Відносини Німеччини з її африканськими колоніями кін. ХІХ – поч. ХХ століття

Одним з інструментів управління колоніями  став фінансовий контроль. У результаті формування капіталу Німеччини склалося п'ять потужних фінансових груп, провідними з яких стали Німецький банк, Дрезденський банк, Берлинське торгове товариство і Торговий та промисловий банк (Дармштадский банк). Значний вплив також придбав посилившийся після 1900 року Комерційний банк, таким чином ці банки стали головним знаряддям зарубіжної експансії відповідних фінансових груп.

Великі банки відігравали провідну роль й у колоніальній експансії німецького імперіалізму. Так якщо до1899 року Німецький банк брав участь у двох підприємствах в африканських колоніях, то 1900 по 1914роки – вже в 23. До 1914 року не існувало жодного великого німецького колоніального товариства, у якому б не був зацікавлений будь-який великий банк [78].

Таким чином можна побачити, що німецькій економічній експансії  служили колоніальні банки, чому послужило гостре англо-німецьке суперництво у сфері колоніальної політики на території Африки. Сферою діяльності банків служили німецькі колонії в Африці, особливо Камерун.

Діяльність Німецького Африканського  банку імперським урядом не регламентувалася. Він був заснований з розрахунку на зростання економічних інтересів Німеччині в її колоніях й одним з найважливіших завдань мав розповсюдження фінансового контролю на Британську Південну Африку [79].

Після економічної кризи початку XX століття дедалі очевидніше ставало протиріччя між прагненням німецького імперіалізму до ефективнішого використанню колоній у боротьбі за розширення своїх зовнішньоекономічних і стратегічних позицій, з одного боку, і принципами і методами німецького колоніального панування у Африці, а з іншого, що призвело до кризи німецької колоніальної політики.

Тому починається новий етап в капіталістичному освоєнні німецьких  колоній, певною мірою друга фаза колоніальної політики імперії, ознаменована переходом до інтенсивніших методів  експлуатації колоній. З будівництвом в німецьких колоніях залізниць, уперше почався серйозний експорт  туди капіталу, що давав більший  прибуток німецькій промисловості. Різке посилення експорту капіталу з метрополії, активне будівництво  залізниць, створення колоніальних банків, а в Німецько-Східній Африці також проведення грошової реформи  були економічними підвалинами інтенсивної  експлуатації колоній. Одночасно здійснювалася  модернізація всієї системи колоніального  управління [80].

Варто зазначити, що з початку  ХХ століття у впливових колах  імперії виношувалися грандіозні плани  створення «Серединной Африки», тобто сполуки німецьких колоніальних володінь, розташованих на узбережжях Атлантичного і Індійського океанів  через заволодіння португальськими  колоніями  і хоча б частиною території  Бельгійського Конго.

Ці плани почали реалізовуватись, коли під час другої марокканської  кризи Німеччина отримала частину  території французького Конго, що була приєднана до німецького Камеруну. А в 1911 році після договору з Францією, Німеччина отримала ще частину територій приєднаних до Камеруну. Загалом, африканські колонії, які становили 90,76 % всіх німецьких колоніальних володінь, займали площу майже в п'ять разів більшу за метрополію.

У 1914 році загальна площа  німецьких колоній становила 2,9 млн. кв. км. з населенням 12,3 млн. осіб, тоді як площа Німеччині дорівнювала 549,103 кв. км. з населенням 64,9 мільйонів. В останні роки перед Першою світовою війною імпорт Німеччини з-за кордону на 4/5 складався з різного роду сировини й напівфабрикатів. Навіть за офіційними сильно заниженим даними, Німеччина тримала у колоніях Африки до 1912 року велику кількість зброї та 10-тисячну армію. Німецькі імперіалісти за будь-яку ціну хотіли утримати африканські володіння [81].

Розглянувши колоніальні  володіння Німеччини можна дійти  висновку, що Німецька Східна Африка була найбільшою і найбільш населеною  з усіх німецьких колоній. Місцеве населення вкрай лояльно ставилося до німців, а самі території володіли добре розвиненою інфраструктурою, що дозволило забезпечувати швидке транспортування військ. 3 тис. німецьких солдатів, офіцерів і 12 тис. африканських солдатів протистояли близько 130 тис. англійських, африканських, індійських, бельгійських і португальських солдатів. Бойові дії розгорталися в 5 віддалених один від одного регіонах, однак завдяки розвиненій авто-та залізничної мереж німці успішно перекидали війська між ними. Також не діяла організована Великобританією морська блокада. У битві при Танга в 1914 році німецьким військам вдалося відбити наступ семикратно великих англійських та індійських військ.

Після того, як індійські війська виявилися небоєздатними, англійці під командуванням Яна Сметса за допомогою південноафриканських військ провели успішну операцію по захопленню Кенії. У відповідь командувач німецькими військами Пауль фон Леттов-Форбек наказав перейти до партизанської тактики. Пізніше німецькі війська були змушені відступити в Португальскую Східну Африку через наступ бельгійців з боку Бельгійського Конго й браку та перебоїв з ресурсами. Леттов-Форбеку вдалося мобілізувати ресурси в Мозамбіку, після чого в 1918 році він зумів не тільки повернути німецьку східну Африку, але і захопити північну частину британської Родезії (нинішня Замбія). Там британські парламентарі повідомили йому про припинення вогню в Європі. 25 листопада 1918, через два тижні після повідомлення про зречення кайзера Вільгельма II, таким чином, Леттов-Форбек став командуючим єдиного в колоніальній Німеччині збройного формування, що не здалось ворогу. Згодом тубільні вояки, що брали участь у кампанії на боці Німецької Східної Африки, отримували пенсію від урядів Веймарської республіки та ФРН [82].

Майже всі німецькі війська  в Німецькій Південно-Західній Африці до початку війни перебували на кордоні  з Південно-Африканським Союзом. Бойові дії почалися з нападу на прикордонний поліцейський пост Рамансдріфт, проте  до вересня 1914 вони обмежувалися прикордонними  зіткненнями. У жовтні вони практично припинилися, так як у зв'язку з повстанням бурів командувач англійськими військами генерал Бота був змушений затримати генеральний наступ на кілька місяців [83].

Навіть після придушення повстання багато бурів продовжували битися з англійцями на боці Німеччини. Виниклу паузу командувач німецькими військами підполковник фон Хайдебрек  використовував для каральної експедиції в португальську Анголу, оскільки формально нейтральна Португалія під британським тиском перехоплювала німецькі транспорти. Проте після придушення бурського повстання для німецьких військ склалася практично безвихідна ситуація і 9 липня 1915 було підписано угоду про припинення вогню.

До середини серпня війська  Африканського Союзу зайняли  всю територію країни, німецьким  поселенцям було дозволено повернутися  на свої ферми, а 1300 німецьких солдатів і офіцерів що залишилися навіть не були роззброєні, а лише сконцентровані в одній з частин країни.

У Німецькому Камеруні ще перед  початком війни німецькі війська  були ослаблені серією повстань. Крім того, географічне положення Камеруну дозволило союзникам почати наступ з усіх чотирьох боків одночасно. 8 тисячам німецьких солдатів і  допоміжних місцевих військ протистояли  близько 30 тисяч солдатів і офіцерів союзників (в основному - англійських і французьких військ). Незважаючи на це, до вересня 1914 німецьким військам вдавалося стримувати наступ [84].

27 вересня 1914 союзникам  вдалося захопити порт Дуала, а німецькі війська були змушені відступити вглиб континенту і перейти до партизанської тактики. Протягом наступного року бої проходили з перемінним успіхом, проте в вересня 1915 року союзникам вдалося зайняти ключові точки країни. У січні 1916 року після відступу зі столиці Яунде велика частина німецьких військ (900 німців і близько 12 тисяч місцевих військ) перейшли в нейтральну іспанську Гвінею. За ними пішли близько 50000 мирних жителів. Решта війська стримували наступ до тих пір, поки останній солдат не покинув територію Камеруну, після чого 18 лютого 1916 склали зброю [85].

У висновок можна зазначити, що на початку ХХ століття Німеччина прагнула військового, економічного і політичного лідерства на континенті. Включившись в боротьбу за колонії тільки після 1871 року, претендувала на рівні права в колоніальних володіннях Англії, Франції, Бельгії, Нідерландів і Португалії на території ариканського континенту. Лояльне місцеве населення було залучено до бойових дій, але основний театр розгорнувся в Європі, з чого слідує, що так званий «африканський фронт» не відігравав значної ролі у Першій світовій війні.

2.2. Версальський мирний договір 1919 року та його роль у німецько-африканських відносинах

Версальський договір  став головним документом післявоєнного  мирного врегулювання. Він був підписаний у Версалі 28 червня 1919 року державами-переможницями у Першій світовій війні (США, Британією, Францією, Італією, Японією,Бельгією тощо) з одного боку, і переможеною Німеччиною — з іншого. З іншими центральними державами, які воювали на стороні Німеччини у Першій світовій війні були підписані окремі договори. Хоча перемир'я, підписане 11 листопада 1918 року, фактично закінчило бойові дії, знадобилося шість місяців переговорів на Паризькій мирній конференції щодо укладання мирного договору [86]. Договір був зареєстрований у секретаріаті Ліги Націй 21 жовтня 1919 року, і надрукований в Treaty Series. Він складався з 440 статей та одного протоколу і з його підписанням Перша світова війна вважалася закінченою. Деякі з держав, що підписали договір, були воюючими сторонами тільки формально, так як насправді вони не брали участі у війні. Пізніше були підписані мирні договори із союзниками Німеччини: Болгарією, Туреччиною, Австрією та Угорщиною. Поділ німецьких колоній, встановлення над ними опіки оголошувалися «священною місією цивілізації». Передбачалася допомога тим народам, котрі ще не мали власних органів управління [87]. 

Переговори між союзними державами почалися 18 січня в  Міністерстві закордонних справ Франції, на набережній д'Орсе в Парижі. Спочатку в переговорах брали участь 70 делегатів з 27 країн. Німеччина, Австрія та Угорщина, які зазнали поразки, були виключені з переговорів. Росія також була виключена, тому що вона уклала окремий договір з Німеччиною в 1918 році, згідно з яким Німеччина отримала велику частину території Росії і ресурсів. Як пізніше зазначали учасники переговорів у Версалі, умови цього договору були вкрай суворими. Ще раніше окремий договір був також укладений між Українською Народною Республікою та Центральними державами [88].

До березня 1919 року, найважливішу роль у веденні переговорів відносно складних і важких умов миру відігравали регулярні зустрічі «Ради десяти», в яку увійшли глави урядів і міністри закордонних справ п'яти основних переможців (Сполучене Королівство, Франція, США, Італія та Японія). Це незвичайне утворення виявилося занадто громіздким і формальним для ефективного прийняття рішень, Японія і, більшу частину переговорів — міністри закордонних справ — покинули головні зустрічі, отже залишилася тільки «Велика четвірка». Після того, як територіальні претензії  прем'єр-міністра Італії  Вітторіо Орландо  стосовно Фіуме (сьогодні Рієка) були відхилені, він покинув переговори і повернувся тільки на підписання договору у червні.

Остаточні умови були визначені  лідерами «великої трійки» країн: прем'єр-міністром  Великобританії Девідом Ллойд Джорджем, прем'єр-міністр Франції Жоржем Клемансо, і американським президентом Вудро Вільсоном Навіть цій невеликій групі було важко визначитися із загальною позицією, тому що їхні цілі суперечили одна одній. Результаті було названо «невдалим компромісом» [89].

Для того, щоб усвідомити наслідки договору, варто дослідити  позицію учасників стосовно долі територій Німеччини після війни. Отже, Великобританія починала дивитися на відновлену Німеччину як на важливого торговельного партнера і турбувався про вплив статей договору також на британську економіку. Ллойд Джордж був також стурбований пропозицією Вудро Вільсона за «самовизначення», і, як французи, хотів зберегти імперіальний статус своєї країни. Ллойд Джорджу вдалося збільшити загальну величину репарацій і частку Великобританії в них вимагаючи компенсації за величезну кількість вдів, сиріт та чоловіків, які стали інвалідами війни і були не в змозі працювати [90].

З іншого боку французька делегація  в Парижі на чолі з прем'єром Жоржем Клемансо була сповнена рішучості щодо відновлення французької гегемонії на європейському континенті. З 1870 до 1914 року Німеччина здіснила великий економічний і демографічний ривок, перевершивши Францію за впливами на континенті, тому Клемансо використовув конференцію як засіб відновлення позицій Франції як великої держави в Європі [91].

В той же час в Сполучених Штатах панував сильний антиінтервенціоністський настрій, так як після вступу США у війну в квітні 1917 року, багато американців прагнули звільнитися від європейських справ якомога швидше. США зайняли більш примирливу позицію стосовно питання німецьких репарацій. До кінця війни президент Вудро Вільсон, разом з іншими американськими чиновниками, висунув Чотирнадцять пунктів, які він представив у своєму виступі на Паризькій мирній конференції. США також висловили бажання продовжувати торгівлю з Німеччиною, тому також не хотіли ставитися до неї занадто строго в економічних плані [92].

Таким чином, після затяжного переговорного процесу, Версальський договір набув чинності 10 січня 1920 , після ратифікації його Німеччиною і чотирма головними союзними державами — Великобританією, Францією, Італією і Японією. Із держав підписавших Версальський мирний договір США, Хіджаз і Еквадор відмовилися його ратифікувати. Сенат США відмовився від ратифікації через небажання США зв'язувати себе участю в Лізі Націй (де переважав вплив Великобританії і Франції), статут якої був складовою частиною Версальського договору. Замість цього договору США уклали з Німеччиною в серпні 1921 особливий договір, майже ідентичний Версальському, але який не містив статей про Лігу Націй. Делегація Німеччини не була допущена до пленарних засідань і до роботи над текстом мирного договору, її тільки поставили перед фактом підписання Версальського мирного договору