Культура Русичів

Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

Уманський державний  педагогічний університет імені  Павла Тичини

Інститут  природничо-математичної та технологічної  освіти

Природничо-географічний  факультет

 

Кафедра філософії та суспільствознавства

 

Культура  Русичів

 

    Роботу виконав

                                                                                   студент 3 курсу 5 групи

Пею С. В.

                                                                                                     перевірила

                                                                                               Головобородько В. М.

 

 

     

Умань 2012

 

 

 

План

    Вступ

Ювелірна майстерність

Гончарство 
Обрядовість 
Музичне мистецтво

Архітектура 
Живопис 
Мистецтво книжної мініатюри

Література 
    Висновок 
Список використаної літератури

 

Вступ

Культура Київської Русі постала на грунті матеріальних і  духовних здобутків тих народів, що протягом попередніх тисячоліть заселяли нашу землю. Часті міграції населення, які відбувалися у стародавні часи на її теренах, сприяли жвавому  культурному обміну між народами. Але водночас вони призводили й до значної руйнації окремих культурних утворень, які інколи й зовсім зникали  внаслідок асиміляції або знищення. З усього розмаїття матеріальних та духовних надбань прийдешніх народів  відбиралися ті, що найбільшою мірою  відповідали кліматичним і геополітичним  умовам існування на нашій землі, засвоювалися корінними мешканцями цих земель і відповідали загальносвітовим тенденціям культурного розвитку. Зрештою, це й утворило самобутню вітчизняну культуру, зумовило неповторність її обличчя.

Як свідчать археологічні, лінгвістичні та-інші дані, цей процес почався задовго до виникнення першої держави під проводом Києва Київська Русь вже успадкувала певну місцеву культуру тих східнослов'янських та неслов'янських племен, які складали етнічне ядро цього державного утворення (перш за все полян та древлян). Ця культура збагачувалась та ускладнювалась за рахунок поширення території держави, включення до її складу інших народів і племен та за рахунок міждержавних конфліктів із сусідами.

Торгівля, війна, дипломатичні контакти сприяли пожвавленню культурного  життя русичів. Але культурний поступ Київської Русі зумовлювався, в першу  чергу, власними потребами й силами, що їх задовольняли^ Ось чому сторонні впливи, навіть із найбільш передової  в тогочасному світі держави - Візантії, могли лише прискорити ті тенденції, потреба в яких вже  відчувалась на вітчизняному грунті. Вони не затьмарювали оригінального  вигляду культури середньовічної Русі, яка лишилася унікальним явищем світового  значення.

 

 

 

Ювелірна майстерність

Особливо вражають ювелірні вироби давніх майстрів. Вони свідчать про високий рівень техніки обробки  металів, різьблення по каменю та дереву, репрезентуючи водночас і розвиненість смаків русичів. Сгіадщина давніх грецьких колоністів, скіфів, готів, вірмен і  майстрів з азійського Сходу вивчалася  та враховувалася вітчизняними ремісниками, але завжди пристосовувалася до власних  культурних вимог, естетичних потреб, існуючих традицій.

Майстерність ювелірів, що набула розквіту в добу Київської  Русі, зростала від важких і примітивних  браслетів, масивних перснів, гривнів  та намист із міді або сплетених  зі срібного дроту, до тонких ажурних  прикрас, оздоблених довершеною насічкою, що передавала не лише прості візерунки, а й складні сюжетні малюнки, як, наприклад, знахідки з Чорної могили (Чернігів, X ст.). Від часів зміцнення  держави збільшується на Русі кількість  і якість прикрас та виробів із золота, коштовного каміння. З'являється  традиція прикрашати складними малюнками  зброю, кінську збрую (на мал. - інкрустоване золотом руків'я меча). У ці часи поширюються ковані пояси, що служать  скоріше як прикраса, бо ретельно оздоблюються крапкуванням, ажурними прорізями. Вироби із золота, срібла, бронзи і кістки, що створювалися майстрами Київської  Русі, відзначаються оригінальністю, високою художньою цінністю навіть у тих предметах, технологію виготовлення яких було запозиченої у Греків.

Зокрема, це стосується мистецької технології використання хімічного протравлювання срібних виробів задля створення темного фону, на якому викарбовувалися фігури людей, тварин або декоративний орнамент. Запозиченим було й мистецтво скані - використання найтоншого дроту для напаювання у вигляді мальовничих візерунків на металеву основу виробу, що прикрашався. Близькою до скані була зернь - впаювання дрібнесеньких золотих або срібних кульок на поверхню прикрас. Найдовершенішою ювелірною технологією за часів Київської Русі можна вважати емаль. Для її виготовлення на поверхні золотих предметів витискувалися контури малюнку, у які потім впаювалися золоті перегородки. Проміжки заповнювалися різнокольоровими порошками- особливого хімічного складу, після чого виріб піддавали термічній обробці. Повільно розплавляючись, такі порошки утворювали вишукану поверхню потрібного малюнку (на мал. - золота гривна з емалевими зображеннями XII ст.).

Гончарство

Якщо з майстерності ювелірів могли скористатися лише князі та старші бояри, то плоди праці гончарів зустрічалися в кожній оселі. Традиції виготовлення глиняного посуду сягали ще дотрипільських часів мізинської культури. Вже тоді гончарні вироби, особливо ті, що виконували культове призначення, прикрашалися різнокольоровим розписом, у якому переважали геометричні  та рослинні орнаменти. Такий посуд  використовувся під час принесення жертв язичницьким богам. Скоріше  за все, їм жертувалося те ж, що вживалося  в їжу й самими людьми: страви з м'яса, борошна, варених та сирих  овочів, мед, що був не лише ласим  блюдом, а й ішов на приготування напоїв, які користувалися попитом  серед усіх верств суспільства.

 

 

Обрядовість

Культура часів Київської  Русі не була явищем однорідним, уніфікованим для всіх регіонів держави, яка обіймала великі терито рії від Чорного  до Білого морів, населені цілком різними  племенами. Різні умови господарювання на півдні й півночі, в лісовій і лісосте повій зонах вимагали специфічних знань, умінь, навичок. Залежно від цих умов розвивалися й різні технології, включаючи сільського сподарські: традиційне підсічне землеробство зберігалося в лісовій зоні та на півночі, а в лісостепах розвивалася більш прогресивна трипільна система.

За тогочасних умов необхідні  господарські знання передавалися від  покоління до покоління разом  із синкретичним комплексом язичницьких  вірувань, свят, обрядів. Християнські звичаї, які поступово входили  в культурний обіг, змінювали вихідні  засади світогляду русичів, але цей  процес ішов повільно й не набув  однолінійного характеру. Вельми показовою  ілюстрацією розбіжностей у релігійних уявленнях населення різних регіонів Київської Русі може служити поховальний  обряд, який суттєво відрізнявся  навіть у найближчих сусідів, що складали етнічне ядро держави — у полян та древлян. Поляни ховали небіжчиків під невеликими курганами, закопуючи разом з тілом і звичні ужиткові речі покійного, їжу в горщиках тощо. Древляни спалювали тіло на погребальному вогнищі, куди також потрапляли знаряддя праці, зброя, інші необхідні у повсякденному житті предмети. Відмінності у способі поховання свідчать не лише про залишки язичницьких вірувань, "стихійного матеріалізму" прабатьківських звичаїв, а й про принципові розходження в уявленнях про потойбічний світ і подальшу долю душі.

Протягом тисячолітньої  історії християнства на Русі церква послідовно й неухильно викорінювала залишки язичницьких культів, проте  навіть у XIX і в XX ст. в різних регіонах України, Білорусі й Росії вони доволі чітко виявлялися серед населення. Така стійка прихильність східних слов'ян прабатьківським "марновірствам" є свідченням не стільки консерватизму  суспільної свідомості, скільки доказом  на користь практичного сенсу, який криється для народу за кожною з  подій сакрального календаря. Так, старозавітне свято на честь давньоєврейських полководців і царів з родини Маккавеїв, що очолювали свій народ  під час Переможної війни із Сирією, в Україні й зараз відзначається  як день, коли треба провіювати мак (1 серпня за старим стилем, 14 серпня за новим).

Змінивши світоглядні  засади щодо вищого пантеону язичницьких  богів, кожний з яких в народній свідомості знайшов свого відповідника в  тому чи іншому образі християнських  святих, православна релігія не мала можливості вплинути на народні уявлення про нижчі, але вельми важливі у вирішенні повсякденних проблем сили природи, оскільки не мало їм адекватних відповідників. Домовики, польовики, лісовики, русалки, мавки, інші злі й добрі духи продовжували сповнювати народну уяву, оскільки виникли на певному місцевому ґрунті й були тісно пов'язані з природними умовами, в яких доводилося жити й господарювати людям. Ці уявлення, введені в науковий обіг під узагальнюючою назвою народної демонології, на обширних теренах Київської Русі мали вельми строкатий характер і поповнювали скарбницю народно-поетичної творчості, забезпечуючи розвиток казкового й пісенного жанрів фольклору.

Слід зазначити, що фольклор у Давній Русі, як і пізніше, слугував не тільки засобом передачі інформації, виконував він і ритуально-магічну  функцію. Виконання фольклорних творів супроводжувалося музикою, танцями й у цілому мало характер урочистих і видовищних обрядових дій, що, поступово втрачаючи релігійне значення, продовжували задовольняти естетичні й моральні потреби людей. Такі обряди пов'язували життя кожної окремої людини з одвічними традиціями народу, залучали особу до кола спільних громадських інтересів, сповнювали її вчинки високим моральним змістом і почуттям відповідальності перед минулими й майбутніми поколіннями, адже народні звичаї сприймалися як необхідні й незмінні.

Саме через це великого значення й розвитку набуває у  Київській Русі обрядова й календарна поезія. У поєднанні зі співами  й ритуальними діями вона супроводжувала людей у повсякденних господарських  справах: передувала початку календарних  польових робіт (сівба, косовиця, жнива  тощо) або пов'язувалася зі щорічними  астрономічними датами, важливими для  землеробства (колядки, веснянки, гаївки тощо). Важливі події в житті  окремої людини також не обходилися без поетичного супроводу. Існувала розгалужена система жанрів родильної, весільної, поховальної обрядової  поезії. Якщо ритуал був пов'язаний з їжею, кожна ритуальна страва супроводжувалася підбяюдними піснями.

Музичним супроводом частіше за все служила гра на рожку, сопілці, гудку, гуслях. Особливою любов'ю в південній частині Русі користувалися струнні інструменти. Існує гіпотетична думка, що в наших землях вони з'явились під безпосереднім впливом культури міст античного Причорномор'я. Якщо навіть ця спірна думка є правильною, то, запозичені в греків, інструменти вдосконалювалися відповідно до слов'янських смаків і уподобань і згодом перетворились на популярні протягом багатьох століть бандуру й цимбали.

Пісні, музика й танці  супроводжували давніх русичів і  під час розваг та відпочинку. Князі  й представники заможних верств населення  запрошували на бенкети (пирп) професійних  співаків та акторів, яких інколи й  постійно тримали при своїх дворах; Дле переважна частина професійних  виконавців, згуртувавшись у невеликі колективи, вела мандрівний спосіб життя, виступаючи в різних містах на ринковій площі (торжищі). Таких акторів називали скоморохами.' Вважають, що й скоморошництво не було суто руським явищем. Воно було запозичене з Візантії й відбивало  загальносвітові тенденції в  розвитку середньовічної культури через  свій генетичний зв'язок із творчістю  жонглерів і гістріонів у Західній Європі. Однак на європейському сході  це явище набуло специфічних національних рис, що робить його ознакою власне давньоруської культури.

Розвиваючи традиції народної карнавальної і сміхової культури, що не цуралася подекуди й брутальних тем, скоморохи мали орієнтуватися на смаки й уподобання своєї аудиторії, що складалася переважно з городян: купців, ремісників, дружинників, княжої челяді. Разом з розвагами актори приносили й політичні новини, сповіщали про життя в інших князівствах, відповідно до настроїв юрби обирали об'єкти сатиричного зображення. А оскільки життя мешканців міста було більш Наближеним до політики й важелів влади й не так залежало від сил природи, як на селі, - створювались реальні умови для диференціації національної культури за ознакою "місто - село", що й досі є актуальною.

Різниця в умовах і способі  життя на селі й у місті за часів  Київської Русі відчувається досить помітно. Місто жило в цілому значно заможніше.) Робота ремісників оцінювалася  в декілька разів 'вище, ніж злиденна праця селян, що істотно позначалося  навіть на фізичному розвитку людейлДіти в містах росли довше, мали кращі  фізичні показники, адже пізніше  залучалися до праці;. Через це, як свідчать розкопки, городяни були значно вищими на зріст, мали більш тонкий кістяк і статуру, ніж етнічно тотожні  з ними селяни, виснажені важкою землеробською працею. Хоча й за умов міста слов'яни не втрачали можливості вести натуральне господарства На відміну від досить тісних міст Західної Європи, давньоруські міста  часто мали широкі вулиці й площі, в них лишалося багато вільного простору під вигони, сади й пашу. Тому городяни тримали велику й дрібну худобу, одомашнених птахів, маючи під  господарство й присадибні ділянки, оскільки будівлі завжди зводилися  осібно, на достатній відстані одна від одної. В умовах, коли основним будівельним матеріалом було дерево, це було пов'язано ще й із запобіжними  заходами пожежної безпеки.