Відносини Німеччини з її африканськими колоніями кін. ХІХ – поч. ХХ століття

 

Міністерство освіти і  науки, молоді та спорту України

Чорноморський державний  університет імені Петра Могили

 

Кафедра міжнародних відносин та зовнішньої політики

 

 

 

 

КВАЛІФІКАЦІЙНА  РОБОТА

за спеціальністю 6.030201

 

Відносини Німеччини з її африканськими колоніями

  кін. ХІХ – поч. ХХ століття

 

 

 

 

Студент-виконавець:

_______________

49 групи факультету  політичних наук

Науковий  керівник:

__________

Рецензент:

____________

 

 

Допущено до захисту

Зав.кафедри _____________

«___»_____________2013 р.

 

Миколаїв – 2013 

ЗМІСТ

 

 

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ  СКОРОЧЕНЬ……………………………………...…3

ВСТУП……………………………………………………………………………..4

РОЗДІЛ 1. Історичні  передумови формування колоніальної політики Німеччини……………………………………………………………….………11

1.1. Об'єднання Німеччини та зародження засад політики колонізації…...…11

1.2. Колоніальний рух в Німеччині: становлення ідей та діяльність провідних  організацій………………………………………………………………………18

1.3. Берлінська конференція 1885 року як відправна точка у «гонці за Африку». …………………………………………………………………….….25

РОЗДІЛ 2. Колоніальна  експансія Німеччини на початку  ХХ ст. та роль її африканських володінь……………………………...……………………..31

2.1. Відносини Німеччини зі своїми африканськими колоніями в умовах Першої світової війни…………………………………………………………..31

2.2. Версальський мирний договір 1919 року та його роль у німецько-африканських відносинах…………………………………………………..….38

Розділ 3. Політика Німеччини відносно своїх колишніх володінь в Африці сьогодні……………………………………………………………..…44

3.1. Німецько-африканський вектор зовнішньої політики у системі сучасних міжнародних відносин та наслідки їх колонізаційного минулого…………...44

ВИСНОВКИ………………………………………………………………….….51

Список  посилань до розділів………………………………...……55

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ……………...66

ДОДАТКИ……………………………………………………………………….70

 

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ  СКОРОЧЕНЬ

 

АКТ – країни Африки, Карибського  басейну та Тихого океану

АФ –  Африканський банк

ВБ – Велика Британія

ЄС – Європейський Союз

НДР – Німецька демократична республіка

НКС – Німецький колоніальний союз

США – Сполучені Штати  Америки

ТНК – Товариство за німецьку колонізацію

ПАС – Південно-африканський Союз

ПЗА – Південно-Західна Африка

ФРН – Федеративна республіка Німеччина

 

 

РОЗДІЛ 1. Історичні передумови формування колоніальної політики Німеччини

 

1.1. Об'єднання  Німеччини та зародження засад  політики колонізації

 

У 1871 році завдяки військовим зусиллям монархічної Пруссії було завершено об'єднання Німеччини. Настав кінець політичної роздробленості однієї з найбільших країн Європи і з утворенням Німецької імперії  виникла нова ситуація, що істотно  змінила розстановку сил не лише на Європейському континенті, а й  в усьому світі. Анексії чужих  територій поєднувалися в політиці Німецької імперії з диктатом і залякуванням сусідніх держав, із зусиллями щодо створення військових блоків. Все це робилося заради досягнення гегемоністських цілей німецького імперіалізму в Європі.

Поява молодої Німецької імперії  в центрі європейського континенту, її бурхливий економічний розвиток, стрімке зростання населення  призвели до такого стану країни, що необхідність проведення власної колоніальної політики була просто необхідна. Та в  перші імперські роки керівництву  країни було не до проведення колоніальної політики, так як відбувався процес формування і зміцнення інституційних  основ держави і всієї системи  функціонування молодої імперії [36].

Через створення монополістичних об'єднань, концентрації промислового та фінансового капіталу німецьким монополістичним об'єднанням ставало тісно в межах країни через відсутність зовнішніх джерел сировини і ринків збуту товарів, які були у найбільших колоніальних держав – Англії, Франції та Росії, що грали визначальну роль у міжнародних відносинах. Молода німецька буржуазія в міру посилення своїх позицій у суспільстві стала настійно вимагати від імперського уряду прискореного проведення власної колоніальної політики. І в цій програмі її цілі збіглися з планами верхівки прусського мілітаризму, силами якого в ході об'єднавчих воєн була утворена Німецька імперія, яка вважала військову міць найбільш пріоритетною складовою у справі участі в світовій колоніальній політиці і, потім, у встановленні німецького панування над Європою та світом [37].

Першопричиною німецької  експансії - політичної та військової - не стали соціально-економічні процеси, характерні для Німеччини в останній третині XIX ст. Об'єднання Німеччини дало потужний поштовх її капіталістичному розвитку, а ліквідація митних бар'єрів, свобода пересування для населення, введення єдиної системи мір і ваг, прийняття єдиного торгового кодексу та інші подібні заходи, проведені після об'єднання, забезпечили розвиток загальнонаціонального внутрішнього ринку, відкрили широкі можливості для вільного розвитку промисловості і торгівлі [38]. Слідом за цим розпочалась капіталістична індустріалізація Німеччини відразу ж взяла високі темпи. Цьому, зокрема, сприяло отримання 5 млн. фр. контрибуції після франко-пруської війни 1871 р., а також збіг часу індустріалізації з періодом найбільших науково-технічних відкриттів, що призвели до корінних змін у технології виробництва [39].

Необхідно підкреслити, що в той історичний відрізок світової історії, коли на початку 70-х рр.. XIX в. в Європі з'явилося нове державне утворення – Німецька імперія, колоніальний розділ заморських земель був, в основному, завершено. Їх власниками стали Англія, Франція та інші європейські держави, які розділили ще задовго загальний колоніальний пиріг відповідно статуту своєї економічної, а головне - військової потужності. У той же час до 1871 року склалася струнка система міжнародних відносин не давала Німеччині можливості увійти в неї на рівних і не передбачала появи ще одного лідера на політичній карті Європи [40].

Дослідження показало, що у зв'язку з тим, що до територіального розширення в Європі військово-силовими засобами Німецька імперія була ще не готова, політика експансії поза Європи була більш пріоритетною і ефективною, так як кордони колоніальних держав, наприклад, в Африці були ще не є чітко позначені. Тому перші колоніальні захоплення були здійснені Німецькою імперією в Африці і Океанії, а потім, у міру посилення економічної і військової потужності країни, - у Китаї.

Тут варто звернутись до власне визначення поняття «колоніальної політики». Можна виділити два основні підходи:

1. діяльність держави, економічно та політично більш розвиненої, спрямована на включення до кола свого впливу та остаточне підкорення іншої держави, менш сильної, або ж народів, що знаходяться на нижчому щаблі розвитку і, часто, ще не завершили державного оформлення, а також утримання держави чи народу у своїх руках;
2. політика поневолення і експлуатації за допомогою військового політичного та економічного примусу народів, країн або територій переважно з іншонаціональним населенням, часто економічно менш розвинених [41].

 

 В період реалізації колоніальної політики Німеччини, існувало протиріччя між зовнішньополітичною концепцією держави, яка включала в себе агресію в Європі, та в першу чергу - військову перемогу над Францією в якості центрального завдання, та колоніальною експансією. Це протиріччя було джерелом сумнівів та вагань правлячих кіл Німеччини при переході імперії до політики колоніальних загарбань. Але оскільки інтереси правлячих кіл і, перш за все, монополістичної буржуазії, вимагали переходу країни до колоніальної експансії, рейхсканцлер Бісмарк, погляди якого неможливо відділити від їх інтересів, виступив за проведення такої політики. 
Він знехотя вів Німеччину по дорозі колоніальної експансії, оскільки більш пріоритетною для нього залишалася «континентальна» - європейська дипломатія. Бісмарк цілком був поглинений тим, щоб зберегти створену ним Німецьку імперію і уникнути війни з якою-небудь європейською державою або коаліцією держав. У зв'язку з цим він «дружив» з найсильнішим континентальним державою - Росією, уклав союз з Австрією у 1879 р., союз з Італією в 1882 р. (створивши Троїстий союз), щоб мати союзників у разі війни на два фронти - з Росією чи Францією та всіляко заохочував колоніальну експансію Франції в Африці та Азії, щоб відвернути французів від думки про «реванш», про повернення Ельзасу та Лотарингії [42]. 

Маючи такий підхід до зовнішньої політики, Бісмарк дуже неохоче йшов на створення німецьких колоній, щоб, у свою чергу, не ризикувати небезпечними сварками з великими державами. Під сильним тиском великих торгово-фінансових і промислових кіл «залізний канцлер» змушений був погодитися на створення в Африці і Океанії німецьких торгових колоній. При цьому він відразу домовився, що імперія відмовляється забезпечувати їх військовою підтримкою, тому що не може відволікати сили з європейського континенту перед обличчям загроз з боку сусідів. 

Цінність колоній для Бісмарка продемонструвала англо-німецька Занзібарська угода, за якою рейхсканцлер обміняв африканський протекторат Віту на стратегічно важливий для Європи район Гельголанд. Колонії часто служили Бісмарку розмінною картою для реалізації національних інтересів Німеччини у Європі [43].

Але на відміну від Бісмарка новий кайзер Вільгельм ІІ марив  не європейської, а «світовою політикою». У зв'язку з цим питанню розширення колоніальних володінь він надавав особливого значення. 

1) Колонії розглядалися  як засіб посилення престижу  Німеччини на міжнародній арені; 

2)Будівництво потужного військово-морського флоту було в першу чергу націлено на проведення широкомасштабної колоніальної експансії;

3) За всіма напрямками  Німеччина проводила агресивну  колоніальну політику, йдучи шляхом  відкритих зіткнень з провідними  імперіями: з Британською під  час підтримки бурів в 1899 р., з Французькою в період Марокканських криз 1905 і 1911 роки. 

4) Принципово інший стала схема управління та експлуатації колоній, що було пов'язано зі збільшенням числа монополій, зацікавлених в них. При Вільгельмі імперія орієнтувалася на створення постійних торговельно-промислових, добре захищених колоній, які мають свою спеціалізацію. З метою ефективного управління ними в адміністративний апарат вводилися банкіри і промисловці, які краще уявляли потенціал рентабельності колоній, розміщували тут свої капітали, збагачуючись, а й розвиваючи колонії. Держава брала активну участь в експлуатації колоній, субсидуючи численні проекти із будівництва залізниць, створення промислових підприємств і банків [44].

Таким чином на кінець ХІХ  століття під протекторатом Німеччини  знаходились такі території, як придбані бременським комерсантом Адольфом Людерітцем землі на території сучасної Намібії. У квітня 1884 з них була утворена Німецька Південно-Західна  Африка; німецьке Того в липні 1884; землі  Адольфа Вермана  - Німецький Камерун  в липні 1884; Німецька Східна Африка в лютого 1885, що належала Карлу Петерсу  і «Товариству за німецьку колонізацію»;  Віта (сучасна Кенія) [45]. А під час другого марокканського кризи Німеччина отримала частину території французького Конго , яка була приєднана до німецькому Камеруну.

Важливо підкреслити, що всі німецькі колонії, за винятком куплених у Іспанії її володінь в Океанії, були оголошені протекторатами. Вони не були захоплені збройною силою, а придбані на "правовій" базі двосторонніх договорів з представниками правлячої верхівки місцевих племен із зобов'язанням взяття їх території під імперський захист.

Німецькі протекторати були строго спеціалізовані. Так, Німецька Південно-Західна Африка (Намібія) була поселенською колонією німецьких колоністів, які після придушення народних виступів і геноциду на початку XX століття, по суті, стали повновладними власниками всієї території протекторату.

Камерун і Німецька Східна Африка (Танзанія, Руанда, Бурунді) і Того як колонії плантаційного сільськогосподарського виробництва і торгівлі. Поряд  з цим в ході освоєння протекторатів  були здійснені геологорозвідувальні вишукування і створені рудники з видобутку мінеральної сировини для німецької промисловості. Для зміцнення колоніального режиму в протекторатах використовувалися економічні, духовні та військово-силові засоби [46].

Серед економічних засобів найбільш ефективними були залучення аборигенів до роботи на плантаціях і рудниках, на фермерських господарствах за допомогою введеної системи податкових зборів, на оплату яких придбати необхідні засоби місцевим жителям без рабської праці на нових господарів було практично неможливо.

Активним засобом німецької  колоніальної політики було духовне  просвітництво, але в той же час  і поневолення місцевого населення. У всіх німецьких протекторатах на базі раніше створених місіонерських центрів були створені церкви та школи, медичні заклади та притулки, за допомогою яких аборигени не тільки долучалися до християнських цінностей, до європейської культури, але також до терпимості і необхідності здійснення трудової повинності в умовах нових німецьких порядків "цивілізованої експлуатації" [47].

Разом з тим найбільш "ефективними" були військово-силові засоби колоніальної політики, так як закріплення захоплених територій здійснювалося за допомогою  військово-колоніальної адміністрації  та її поліцейського апарату при  обов'язковому військовому забезпеченні губернаторськими охоронними військами  за підтримки німецького флоту. Слід підкреслити, що із створенням і подальшою діяльністю приватних, державних і змішаних колоніальних компаній набувався економічний колоніальний досвід, а в ході формування та функціонування колоніальної адміністрації, структур охоронних військ і поліції опрацьовувалися цивільні і військово-силові способи забезпечення "німецького порядку" в цілях найбільш ефективного використання протекторатів в інтересах метрополії. Поряд з цим набувався і досвід в області геноциду по відношенню до місцевого населення та організації концтаборів і гетто, які пізніше нацистське керівництво застосовувало на практиці в роки Другої світової війни [48].