Поняття, предмет і система курсу «транспортне право»

В спеціальній частині транспортного права слід з’ясувати правові засади діяльності:

• автомобільного транспорту;

• залізничного транспорту;

• повітряного транспорту;

• морського транспорту;

• річкового транспорту;

• трубопровідного транспорту.

 

 

1.3. Джерела транспортного  права

 

Серед нормативно-правових актів, що є джерелами транспортного права, необхідно виділити закони і підзаконні акти.

Головним джерелом транспортного права є основний закон — Конституція України від 28 червня 1996 року, яка закріплює основи державного і суспільного ладу, визначає права усіх суб’єктів права власності і господарювання.

Джерелом транспортного права є низка Законів України, які регулюють відносини, що виникають у транспортній діяльності.

Важливим джерелом транспортного права є цивільне законодавство України. Так, новий Цивільний кодекс України, який набув чинності з 1.01.2004 року, містить главу 64 «Перевезення», яка визначає загальні положення про перевезення (ст. 908), поняття договору (ст. ст. 909, 910) та окремі аспекти перевезень. Також Цивільний кодекс України визначив засади відповідальності володільців джерел підвищеної небезпеки (транспортних засобів) (ст. ст. 1187, 1188), встановив скорочені строки позовної давності по позовах, що випливають із відносин перевезення (ст. 258), ввів поняття «публічний договір» щодо послуг транспорту загального користування (ст. ст. 633, 915), визначив особливості відповідальності на транспорті (ст.ст. 921—926), вре- 
гулював відносини зберігання (ст. ст. 936, 956, 957, 972, 974, 977), відносини по транспортно-експедиційному обслуговуванню (глава 65), відносини найму (оренди) транспортних засобів (ст.ст. 798—805), зберігання автотранспортних засобів (ст. 977). Цивільне законодавство передбачає відповідальність перевізників за невиконання зобов’язань, за витрату, нестачу і пошкодження вантажу або багажу.

До джерел транспортного права також належать певні акти господарського законодавства України. Господарський кодекс України, який набув чинності з 1.01.2004 року, містить главу 32, в якій регулюється перевезення вантажів як господарська діяльність. Також Господарський кодекс України визначає основні засади господарсько-правової відповідальності, в тому числі на транспорті.

Серед актів транспортного законодавства виділяється Закон України «Про транспорт» від 10.11 1994 року (із наступними змінами і доповненнями), який визначає правові, економічні, організаційні та соціальні основи діяльності, загальні для всіх видів транспорту в Україні.

Далі необхідно відокремити Закони України, які регулюють окремі підгалузі транспорту. Так, важливим джерелом автотранспортного права є Закон України «Про автомобільний транспорт» від 05.04.2001 р., який визначає засади діяльності автотранспортних підприємств, порядок здійснення господарювання на автотранспорті, вимоги до перевізників, до договорів на перевезення тощо. 
30 червня 1993 року Верховною Радою України прийнятий За- 
кон України «Про дорожній рух» (із наступними змінами і допов- 
неннями), який визначає правові та соціальні основи, регулює суспільні відносини у сфері дорожнього руху та його безпеки, визначає права, обов’язки і відповідальність суб’єктів — учасників дорожнього руху, органів державної виконавчої влади, об’єднань підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності і господарювання.

Основні правові, економічні та організаційні засади діяльності залізничного транспорту, його відносини з органами державної виконавчої влади, органами самоврядування, іншими видами транспорту, пасажирами, відправниками та одержувачами вантажів, багажу, вантажобагажу і пошти встановлені Законом України «Про залізничний транспорт», який прийнятий Верховною Радою України 4 липня 1996 року. Джерелом транспортного права є також Повітряний кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 4 травня 1993 року (із наступними змінами та доповненнями).

Кодекс визначає правові засади діяльності користувачів повітряного транспорту України, державного регулювання діяльності цивільної авіації, господарської і комерційної діяльності авіації; встановлює авіаційні правила; визначає правові положення повітряних суден, аеродромів і аеропортів; нормує порядок сертифікації та допуску повітряних трас, польоти повітряних суден, повітряні перевезення, авіаційні роботи.

Окрім цього, Повітряний кодекс передбачає відповідальність за порушення законодавства, що регулює використання повітряного простору України, відповідальність перевізника, замовника і пасажира за невиконання обов’язків і зобов’язань.

Правові, економічні і соціальні засади діяльності морського транспорту передбачені ще одним джерелом транспортного права — Кодексом торговельного мореплавства України, який прийнятий Верховною Радою України 23 травня 1995 року (із наступними змінами та доповненнями).

Нарешті, ще один Закон України — «Про трубопровідний транс- 
порт» від 15 травня 1996 року — визначає правовий, економічний та організаційний порядок діяльності цього виду транспорту. 
Серед законів, які регулюють окремі аспекти транспортної діяльності доцільно виділити Закон України «Про Державну спеціальну службу транспорту» від 05.02.2004, № 1449-ІV і Закон України «Про транспортно-експедиторську діяльність» від 01.07.2004 р. № 1955-ІV.

До окремої групи Законів України як джерел транспортного права належить законодавство інших галузей права, яке поряд з іншими питаннями регулює також транспортну діяльність.

Так, джерелами транспортного права України є Закон України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 року, Земельний кодекс України та інші, які будуть детально розглянуті в інших темах.

Окрім законів, джерелами транспортного права є певні підзаконні нормативно-правові акти. Це — Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, документи національного банку України, накази міністра транспорту, деяких галузевих міністрів, керівників залізниць, портів та інші акти, прийняті на підставі та для виконання законів.

Серед джерел транспортного права особливе місце посідають Статути окремих видів транспорту:

1.  Статут автомобільного транспорту, затверджений постановою КМ УРСР від 27.06.1969 р. № 401.

2.  Статут внутрішнього водного транспорту Союзу РСР, затверджений постановою КМ Радянського Союзу від 15.10.1955 р. № 1801.

3.  Статут залізниць України, затверджений Постановою КМУ № 457 від 6 квітня 1998 р.

До джерел транспортного права належать міжнародні договори, які укладаються між Україною й іншими країнами з приводу забезпечення міждержавної транспортної діяльності, а також договори між транспортними підприємствами і організаціями України і зарубіжних країн. Це можуть бути як договори, що укладені спеціально для врегулювання правовідносин у галузі транспортної діяльності, так і інші договори, у яких визначаються основні засади правового регулювання цієї сфери.

До таких договорів можна віднести договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 р. та договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною і Румунією від 2 червня 1997 р.

Відповідно до ст. 7 нового Цивільного кодексу України, який набув чинності 1.01.2004 р., до джерел цивільного права віднесено і звичай. Тому з певними застереженнями до джерел транспортного права можна віднести звичаї торгового обороту, які стосуються договорів перевезення, але не суперечать чинному законодавству України. Наприклад, до таких джерел можна віднести Принципи УНІДРУА 1994 року, Правила ІНКОМТЕРМС — 2000 тощо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тема 2. Загальні правові умови організації перевезень, їх класифікація. Міжнародно-правовий режим торговельних шляхів

 

2.1. Поняття транспорту і транспортної системи України

 

Транспортне право України міцно пов’язане з поняттям транс- 
порту як галузі української економіки. Ст. 1 «Транспорт у системі суспільного виробництва» Закону України «Про транспорт» від 10 листопада 1994 р. визначає: «Транспорт є однією з найважливіших галузей суспільного виробництва і покликаний задовольняти потреби населення та суспільного виробництва в перевезеннях». Незважаючи на труднощі, які виникли в транспортній галузі у зв’язку з загальним послабленням у 1992—1999 роках державного управління економікою, вантажообіг та пасажирообіг в Україні за останні роки стабілізувався. При загальній тенденції зменшення основних фондів транспорт не знаходиться у найгіршому становищі у порівнянні з іншими галузями економіки.

Держава прикладає зусилля для покращення економічної ситуації на транспорті через посилення його організаційно-правових засад. Тому з метою підвищення ефективності державного управління цією галуззю транспорт в Україні об’єднаний в Єдину транспортну систему.

Транспортна система повинна відповідати вимогам суспільного виробництва та національної безпеки, мати розгалужену інфраструктуру для надання всього комплексу транспортних послуг, у тому числі для складування і технологічної підготовки вантажів до транспортування, забезпечувати зовнішньоекономічні зв’язки України.

До складу Єдиної транспортної системи України входять:

• транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт, у тому числі метрополітен);

• промисловий залізничний транспорт;

• відомчий транспорт;

• трубопровідний транспорт;

• шляхи сполучення загального користування.

Кожна підгалузь транспорту у свою чергу складається із цілого ряду матеріальних елементів, серед яких:

• підприємства залізничного, морського, річкового, автомобільного, авіаційного та міського електротранспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів; підприємства трубопровідного транспорту;

• засоби перевезення (рухомий склад залізничного, автомобільного і міського електротранспорту, судна, літаки, транспортні засоби підприємств, установ і організацій);

• залізничні, морські, автомобільні шляхи сполучення, аеродроми та землі транспорту;

• вокзали, автовокзали, автостанції, порти, пристані, аеропорти;

• промислові, будівельні підприємства; підприємства промислового залізничного транспорту; судноремонтні, суднобудівні — судноремонтні заводи; ремонтні заводи цивільної авіації; ремонт- 
  но-будівельні організації; ремонтно-експлуатаційні депо; заводи по ремонту рухомого складу і виготовленню запасних частин; підприємства зв’язку, споруди енергетичного господарства, сигналізації; системи управління повітряним рухом; водопостачання, каналізації;

• науково-дослідні, проектно-конструкторські організації, нав- 
  чальні заклади, технічні школи;

• підприємства, установи та заклади соціально-культурної сфери (заклади охорони здоров’я, фізичної культури та спорту, культури, дитячі дошкільні заклади), постачальницькі й торгівельні підприємства; інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують діяльність і розвиток транспорту.

 

2.2. Мета, завдання, методи та суб’єкти державного управління транспортом України

 

Метою державного управління транспортом є організаційне забезпечення нормального і безпечного функціонування транспортної системи, яка має ґрунтуватися на поєднанні приватних і публічних інтересів.  
Основними завданнями державного управління транспортом є:

• забезпечення своєчасного, повного та якісного задоволення потреб населення і суспільного виробництва в перевезеннях та потреб оборони України;

• захист прав громадян під час їх транспортного обслуговування;

• безпечне функціонування транспорту;

• дотримання необхідних темпів і пропорцій розвитку національної транспортної системи;