Відносини Німеччини з її африканськими колоніями кін. ХІХ – поч. ХХ століття

1.3. Берлінська конференція 1885 року як відправна точка у

 «гонці за  Африку»

 Берлінська конференція стала важливою віхою в епосі колоніальних захоплень в Африці, адже вона була першою нарадою за участю європейських держав, на якому спеціально обговорювалися долі всього континенту та питання розподілуАфрики між європейськими державами в умовах так званої «бійки за Африку», а саме періоду гострої конкуренції цілого ряду імперіалістичних держав Європи за проведення дослідницьких робіт і військових операцій, в кінцевому рахунку спрямованих на захоплення нових територій в Африці. Незважаючи на те, що подібна діяльність мала місце і раніше, найбільш гостра конкуренція розгорнулася в період нового імперіалізму [62].

З пропозицією скликання конференції  виступив португальський уряд, що надав  до уваги інших колоніальних держав так звану «Рожеву мапу», яка передбачала об'єднання португальських володінь в Анголі та Мозамбіку в єдину колонію. Плани португальців заблокувала Велика Британія, що розглядала всю Африку на Південь від Екватора як власну сферу впливів. Франція та Німеччина розраховували підняти на конференції проблему демаркації сфер впливу в Сахарі. Однак, головним питанням конференції став статус Вільної держави Конго, що слугувала ширмою для бельгійської колоніальної експансії в басейні р. Конго, незадовго до цього дослідженого Генрі Мортоном Стенлі та П'єром де Бразза [63]. Активність у басейні Конго бельгійців та французів призводила до витиснення з регіону португальців, що з давніх часів співпрацювали з конголезькими правителями.

Конференція зібралася з ініціативи Німеччини та Франції і проходила  в період з 15 листопада 1884 р. за 26 лютого 1885 У ній взяли участь 12 країн Європи, а також США і Туреччина. До порядку денного конференції були включені питання про правила окупації Африканського узбережжя, судноплавства по річках Конго і Нігер, свободу торгівлі в басейні Конго, тобто про перетворення вже поділених і ще не поділених областей у свого роду надбання капіталістичних держав. Іншими словами, на Берлінській конференції Африка розглядалася як об'єкт подальшої колоніальної та економічної експансії [64].

Основна боротьба на конференції розгорнулася між головними учасниками завершення розділу Африки – Англією, Францією і Німеччиною. В якості країн, які відстоювали свої особливі інтереси, виступали Португалія і Бельгія. Крім глав держав участь у форумі взяли і ділові люди європейських країн. Це свідчило про те, що африканська експансія була для європейських держав не тільки засобом задоволення імперських амбіцій, але і безпосередньо зачіпала конкурентоспроможність європейських і американських фірм.

Ф.Ф. Мартенс у своїй  статті про Берлінську конференцію 1884-1885 рр. зазначав:  “повернувся  час, коли питання колоніальної політики складали предмет глибокого вивчення та викликали серйознізіткнення  міждержавами”. 

Берлінська конференція  закінчилася підписанням “Завершального акту”. Деякі параграфи цього  документу стосуються правил, які  повинні бути виконані при загарбанні африканських областей, інші відносяться  до судноплавства по Нігеру і одна стаття містить заяву проти работоргівлі. У частині 1, статті 1 цього документу  постановлялося, що “Торгівля всіх націй буде користуватися повною свободою на всіх територіях які складають  басейн річки Конго та її притоках” . За товари, привезені в межі цієї зони, не стягувалося ніяких мит  – ні ввізних, ні транзитних. Всі  іноземці користувалися там тими ж правами, що і “тубільні піддані” відносно придбання власності, промислової  діяльності тощо [65].

Всі учасники “Акту” зобов’язалися  “поважати нейтралітет” територій, що становлять, згідно з угодою, зону вільної торгівлі. Для забезпечення виконання цих ухвал передбачалося  створення міжнародної комісії  з представників усіх держав, що підписали “Акт”. Конференція намагалася поставити під контроль процес розподілу  африканського континенту: обов’язковим було визнано сповіщення уряду інших  держав про захоплення тією чи іншою  державою певної території [66].

Слід наголосити, що акції  англійського уряду, націлені на протидію німецькій колоніальній політиці, що здійснювалися паралельно з ходом  конференції, викликали роздратування  Бісмарка. В листі Мюнстеру від 5 грудня 1884 р. він відзначав: “В Англії ми вимушені мати справу з двома  незалежними силами. Перша, представлена лордом Гренвілом, отримала користь  з нашої доброзичливості під  час розгляду на конференції питання  про Конго. Він вважає, що запевнення в дружбі достатньо в обмін на все це. Друга сила представлена лордом Дербі,  який завжди діяв вороже стосовно нас... через своїх агентів в Камеруні, Самоа,  Бечуаналенді”.

Але попри такі різкі вислови  Бісмарка на адресу зовнішньополітичного курсу Великої Британії, Німеччина  все-таки пішла назустріч англійським  домаганням. У частині 5, статті 26 “Завершального акту” Берлінської конференції  судноплавство по річці Нігер  з її притоками оголошувалося  “абсолютно вільним” для всіх націй. На відміну від Конго впровадження цих начал було покладено не на міжнародну комісію, а на Велику Британію – в нижній течії Нігеру і Францію  – у верхній течії цієї річки [67]. 

Стосовно позиції Німеччини  на конференції можна судити з  донесень представника Росії на конференції  П.А. Капніста. Він відмічав подвійність  політики Німеччини. З одного боку,  “хоча колоніальна політика Бісмарка призвела до союзу з Францією, він, здавалося, не був зацікавлений у  тому, щоб посварити Німеччину  й Англію” [68].

Незважаючи на це,  відносини  залишалися прохолодними, цьому сприяла  особиста антипатія Бісмарка до прем’єр-міністра Англії У. Гладстона як ліберала.  Озлобленість О. фон Бісмарка виправдана претензіями англійського уряду  на виключне володіння всіма незайнятими  територіями на земній кулі. Але  особисті симпатії і антипатії відступали на другий план, коли вирішувалися питання  колоніальної політики. Через це, незважаючи на прохання Франції, Німеччина виявилася  поступливою у вирішенні питання  щодо Нігеру. Пояснювалося це тим, що ще потрібно було розмежувати сфери  впливу Великої Британії та Німеччини  в Західній Африці та інших регіонах світу. Не варто було йти на конфронтацію через те, що вже втрачене, ризикуючи  втратити те, що можна та необхідно  було зберегти за собою. Визнавши особливі інтереси Великої Британії на Масляних ріках, Німеччина отримала її згоду  вважати Камерун “німецькою сферою”  та не заважати проникненню німців у глибинні райони [69]. 

Протягом конференції  все ж було помітне англійсько-німецьке протистояння і основною проблемою, яка довго розглядалася англійським  урядом, був третій пункт запропонованої Німеччиною програми конференції –  так зване питання про Нігер.  Пропозиція Бісмарка включити цю річку, разом із Конго, в зону вільної  торгівлі зі встановленням контролю міжнародної комісії, натрапила  на стійкий опір уряду Гладстона  і викликала хвилю протестів  у англійських торгових колах, що відразу ж відобразилося на сторінках  “The Times”. Дії уряду У. Гладстона (провал плану Бісмарка, який торкався “інтернаціоналізації” Нігеру на Берлінській конференції, наслідком  чого стало міцне закріплення  Англії в дельті річки) виявилися  виразом ідентичності поглядів кабінету міністрів і “ The Times”. Стосовно підписаних на Берлінській конференції домовленостей  газета констатувала: “...розбіжності  між Англією та Німеччиною, до задоволення  обох сторін, врегульовані” [70] .

 Тимчасове врегулювання  на конференції спірних питань  не виключало загострення колоніальних  протиріч в майбутньому. Берлінська  конференція закінчилася спробою  угоди та миру, але вона залишила  відкритими двері для багатьох  таємних операцій в майбутньому.  Ми бажаємо миру, але ми побоюємося  того, щоб наші інтереси не  були поставлені під загрозу  через ускладнення, які можуть  виникнути в цих далеких краях”.

Таким чином протистоянна на просторах  африканського континенту не лише продовжувалось, а і посилювалось в рамках так  званої «гонки за Африку», кульмінацією якої вважається інцидент в Фашоді, що поставив в 1898 році Великобританію і Францію на межу війни. До 1902 року європейські держави контролювали 90% території Африки. В Африці на південь від Сахари самостійність  зберігали тільки Ліберія (патронована  США) і Ефіопія. Взагалі з точки зору африканців, Берлінська конференція була уособленням імперіалістичної політики, зневажає права народів. Одна з небагатьох африканських газет, що існували в 80-ті роки XIX ст. в Тропічній Африці, «Лагос Обсервер» писала 19 лютого 1885: «Світ, можливо, ще не бачив такого нахабного грабежу і в таких масштабах. Але Африка безсила йому перешкодити». Колонізатори приступивши до територіального розділу Африки, встановили для себе правила і процедури «законного» присвоєння африканських територій, право санкціонувати поділ і захоплення цілого континенту [71].

У висновок можна зазначити, що Берлінська конференція 1884-1885 років ознаменувала початок нового етапу європейської експансії в Африці. Остаточний розподіл материка повинен був відбутися між трьома державами:  Великою Британією, Німеччиною та Францією. Генеральний акт, що був прийнятий конференцією з подання німецького канцлера Бісмарка, який головував на конференції, не тільки визнав законність колоніальних захоплень, але й вперше письмово закріпив обов'язки держав, що накладалися на них наявністю сфер впливу. Зокрема, проголошувався принцип ефективної окупації, що закликав країни здобувати сировину в своїх колоніях і пускати її в обіг, а за неможливості самостійно освоювати багатства колонії — допускати до господарювання на її території інші держави та їх картелі. Проголошення конференцією принципу ефекивної окупації призвів до небувалої активізації колонізації континенту.

 РОЗДІЛ 2. Колоніальна експансія Німеччини на початку ХХ ст. та роль її африканських володінь

2.1. Відносини Німеччини  зі своїми африканськими колоніями  в умовах Першої світової війни

Для кожної країни існували певні  причини для розв'язання Першої Світової Війни. В цілому, однією з основних причин були територіальні претензії та зазіхання. Звертаючись  до політики великих держав напередодні війни, слід візмітити, що наприклад Велика Британія не могла пробачити Німеччині підтримку бурів в англо-бурській війні 1899—1902 рр., також не мала наміру відчужено спостерігати за проникненням Німеччини в райони, які вважала «своїми»: Східну і Південно-західну Африку. Через потенційну німецьку загрозу відмовилася від традиційної для країни політики «блискучої ізоляції» і перейшла до політики утворення антинімецького блоку держав, вела проти Німеччини неоголошену економічну і торгову війну та активні військово-морські приготування на випадок агресивних дій з боку Німеччини[72].

Зі свого боку Франція прагнула узяти реванш за поразку, нанесену їй Німеччиною у  франко-пруській війні  1870 року та мала намір повернути Ельзас і Лотарингію, відокремлені від Франції в 1871 році. А також зазнавала збитків на своїх традиційних ринках збуту в конкуренції з німецькими товарами [73].

Німеччина  як нова динамічна імперія прагнула до військового, економічного і політичного лідерства на континенті. Включившись в боротьбу за колонії тільки після 1871 року, претендувала на рівні права в колоніальних володіннях Англії, Франції, Бельгії, Нідерландів і Португалії. Виявляла особливу активність в отриманні ринків. Кваліфікувала Антанту як угоду, що мала на меті підірвати могутність Німеччини [74].

До початку Першої світової війни в Берліні панувала точка зору, згідно з якою доля колоній вирішуватиметься на європейському театрі військових дій. Крім того, Німеччина сподівалася на те, що рішення конференції в Конго 1885, гарантували всім колоніям свободу торгівлі і зобов'язували до мирного вирішення всіх конфліктів в Африці, будуть дотримуватися і далі. Території колоній площею в 2953000 км² і населенням в 12,3 млн осіб захищали війська загальною чисельністю в 15 тисяч чоловік [75].

Напередодні Першої світової війни  стало зрозуміло, що зростання колоніальних амбіцій не може усунути існуючий страх втратити раніше захоплені  території і цей страх лише зріс навесні 1896 року, коли у Берліні  стало відомо, що готтентоти і герреро, мирні племена, які  населяють  Німецьку Південно-Західну Африку, не витримавши гніту німецьких колонізаторів, підняли повстання. Кайзер стверджував (можливо, не безпідставно), що його поставлялося англійськими агентами через північну, східну і південну кордону німецьких колоній, так як у 1903 під керівництвом Самуеля Махареро гереро підняли повстання, убивши більше сотні німецьких поселенців. Німеччина направила до Південно-Західну Африку 14 000 солдатів на чолі з генералом Лотаром фон Трота , який оголосив, що всі гереро повинні бути вигнані з країни. У битві при Ватерберсі гереро зазнали тяжкої поразки. Ті, що вижили спробували дістатися через пустелю Калахарі в британське володіння Бечуаналенд: Великобританія обіцяла дати гереро притулок, якщо вони не будуть продовжувати повстання [76].

У рейхстазі й у пресі відкрито почали називати Англію «дуже незручним суперником у Африці». Уряд вирішив застосувати надзвичайні заходи подолання повстання на Південно-Західної Африці і вимагав у рейхстазі додаткових асигнувань для відправки до колонії військових контингентів. Кошти були відразу ж відпущені. Німецька преса оголосила, що Німеччина не веде протии герреро «расову війну», тому весь табір прихильників колоніальної політики, який щойно вимагав закріплення німецьких позицій в англійських колоніях, обурювався тим, що англійському капіталу вдається проникати у німецькі колонії.

Наприкінці 1908 р. рейхсканцлер Бюлов  був у складній ситуації, викликаійї безтактністю кайзера. У лондонській  газеті «Дейлі телеграф» було опублікувано інтерв'ю Вільгельма II, який стверджував, «що він віддає шану Англії, але змушений рахуватися з антибританськими настроями, які панують у німецькому суспільстві». Далі кайзер заявив, війна з бурами (1899—1900) здійснювалася згідно розробленого ним плану, що він нібито послав королеві Вікторії, Нарешті, він стверджував, що Німеччина не будує там свій флот задля війни проти Британії, а дії на Тихому океані, були спрямовані виключно проти Японії». У Німеччині всі політичні партії, навіть консерватори, зажадали, щоб імператор був більш обачним і утримувався від необдуманих заяв, але в той же час прибічники широкої експансії теж жалкують, але з іншої причини — надмірної, на їхньої погляд, дружелюбності кайзера щодо Лондона [77].