Відносини Німеччини з її африканськими колоніями кін. ХІХ – поч. ХХ століття

З багатьох положень договору, одним з найважливіших і спірних було взяття Німеччиною на себе відповідальності за розв’язування війни (поряд з Австрією та Угорщиною, відповідно до Сен-Жерменського мирного договору і Тріанонського договору) і, відповідно до положень статей 231-248 (пізніше названих Положеннями про провину війни), роззброїтися, здійснити істотні територіальні поступки і платити великі репарації країнам, які формували блок держав Антанти [93].

Також одним із суперечливих питать став розподіл німецьких колоніальних володінь. На час завершення військових дій у володінни Німеччини  знаходились Того, Танганьїка, Південно-Західна Африка,  Ціндао,  Нова Гвінея, Соломонові острови, що за договором  перейшли під опіку  держав-переможниць (Британії, Франції, Японії, Південної Африки).

Переділ німецьких колоній  був здійснений таким чином, що в Африці Танганьїка стала підмандатною територією Великобританії, район Руанда-Урунді —підмандатною територією Бельгії.

«Трикутник Кіонг» (Південно-Східна Африка) був переданий Португалії (названі території раніше складали Німецьку Східну Африку), Великобританія і Франція розділили Того й  Камерун; ПАС отримав мандат на Південно-Західну  Африку. У Тихому океані як підмандатні  території до Японії відійшли острови, що належали Німеччині північніше екватора, до Австралійського Союзу — Німецька Нова Гвінея, до Нової Зеландії —  острови Західне Самоа [94].

Також Німеччина за Версальським мирним договором відмовлялася від всіх концесій і привілеїв в Китаї, від прав консульської юрисдикції і від всякої власності в Сіамі, від усіх договорів і угод з Ліберією, визнавала протекторат Франції над Марокко та Великобританії над Єгиптом. Права Німеччини щодо Цзяочжоу і всієї Шаньдунської провінції Китаю відходили до Японії (внаслідок цього Версальський договір не був підписаний Китаєм).

Варто також відмітити  пункт про обмеження збройних сил Німеччини, що потяг за собою  внутршіній конфлікт у державі, адже за договором збройні сили Німеччини повинні були бути обмежені 100-тис. сухопутної армії; обов'язкова військова служба скасовувалася, основна частина збереженого військово-морського флоту підлягала передачі переможцям, були також накладено жорсткі обмеження на будівництво нових бойових кораблів [95].

Виходячи з вищевикладеного, можна стверджувати, що умови Версальського мирного договору є виключно принизливими і жорстокими по відношенню до Німеччини. Вважається, що саме це призвело до крайньої соціальної нестабільності всередині країни (після початку світової економічної кризи в 1929 році), виникнення ультраправих сил і приходу до влади нацистів (в 1933 році).

Проте жорсткі обмеження, накладені на Німеччину, належним чином не контролювалися європейськими державами або ж порушення їх навмисно спускалися Німеччини з рук, у тому числі: Ремілітаризація Рейнської області, аншлюс Австрії, відторгнення Судетської області Чехословаччини і подальша окупація Чехії і Моравії [96].

Версальський мир, не усунувши довоєнних протиріч, породив нові - між переможцями і переможеними. Тому Версальська система виявилася надзвичайно хиткою і нестійкою. Версальська система виявилася нездатною виконати своє безпосереднє завдання – тримати у вузді переможені країни. Антанта сприяла згуртуванню переможених і викликала їх ненависть. Поразка Німеччини у війні посилила невідповідність між високим рівнем економічного розвитку країни і слабкістю її позицій на світових ринках.

Головна причина Першої світової війни – боротьба Німеччині за ринки збуту, джерела сировини та сфери застосування капіталу – не була усунена, а лише тимчасово приглушена і неминуче повинна була через деякий час загостритися ще більше. Ні спроба підірвати німецьку економіку шляхом репарацій, ні позбавлення Німеччини масової армії не запобігли підготовку реваншу. Версальська система узаконила колоніальне панування невеличкої групи країн над 7/10 населення Землі. З цієї причини вона ніяк не була справедлива, і боротьба пригноблених народів руйнувала її [97].

Отже, підсумовуючи можна зазначити, що Версальський договір 1919 року позбавляв Німеччину всіх колоній і сфер впливу за межами країни. Передбачалося її роззброєння, а кількісний склад німецької армії, що формувалася на основі вільного найму, мав складати не більш ніж 100 тис. чоловік Країна оголошувалася відповідальною за розв'язання світової війни й завдані нею збитки. Це створювало законну основу для накладення на Німеччину репарацій для відшкодування усіх втрат, завданих союзникам. Варто відмітити, що даний договір зафіксував післявоєнну розстановку сил у світі. Природно, що здобутки держав-переможниць і їхні позиції, визначені у 1919 р., не могли залишатися незмінними. Рівновага, зафіксована в післявоєнних договорах, підривалася як незадоволеними інтересами багатьох держав, так і національною образою переможених, котрі мріяли про зміни, а то й про реванш.

 Розділ 3. Політика Німеччини відносно своїх колишніх володінь в Африці сьогодні

3.1. Німецько-африканський  вектор зовнішньої політики у  системі сучасних міжнародних  відносин та наслідки їх

 колонізаційного  минулого

Глобалізація світової економіки  докорінно змінює співвідношення між  внутрішніми і зовнішніми чинниками  розвитку національних господарств  на користь останніх. Економічна політика окремих держав формується з урахуванням  і під впливом нових явищ, правил і норм, визначених світовим ринком товарів і капіталу. Одним з  найважливіших компонентів цієї системи є відносини між великими індустріально розвиненими країнами Заходу і державами, що розвиваються. Великий теоретичний і практичний інтерес представляє німецький досвід у цій галузі, адже Німеччина входить в так звану «велику вісімку» найпотужніших в економічному відношенні держав.

Інтерес ділових кіл ФРН  до Африці став очевидним ще з 1950-х  років, коли «німецьке економічне диво»  змусило західнонімецьких підприємців  шукати нові ринки збуту. Африка в  цьому сенсі виявилася досить привабливим і перспективним  об'єктом економічної експансії. В  цілому  Європейський  Союз  прагне поширити на  всю  Африку  зону власних  інтересів [98].  Це  пов’язано як і з традиційним «почуттям провини» за колоніальне минуле  (принаймні на  декларативному  рівні) за  діяння європейських колонізаторів, і з тим, що Африка є величезним ринком збуту і сховищем природних ресурсів. 

 Здобувши до 1960-х років політичну незалежність, більшість країн континенту почали шукати шляхи диверсифікації своїх зовнішньоекономічних зв'язків, звертаючи особливу уваги на ті країни, які раніше були не причетні до колоніальної системи - ФРН, США, СРСР тощо. Примітним є той факт, що в актуальному політичному житті ФРН тема "колишні колонії" взагалі не присутня. За словами представника Міністрерства закордонних справ Німеччини Олександри Бурк, країні зовсім не важливо зберігати присутність в якихось регіонах. Не може йти й мови про використання старих зв'язків для привілейованого становища при видобутку корисних копалин або використанні природних ресурсів [99].

Коли Німеччина в кінці XIX століття почала активну колонізаційної політику, кращі місця на планеті  були вже розібрані. Намібія, Того, Танзанія, Камерун, Самоа, Руанда, Бурунді і  Мікронезія - ось скупий список країн, які пару десятків років вважалися  колоніями кайзерівського рейху. Ні особливих природних ресурсів, ні цінних корисних копалин у цих  країнах не було. Та й втратила Німеччина  свої колонії майже відразу ж  після придбання - по закінченні Першої світової війни. Тепер німці абсолютно  не асоціюється ці держави з ФРН. Хоча наразі з Німеччини в Африку приїжджають співробітники гуманітарних і релігійних місій. За кілька років прес-секретар Німецького товариства з міжнародної політики Аннеті Кайзер у складі однієї з таких організацій об'їздила більше десятка країн Африки для того щоб надавати гуманітарну допомогу африканським країнам.

До речі, в жодній з  колишніх колоній німецька мова на є державною, але традиційно викладається як перша іноземна. У самій Німеччині  про володіннях в Африці зараз  нагадує хіба що поширений в Німеччині "чай з листя червоного куща". Інститут імені Гете - єдина організація, яка використовує зв'язки з колишніми  колоніями в своїх цілях: для  організації освітньої роботи. Однак  і він намагається охопити  якомога більше африканських країн  незалежно від їх положення [100].

Можна сказати, що прагнення до розвитку та поглиблення співробітництва між африканськими державами та Німеччиною є взаємним. Ще більш покращилися можливості для німецького капіталу в Африці після підписання великим числом країн континенту угод про особливий характер відносин (у той період говорили про «асоційоване членство») зі Спільним ринком - прообразу Яундської і Ломейської угод, а пізніше – Договору Котону.

Відносини Німеччини з  африканськими країнами впродовж останніх десятиліть відрізнялися досить стійкими тенденціями. Разом з тим в останні 15-20 років відбулися події, що істотно вплинули на характер, інтенсивність і спрямованість економічних зв'язків між державами Африканського континенту і Німеччиною. До них відносяться об'єднання Німеччини, поглиблення європейської інтеграції в рамках Європейського Союзу і, одночасно, різке погіршення економічного клімату в Африці, чиї природні багатства і людський потенціал втрачають своє колишнє значення і привабливість на світовому ринку [101].

Колосальні витрати на інтеграцію колишньої НДР і, як наслідок, зниження темпів економічного зростання  об'єднаної німецької економіки, а також поворот інтересів  Німеччини у бік Європи і деяких інших регіонів дещо знизили значення Африканського континенту в системі  зовнішньоекономічних пріоритетів  ФРН. У той же час, на відміну від  інших напрямів зовнішньої політики, пріоритети африканської політики Німеччини  залишаються незмінними. В їх основі лежить диверсифікація економічної  взаємодії в залежності від потенційних  можливостей країни-партнера, рівня  її промислового розвитку та інтегрованості у світогосподарські зв'язки [102].

Сьогодні африканські  країни прагнуть розвивати багатосторонні відносини з Німеччиною не тільки як з авторитетним торгово-економічним  і політичним партнером, але і  як з головним центром європейської інтеграції. Маастрихтський договір  передбачає поряд з економічним  і валютним союзом розробку спільних зовнішньоекономічних підходів, і Німеччина, як країна з найпотужнішою економікою в Європі, може надавати і вже  зробила істотний вплив на вироблення основних принципів європейської політики, в тому числі і на африканському  напрямку. Так, виступаючи на засіданні  «Німецько-африканської асоціації» в  Бонні в 1999 р., міністр закордонних  справ Німеччини Йошка Фішер  заявив, що має намір використовувати  головування Німеччини в Європейському Союзі і «Групі семи» для того, щоб надати нового імпульсу африканської політиці ЄС. Ним були сформульовані принципи європейської політики в Африці, які діють і сьогодні:

- попередження криз і мирне врегулювання конфліктів;

- підтримка демократії та боротьба за права людини;

- економічна допомога і підтримка демократичного розвитку.

Забезпечення миру в усьому світі - один із стовпів зовнішньої політики Німеччини. А у співпраці  з Kofi Annan Peacekeeping Training Centre в Аккрі (Гана) Німеччина займається підготовкою  африканських солдатів для міжнародних  миротворчих місій [103].

Нові тенденції в німецькій  зовнішньоекономічній політиці як складової  частини загальноєвропейської політики визначають нову систему відносин держав Африки і окремих країн ЄС з кінця 1990-х років, яку необхідно розглядати у контексті не двостороннього, а європейсько-африканського партнерства. Звичайно, це не применшує ролі традиційних двосторонніх відносин, але сьогодні, коли навіть робота малого і середнього європейського бізнесу в Африці регулюється нормативними актами Брюсселя, координовані дії держав ЄС в Африці мають явний пріоритет.

Звичайно, серед африканських держав, у економіки яких інвестує Німеччина, є і колишні колонії. Найбільшою з них - Намібії - за два останні  роки виділили 125 мільйонів євро. Сучасна  Німеччина прагне спокутувати свою провину за геноцид і жорстоке придушення повстання проти колоніального  панування на початку XX століття. У сучасній Намібії є ще залишки німецької колонізації: географічні назви, будівелі й підприємства. До 1990 року німецька мова була офіційною мовою Намібії, сьогодні має статус мови національної меншини і досі використовує його близько 30 тисяч. мешканців. Наразі тут близько 20 тисяч нащадків німецьких поселенців [104].

З другої половини 1990-х років  Німеччина (в рамках ЄС) і країни, що розвиваються на території Африки прагнули знайти нові форми співпраці. Ломейські конвенції, що діяли в 1980-х-1990-х роках піддавалися гострій критиці з боку африканських державних діячів, а також вчених-економістів. Зокрема, зазначалося, що надання африканським країнам торгових преференцій на невзаємновигідній  основі не призвело до стійкого зростання їх експорту на ринки ЄС. Незважаючи на збільшення обсягу допомоги в 1980-ті роки, її масштаби явно не відповідали потребам африканських держав, більшість з яких продовжували відчувати гострий дефіцит ресурсів для фінансування розвитку, і в яких продовжував знижуватися життєвий рівень населення. При цьому слід нагадати, що ЄС не ставив перед собою завдання сприяти швидкій індустріалізації країн Африки, виходячи з того, що розвиток обробної промисловості - це справа в першу чергу приватного капіталу, а африканські держави самі повинні створити оптимальні умови для залучення іноземних інвесторів.