася поема «Монголія». В 1929 р. побачила світ збірка поезій «До  меж заказаних», а в 1929 — поема  «Ave Maria». Поезія Багряного пройнята елегійними і філософськими мотивами, сповнена гіркої іронії й сарказму до нової дійсності. Більшовицька критика характеризувала його як «куркульського ідеолога», який не сприйняв «соціалістичного будівництва». Великий резонанс мав його віршований роман «Скелька» (1930), оснований на легендах і переказах про антикріпацьке повстання у ХУІІІ ст. селян с.Скельки (що на Полтавщині) проти московських ченців, які були оплотом імперської політики в краї. Волелюбний, національно-патріотичний пафос викликав шалену лють у влади: твір було конфісковано й заборонено. 1931 р. вийшла друком книжка оповідань «Крокви над табором». Тоді ж з’явилася розгромна стаття-донос «Куркульським шляхом. Про творчість Багряного» О.Правдюка. Після цієї статі письменника заарештовано й засуджено на три роки поселень на Далекому Сході. Багряний згадував: «Охотське море. Тайга. Тундра. Звіроловство. Були там поселення давно осілих наших людей з України... Але згодом охопила мене страшна туга за Україною. Непереможна. Отож сів я на поїзд і рушив на захід. У Томську мене перехопила залізнична агентура НКВС. Арешт, суд, вирок: за втечу із заслання — три роки ув’язнення в таборі. Так я потрапив у Булаг (Байкало-Амурський табір)». Відсидівши, повернувся до Охтирки, де й одружився. Проте 16 червня 1938 р. Багряного арештували знову. Слідство велося до 1940 р. Його було звільнено з в’язниці через відсутність доказів і хворобу (сухоти) під «нагляд». Саме ці події й ляжуть в основу романів «Тигролови», «Сад Гетсиманський».

 

В Охтирці його застала  війна. Він редагує українську газету «Голос Охтирщини», долучається до руху Опору, співпрацює з ОУН, виступає перед воїнами УПА. У 1943 р. приїжджає  до Львова, де опублікував поезію «Матері», уривок з поеми «Золотий бумеранг», а також роман «Звіролови» (1944), що згодом переробив його під назвою «Тигролови» (1946). В еміграції поселився в м.Новий Ульм (Німеччина), яке стало центром українського культурного життя для емігрантів. Тут же Багряний засновує газету «Українські вісті», видавництво «Україна», «Прометей», які друкують заборонені в СРСР твори українських та зарубіжних митців. Організовує Українську революційно-демократичну партію, бере участь у створенні МУРу, засновує ОДУМ (Об’єднання демократичної української молоді). Звичайно, така активна громадсько-політична діяльність викликає шалену лють й відверте цькування як з боку більшовицької агентури, так і націоналістичної групи емігрантів.

 

Багряний не покидав  художньої творчості. «Документом  доби» називають його памфлет  «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» (у першому виданні «Чому я  не хочу вертатись на “родіну”?»), перекладений багатьма мовами світу. В ньому висвітлено становище українських емігрантів і засуджено більшовицький терор проти українців у поневоленій Україні. Твір розвінчував брехливу радянську пропаганду й лицемірні дії західних урядів, які сприяли насильницькому поверненню біженців до СРСР — знову в концтабори. «Для європейців і громадян всіх частин світу (крім СРСР) дивно й незрозуміло, як-то може людина утікти від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись до неї. То, мабуть, великі злочинці, що бояться кари за свої гріхи перед своєю Вітчизною?.. Для нас слово «Вітчизна» також наповнене святим змістом і, може, більшим, як для будь-кого іншого. Але не сталінська «родіна». Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вітчизна моя, Україна... Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а, навпаки, я витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і концтаборах ще до війни. Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу нині вертатись до неї. Чому? Бо там більшовизм». Памфлет читався на засіданні ООН, де вирішувалося питання репатріації емігрантів. Від імені тисяч українців Багряний роз’яснював, чому не хоче повертатися додому, де його справжню Батьківщину окупували більшовики. «Совєтська родіна» — це страшна тюрма народів, називається СРСР. Не вона є батьківщиною — «ми воліємо вмерти тут на чужині, але не вертатись на ту «родіну». Памфлет справив сильне враження на світову громадськість.

 

В еміграції письменник видав роман «Сад Гетсиманський»(1950), повість «Огненне коло» (1953), роман  «Буйний вітер» (1957), тема якого —  життя української молоді в поневоленій  Україні. Останній роман «Людина біжить над прірвою» побачив світ уже після смерті автора в 1965 р. Його перу належать п’єси «Розгром» (1945), «Морітурі» (1947), «Генерал» (1948), цілий низка статей, памфлетів, есе, що увійшли до книги «Публіцистика» (1996).

 

Складні життєві випробування підірвали здоров’я Багряного. Особливо тяжкий удар долі пережив, почувши по радіо спровокований радянськими властями виступ свого сина Бориса, спрямований проти нього. В Німеччині він одружився вдруге, від цього шлюбу у нього син Нестор і донька Роксолана. Їм він заповідав: знайти в Україні свого брата Бориса й сестру Наталю, допомогти їм чим буде змога. Смертельний сердечний напад наступив 25 серпня 1963 р. Похований Багряний у Новому Ульмі. Скульптор Л.Молодожанин, автор пам’ятника Т.Шевченкові у Вашінгтоні, зробив надгробок, на якому викарбовано рядки із «Золотого бумеранга»:

 

                 Ми є. Були. І будем ми!

 

                 Й Вітчизна наша з нами.

 

                Романний епос Івана Багряного

 

Письменник плідно звернувся  до жанру роману, саме в ньому продемонстрував майстерність у зображенні трагізму людини ХХ ст. Його епічні полотна будуються на гуманістичній філософії екзистенціалізму, змальовуючи складне буття людини за умов наступу тоталітаризму на духовний світ особи, його зазіхання на найсвятіше — її життя. В центрі цих творів постає сильна волею й горда особистість, яка протистоїть могутній державній машині тоталітаризму, котрий не спроможний духовно зламати її. Саме вміння простежити і виявити в образах провідну тенденцію історичного розвитку доби робить Багряного митцем великого масштабу.

 

У його романістиці органічно  сплавились реалістична конкретність образу з романтикою, виразним суб’єктивним (ліричним) началом. Під пером митця  романне мистецтво досягло справжньої епічної глибини — особливо у висвітлені складної картини буття народу, його змагання й опір з антигуманною чи то фашистською, чи то з радянською ідеологією, що знайшло своє переконливе втілення в романі «Людина біжить над прірвою». Прозаїк виводить монументальну постать Максима Колота, який повстав «долею проти найбільших страхів і почвар, які будь-коли існували під сонцем... З гарячим буремним серцем. З очима, запаленими вогнем великої, нездійсненної мрії... Герой нашого часу! Це, може, навіть ви». Попри окремі, тимчасові поразки й розчарування, остаточний наслідок боротьби не викликає у героїв сумніву. Це надає трагічним ситуаціям, змальованим у романах митця, оптимістичного звучання. У цьому світлі окреслюється провідна ідея його книг: тільки в боротьбі проти тоталітаризму, сил зла й мракобісся виявляються кращі риси характеру людини. Автор випробовує моральний потенціал героїв: чи зможуть вони протистояти антигуманному режимові. В цьому проявляється романтичний характер світосприймання Багряного. Щирий демократизм, інтимна духовна близькість до людини, майстерність соціально-побутових і психологічних характеристик, художній аналітизм, виразний романтичний струмінь — все це безсумнівні завоювання його епіки. В художній структурі його прози важливе місце посідає публіцистичність, чим він зближується із Ю.Смоличем, П.Загребельним. Як і вони, Багряний вигадливий у мистецтві повіствування й сюжетобудування, сміливо застосовує різноманітні засоби моделювання дійсності — реалістичну подробицю, образ-символ, біблійні й міфологічні алюзії (натяки), іронію, гротеск, сюрреалістичні вкраплення.

 

                Роман всепереможного оптимізму 

 

Проблематика твору. Роман  «Тигролови» (1946) мав величезний успіх  серед читачів. Його перекладено  англійською (виходив в Англії, Канаді, США), німецькою, голландською мовами. Цим твором, за словами Ю.Лавріненка, письменник здійснив велику справу: показав світові обличчя «совєтського человека», зека, а в його образі — незламну горду людину, повну життєвої сили, волі до життя й боротьби. Однак проблематика роману ширша, забарвлена філософією екзистенціалізму. В ньому з’ясовуються справжні причини трагічності буття людини в тоталітарному суспільстві. Художник висвітлив тему свободи, життя і смерті, вибору людиною місця в історії, межі її можливостей, обсяг її особистої відповідальності. Змальовуючи жорстокі випробування та тортури безневинних людей у ГУЛАГах, автор змальовує їх боротьбу проти тоталітарного режиму, розв’язує проблему героїзму.

 

Жанрово-композиційна своєрідність. За жанром — це пригодницький роман: його сюжет насичений незвичайними пригодами й характеризується несподіваними поворотами, динамічністю у розгортанні подій. Цим твором, на думку Ю.Шевельова, Багряний утвердив саме «український пригодницький роман, український своїм духом, усім спрямуванням своїх ідей, почуттів, характерів», унісши нове слово в розвиток літературного процесу. Основним композиційним принципом, за яким побудовано роман, є принцип дихотомії, тобто у його архітектоніці важливу роль відіграють бінарні (двоїсті) опозиції. Паралельно з Григорієм Многогрішним діє майор НКВС Медвин, цей новітній тигролов, який переслідує волелюбного українського юнака, не прирученого тоталітарним режимом «тигра». Григорій — правнук гетьмана Дем’яна Многогрішного (1668 — 1672), який боровся проти окупації України московськими царями, через що його було заслано на каторгу в Сибір. У такий спосіб романіст підкреслює спадкоємність волелюбних ідей українців і головного героя, коріння якого сягають історичних часів існування Запорозької Січі. Образ Григорія Многогрішного набуває символічного значення: він уособлює нескорену й волелюбну Україну, кращі сини якої борються за її незалежність.

 

Композиційний принцип  дихотомії передбачає розгортання  в сюжеті твору бінарних опозицій. Уже в зав’язці «Тигроловів» змальовано два експреси, які мчаться сибірськими просторами. Ці поїзди автор порівнює з драконами. Один із них — «шістдесят вагонів-коробок — шістдесят суглобів у дракона» — це «ешелон смерті», етапний ешелон ОГПУ — НКВД, яким везуть на каторжні роботи в’язнів. Серед них знаходиться і Многогрішний, який на ходу вистрибує з вагона і цим сміливим протестом вселяє надію в серця тисяч замучених і знеособлених жертв сталінського режиму, з яким можна і потрібно змагатися. Другий ешелон — комфортабельний експрес віз партійну еліту, ударників, інженерів, авіаторів, прокурорів, військових, працівників «революційної законності», які чинили беззаконня, словом, «відповідальних товаришів», представників пануючої влади. Отже, існує два світи в одній державі — світ репресій, пекла, мук, пітьми і світ ілюзорного раю, примарного вільного життя. Так вимальовується антилюдяний образ тоталітарної радянської імперії.