Кримінологічна характеристика корупційної злочинності

- комерційний  – з боку суб’єктів комерційної  діяльності (комерційних банків, бірж  та ін.);

- господарський  – що являє собою вимагання  додаткової незаконної винагороди  з боку працівників господарських  органів та підприємств за  виконання ними своїх службових обов’язків з забезпеченням або виробництвом тих чи інших технологічних операцій у внутрішньогалузевій або міжгалузевій системі кооперації;

- кримінальний, який здійснюється на організованій  основі злочинними угрупованнями,  які контролюють економічну діяльність державних та недержавних структур.

Водночас слід виділити не тільки галузі економіки  і соціальної сфери, які більше всього уражені корупцією, а й основні  її чинники. Перш за все це система  створення і функціонування фіктивних  підприємницьких і комерційних структур та порушення порядку зайняття підприємницькою діяльністю. Щорічно правоохоронні органи виявляють 1,5 – 2 тис.таких суб‘єктів. Значна їх кількість створюються виключно з метою здійснення або маскування протиправної діяльності. Основи такої практики були закладені ще в перші роки незалежності України. У 1996 р., наприклад, підприємницькою діяльністю, як такою, не займались і не сплачували платежі до бюджету майже 44 тис. приватних підприємств (33,4 % від числа зареєстрованих), 35 тис. колективних підприємств (31,6 %); 32 тис. товариств (26,9 %), 2,5 тис. підприємств з іноземними інвестиціями (30,5 %); 410 страхових організацій (21,5 %); 27 тис. інших видів підприємницьких структур (50,3 %). Понад 35 % підприємців-громадян, після державної реєстрації їх як суб’єктів підприємницької діяльності, теж не платимо податки. Зазначене переконливо свідчить, що значна частина підприємницьких структур, які реєструвалися як суб’єкти підприємницької діяльності, роблять це у протиправних цілях. Щорічно реєструється більше 10 тис. фактів ухилення від сплати податків.

Причиною корупції в Україні є також неврегульованість  політичної сфери суспільства, яка  значною мірою вражена її проявами. Політичні права і свободи  громадян, політична, економічна та ідеологічна багатоманітність суспільного життя, продекларовані Конституцією, поки що не забезпечуються державою, у зв’язку з чим становлення інститутів громадянського суспільства відбувається повільно і надзвичайно складно, у боротьбі із стереотипами тоталітарного минулого, під тиском авторитарських тенденцій, вождистської ідеології та закликами приведення до влади «сильної руки». Соціальні процеси, які мають місце за сучасних умов, часто»не вписуються»в правове поле чинного законодавства, а спроби регулювати їх нормами політичних партій і об’єднань громадян за аналогією західних демократій вступають у конфлікт з нереформованою правовою системою. У результаті цього посилюються негативні процеси в багатьох партіях і об’єднаннях громадян, виникають труднощі з легалізацією тих, що створюються, має місце адміністративний тиск на засоби масової інформації та закриття тих, що не відповідають корпоративним інтересам правлячих та корумпованих груп.⁹

Вакуум, який утворюється  в зазначеній царині, заповнюється організованими корумпованими конгломератами суспільства, які використовуючи значні фінансові накопичення і недосконалість законодавства, скуповують засоби масової інформації, фінансують партії та об’єднання громадян, проникають у їх керівні органи з наступним забезпеченням участі у виборах до органів представницької демократії, зайняття посад у структурах влади як центру, так і регіонів для задоволення свого злочинного інтересу.

Корумпованості  політичної сфери суспільства сприяють також неврегульованість новітніх відносин між державою, суспільством і особою, відсутність законодавства щодо регулювання статусу і діяльності політичних партій, громадських організацій, політичної опозиції, їх місця в політичній системі суспільства.

Користуючись  правовою неврегульованістю політичної соціальної та економічної сфер, злочинні угруповання і окремі корупціонери, що займають певні щаблі у виконавчих структурах, стимулюють і»проштовхують»рішення, які першочергово задовольняють їх інтереси. За допомогою підкупу корупціонери роблять спроби впливати на вирішення і задоволення інтересів різних груп сучасного суспільства з метою стримування позитивних демократичних процесів і створення вигідних для злочинного бізнесу умов. Такі дії охоплюють не тільки сферу законодавчого процесу, а й сферу управлінсько-розпорядчої діяльності, якою передбачається прийняття підзаконних нормативно-правових актів та актів індивідуального регулювання.

Нарешті слід визнати, що і у чинному правовому полі закладені певні підґрунтя корупції. Як відомо, все правове поле держави ґрунтується на Конституції України. Але як це не дивно, деякі підґрунтя корупції закладені і в окремих статтях Основного закону. Наприклад, ст. 49 Конституції України, у якій йдеться про безкоштовну медичну допомогу. Ключова фраза цієї статті –»…існуюча структура таких заснувань не може бути скорочена»сама по собі стимулює корупцію. Як же це на практиці забезпечується? Держава з усіх джерел фінансування виділила Міністерству охорони здоров’я України на 2003 р. суму 1763 млн. грн. Якщо з цієї суми відняти заробітну плату медичних працівників, що становить 437,8 млн. грн., а також оплату комунальних платежів – 79,4 млн. грн. і капітальні витрати – 240, 6 млн. грн., то на одного жителя України на медикаменти виділяється по 21 грн. на рік, що у багато разів менше необхідного мінімуму. У той самий час середньомісячна заробітна плата медичних працівників становила 183 грн. при мінімальному прожитковому рівні 342 грн. Отже, злидарське існування медпрацівників слугує виправданням для хабарництва у системі охорони здоров’я.

Або взяти закріплене ст. 53 Конституції право кожного  громадянина на безкоштовну вищу освіту на конкурентній основі. Ключові  слова –»безкоштовне»і»на конкурентній основі». А як у реальному житті? Навчання на належному рівні не фінансується, тому вступити безкоштовно у державний вищий заклад освіти реально більшості абітурієнтів неможливо.

Сприяє корупції навіть формування дохідної частини  державного бюджету. Сьогодні в дохідну  частину державного бюджету закладена  стаття»Надходження від штрафів і фінансових санкцій». Це лицемірне джерело корупції, оскільки держава керується принципом, що всі підприємці – потенційні злочинці. І дійсно, закони, якими регулюється підприємницьку діяльність, складені таким чином, що їх не порушує тільки той, хто не є підприємцем. Про презумпцію невинуватості навіть не йдеться. Тому фіскальним органам надають план по штрафах і санкціях. Головними показниками роботи податкового інспектора є кількість оштрафованих підприємців і сума штрафів. Те ж стосується інспектора ДАІ. Якщо ці показники не виконуються, інспектора звільняють. Інспектор зобов’язаний оштрафувати підприємця, підприємець намагається зменшити збитки і відкупитися. Тому, законодавство, що регулює господарські відносини і план поштрафах становить основу корупції.

Таким чином, на стан, динаміку і структуру корупції як багатоскладового явища впливає  ціла система факторів. За своїм  змістом і сутністю фахівці поділяють  на: політичні; економічні; організаційно-управлінські; правові; ідеологічні; морально – психологічні.

Саме вони сприяють появі та розвитку чинників, які  виступають детермінантами корупційних  діянь. У кримінологічній науці  фактори, які функціонують на загальносоціальному  рівні і створюють сприятливий  для корумпування суспільних відносин фон, іменують соціальними передумовами корупції.

Підсумовуючи  викладене вище, доходимо висновку, що основними детермінантами корупції у сучасній Україні стали, насамперед, криза політичної влади, помилки  у реформуванні економіки, слабкість  демократичних традицій, обмеженість інститутів громадянського суспільства, недосконалість анти-корупційного  законодавства, невизначеність    перспектив    економічного розвитку країни. Стимулюють   зростання   корупції   також соціальна нестабільність і напруженість у суспільстві, різка диференціація доходів і майнового стану населення, яка поглиблюється недосконалістю механізмів соціального забезпечення незахищених верств населення.

Розділ ІІ. Особистість злочинця

2.1.Соціально-психологічні  якості злочинця

Проблема особи  злочинця (правопорушника) у кримінології є однією з ключових. Її значущість визначається тим, що злочин (правопорушення), будучи актом свідомої людської поведінки, значною мірою зумовлюється сутністю і особливостями особи, яка вибирає таку форму поведінки. Особа виступає як»елемент зв’язку»між певними соціальними умовами життя і злочинністю, похідною від цих умов. Як зазначає В.М. Кудрявцев, правопорушник з його свідомістю та волею — це центральна ланка, яка пов’язує причину та наслідок. Визначення сутнісних ознак особи правопорушника, її головних ознак і властивостей є однією з обов’язкових передумов здійснення ефективної протидії злочинності, насамперед у частині її запобігання.

Під особою злочинця розуміється сукупність соціальних та соціально значущих властивостей, ознак, зв’язків і стосунків, що характеризують особу, яка винна у порушенні закону, і в поєднанні з іншими (неособистими) умовами та обставинами впливають на її антисуспільну поведінку.

Це поняття цілковито  може бути застосоване до особи корупціонера з тим лише уточненням, що корупціонером є особа, яка вчиняє не лише корупційний злочин, а й інші корупційні діяння. Структуру та головні риси кримінологічної характеристики особи корупціонера, як і особи злочинця, складають такі основні групи ознак: соціально-демографічні ознаки; правові характеристики; соціальні ролі та соціальні статуси; моральні властивості та психологічні особливості.¹⁰

Дослідження особи корупціонера показує, що від інших видів правопорушників  корупціонер відрізняється передусім особливою соціальною позицією — наявністю владних повноважень, без яких не можуть  вчинятися корупційні діяння. Корупціонером може бути лише особа, уповноважена на виконання функцій держави, тобто особа, яка має відповідний соціальний статус. Цей статус визначає реальні соціальні функції особи, обумовлені її становищем у системі суспільних відносин, і відіграє для особи корупціонера надзвичайно важливе значення у трьох аспектах.

По-перше, без відповідного соціального статусу (без повноважень щодо виконання функцій держави, без включення у суспільні відносини щодо реалізації публічної влади) особа не може стати корупціонером — вона може зловжити владою або службовим становищем, використати їх в особистих інтересах або інтересах третіх осіб,  лише будучи офіційно наділеною ними.

По-друге, від соціального статусу (посади, яку особа обіймає; сфери її діяльності; рівня органу, в якому вона працює; характеру повноважень тощо) безпосередньо залежить характер корупційного правопорушення та його наслідки. Іншими словами, чим вищу посаду обіймає особа і значнішими повноваженнями вона наділена, тим небезпечнішим може бути вчинене нею корупційне правопорушення. З урахуванням цього мають визначатися особливості запобіжної та правоохоронної діяльності стосовно різних категорій осіб, уповноважених на виконання функцій держави. Зокрема, зміст антикорупційних вимог та обмежень має визначатися залежно від зазначених моментів, пов’язаних із соціальним статусом публічної службової особи.

По-третє, соціальний статус є тим фактором, який породжує проблеми із застосуванням антикорупційного законодавства, а саме утруднює притягнення особи до відповідальності за вчинене корупційне правопорушення. Особа, наділена владними повноваженнями, має можливість не лише зловживати ними для задоволення своїх чи потреб інших осіб, а й використовувати їх для захисту від дії закону, застосування правоохоронними органами антикорупційного законодавства щодо неї або інших осіб. При цьому чим вищу посаду вона обіймає, тим більше можливостей у неї є для нейтралізації заходів соціального контролю.

Корупційна поведінка  здебільшого може проявлятися у  двох формах. Перша з них полягає  у поступовому відхиленні особи, уповноваженої на виконання функцій  держави, у своїй службовій діяльності від норм, установлених нормативно-правовими актами. Йдеться про зміну мотивації діяльності, ціннісних орієнтацій, поступового перетворення законослухняної особи на корупціонера. Займаючи певну посаду, така особа вважає за можливе неправомірно використати надані їй владні повноваження у власних інтересах чи інтересах інших осіб. При цьому в одних випадках відбувається поступове нарощування інтенсивності корумпованої поведінки (якісне зростання), в результаті чого особа твердо стає на корупційний шлях, виявляючи дедалі небезпечніші корупційні прояви і визначаючи для себе корупційну поведінку сенсом перебування на посаді. В інших випадках корупційні правопорушення вчинюються внаслідок збігу певних  життєвих обставин. Тобто йдеться про ситуативну корумповану поведінку (ситуативного корупціонера).

Друга форма корумпованої поведінки характеризується тим, що, зайнявши відповідну посаду, особа  вже зорієнтована на протиправне  використання владних повноважень  для наживи, задоволення інших  інтересів або інтересів третіх осіб. Тобто особа цілеспрямовано йде до влади з метою вчинення корупційних діянь.

Характерною рисою корупціонера є наявність у нього корисливого  або іншого особистого інтересу, який, по-перше, є обов’язковим елементом  для визнання неправомірної чи неетичної  поведінки корупційною; по-друге, свідчить про умисний характер корупційної діяльності. Корупціонер — це особа, яка усвідомлює протиправність своїх дій чи бездіяльності і свідомо йде на порушення закону. Про це, зокрема, свідчить той факт, що особи, які претендують на зайняття посади у системі державної служби або на виконання інших функцій держави, попереджаються про встановлені щодо них антикорупційні обмеження.

З кримінологічною метою  можна здійснити певну класифікацію корупціонерів, виділивши певні  їх типи, які характеризуються єдністю однієї або кількох найбільш суттєвих ознак. При цьому в основу такого поділу можуть бути покладені різні критерії. Це можна проілюструвати, зокрема, на прикладі найбільш небезпечного виду корупціонерів — хабарників.

Дослідження кримінальних справ  про хабарництво, аналіз спеціальної літератури дозволяє виділити кілька умовних типів хабарника залежно від його морально-психологічної спрямованості та характеру дій.

1. Хабарник, який одержує  незаконну винагороду за вчинення  або невчинення певних дій  по службі від випадку до випадку, спеціально не створюючи чи підшукуючи ситуації для одержання хабара (ситуативний хабарник). Такий хабарник, діючи на користь хабародавця, як правило, рідко виходить за межі своїх повноважень, отримуючи незаконну винагороду власне за виконання своїх службових обов’язків. Вигода, яку має хабародавець від такого хабарника, полягає, наприклад, у прискоренні вирішення його питання безпосередньо хабарником або»проштовхуванні»вирішення цього питання іншими службовими особами, отриманні незначних переваг порівняно з іншими особами тощо. Здебільшого у таких випадках ініціатива давання-одержання хабара виходить від хабародавця. Саме він, сумніваючись у можливості позитивного вирішення того чи іншого питання, але прагнучи вирішити його більш ефективно, пропонує службовій особі матеріальну винагороду за вчинення у власних інтересах певних дій або утримання від них. При цьому зовсім не виключається давання-одержання хабара з ініціативи хабарника. Але ініціатива у таких випадках свідчить  про його готовність одержати незаконну винагороду і має характер простої пропозиції, яка не впливає на добровільність поведінки хабародавця. Останній приймає рішення про давання хабара без тиску службової особи. Взаємовідносини сторін за таких обставин утворюють угоду про специфічне співробітництво, взаємодію службової особи та особи, яка прагне досягти певної мети за допомогою підкупу. При цьому суб’єкти протиправної угоди виявляють взаємну зацікавленість і їх волевиявлення базується на добровільних засадах. У таких випадках давання-одержання хабара, як правило, не маскується під законні угоди або в інший спосіб.