Культура Русичів

Попри істотну різницю  в житті села й міста, існували і досить впливові фактори створення  єдиної національної культури: релігія, мова, спільні політичні інтереси. Оскільки все населення однаково страждало від нападів кочових сусідів зі сходу й півдня} докорінні прагнення всіх жителів Давньої Русі були пов'язані зі зміцненням військової могутності держави. Народна мрія про надійну й міцну державу знаходила втілення у творах героїчного епосу. Його напів-легендарні, напівміфічні герої - захисники рідної землі - були популярні серед населення усіх князівств, від півдня до півночі. Найбільшою любов'ю користувалися фольклорні твори про Вольгу та Микулу, Святогора, Вернигору, Прудивуса, Вирвидуба, Добриню, Микиту Кожум'яку, Альошу Поповича, Іллю Муромця.

Але посилення й зміцнення  централізованої влади не завжди схвально сприймалося в народі. Адже при цьому збільшувалися по датки, ставали суворішими покарання, що на той час здійснювалися у вигляді  штрафів (вири). Виру мав сплачувати або безпосередньо винний (у разі неспроможності його продавали в  рабство), або, якщо винного не знайдено, община (верв), на території якої стався злочин. Оскільки князі були безпосередньо  зацікавлені у виявленні якнайбільшої кількості злочинів, їх службовці  подовгу жили за рахунок общин, проводячи  дізнання, що збільшувало й без  того високі витрати зубожілого населення.

(Разом з посиленням  влади посилювалося й невдоволення  своїм життям у представників  різних суспільних верств. Серед  численних прошарків населення  Київської Русі зароджувалися  ностальгічні настрої, пов'язані  з ідеалізацією давно минулих  часів, що знаходило відображення  не лише у фольклорі, а й  у літописних джерелах. Значною  мірою появі й розповсюдженню  цих настроїв сприяла християнська  доктрина світоустрою, вплив якої  на світогляд русичів щодалі  посилювався. Есхатологічні погляди  (очікування кінця світу й другого  пришестя) формували думки про  збільшення гріхів людства й  неминучу за них розплату.

Але, попри деструктивні й центробіжні тенденції, зростання  й подальше зміцнення єдиної східнослов'янської  держави сприяло універсалізації  всіх сфер суспільного життя Київської  Русі й призводило до розвитку єдиної загальнонаціональної культури, що характеризується низкою спільних рис, які стають типовими для всіх її регіонів. В першу чергу, роль духовного стрижня єдиної давньоруської культури відігравало православне християнство, що мало на той час високорозвинену систему релігійної філософії, літератури й спиралося на матеріальні й духовні здобутки мистецтва Європи і Азії. В галузі матеріальної культури найбільш значним виявився вплив християнства на розвиток архітектури і живопису Київської Русі.

Архітектура

При будівництві житла  й оборонних споруд слов'яни споконвіку використовували місцеві матеріали  та спиралися на традиції, що сягали ще трипільської доби. Відповідно до умов лісу або степу для будівництва  їм служили дерево й глина. До прийняття  християнства кам'яні будівлі у  східнослов'янських землях майже  не зводилися. Виняток становлять хіба що кам'яні язичницькі святилища  Прикарпаття, оскільки тільки тут завжди була достатня кількість каменю. До речі, такі святилища зводилися не тільки до остаточного прийняття  християнства 988 p., а й значно пізніше, до кінця XII ст. Серед інших українських  земель кам'яне будівництво було особливо розвинене у Криму та дещо меншою мірою в ареалі салтівсько-маяцької культури на сході України, але суто слов'янськими ці землі на той час  не були. Із створенням стабільної давньоруської  держави у X ст. ці традиції було використано  і збагачено візантійським і  західноєвропейським досвідом під  час будівництва кількох кам'яних споруд передусім у столиці - Києві.'Християнство потребувало дотримання певних канонів  релігійної служби, яка обов'язково мала проходити у храмі, який, згідно з традиціями перших християн, котрі  мусили ховатися від переслідування в печерах і катакомбах Давнього Риму, і був моделлю такої печери.Тому одразу ж після хрещення Русі з'являються  й перші церкви: Василів-ська, побудована з дерева за зразком храму в  Корсуні, і Десятинна, або Богородицька - перша кам'яна церква у Києві.

Центральна частина Києва  кінця Хет. з Десятинною церквою. Макет Цікавою є її історія. Майстрів для будівництва було запрошено  з Візантії, бо досвіду роботи з  каменем вітчизняні зодчі не мали. Відповідно, запрошені іноземці не знали місцевих умов, особливостей місцевих грунтів, бо завжди будували в.горах, де не існувало потреби в  міцному фундаменті. За тими ж принципами у 996 р. було завершено будівництво  першого оплоту християнства на Русі, на потреби якого князь Володимир  виділяв десяту частину своїх  доходів. Але фунт не витримав тиску  велетенської кам'яної споруди. Подальші реставрації та ремонтні роботи не врятували цього храму, який порівняно скоро перетворився на купу будівельного брухту. Інша річ, церкви, які будувалися пізніше. Пристосовані до місцевих умов, вони переносили випробування часу зі значно меншими втратами.

Серед світських кам'яних будівель Києва найзнаменитішою  пам'яткою є збудовані Ярославом  Мудрим Золоті ворота, які, однак теж  завершувалися так званою домовою  церквою. Ці ворота, реконструйовані 1982 p., досі є окрасою української столиці. Однак першою світською спорудою з каменю в Києві є палац князя Володимира, зведений в кінці X - на початку XI ст. (див. на мал. реконструкцію палацу, здійснену Ю.С.Асєєвим). Палац було збудовано з поєднанням візантійських і ранньороманських традицій зодчества. У Київській Русі сформувалася власна культура будівництва, що відрізнялася від іноземних технологій. У місцевій архітектурі почали використовувати глибокі (на 2-4 метри) і широкі фундаменти, що викладалися з грубого каміння, залитого цементом (так звана рустика). Стіни мурувалися1 з тонких смуг цегли, які чергувалися із товстими шарами цементу особливого складу, де основним компонентом служило вапно. Для полегшення будівлі, а також поліпшення акустики всередині споруди в стінах лишалися порожнечі, утворені закладеними в їх товщу глиняними глечиками.

Зовні церкви майже не прикрашалися. Красу храму створювала гармонія його форми в цілому, яка мала символізувати гармонію світобудови, створеної з хаосу Божим Словом. Для цього ретельно вибиралося місце  під будівництво, частіше на узвишші, щоби будову було видно здалеку і  на фоні неба. Головним структурним  елементом храму був його центральний  купол, що розташовувався на восьмикутному  або циліндричному барабані над  вівтарем у східній частині споруди  або у самому її центрі, якщо форма  храму була округлою. Зсередини саме тут малювався образ Христа-Пан-тократора, тобто Вседержителя.

  Це був найвищий рівень храму, оскільки за часів Київської Русі дзвіниці не зводилися. Центральному куполу відповідав 'підвищений центральний неф (від лат. navis - корабель, витягнуте в довжину внутрішнє приміщення або частина приміщення, периметр якого утворено рядом колон або стовпів). Типова храмова споруда мала один або три нефи відповідно до кількості вівтарів у храмі, хоча їх могло бути й більше (так звані поперечні нефи). Центральний і бокові нефи символізували корабель, спрямований із заходу на схід, тому східна частина будівлі закінчувалась напівкруглими апсидами у вівтарній частині за числом нефів.

З півдня на північ храм перетинав  трансепт, що надавав споруді хрестоподібного  вигляду, але цей хрест можна  було побачити тільки з неба, оскільки в плані будова мала вигляд квадрата або прямокутника. Такий тип храмової споруди отримав назву хрестово-купольного. За часів прийняття Руссю християнства він мав розповсюдження в культовому будівництві Візантії, хоча виник  у Вірменії та на території малоазійських провінцій імперії.

Вікон у стінах давньоруських  храмів було небагато. Напівтемне приміщення освітлювалось промінням З-під  центрального купола та свічками. Всередині  церковні стіни вкривали розписи  або мозаїка. Оздоблення частіше  за все мало характер сюжетних малюнків і портретів святих, що чергувалися  із орнаментами, відповідно до візантійських  традицій. Власне, всі зображення мали утворювати єдиний за задумом текст, що читався, як і книга, зліва направо. Храмовий простір поділявся на три  частини. За вертикаллю верхня частина  належала Богові, середня - ангелам, нижча - святителям з числа людей. Посередником між світами бачилася Божа Матір, що заступалася за грішне людство  перед своїм божественним Сином. Саме тому цей образ набув великої  популярності у давньоруських розписах. Типове зображення Богоматері - з піднятими  на рівень голови руками - канонічна  поза Оранти (Благаючої), оздоблювало  завівтарні стіни багатьох храмів Київської  Русі.

В горизонтальній площині  простір храму поділявся на вівтарний, де мало право знаходитися лише духівництво, середину храму, де збиралися хрещені  миряни, й притвор (західна частина), у якому знаходились оглашенні (що оголосили про свій намір залучитися до таїнств віри й проходили строк випробування) або нехрещені миряни, що з цієї частини також мали право брати участь у всіх богослужіннях крім євхаристійного канону літургії.

Перлиною давньоруської  архітектури стала церква Святої Софії, будівництво якої було започатковано 1037 р. й тривало 5-7 років поспіль. Вона також зводилася візантійськими майстрами, хоча до будівництва залучалися й місцеві сили. За задумом, Свята Софія мала символізувати Дім Премудрості Божої, Небесної Софії, яку уособлювали і вселенська християнська Церква як зібрання вірних, і як її прообраз - Матір Божа. Ідею цього храму було підказано центральним собором Константинополя, але за проектом він належав до іншого типу споруд. Розміщена під одним грандіозним куполом, величезна царгородська Софія була типовим базилікальним храмом. Київська Софія мала дещо менші розміри й будувалася за хрестово-купольною моделлю. П'ять її нефів та тринадцять (на думку деяких реставраторів - двадцять п'ять) куполів утворювали символ шатра, що повільно підіймається знизу вгору до грандіозного центрального купола, розташованого на величному циліндрі з прорізями витончених аркових вікон (реконструкцію первісного зовнішнього вигляду і сучасний інтер'єр центрального нефу . Софійському собору впродовж віків судилося лишатися і непе-ревершеним архітектурним шедевром, і, водночас, відповідно до задуму князя Ярослава Мудрого, втіленням ідеї духовної й політичної самостійності, а також соборності давньоруських земель. У різні часи споруда храму зазнавала часткової руйнації, а тому перебудовувалась і оздоблювалась. Востаннє Софію архітектурно модернізовано при гетьмані Мазепі, коли собор набув рис поширеного в українській культурі XVII ст. стилю козацького бароко. Дивом уціліле від руйнацій мозаїчне зображення Оранти отримало назву "Нерушимої стіни", стало національним символом вічності народу і його культури.

  З кінця XI ст. в архітектурі настає новий етап, який характеризується відмовою від грандіозних форм. Храми стають меншими за розмірами, але строкатішими в оздобленні, що надає їм своєрідної довершеності й краси. Найпоширенішим стає кубічний одно-купольний храм. Такого типу споруди будувалися в усій державі, але найбільше їх вціліло на землях північних князівств: Володимирського на Клязь-мі, Суздальського, Новгородського. Перлиною такого типу церков є храм Покрови на Нерлі, закладений 1165 р. Серед багатьох українських одноку--польних одним з найцікавіших є собор у Володимирі-Волинському, а також П'ятницька церква у Чернігові .

Можливо, зразком такого типу споруд стала церква над Золотими воротами (1037) або Михайлівський  собор Видубицького монастиря (1088) у  Києві. Подібний вигляд мала й Іллінська (1072) церква у Чернігові. Однак найпоширенішим типом церков за часів Київської  Русі стала й продовжувала бути на українських землях 3-5-купольна храмова  будівля. Це Спасо-Преображенський (1036) і Бо-рисоглібський (1128) собори в  Чернігові, Кирилівська (1146) і Васи-лівська (1183) церкви в Києві, Успенська (1078) церква Києво-Печерської лаври та багато ін.

Живопис

Розвиток живопису в Київській  Русі цілком пов'язаний з поширенням християнства. Оздоблення церков здійснювалося  спочатку грецькими й малоазійськими майстрами. З Візантії спочатку заво-зилися й ікони. Так, відому тепер під  назвою Володимирської Божої Матері ікону (фрагмент див. на мал.), яка була копією більш давньої ікони, написаної  нібито ще євангелістом Лукою, було подаровано з Візантії молодому тоді Великому київському князю Володимиру Мономаху на початку XII ст. Потім (1155 р.) цей шедевр візантійського іконопису було вивезено з Вишгорода до Володимира-на-Клязьмі  молодим амбітним князем Андрієм Боголюбським, майбутнім руйнівником давньокиївських державних і культурних традицій (тоді викрадення лишилося безкарним, оскільки великокнязівський стіл ненадовго посів батько Андрія Юрій Долгорукий, який і посадив свого сина княжити у Вишгороді).

Та вже з другої половини XI ст. при давньоруських монастирях починають плідно працювати й  власні іконописні майстерні. І хоча в ті часи живописці не підписували  своїх робіт, а лишали тільки знаки  приналежності ікони тій чи іншій  майстерні, до нас дійшли імена руських  іконописців Григорія та Аліпія, що жили на межі ХІ-ХІІ ст. при Києво-Печерській лаврі - одному з найбільших центрів  тогочасного іконопису.

Мистецтво масштабних мозаїчних  композицій, як і саме слово "мозаїка" також прийшли з Візантії. Це мистецтво й сьогодні справляє на людину неабияке враження, а для середньовічних русичів воно було наочним чудом. Мозаїка несе в собі ідею гармонійної єдності безлічі різноманітних одиничних компонентів, їх стрункої організації в цілісну картину, де кожен камінчик взаємодіє із сусідніми і взаємодоповнює їх, не втрачаючи своїх одиничних властивостей -кольору і блиску.

Безперечно, мозаїка "Нерушимої  стіни" і виконані місцевими київськими майстрами мозаїки Михайлівського Золотоверхого монастиря (1113 p.), 1934 р. вивезені до Москви, є перлинами давнього

вітчизняного мистецтва, здатними задовольнити найвибагливіші художні смаки як минулого, так і майбутнього. Але оскільки мозаїки були дуже дорогими у виконанні, більшість зображень у храмах і в князівських палатах (до нашого часу, на жаль, не збереглися) виконувалися у вигляді розписів фарбою - фресок. Майстри фрескових розписів працювали не лише над релігійними сюжетами. Світськими за характером були фрески, що прикрашали стіни княжих палат, а в церквах з'являлися розписи, побутові за тематикою, наприклад, сцени полювання та княжого життя в галереях Киівської Софії (на мал. – фрагмент фрески з портретом княжича). Серед інших  малюнків тут можна було зустріти й зображення виступу скоморохів, і це не дивно. Храм на той час був не лише місцем молитви, сюди приходили, як у клуб, проводити години дозвілля. три досягли великої вправності, творчо використовуючи тваринні й рослинні мотиви.