Культура Русичів

Хоча сам літописець неодноразово поділяв автохтонні племена слов'ян Київської Русі на древлян, полян, уличів, тіверців тощо, стає очевидним, що цей  поділ не відігравав для нього  суттєвого значення у справі вирішення  національної ідентичності Руської  держави. Легенда про "покликання варягів" мала усунути етно-племінний чинник і сприяти консолідації на міжетнічному рівні. У більш пізні часи подібне вирішення проблеми першоджерел національних культур слов'янських народів породжувало на дещо іншому історичному тлі ідеали слов'янофілів, кирило-мефодіївців та ін. За часів Середньовіччя, коли для більшості європейських народів сама постановка питання про власну національну приналежність була ще попереду, такі погляди мали, поза сумнівом, суто прогресивний характер.

Однак з іншого боку такий  настійливий наголос на необхідності єдності вже сам по собі є показником того, наскільки сильно бракувало  цієї самої єдності у феодальній державі. Намагання Нестора та багатьох його наступників поширити назву "Руська земля" на територію всієї держави  не змогло приховати від ока дослідників, що власне Руссю називається у  літописах тільки територія Київського, Чернігівського та Переяславського  князівств. Князі з інших князівств  у літописах часто вирушають  не до Києва чи Чернігова, а саме на Русь. Ця риса літописів цілком перекреслює  і "варязьку легенду", за якою запрошені  варяги на чолі з Рюриком раніше належали до руського племені, і взагалі  весь "позаетнізм" літописної концепції  давньрруської держави.

Сам Нестор (якщо до нас дійшла неушкодженою його власна, а не перероблена  пізніше версія) або пізніший компілятор перекреслює вираз "от варяг нареклися  руссю" також і послідовністю  викладених подій. Після легенд про  апостола Андрія на Київських горах, про заснування Києва, про хозарську  данину полян мечами автор урочисто оголошує про початок конкретної руської історії. Події цієї історії  відкриваються в "Повісті времінних  літ" 852 роком, під яким автор-укладач  знаходить першу згадку про напад  русів на Константинополь у грецькій хроніці Георгія Амартола. Це при  тому, що "покликання варягів" руського племені ільменськими словенами, кривичами, чуддю і вессю віднесене ним  тільки до 862 р. На той самий рік  віднесено Нестором прибуття з півночі  до Києва нібито від Рюрика двох "не його племені бояр" - Аскольда і Дира. Якщо до 862 р. на Дніпрі не було ніяких варягів, навіть "бояр не руського племені", то виникає закономірне запитання: яка ж власне русь напала на Царгород десятьма роками раніше?

Через чотири роки, за хронологією  Нестора, Аскольд і Дир, про яких тепер говориться чомусь в однині, "пішов" у похід на Константинополь  без будь-якого погодження з Рюриком  і його варягами. У Візантії цей  напад сприйняли як напад русів, про що й зазначає сам Нестор устами тимчасового правителя Константинополя. Кораблі цієї русі чудесним чином  було розкидано тоді по Мармуровому  морю, про що також, вочевидь, з грецьких джерел, повідомляє Нестор. Однак він  нічого не повідомляє про схрещення Аскольда у Візантії після того, як його його лодію було викинуто на берег, про що одноголосно свідчать ті самі джерела. А між тим, саме до цих подій відноситься відправка на землю Аскольда першого візантійського єпископа і встановлення у Константинополі свята Покрова Богородиці, пізніше найбільш популярного чомусь саме на Русі.

Замовчування у "Повісті" факту Аскольдового хрещення можна  пояснити тільки тим, що цей князь, як і більш ранній князь Дир„ про  яких ще пам'ятали в народі, належали скоріше до південно-східної гілки  росів, історичну пам'ять про яких офіційні кола намагалися затерти. А  героями "Повісті" мали бути хоча й протягом довгого часу язичники, але руські варяги. Зокрема, значно ідеалізовано Олега, представника північно-західної гілки русів, який з маленьким  сином Рюрика Ігорем на руках з  Новгорода Ільменського захопив  Смоленськ, Любеч, а під Києвом підступно  забив і Аскольда, і Дира.

Взагалі Іпатіївський літопис, який крім "Повісті временних  літ" включає в себе ще Київський  та Галицько-Волинський літописи, становить  собою надзвичайно цікавий предмет  для уважного вивчення. У літопис входять уривки з перших житій київських святих, словесні портрети та характеристики окремих князів, розповіді про чудеса і небесні предзнаменування. В тексті зустрічається чимало порівнянь, прислів'їв, приказок, що підвищує його естетичне значення як яскравого твору художньої літератури.

Окрім Києва та Новгорода  найбільшими літописними центрами Русі були Галич, Володимир-Волинський, Чернігів, Переяслав Руський (тепер  Переяслав-Хмельницький). З середини /XII ст. зростає роль заснованих у  так званому Заліссі (місцевостях  за смоленськими та брянськими лісами) міст Ростова, Суздаля, Володимира-на-Клязьмі (Володимира-Заліського), Переяслава-Заліського та ін. Князі цих земель не були зацікавлені  у підтримці Києва, оскільки'опанували  конкурен-ційний Дніпровському Волзький торговий шлях, що сполучав Балтику  з Каспійським морем. Значно зміцнюється  і розбудовується Галицько-Волинське  князівство. Київ поступово втрачає  свій столичний характер. Якщо в XI ст. усобиці були саме усобицями, тобто  зіткненнями кількасот князівських  дружинників з кожного боку, то з середини XII ст. змагання за авторитет  і першість на Русі починають нагадувати широкомасштабні війни зі своєю  стратегією і тактикою, включеністю  в загальноєвропейські коаліції, великою кількістю учасників (Андрій Боголюбсь-кий у 1167 р. привів для  штурму й розграбування столиці  ледь не 50 тис. вояків). Вже з другої половини XI ст. в усобиці активно  залучалися кочові й напівкочові  союзники князів - половці й "чорні  клобуки".

"Варязтво" як соціальна  дійсність (наймані загони) і як  політичний міф втратило своє  позитивне значення і набуло  нових, більш страхітливих рис.  Після розграбування Києва військами  Андрія Боголюбського найбільш  значним було його розорення  у 1203 р. тимчасовою коаліцією  кількох князів. Відтак не дивно,  що у 1223 р. на перший бій  з монголами руські князі виступили  окремими, роз'єднаними дружинами  і закономірно зазнали поразки.  І навіть пізніша навала Батиєвого  війська не змогла об'єднати  Русь в одне ціле, що свідчить  про об'єктивну неможливість подолання  місцевих розходжень і відмінностей.

Хоча майже всі князівства Русі мали свої літописи, більшість  з них носили місцевий, а не загальноруський  характер. Серед найбільш визначних  загальнодержавних літописів слід назвати Галщько-Волинсь-кий (XIII ст.). На відміну від більшості інших, він, скоріш за все, повністю написаний  не монахами, а визначними дружинниками чи боярами і викладає події не за роками, а становить суцільну розповідь про історичні факти та подає життєписи окремих найбільш відомих руських князів. Спостерігаючи за занепадом Києва, автори вболівають за збереження його князівсько-вічових традицій, але не знаходять нічого кращого, як проголосити гасло "Галич - Другий Київ". Однак за своїм історичним та літературним значенням Галицько-Волинський літопис посідає одне з найважливіших місць у давній вітчизняній культурі поряд зі "Словом о полку Ігоревім".

У Київській Русі літописи використовувалися в політичних суперечках, дипломатичних переговорах, у боротьбі з язичництвом. Протягом століть літописи чвсе більше втрачали зв'язок із церквою. За весь період давньоруської  історії Константинопольський патріархат 'лише двічі - в середині XI і в середині XII ст. - дав послабину з руськими митрополитами, яких Візантія хотіла бачити греками, що впливали б на політичні  процеси в 'потрібному для себе напрямку. Обидва випадки обрання митрополитів з русичів викликали її рішучий  протест. Тому вплив церкви на культурне  життя невпинно зменшувався. Певна  секуляризація літописання виявилася  і в змісті творів, і в тому, що їх безпосередніми укладачами ставали  князі, дружинники, інші освічені люди. Відповідно до місця й умов створення  літописи відбивали політичні пристрасті своєї епохи, тому дуже.часто мали публіцистичний характер, пропагували  ідеї місцевого й загальноруського патріотизму.

У XIII ст. кількість світських  за змістом творів у літературі Київської  Русі збільшується. Популярністю користуються описи мандрівок до інших країн, в першу чергу Візантії: "Ходіння  в Царьград" Добрині Ядрейковича, "Повість про взяття Царьграда  фрягами (хре стоносцями)". Падіння  столиці Візантійської імперії  стало важливою подією в житті  всієї Європи. Воно викликало жвавий інтерес у Київській Русі, адже безпосередньо торкалося багатьох сторін життя її суспільства, в першу  чергу, політичної верхівки. Однак автори переймаються тепер не стільки питаннями  міжнародної політики, скільки загальнолюдськими  проблемами: дивуються красотами дивного міста, особливостями побуту його мешканців, засуджують жорстокості війни та варварські звичаї загарбників, що, називаючи себе християнами, паплюжать християнські святині, грабують храми, заїжджають верхи на конях до церков та знищують задля жалюгідної здобичі ікони, оздоблення соборів, які мають не стільки мирську, миттєву матеріальну, а велику духовну вартість.

Серед літературних творів тієї доби можна відзначити "Моління  Даниїла Заточника". Воно побудоване за традиціями риторичного "Слова", але змістом цього твору стає не висока державна або морально-філософська  чи релігійна проблематика. Автор, перебуваючи  в опалі, звертається до князя  з проханням вибачити його провини  й дозволити повернутися на службу. Даниїл змальовує своє скрутне життя  після того, як був усунутий від  служби, яка єдино й давала йому матеріальні можливості для існування. Автор постає як обдарована, наділена гострим розумом людина, що несправедливо  потерпіла від заздрощів при-служників-нікчем, які оточують князя. Він не хоче служити  боярам і виявляє себе палким прихильником сильної княжої влади й централізованої  держави. Цей твір одним із перших започаткував у літературі Київської  Русі тему простої "маленької" людини, яка значно пізніше стане провідною  в усій світовій літературі.

Розгляд вітчизняної культури періоду Київської Русі був би неповним без згадки про кочові й  напівкочові народи українських  степів. Ці народи займали у цей час принаймні половину сучасної української території. Довгий час історики розглядали степовиків як суто тюркські племінні масиви, що нахлинули сюди зі сходу, однак тепер доводиться констатувати, що серед цих кочовиків були чимало реліктів попередніх епох, щільно пов'язаних з кочівними традиціями попередніх тисячоліть. До такого висновку спонукають вивчення укладеного можливо генуез-цями так званого "половецького словника" кінця XIII - початку XIV ст. та співставлення багатьох фактів. Авжеж, "украювання" русичами земель, розподілених між п'ятьма основними половецькими ордами українських степів (поза їх межами кочувало ще три половецькі орди), сприймалося кочівниками вороже. Кочівники вважали усе, що перебуває в межах цих територій, своєю власністю, включаючи й тих землеро бів, які на них потрапили. Себе вони вважали правомочними знищувати або захоплювати таких землеробів у полон з наступним продажем на невільничому ринку в містах Криму або ж їх використання у власному господарстві як підсобну силу чи ремісників. Однак промовистим є той факт, що за всю історію стосунків русичів з половцями останні вирушали вглиб давньоруських земель або заради кровної помсти (як у кінці XI ст.), або на запрошення самих руських князів. Як і на Русі, кількість професійних дружинників у половців була незначною. Як і на Русі, ці дружинники були головним каталізатором організації дрібних грабіжницьких походів, у тому числі й на околиці Русі, але не рідше й на своїх кочових сусідів. З середини XII ст. половці стають ніби невід'ємною частиною феодально роздрібненого давньоруського життя - вступають у союзи з одними князями і ворогують з іншими. Відомими є навіть деякі половецькі протоміста. З XII ст. чимало половців приймало християнство, але з другої половини ХНІ ст. поширюється іслам. З літописів відоме також слов'янське населення степів - так звані "бродники" і "бирладники" (перші часто знаходили з половцями спільну мову, тоді як другі постійно воювали з ними за землі між Дністром і Дунаєм).

Культурний розвиток Київської  Русі створив родючий фунт, на якому  пізніше постали різноманітні у  своїх проявах і самобутні  за характером культури українського, російського й білоруського народів. На українських землях саме демократичні тенденції давньоруської культури знайшли найбільш сприятливі умови  для подальшої еволюції.

Висновки

На Русі було багато вмілих ремісників: налічувалося майже 60 ремісничих професій. Виготовляли знаряддя праці, предмети домашнього вжитку, виплавляли метал, робили зброю. Так, кольчуги у  Київській Русі з’явилися на 200 років  раніше, ніж у Західній Європі. Будували кораблі з веслами і вітрилами  на 50–100 осіб. Виробляли різноманітний  посуд, прикрашений орнаментом. На Русі шили одяг і виготовляли взуття як для простого населення, так і  для феодальної верхівки.

У Київській Русі високого рівня досягла й музична культура, яка своїм корінням була пов’язана  з язичницькими віруваннями. Ще в  давні часи східні слов’яни супроводжували свята піснями, танцями, обрядами. З  музичних інструментів були відомі труби, дудки, флейти, гуслі. Про це свідчать фрески Софії Київської, де зображений оркестр із семи виконавців. При  дворах князів створювалися ансамблі, а при церквах — хори.

Після запровадження християнства в Київській Русі почала розвиватися  монументальна архітектура. Ще при  Володимирові Святославичі в Києві  було збудовано соборну Десятинну  церкву. Ярослав Мудрий прикрасив  Київ на зразок Константинополя. Як і  в Константинополі, у Києві було збудовано Золоті ворота — головний в’їзд до міста. У центрі Києва  Ярослав звів прекрасний Софійський собор — високу муровану споруду, увінчану 13 банями. Всередині собор  оздоблений мармуром, мозаїками, фресками. На одній зі стін храму зображений Ярослав зі своєю родиною. У Чернігові  було збудовано храм св. Спаса, який продовжив архітектурні традиції Десятинної церкви.

З архітектурою був тісно  пов’язаний розвиток живопису і художнього різьблення. Усі собори Київської  Русі прикрашалися мозаїками, фресками, іконами. Особливо високого рівня розвитку досяг монументальний живопис, найкращі зразки якого прикрашають Софію  Київську. Мозаїчні композиції виконані зі смальти 177 кольорових відтінків  на золотавому тлі. Фрески вкривали всі  стіни собору. Серед тогочасних ікон вирізняються такі, як “Дмитро Солунський”, “Печерська богоматір”, “Борис і Гліб”. У Києві було кілька іконописних  майстерень. Одна з них діяла в  Печерському монастирі, де працював відомий художник Алімпій, який навчався у візантійських майстрів. Прекрасними  зразками різьблення на камені є плити  Михайлівського і Печерського монастирів, капітелі Борисоглібського собору в  Чернігові, соборів у Галичі та Юр’єві.