Культура Русичів

Сьогодні дослідники знаходять  на внутрішніх стінах Софії чимало написів (графіті), надряпаних поважними  мирянами, які в такий спосіб помічали свої місця в церкві або лишали згадку про себе. І хоча цей спосіб виявити свою грамотність не знаходив схвальної оцінки у церкви й у  суспільства, завдяки цим записам  ми можемо дізнатися і про імена  парафіян (прихожан), і про їх досить вільне ставлення до релігійних заборон. На софійських графіті збереглося викарбуване  ним самим ім'я легендарного співця Бояна, згаданого у "Слові о  полку Ігоревім", а також надзвичайно  цікавий зразок давнього алфавіту (27 літер) на основі алфавіту грецького (23 літери) із суто слов'янськими літерами Б, Ш, Щ, Ж, який, як припускають, міг передувати кирилиці й зафіксований для нащадків кимось із місцевих консервативно налаштованих киян.

Мистецтво книжної  мініатюри

Поширення писемності та поява  книг призвели й до розвитку мистецтва  книжкової мінюатюри. Цей вид  живопису був прикрасою вже перших відомих давньоруських книг: "Остромирова євангелія" , "Ізборника Святослава" (1073) і так заної "Трірської Псалтирі", яка зберігається у Німеччині. У подальшому розвитку книжкової справи мініатюра стала її обов'язковим елементом, виконуючи функції художнього оздоблення й ілюстрації до тексту.

Художні смаки наших предків  проявилися і в декоративно-ужитковому мистецтві, особливо в мистецтві  різьблення. Цей вид мистецтва  мав глибокі корені та традиції, що походили ще з дохристиянських  часів. Однак, на відміну від католицької, православна традиція не заохочувала  скульптурних зображень святих.

Література

Великого значення і значного розвитку в культурі Київської Русі набуває література. Сама її поява  була наслідком прийняття християнства, яке принесло на нашу землю загальнослов'янську писемність. Власна писемність існувала в руських землях ще в дохристиянську добу, однак її пам'ятки, що виконувалися чи. то у вигляді вузликового письма, чи то як "черги і рєзи" на бересті  й дерев'яних дошках, не збереглися. На дохристиянське походження претендує лише один широковідомий твір під назвою "Велесова книга", знайдений у XIX ст. на Слобожанщині, але відповідаючи на питання про його автентичність (справжність), більшість дослідників дають негативну відповідь. За християнської доби писемність одразу ж набуває жвавого розвитку, незважаючи на те, що книги коштували дуже дорого, адже виконувалися на пергаменті вручну протягом тривалого часу.

Новий слов'янський алфавіт - кирилицю - було створено "солунськими  братами" Кирилом (Костянтином) і  Мефодієм, грецькими монахами з Болгарії, які у м.Солуні (Салоніках) жили у  слов'янському оточенні й для утворення  єдиної унормованої мови слов'ян взяли  за зразок грецьку абетку і граматику, а також знайдені у Херсонесі "роусьскы письмены", як гіпотетичне  вважають дослідники, писемність південно-східних  росів Хазарії, близька не стільки  до слов'янської, скільки до ясо-аланської  живої мови. Учнями і послідовниками Кирила й Мефодія було створено значну частину не обхідної в церковному вжитку лексики. Цю мову називають церковнослов'янською або старослов'янською. Однак дуже швидко, можливо, одночасно із засвоєнням кирилиці, русичі почали писати мовою, дещо відмінною від церковнослов'янської. Значною мірою це було зумовлено штучністю створеної болгарськими греками мови, яка у граматиці в усьому наслідувала тогочасну грецьку. Давньоруський різновид кириличної мови, що використовувався в усіх сферах життя крім власне церковної, називають давньоруською мовою, хоча встановлених правил для цієї мови не було. Тому давньоруська мова в різних регіонах держави мала певне регіональне забарвлення, яке дозволяє дослідникам дізнаватися з особливостей мови про походження автора того чи іншого твору, про найбільш вірогідне місце його написання, а також про рівень здобутої церковної освіти. У багатьох давньоруських творах дослідники знаходять риси, пізніше характерні тільки для української живої мови, при цьому самі ці твори часто неодноразово переписувалися в інших землях Київської Русі. На території сучасної України книги цього періоду були знищені в різний час, тому практично відсутні в наших книгозбірнях і зберігаються в Російській Федерації . Але риси живої мови пізніших українців знаходять і в Остромировому євангелії, і в Ізборнику Святослава, і в Архангельському євангелії 1092 p., першим переписувачем, а може й перекладачем якого був "писець Мычко".

Переписувачі книжок використовували  три різновиди написання літер: устав - каліграфічне письмо, напівустав - з елементами округлення літер, та найближчий до сучасного письма від  руки -скоропис. Книжковою справою  займалися спеціальні майстерні  при монастирях. Зважаючи на цінність книг, замовниками їх могли бути лише дуже забезпечені люди: церковні ієрархи, князі та високі бояри. Спочатку виконувалися переклади біблійних  текстів, що у вигляді "ізборників" та молитовників потрапляли в приватні бібліотеки. Існував попит і на світську літературу, яку спочатку також перекладали з грецької. За змістом перекладну світську літературу можна поділити на твори військової тематики ("Александрія", "Троянська  війна", "Дєвгенієве діяння"); природничої  тематики ("Фізіолог", "Шестиднев", "Християнська топографія"); повчальну  літературу, куди входили вислови  й афоризми з Біблії, фрагменти  з творів стародавніх філософів  та істориків на моральні теми. Такі збірки називалися здебільшого "Бджолами", оскільки ніби нектар з різних квітів у книгу було зібрано мудрість з різноманітних джерел.

Досить швидко з'являються  і оригінальні літературні твори. В тогочасній культурі у цілому перевага надається загальнонаціональ йому патріотизму. Ним зумовлюється зміст  більшості пам'яток літератури Київської  Русі. В безпосередній залежності від нього поставало й культурне  значення твору, і його оцінка в сучасників і впродовж наступних поколінь. В  усіх значних літературних творах тієї пори можна відчути ідею величі рідної землі, захоплення якою стає провідною  темою багатьох творів давнього письменства. Ця ідея була зумовлена актуальними  обставинами тогочасного життя, і у відображенні цих обставин полягає ще одна особливість літератури Київської Русі - її історизм. До певної міри цей історизм можна назвати політичною заангажованістю літератури, адже замовниками і читачами її творів були князі та правляча верхівка держави. Саме ідеологію цих кіл, а отже і вищі загальнодержавні або місцеві князівські інтереси й проводили у своїх творах давньоруські автори. Великою мірою ці інтереси були зумовлені міжнародним становищем Русі.

Відчуваючи політичний тиск з боку Візантії, Київ намагався  відстояти своє право бути рівним серед рівних у тогочасному світі. І література мала довести певну християнську чинність Русі, її "святість", а отже й самодостатність як оплоту релігії в цьому регіоні, показати, що, незважаючи на відносно коротку власну християнську історію, вона може надати чимало прикладів страждань і мучеництва за віру всьому іншому християнському світу, від,чого на той час залежав міжнародно-політичний авторитет держави. Ось чому велика увага в давньоруській літературі приділяється агіографії - описам житій давніх отців церкви та особливо нових, "власних" святих і мучеників: Бориса та Гліба, Феодосія Печорського, Олександра Невського тощо.

Першим широким зібранням  житійних творів на місцевому давньоруському матеріалі стає "Києво-Печерський патерик", що містить оповіді про  заснування і облаштування монастиря, обставини тогочасного монашого життя, різноманітні аскетичні подвиги  і численні чудеса, які постійно відбувалися в житті багатьох ченців Києво-Печерської лаври.

Окреме місце серед  творів про вітчизняних достойників  займає "Слово про закон і  благодать" митрополита Іларіона, яке є полемічним і панегіричним (похвальним) твором, що прославляє князя  Володимира Великого, хрестителя Русі. Іларіон, який був першим в нашій  історії митрополитом руського походження, спрямував пафос свого твору  проти гегемонії Візантійської  церкви і її спроб встановити панування  в духовно-релігійному житті Київської  Русі. Спираючись на традиції християнської  філософської думки, він доводить, посилаючись  на Біблію, що той Закон, який дав  Мойсей лише одному, "старшому" народу, завдяки Благодаті та Істині, які  приніс усьому людству Ісус Христос, робить усі народи рівними перед Богом. Тому Русь, яку хрестив Володимир, не потребує ніякої духовної опіки від "старших". Іларіон виголосив своє "Слово", як вважають, між 1037 і 1050 pp. у Софійському соборі в присутності князя Ярослава та його родини. Можливо, саме тому багато уваги у творі приділяється київським князям, особливо Володимиру, який був батьком Ярослава Мудрого. "Слово" Іларіона на довгі часи лишалося взірцем проповідницької літератури. Майстерно побудоване за класичними правилами риторики, воно виділяється яскравим добором мовних засобів, хідожніх прийомів та образів.

Серед видатних церковних  промовців і письменників Русі слід відзначити й Кирила Турівського, що жив у XII ст. і також використовував специфічний жанр "Слова", що передбачав виголошення урочистої промови перед великою аудиторією.

Цей жанр, в якому поєднувалися письмова фіксація і усне виголошення, було творчо використано і невідомим  автором "Слова о полку Ігоревім". Створене між 1185 і 1187 pp., "Слово" лишається  неперевер-шеним шедевром вітчизняної  культури світової ваги, що й досі ставить  перед дослідниками чимало проблем. На тлі давньоруської літератури "Слово" виділяється не лише майстерною формою, добором поетичних засобів, зв'язком з фольклорною традицією. Викликає здивування перевага, яку  надає автор не розповсюдженій у  тогочасній літературі християнській  символіці, а образам, пов'язаним з  язичництвом, що утворює унікальний образний світ твору.

За жанром це радше не слово-хвала, а слово-жаль з приводу  страждань Руської землі, з приводу  загибелі руської дружини, яку було принесено в жертву княжому прагненню  слави й військової здобичі. Деякі  дослідники відзначають, що "Слово" за своєю спрямованістю відбивало  опозиційні панівній офіційній ідеології  пріоритети як своїм зверненням до язичницьких образів, так і особливою  орієнтованістю на південні, степові  та причорноморські витоки ру-сів. Особливою  тугою сповнено у "Слові" ліричний монолог Ярос-лавни, який надихав багатьох українських, російських та інших слов'янських поетів до створення неперевершених шедеврів у перекладах і переспівах цього уривку поеми. Найбільшою ж загадкою лишається постать автора "Слова" - вихідця з князівського середовища, полум'яного патріота, широко обізнаної й талановитої людини. На наш час одним з найвірогідніших претендентів на авторство твору є рідний брат Ярославни, галицький князь-ізгой (князівського походження, але без уділу, без влади над якимось регіоном) Володимира Ярославича, який під час Ігоревого походу перебував у Путивлі поруч із сестрою. При цьому остаточно визначити автора навряд чи коли-небудь вдасться.

Брак відомостей про автора цього твору яскраво ілюструє рівень нашої історичної поінформованнрсті  про Давню Русь у цілому і дає  підстави вважати, що її культурне життя - за сучасними уявленнями дещо примітивне - було значно багатшим і розвиненішим, ніж дозволяють судити уцілілі пам'ятки й відомості.

Світським за своїм характером було й більш раннє за часом  створення "Повчання дітям" київського князя Володимира Моно-маха. Хоча автор  і торкався в ньому питань віри, однак головна ідея цього твору - створити ідеал державного діяча, що поєднує в собі високі моральні та політичні якості, необхідні для  блага рідної землі.

 Написане приблизно  в 1117 p., "Повчання" було і  морально-філософським узагальненням,  і автобіографією видатного державного  діяча, і своєрідною сповіддю  перед смертю. Цікаво, що тих принципів,  які задекларовано в "Повчанні", самому Володимиру дотримуватися  вдавалося далеко не завжди, отже, даючи поради нащадкам, князь  не був сліпим ідеалістом і  добре розумів проблему розбіжностей  між теорією та практикою, які  усвідомлювалися на рівні християнського  протиставлення "градів" земного  й небесного.

До оригінальних пам'яток давньоруської літератури та історіографії  відносяться літописи. Це історичні  твори про події й факти, подані в хронологічному порядку за роками. Кожний річний запис починався словами "В літо...", звідки .й назва жанру. Однак доведено, що перші історичні описи не мали цих датувань,-тому не всі проставлені літописцями-переписувачами у ХН-ХПІ ст. дати є достовірними. Не дарма найдавніший пласт вітчизняного літописання називається "Повістю". Вочевидь, перших вітчизняних істориків, твори яких дійшли до нашого часу, цікавили не стільки сама послідовність подій і безсторонність їх викладу, скільки суспільне значуще тлумачення цих подій у тогочасному контексті.

У цілому давньоруські літописи становлять собою надзвичайно цінне  історичне джерело, з якого можемо дізнатися про деякі подробиці  подій і процесів, більше ніде не висвітлених. Однак у тексти літописних зведень часто вносилися зумовлені політичною кон'юнктурою зміни, так що при зміні політичного курсу чи ситуації літописи повністю переписувалися, інколи поспішно, а подекуди, можливо, і грунтовно. Робилося це майже саме так часто, як часто змінювалася влада на великокняжому столі, а за умов невпинних усобиць з кінця 30-х pp. XII ст. це було буденною подією. Ворогуючі князі й цілі князівські лінії, зокрема, так звані "мономаховичі" та "ольго-вичі", які виступали замовниками підготовки літописних редакцій, не могли байдуже оминати процес літописання і наполягали на необхідності ідеалізації своєї династичної гілки та осуду своїх конкурентів. Літописи створювалися на підставі багатьох різноманітних джерел, а укладачами таких хронік найчастіше були монахи. У першу чергу вони намагалися спиратися на Біблію, а тому дуже часто розпочинали опис з короткого переказу основних старозавітних подій: про перших людей, Великий потоп, розселення синів Ноя по світу тощо. Ця стабільна частина історичного передання, незалежна від змін у суспільному житті, мала на меті надати такий самий авторитет стабільності й подальшим подіям, аж до сучасних літописцям включно.

Перші давньоруські літописні  зведення з'явилися вже в XI ст. і  вочевидь спиралися на ще більш давні  записи. Найдавніші з літописів - Київський (близько 1037), Києво-Печерський (1073), Новгородський (1079) - відомі за згадками, але до наших часів не збереглися. Значною мірою вони ввійшли до складу Початкового, або Києво-Печерського зведення (1093), з якого виникла "Повість времін-нихліт". "Повість" було укладено близько 1110 p., імовірно, ченцем лаври преподобним Нестором. Твір дійшов до нас у двох найповніших списках XV ст.: Іпатіївському та Лаврентіївському (за назвами монастирів у Росії, де в XVIII ст. їх було виявлено істориками). Дві версії цієї пам'ятки дещо відрізняються за змістом і пафосом, але в українській історіографії віддають перевагу Іпатіївському списку як більш автентичному, пов'язаному саме з українськими територіями і менше спотвореному пізнішими редакціями.

"Повість времінних  літ" показово втілює найсуттєвіші  риси, притаманні всій давньоруській  літературі: релігійність, патріотизм, моралізаторський характер. "Времінний", тобто тимчасовий, минущий, недовговічний  характер мають усі події земного  світу. Разом з тим, оскільки  все на землі перебуває під  пильним оком Бога, ці події  є наслідком божественного провидіння, а не випадковим збігом обставин. Тому першим завданням.монахів-літописців  є "роз'яснення" на історичному  матеріалі вищої волі. При цьому  літописець лишався патріотом  своєї землі, який не може  не виявляти певні симпатії  до співвітчизників. У подробицях, із ледь прихованим захопленням  сповіщає він про вдалі походи  київських язичницьких дружин  проти християнського Константинополя  й про розміри данини, яку мали  сплачувати русам імператори.

Аналізуючи зміст "Повісті", можна зазначити, що вона дає всі  підстави вважати очевидним факт намагання культурних кіл сприяти  утворенню на величезній як для Європи території Київської Русі єдиної нації. Формування нації сучасними соціологами вважається завершеним з появою національної самосвідомості як спільного для певного етносу світогляду, що відзеркалює спільні економічні, політичні, духовні прагнення й відокремлює "своє" від "чужого" в історичній перспективі: в проекціях минулого й майбутнього. За часів Середньовіччя такі проекції потребували релігійного обгрунтування, а тому укладач "Повісті" багато уваги приділяє саме витокам слов'янського християнства, проте неодноразово торкається й власне етнічних проблем.

Зараз можна тільки здогадуватися, які реалії свого часу відбивають перші слова "Повісті" про її завдання - з'ясувати "откуду єсть пошла  руская земля і хто в ній  почал первіє княжити", а також  численні ідеологічні формулювання на кшталт: "А словінський народ  і руський - один. От варягов бо прозвалися руссю, а раніше были словіни; хоть і полянами називалися, а язык был словінск. Полянами прозивалися, поніже в полі сиділи, а были одного народу словінського". Однак про деякі з цих спонукаючих до написання твору реалій варто згадати. Уже після 1018 р. Русь стала єдиною державою, де як літературна вживалася церковнослов'янська мова, оскільки богослужіння в завойованій візантійцями Болгарії було примусово переведене на грецьку, а інші слов'янські землі відмовилися від кирилиці ще раніше або не мали державності (серби). Це створило сприятливі умови для розвитку літературної спільнослов'янської мови як власне державно-національної. Але відгомін протистояння між нащадками північно-західної русі та південно-східних росів за часів Ярослава Мудрого дещо несподівано вилився у розподіл земель по Дніпру між ним і Мстиславом Чернігівсько-Тьмуторокан-ським у 1024 р. Рецидиви протистояння, які загрожували державній цілісності, давалися взнаки й пізніше, хоч би навіть у тому самому протистоянні "мономаховичів" та "ольговичів", свідком початку якого був Нестор. Загальнослов'янський речник у поєднанні з визначеністю правлячої династії мав стати об'єднувальним для різноплемінного населення. Напевно, наведені обставини є лише невеликою частиною тих причин, які спонукали Нестора (у біографії якого був епізод втечі до Тьмуторокані з пізнішим поверненням до Києва) взятися за написання своєї "Повісті".