Ваза на долівку

Пояснювальна записка до кваліфікаційної роботи на тему: «Ваза на долівку»

 Зміст

 Вступ………………………………………………………………………………3

 Розділ I Історія розвитку  кераміки ………………………………………….4

1.1 Історико-етнографічні  передумови зародження кераміки………...4

 1.2 Розвиток кераміки, традиції, школи, асортимент виробів, відомі майстри……………………………………………………………………7

 Розділ ІІ Творчий  пошук композиції та обґрунтування  теми: «Ваза на доліівку» ………………………………………………………………..26

2.1 Художні особливості  формотворення керамічної вази…………..26

2.2 Художні особливості  декорування вази на долівку………………27

 Розділ III Художньо-технологічні  особливості виготовлення керамічної  вази ……………………………………………………………………...29

3.1 Матеріали, інструменти та обладнання…………………………….29

3.2 Технологічні особливості  виготовлення та декорування  вази…...30

3.3 Охорона праці та  техніка безпеки…………………………………..37

 Висновок ………………………………………………………………………...40

 Список використаних  джерел ………………………………………………..42

 Додатки………………………………………………………………………..…44

 Вступ

 Наші часи позначені  небувалим зростанням інтересу  до проблем вітчизняної історії, витоків національної куль-тури, до непересічних досягнень минулого. Знання свого родоводу, історичних та культурних надбань предків не-обхідні не лише для піднесення національної гідності, а й для використання кращих традицій у практиці сього-дення.

 Досягнення українського  народу на ниві мистецької  культури неоціненні. Разом із  тим якщо розглядати національну  культуру як цілісну систему, слід брати до уваги надбання  різних місцевостей України протягом тривалого історичного шляху.

 Актуальність теми  полягає в тому, щоб поглибити  розуміння кераміки в українській  народній творчості як комплексного мистецького явища. Вивчення образів і художніх особливостей глиняного виробів дозволяє розширити знання про культуру наших пращурів.

 Мета даної роботи  – дослідити розвиток української кераміки як своєрідного мистецького явища у національній культурі України. Визначити декоративні особливості традиційних українських керамічних виробів. Дослідити керамічний вазу на долівку як різновид декоративно-прикладної кераміки. Показати, що керамічна ваза є унікальним етнокультурним явищем і чудовим та гармонійним довершенням інтер’єру. Охарактеризувати гончарні вироби та їх властивості. Визначити національно-мистецькі особливості у декорі традиційної української кераміки.

 Предметом дослідження є керамічний ваза в традиціях та творчій культурі нашого народу.

 Об’єктом дослідження є українські глиняні вироби та мистецькі й суспільні явища, що розкривають еволюцію етнотрадицій.

 Розділ I Історія розвитку  кераміки

1.1 Історико-етнографічні  передумови зародження кераміки

 Україна багата на  поклади найкращих звичайних  і каолінових глин різноманітних барв - від білої і кремової до коричневої і темно-сірої, що спричинило значною мірою розвиток великого керамічного промислу ще в найдавніші часи. Прадавні люди були спостережливі. Придивлялися до життя птахів, тварин, до форми рослин. Тоді й підгледіли, як птахи мостять гнізда, а потім обмазують їх глиною, і самі почали заліплювати нею щілини плетеного з лози й трави посуду. Відтоді в такому посуді можна було зберігати сипкі продукти, наприклад, зерно. Тоді ж почали обмазувати й плетені з гілок житла, щоб не дошкуляв вітер. А коли люди спробували розім'яти в руках глиняне тісто, аби надати йому форми, то помітили, що після дощу на глинястих грунтах лишаються сліди. Вони завважили піддатливість вологої глини, її здатність набувати будь-якої форми. А з того моменту, як шматочок глини випадково опинився в багатті й став міцним як камінь, починається історія кераміки, з якою в людське життя увійшло безліч корисних речей.

 Перше надбання людства  в освоєнні нового матеріалу - посуд. Значення винайдення керамічного посуду важко переоцінити. Це відкриття пов'язане з початком переходу людини до осілого способу життя, а відтак - з розвитком рільництва, скотарства, що своєю чергою сприяло усталенню побуту. Потрібний був досконалий посуд.

Керамічний посуд - перший вид посуду, в якому відбилась діяльність людини. Спостережливість і досвід допомогли визначити, що глина буває жирна (мастка) або пісна. Вироби з жирної, тобто пластичнішої глини, коли їх сушать, здебільшого деформуються й розтріскуються. Речі, виліплені з надто пісних глин, взагалі розкришуються. Потрібно було знайти "рецепт" глиняного тіста, який би усунув ці вади. Уламки кераміки неолітичної доби засвідчують, що вже в той час люди збагачували пісну глину жирною, а в жирну додавали пісок, дрібно січену солому, крейду, шамот, вовну, товчений граніт або черепашки, інші знежирювачі. Отже, вже в епоху неоліту людина опанувала перший етап керамічного виробництва, пов'язаний з добуванням і очищенням сировини, гарний, гігієнічний він давав змогу зберігати, а при потребі й транспортувати велику кількість води, молока, напоїв, інших рідин. У цьому зберігали запаси збіжжя, борошна, сушні, меду, жирів тощо. Поява керамічного посуду сприяла тому, що значно збагатився раціон харчування людини: до сирих продуктів і напівзапеченого м'яса з багаття додалися каші, юшки, тобто м'яка, рідка, гаряча, варена їжа. Такий посуд захищав продукти від гризунів, мурах, у ньому вони не так швидко випаровувались і псувались.

 Наступним був етап  освоєння пластичних можливостей  глини, інакше кажучи - вироблялися  навички виготовлення кераміки. За неоліту відкрилися різні способи обробки глини - розминання, розкачування, розривання, биття, витягування, видавлювання, ліплення. Головними "інструментами" у цих процесах були руки й пальці людини. За допомогою "дарів природи" - камінчиків, дерев'яних паличок, трісочок, кісток тварин, а також саморобних ножів, лощил і штампів первісні гончарі загладжували стінки посудини, декорували їх.

 Поступово набували  досвіду сушити глиняні вироби. Основна умова сушіння кераміки - діяти поволі, бо якщо випаровування  вологи швидке, виникає ефект  надмірної напруги і посуд  тріскається. Важливо також рівномірно обвітрювати всі частини виробу, запобігати протягам і високим температурам. З часом про все це довідались перші гончарі.

 Випалювання, найскладніша  й найвідповідальніша технологічна  операція, завдяки якій глина  стає керамікою. Високоякісно випалені старожитні речі показують, що тогочасні майстри були обізнані і з тим, як виготовляти різні за розміром і товщиною вироби (надто товсті, з неоднаковою товщиною черепка в різних місцях при високих температурах також псуються). Випалені вироби демонструють і правильний вибір палива та режиму випалювання.

 За неоліту знали випалювання у відкритому вогнищі - в багатті або ямі. Глиняні вироби закидали соломою, очеретом, хмизом або дровами і підпалювали. Це було ще неповне, слабке, нерівне випалювання, до t° 450°-750°С, залежно від виду палива. На зміну випалюванню у відкритому вогнищі прийшло пічне - у домашніх печах.

 Особливе ж значення  для української кераміки та  гончарства має трипільська мальована  кераміка кінця енеоліту (2500-2000 рр. до Різдва Христового). Предтечею Трипільської культури була Буго-Дністровська культура. В. Даниленко у монографії "Неоліт України" (К., 1969) аргументовано довів, що появі Трипільської культури передував досвід трьох тисяч років неолітичних племен, а її зародок з'явився в Буго-Дністровському басейні. Починаючи із VII тис. до н.е. тут проживали люди, які мали мотики, серпи та зерно-терки й будували не тільки землянки, а й прямокутні хати із печами на камінній основі, а також приручали тварин. Неолітичні племена Буго-Дністровського басейну увійшли до основи раннього Трипілля.

 Якщо копнути ще  глибше, то корені Трипілля треба  шукати в палеолітичних стоянках  України, зокрема Кирилівській (Київ), Мізині (Чернігівська область) та  Межирічах (Черкаська область). Поряд  із високою культурою землеробства  спостерігався великий потяг  до мистецтва, що засвідчують  численні статуетки, виконані в  реалістичній манері. Художній рівень їх достатньо високий, за ними певною мірою можна простежити етнічний етап. Дуже поширювалось виготовлення керамічних виробів побутового призначення: мисок, горщиків, макітр, глечиків, декоративної кераміки та модельок жител.

Характерна їх ознака — яскравий декоративний розпис, що вигідно вирізняв ці вироби з-поміж інших виробів сусідніх народів. Велику кількість посуду трипільці виготовляли з глини, яку дуже часто вкривали монохромними або поліхромними розписами. Ці розписи складалися з рослинного або геометричного орнаменту, інколи — зображень одомашнених тварин, зокрема кіз і корів. На уламках глиняного посуду залишилися сліди сонячних символів: хрести, різновиди свастики тощо. Такі вірування отримали назву солярних.

 Із VII століття по Різдві Христовому починається слов'янська доба у розвитку української кераміки. У темно-сірій кераміці цієї доби спостерігаємо багато рис римської із тисненим (ритим) орнаментом (паралельні і хвилясті лінії, насічки, зірки).

 Вже у княжу добу (Х - ХІІІ століття) керамічне виробництво стає мистецьки довершеним і перетворюється на справжній промисел. Саме з того часу починає вживатися гончарське коло (круг), вдосконалюється розчин, випалювання, а на межі Х-ХІ століть відкрито спосіб обробітку каолінової глини, що стоїть дуже близько до порцеляни XVII-XVIII століть. Окрім посуду з витончено простою орнаментикою, виготовляють також ліплені фігурки людей і тварин, предмети релігійного вжитку. Небувало досконалою стає технічна кераміка для будівельних потреб: цегла, плитки, кахлі, архітектурні деталі та орнаментика, нерідко полив'яні. Плиткою й орнаментованими кахлями викладались чудові килимові узори.

 Після короткого періоду занепаду керамічного виробництва в XIV - XV столітті з кінця XV століття починається його нове піднесення. З'являються цехові організації гончарів. Урізноманітнюється техніка виробництва, форми посуду, прикраси, полив'яний посуд, поширюються орнаментовані кахлі.

 1.2 Розвиток кераміки, традиції, школи, асортимент виробів, відомі майстри

 Київ з околицями  на той час був одним з  найбільших центрів керамічного  виробництва і забезпечував заможних  людей високоякісним дорогим  посудом. Тут виготовляли з білих  глин глечики, дзбанки, вази, миски, ринки, барилка, кухлі та ін., покриваючи  їх соковитою зеленою поливою  або вимальовуючи по жовтому  тлу черепка барвисті рослини  й квіти. З поповненням у XVIII ст. київського гончарного цеху кількома приїжджими іноземцями вироби київських майстрів набувають ще більшої пишності, у композиціях розписів з’являються людські постаті.

 Провінційні гончарні центри Василькова, Білої Церкви, Умані та ін., на відміну від київського осередку, задовольняли посудом бідних ремісників та селян. Тому їх вироби, розписані кольоровими ангобами, були значно простішими й дешевшими. У Гончарній Слободі — своєрідному осередку на півдні Правобережжя — виготовляли необхідні запорозьким козакам предмети: глечики для води, олійні лампи й каганці, люльки з зображенням жіночих голівок, тварин тощо.

 Наддніпрянські гончарні  осередки — Дибинці (київська  обл.), Канів, Ревівка (затоплена Кременчуцьким  водосховищем), Сунки, Цвітна та ін. — славилися не лише добрим  мальованим ужитковим посудом, а й фігурним для напоїв (у вигляді тварин і птахів). У с. Дибинці (тепер село у Богуславському районі Київської області) працювали відомі гончарі: К. Масюк, М. і К. Пащенко, С. Родак, Є. Проценко та ін. їхні миски, тарілки, глечики, тикви та інші вироби відзначалися характерним рослинним розписом із доповненням крапок, рисок і “гребінців”, а також різноманітних зооморфних мотивів. Розпис виконували технікою ріжкування по білому, червоному, рідше рожевому тлі. У с.Сунки у XVII ст. виготовляли оригінальні миски, оздоблені зображеннями людських постатей, листків із завитками. Ці композиції були подібними до місцевих мальованих кахлів.

 На Поділлі гончарний  посуд виробляли у Барі, Бубнівці, Гайсині, Кам'янці-Подільському, Летичеві, Смотричі та ін. Бубнівська кераміка, окрім чітких рослинних візерунків, мала ліплені фігурки тварин і пташок на покришках дзбанків, ринок тощо. Серед подільських гончарів особливої шани заслуговують Андрій Гончар (1828— 1933) з с. Бубнівка, який перший запровадив у своєму селі виробництво червоного посуду, мальованого технікою ріжкування; Петро Лукашенко і Павло Самолович з Бару, що оздоблювали миски тематичними фігурними композиціями; Петро Білоок, Микола Небесний і Роман Червоняк зі Смотрича, які використовували оригінальний розпис на основі фляндрівки; Яків Бацуца (1854—1932) з с. Адамівка, який своїм неполиваним посудом кулястоподібних форм, розписаним силуетними фігурками тощо, вславився на всеросійських і міжнародних виставках.

 На Західній Україні провідними осередками гончарства Були Коломия, Потелич, Яворів, Ужгород, Мукачеве та ін. У найменшому з них — Яворові — 1765 р. господарський і святковий посуд, оздоблений розписом, виготовляло 25 гончарів. У ХVІ столітті місто Коломия було визнане гончарним центром, а в XVII — коломийські гончарі вже застосовували підполивний розпис. Гончарний цех тут був створений у 1661 р. Крім посуду, тут виробляли свічники й кахлі, прикрашені фляндрівкою й ріжкуванням. Для художніх виробів характерні стилізовані рослинні (вазонкові) композиції.

 На Львівщині —  Гавареччині, Глинську, Лагодові, Сасові, Сокалі, Шпиколосах, Яворові та ін. виготовляли посуд різноманітного призначення Майстри Ф. Гусарський з Лагодова, Я. Домарецький з Сасова, Д. Муц з Шпиколосів виготовляли сірий посуд, інколи оздоблюючи його ліпним декором та вигладжуванням. Визначний майстер мальованих гончарних виробів у цьому регіоні Василь Шостопалець (1816-1879) із Сокаля прикрашував свої твори ритованими і мальованими розетами, “соняшниками”, гілками пишних квітів, “пташками” тощо. Його талант виявився у виготовленні фігурного посуду для напоїв, що нагадує людські постаті. На цих дзбанках з доліпленими головами паничів, шинкарів, ченців зустрічаємо також написи: приказки, побажання й сентенції, сповнені народного гумору.