Відродження української літератури 20-х років ХХ ст

Образ «ешелонів смерті»  наскрізний у романі. У Хабаровську  Григорій почув рідну материнську  пісню і знову побачив набиті земляками поїзди — цілу трагедію свого поневоленого народу: «Уся! Уся його Вітчизна ось так — на колесах позагеттю, розчавлена, розшматована, знеосіблена, в корості, в бруді... розпачі!.. Голодна!.. безвихідна!.. безперспективна!..» Многогрішний з Грицьком Сірком вдерлися в поїзд «нумер 97» Владивосток — Москва, який, мовляв, возить ліс. Насправді ж виконував функцію пасажирського — «вся та валка вагонів була натоптана пасажирами до отказу, так що людські руки і голови, навіть ноги випиналися з вікон і з тамбурів. Темний і неосвітлений, «експрес» той гомонів, ні, гудів, як вулик, — зойкав, співав, кашляв простуджено...лементував дитячим плачем... Експрес!.. Не експрес, а ціла республіка на колесах». Антилюдяна більшовицька суспільна система відтинає генетичне коріння українському народові, ділить суспільство на «ворогів», рабів-каторжан і вірнопідданих режимові споживачів, пристосуванців, перевертнів.

Проте головні події  в житті героїв розгортаються  у тайзі. Великий інтерес викликають епізоди й сцени, в яких змальовано побут родини Сірків, полювання в тайзі, ловля тигра, рибальство, далекі переходи по сіхоте-алінських нетрях. Так постає екзотичний світ дикої й величної природи Уссурійського краю. Паралельно розвивається романічна сюжетна лінія: зародження й розгортання любовних почуттів, які охопили Григорія й Наталку Сірко. В цьому плані в підрозділі «Падь голуба» Грицько Сірко розповідає Многогрішному легенду про водоспад, який називають Дівчиною. Колись була красуня дівчина-удегейка, схожа на нашу мавку. «І любила одного чужинця. Любила — мовчала, нічого не сказала. А як він пішов десь геть і не вернувся, вона пішла в ліс і, заплакавши, впала навколішки, свого Бога благати, щоб завернув. І ждала, і плакала... Так і лишилась ждати далі. Та й став тоді на цім місці водоспад оцей». У душі юнака образ водоспаду й легенда асоціюється з образом його коханої Наталки, якій він так само соромиться зізнатися в своєму коханні. Ця сюжетна лінія особливо приваблива. Саме через цнотливе й ніжне кохання автор висвітлює силу людських пристрастей, розкриває багатий внутрішній світ героїв. Несподіваною була їхня перша зустріч: у тайзі Григорій, рятуючи від смерті юнака, потрапляє в родину тигроловів. Як з’ясувалось, цим юнаком була Наталка: «Яка вона хороша! Такої він, далебі не бачив. Якесь дивне поєднання дівочої краси і сердечності. Гнучка, як пантера, і така ж метка, а строга, як царівна». Жорстокий світ тайги загартував Наталку, разом із батьком й братами вона полює на тигра, але при цьому не загубила жіночої чарівності, ніжності, які бентежили Григорія, не давали душевного спокою. Поряд з дівчиною він відчуває себе щасливим, хоча й знав, що він, як зек-втікач, не має на неї права, але продовжував кохати. Юнак бореться сам із собою, страждає. Романіст змальовує цілу гаму людських пристрастей. Палко кохає Григорія і Наталка, але тайга зробила її обережною і рішучою, вона хоче перевірити силу своїх почуттів. Переконавшись у їх справжності, дівчина йде за ним у далеку дорогу, бо здатна на самопожертву в ім’я коханого. «Шлях їх прослався вперед, у невідоме. Десь навколо світу. Приготовані на всі труднощі, на жорстоку боротьбу й на втрати, вони спалили всі кораблі та й вірили у свою зорю, що просвічувала їм шлях, — шлях у життя. Шлях туди — десь на ту далеку, для одного із них зовсім незнану, сонячну Україну. А чи на героїчну битву і смерть за тую далеку, за тую незнану, за ту омріяну Україну».

Образ Григорія Многогрішного. Ідею перемоги добра над злом, всеперемагаючого оптимізму Багряний розкриває в  образі Григорія. Цілісна й життєрадісна людина, він втілює національний характер. За те, що юнак палко любив Україну, «свій нещасний край і народ», його репресовано й у радянській в’язниці тяжко катовано. Саме він виступає основним рушієм конфлікту між майором Медвиним, усією радянською репресивною системою, яка хотіла його поставити на коліна й духовно зламати. Сюжет твору розвивається динамічно: уже в першому розділі засуджений на двадцять п’ять років каторги Многогрішний вистрибує на ходу «у певну смерть», бо «ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи». Відважність, нескореність і волелюбність «гордого сокола», «безумного сміливця» протистоять начальникові етапу Медвину й тоталітарній системі, які неспроможні подолати гордий дух українця. Шлях і призначення людини, стверджує Багряний, — не відчай і абсурд, пасивність і покірливість напасникам України, а щастя й активність, боротьба за свободу. Письменник відроджує девіз Фауста: щастя в безперервній дії в ім’я нових звершень і народу, в ім’я життя-творіння. Друзів, своє щастя й кохання юнак знайшов у тайзі серед земляків, у родині Сірків, українських переселенців, які живуть із мисливства, виловлюючи тигрів.

Григорій Многогрішний змальовується як багатогранний  характер. На початку твору в телеграмі-блискавці  про втечу і розшук «страшного державного злочинця» окреслено портрет героя: «Юнак — 25 літ, русявий, атлет, авіатор... Суджений на 25 років...» Романіст, зображуючи Григорія, застосовує різні композиційні прийоми: ретроспекцію, напливи, видіння, характеристику героя іншими дійовими особами. Через два роки з того часу в Тихоокеанському експресі номер один прямує на нове місце призначення Медвин. Перед його очима постають картини слідства «над одним авіаконструктором...над тим зоологічним націоналістом, над тим дияволом в образі людини», тобто Многогрішним. За допомогою внутрішніх монологів й невласне прямого мовлення, прийомів напливів і ретроспекції прозаїк показує жорстокі й моторошні сцени катувань і допитів Григорія: «Що він з ним робив!.. Він йому виламував ребра в скаженій люті. Він йому повивертав суглоби... Він уже домагався не зізнань, ні, він добивався, щоб той чорт хоч заскавчав і почав ридати та благати його, як то роблять всі... Авжеж! Дивиться виряченими очима — і тільки. Як каменюка...Спершу зухвало і скажено відбивався, вибухав прокльонами й сарказмом, плював в обличчя йому — слідчому, а потім лише хекав і мовчав, розчавлений, але завзятий. Мовчав презирливо...». Письменник слушно використав Франковий прийом — піддати персонаж етичній перевірці, випробуванню небезпекою. Як і в творах Панаса Мирного, І.Франка, М.Коцюбинського, важливу функцію у романі Багряного відіграють очі. На все життя запам’ятав енкаведист-кат очі Григорія: глибокі, демонічні очі з кривавими росинками на віях — вони стоять перед ним вічно, нагадуючи про злочини майору, які він здійснив. Ті очі забрали у нього спокій і сон, отруїли життя. Він бив Григорія межі очі, намагаючись повибивати, виштрикувати їх, але не зміг, нервів у нього не вистачило. І дотепер ті полум’яні очі переслідують його, бо ще на початку слідства той «диявол» сказав йому: «Я тебе переслідуватиму все твоє життя. І всі ми, що тут пройшли... Ми тебе переслідуватимемо все життя і проводжатимемо тебе до могили, — тисячі нас замучених, закатованих... Ти матимеш дітей, але не матимеш радості, — з дитячих очей дивитимемось ми. Дивитимусь Я! І ти втікатимеш од них геть... І ніде від нас не втечеш...»  Таким же глибоким психологізмом насичені й інші епізоди роману.

Твір закінчується фінальною  сценою вироку, який здійснює не Медвин, а Григорій Многогрішний над своїм катом-суддею під час полювання на тигра: «Тут... я тобі... й рев, тут я тобі й трибунал! — Підкинув гвинтівку і вистрілив. ». Не бажаючи, щоб за його вчинок страждали інші, Григорій чесно написав на снігу: «Судив і присуд виконав я — Григорій Многогрішний. А за що — цей пес сам знає».

Многогрішний — патріот, національно свідомий українець. Він  любить свою Вітчизну і ненавидить її окупантів. У в’язниці Григорій поклявся, що таких, як Медвин, буде «вбивати, як скажених псів». Герой представляє нове покоління освічених й розумних українців, які збагнули антилюдяність й злочинну природу сталінського казарменного соціалізму. Його машина бюрократії й руйнівників, злочинців й демагогів знищує цілі народи, нівелює до краю особистість. Тому Григорій сміливо бороться з цим режимом. Багряний у характері українця відкриває великі духовні можливості — волелюбність, патріотизм, гуманізм, відповідальність, чесність, працелюбство, талановитість, високий естетичний смак, широту натури, альтруїзм.

Родина Сірків. Між  людьми існують не тільки зв’язки  дружби чи взаємовиручки, а й духовні  святині національно-родинної культури, які неодмінно призведуть до національного  відродження українського народу. Ця проблема порушується на прикладі життя родини Сірків. Автор лаконічними штрихами змальовує портрети героїв. Голова родини — Денис Сірко, справжній батько й господар, людина працелюбна й мужня, любить природу й знається на народних ліках. Його портрет змальовується через сприйняття Григорія: «Кремезний, броватий, волохаті груди в пазусі...», «...вусатий дідуган, дебелий, високий, червоновидий». Сірчиха, його дружина, працьовита й лагідної вдачі, берегиня родинного вогнища: «Їй понад п’ятдесят років, а вона виглядає ще молодо й бадьоро. І голос у неї такий, як у дочки, тільки не такий гострий, якийсь тепліший, ближчий... вона полтавка з кореня». «Мати в очіпку і в рясній стародавній спідниці, посміхаючись несе тарілки». Вона поводиться так, як прийнято в Україні, зберігши гідність й українську шляхетність душі. Такими ж портретно-психологічними характеристиками змальовано і дітей — Наталку й Гриця, які виросли в атмосфері любові до рідного краю, його мови й пісні. Через трагічну долю родини Сірків, як частинку народу, митець осмислює трагізм української нації, яка змушена виживати за складних умов буття в імперському просторі. Опинившись на Далекому Сході не з своєї волі, родина Сірків не загубила ні любові до України, ні духовності, ні української ментальності, що генетично закладено в них волелюбним героїчним минулим українського народу. У суворих умовах тайги вони освоїлися й тяжкою працею досягли достатку: «Жили ми тут ліпше, як дома. Це була наша друга Україна, нова Україна, синку, але щасливіша», — розповідає мати Григорію, який потрапив до їхньої родини. Побутова обстановка, дотримування звичаїв, обрядів характеризує духовний світ Сірків, які зберегли традиції, етичні принципи життєдіяння українців. У цьому плані автор спеціально докладно вимальовує внутрішній уклад традиційної української хати: «...рясно на покутті купчаться святі, прибрані королівськими рушниками... Різьблений мисник. Піч помальовано квітами, межи квітами два голуби цілуються... пахне свіжопеченим хлібом». Сірки ніколи не цураються свого національного походження, у своїх дітей виховали пошану до України і національно-родинних традицій. Особливо колоритними є описи святкування родиною Різдва: «Сірки святкували його, як з діда-прадіда велося: з кутею на Святвечір і з усім тим зворушливим і романтичним ритуалом, що такий пам’ятний Григорію з дитинства. З віршуванням, з колядками». Письменник ідеалізує світ української родини, бо саме з нею пов’язував оптимістичний погляд на майбутнє української нації.

Новаторський стиль  роману: його підгрунтям є фольклорна основа з її багатством приказок й прислів’їв, народних дум, пісенної образності. Водночас письменник стриманий, поважний, прозорий і небагатослівний, чим продовжив традицію І.Франка і Панаса Мирного — ясність вислову, карбованість фрази. Автор примушує читача думати, не уникає афоризмів. Розповідь ведеться від автора-медіума, тобто всезнаючого оповідача.

                    Страшний документ доби 

Тематика й ідея твору. Роман «Сад Гетсиманський» справив  незвичайно сильне враження на читачів  і сприйнявся як автобіографічний, оскільки переживання головного героя відтворено з великою психологічно правдивістю. В.Винниченко назвав твір «великим, вопіющим і страшним документом доби», піклувався, щоб його було перекладено французькою мовою. Тема роману — змалювання радянської репресивної системи, облудного більшовицького правосуддя, яке панує в країні «пролетарської диктатури». Багряний одним із перших у світовому письменстві, ще до «Архіпелагу ГУЛАГу» (1970) О.Солженіцина, за словами Ю.Шевельова, розповів правду про ленінсько-сталінський терор, майже похований за нелюдських умов радянського режиму. Цей роман стоїть в одному ряді творів на «гулагівську» тематику, а саме: Артура Кестлера «Тьма опівдні», Віктора Кравченка «Я вибираю Волю», О.Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ». Хоча роман Багряного і є звинувачувальним актом комуністичному режимові в СРСР, проте письменник трактує проблему ширше, виходячи із гуманістичної ідеї перемоги добра над злом, оптимістичної віри в людину.

Головна ідея роману набуває  екзистенціального змісту і полягає у вічній трагедії людства в пошуках справжнього прогресу, у його випробуваннях і тернистих шляхах до демократії і гармонії, котрі символізуються такими постатями, як Мученик — Юда — Кат. Такі відвічні ідеали людства, як свобода, демократія, справедливість, гуманізм, зазнали девальвації, хоча революція оголосила їх святинями, несла на своїх прапорах. Що ж призвело їхнього до краху? Падіння гуманістичниї цінностей герої роману пов’язують із радянським тоталітарним режимом, побудованому на антигуманних марксистських постулатах. Комбриг Васильченко разом з батьком Андрія встановлювали радянську владу в Україні. Тепер же, страшно катований («потрощили кості, пробили іржавою залізякою ребра»), розчарований, він кається: «Я проклинаю той день і час... Коли я підпорядкувався приказові Льва Троцького... а не пішов з Симоном Петлюрою... Може б, ця мерзость не панувала...» Отже, самі ж українці долучилися до творення зла й антигуманного суспільства, стали його жертвами.

Назва твору символічна. У Біблії Гетсиманський сад — місце, де було зраджено Христа, його передсмертних молитв і страждань. Євангельський сюжет Андрієві Чумаку переказує в’язень Петровський. Цей опис у Святому письмі найбільше збентежив Андрія, давня трагедія немовби «рухала його серцем»: «...Темний, сповнений чорного, задушливого тропічного мороку сад, тоскна тиша... Христос на колінах з очима, наставленими в безодню душної ночі... Млость передсмертної душевної муки... Зрада... Відступництво Петра й відчуженість заспаних учнів. Самота... Безмежжя туги, нестерпний тягар відчаю... зловісний крик півня... Крик безнадії... Тріумф зла...» Передчуваючи страшні страждання, Син Божий звертається до Отця Небесного: «Отче мій, коли можна, нехай обмине ця чаша мене...» (Матвій, 26, 39). Ці ж слова взято автором за епіграф до роману, який надає творові трагічного звучання. І ось через дві тисячі років після євангельської містерії персонажі роману Багряного, замучені стражденнями в’язні радянської тюрми, знову повторюють: «Господи!.. Нехай же мине всіх і його ця чаша безглуздя!» Не обминув своєї долі Христос, пройшов свою Голгофу. Але його дорога — це шлях до неба і безсмертя. Гірка чаша страждань випала на долю Андрія Чумака: його земляки зрадили себе і Україну, вчинили великий гріх, допомагаючи більшовикам встановити антилюдяну радянську владу, поневолити свою Вітчизну. І знову на новому витку історії вже вкотре повторюється євангельський сюжет. І знову з’являються Юди, бо священик рідного села Андрія доніс на нього в НКВД. Як і Христос, український юнак іде дорогою Голгофи, дорогою страждань і розп’яття. Образ Андрія Чумака набуває символічного звучання, уособлюючи стражденний і мученицький шлях України.

Жанрова специфіка роману. За сюжетно-композиційною організацією «Сад Гетсиманський» є романом відцентровим, тобто центрогеройним, у якому всі події обертаються навколо головного персонажа Андрія Чумака. Одак з кожною сторінкою широко розгортаються картини суспільно-політичного буття російської імперії, зокрема радянської в’язниці, через призму якої і висвітлюється тоталітарний режим. Через це роман Багряного можна назвати «панорамним», бо ним широко й глибоко охоплено життя, суперечності доби, етичний і духовний світ людини, змагання правди з кривдою.

Ю.Шевельов, порівнюючи роман  Багряного з романом Солженіцина, помітив між ними вражаючу подібність. Вона полягає в тематиці, досвіді й переживаннях авторів. Сюжетним стержнем творів є доля їхніх героїв під арештом. Проте твір українського митця більш романізований, хоча й документальний, про що автор попереджує читача на початку роману. В «Саді Гетсиманському» використано фольклорний мотив — зустріч братів Чумаків удома перед смертю батька, щоб почути його заповіти. Водночас автор застосовує також прийом детективного роману — відгадування того, хто ж зрадив братів. У тканині твору Багряного важливу функцію відіграють описи, зокрема, тюремного побуту, допитів, катувань слідчими в’язнів, змалювання різного типу камер, карцерів тощо. Це «справжня енциклопедія радянської політичної в’язниці» (Ю.Шевельов).