Розвиток документознавства на початку XX століття

 Продовженням організації документообігу і важливою супровідною частиною, як і для бібліотечних установ, мав слугувати довідковий апарат, зокрема загальний адміністративний каталог. Відтак передбачалися збір і фіксація всіх необхідних, тематично укладених відомостей про діяльність установи, вилучених із документів.

Структурно каталог має об'єднати: а) інформацію про діяльність установи; б) урядові розпорядження, інструкції [18, c. 160–167].

 Безперечно, можна критикувати  запропоновану класифікацію управлінської документації, зауважуючи недосконалості її термінологічного означення, форми, вибудованій з порушеннями принципів системності і комплексності, так само, як і форму загального адміністративного каталогу. Утім, позитивним є наявність конструктивних пропозицій упорядкування документальної комунікації у сфері управління, а також диференціації документації на рівні установи. Прагнення синхронно уніфікувати документування й документообіг в архівній, бібліотечній, музейній, управлінській практиці, уподібнити їх на рівні форми і змісту ще раз доводять наполегливість П. Отле у бажанні узагальнити документно-комунікаційні технології у глобальному масштабі, упорядкувати національні інформаційні ресурси, подолати їх локальність.

До „Трактату про документацію” П. Отле сучасні документознавці звертаються доволі часто [6, c. 17], особливо ті, хто відстоює першість дослідника в історії документознавства, пов'язуючи з його ім'ям становлення науки. Проте помітною залишається інша робота бельгійського вченого, перше видання якої у російськомовному перекладі вийшло 1924 р. і звучить так – „Руководство к администрированию” („Керівництво до адміністрування”, далі — „Керівництво”) [19, c. 16]. Зазначимо, що мовою оригіналу ця праця мала назву – „De la Documentation” („Документація”, Париж, 1913 р.).  Докладне вивчення цієї праці дає можливість по-новому оцінити внесок дослідника у розвиток наук про документ. Цілком зрозуміло, що вивчаючи документи у сфері управління, П. Отле зосереджує увагу на „адміністративній документації”, яка проголошується основним продуктом діяльності установи, оскільки, згідно з призначенням, документи відбивають зміст її функціонування.

Управлінська документація, на думку вченого, відрізняється від іншої особливим стилем викладу інформації. Вдаючись до роздумів про мовні особливості адміністративної документації, науковець дає розлогу характеристику вимогам до тексту.

Із-поміж інших теоретичних питань адміністративної документації порушувалося ще одне — уніфікації та стандартизації усіх видів роботи з документами.

У ставленні до документа як об'єкта реальної дійсності чітко простежується системний підхід. Відгукуючись про це, дослідник розрізняє матеріальну складову документа або його форму (матеріал, розмір (формат), зовнішній вигляд) та „відсторонену сторону документа чи його зміст”. Таким чином, П. Отле виявляє себе прихильником системного комплексного сприйняття документа.

Цікавими виявилися спостереження П. Отле щодо „життєвого циклу документа” або „життя документа” – відомої теорії архівістики та документації, активно розроблюваної французькими та німецькими дослідниками у першій половині XX ст. Високо оцінена сучасниками П. Отле теорія документа здобула лаконічну й досить точну інтерпретацію науковця, згідно з якою його „життєвий цикл” складається із декількох етапів. Окремий розділ монографії присвячено архівному періоду „життя документів” у „поточних архівах і архівах завершених справ”.

Успішний розвиток документації, на думку вченого, повинні підтримувати бібліотеки, спеціалізовані інституції, періодичні видання та міжнародні організації. Із-поміж інших особливе поцінування знайшли бюро документації, існування яких пройшло успішну апробацію на початку XX ст. [2 , с. 367–375].

Отже, наслідуючи надбання різних наук – архівознавства, бібліотекознавства, бібліографії, дипломатики, П. Отле запропонував т. зв. „документаційний” підхід до вивчення управлінських документів у межах їх „житгєвого циклу”. Допускаючи множинність тлумачення поняття „документація”, дослідник виводить ще одне визначення, призначене для означення спеціальної галузі знань, яка займається вивченням документів, сфери їх створення і функціонування. У документації виокремлюються ширший і вужчий аспекти значення документа, а отже й об'єктів дослідження. Це означає визнання існування двох відгалужень документації – загального, що полягає у вивченні усіх видів документів, і вужчого, орієнтованого на адміністративну документацію. Позитивним моментом стало усвідомлення першочерговості для соціальної інституціоналізації дисципліни розширення мережі науково-дослідних установ.

Системний підхід до вивчення документа  спонукав науковця порушити одночасно питання, пов'язані інформаційною та матеріальною складовими, зосереджуючись на їх безпосередньому зв'язку одними з найскладніших теоретичних проблем – класифікації, уніфікації та стандартизації документів. Прийняття теорії „життєвого циклу” дозволило розширити межі розгляду документа та комплексно підійти до його вивчення в разом із документально- комунікаційною сферою діяльності суспільства.

  На сучасному етапі спостерігаємо актуалізацію багатьох ідей П. Отле вітчизняними і зарубіжними дослідниками. Успішне постмодерністське утвердження диференційованих документознавчих знань прямо й опосередковано породжує пошуки „універсалістської” науки про документ. Зацікавленість узагальненнями накопичених знань і в їх модерному теоретико-методологічному й науково-методичному осмисленні виводить науковців на вчення П. Отле про документологію.

2.2.  Класичне документознавство К. Г. Мітяєва

Становлення документознавства нерозривно пов'язане з ім'ям відомого історика, архівіста, доктора історичних наук, професора МДІАІ – Костянтина Григоровича Мітяєва (1902–1969 рр.). Зорієнтована на теорію і практику архівної справи і діловодства творчість неординарного науковця стала основоположною для витворення документознавчої науки. К. Г. Мітяєв, визнаний засновник документознавства, котре пізніше здобуло прикметникове означення класичного або традиційного, упродовж 1950–1960-х рр. зайняв чільне місце в царині високих теоретичних дискусій щодо змісту народжуваної науки. Наукові здобутки й організаційний талант зробили його одним із найвідоміших і найбільш популярних представників установчого періоду в історії документознавства.

Становлення К. Г. Мітяєва як науковця відбувалося в умовах утвердження марксизму та тривкості інших методологій. Пишучи в контексті класичного позитивізму, дослідник виявив себе також носієм новітніх традицій, що почасти постали з дещо критичного ставлення до „старої науки”. Звідси відчутним є оприсутнення в його працях симбіотичних методологічних засад, породжених позитивізмом і марксизмом.

Для початку оприлюднимо застереження про те, що лоном народження документознавства К. Г. Мітяєв вважав діловодство й архівну справу. Діловодство тлумачилося як документування управлінської інформації, організація роботи з документами в установі, тобто сукупність заходів, пов'язаних зі створенням, поширенням і побутуванням документів у динамічному стані, а архівна справа – їх функціонуванням у статичному положенні. Чітке вказування на діловодство як первинне середовище їх народження й існування документів опосередковано визначило пріоритетність для документознавчої галузі знань оперативної документації. Всебічні дослідження документів, провоковані, у першу чергу, практичними потребами діловодства й архівної справи, розкривали існування тісного зв'язку між ними.

    „Протікання” суджень К. Г. Мітяєва відбувається у руслі теоретичного осмислення практики діловодства й архівної справи, торкаючись при цьому сфери їх взаємодії і залежностей. Цей критичний маневр створює простір для втілення нової епістемологічної перспективи – осягнення документа у контексті повного „життєвого циклу”. Головною ідеєю ученого стало визначення зв'язку між діловодством і архівістикою, що детермінувало висновок не лише про залежність двох сфер практичної роботи з документами, але і взаємовизначальну єдність осягнення на теоретичному рівні емпіричних галузевих надбань.

  Дослідники історії документознавства зазвичай згадують і демонстративно підкреслюють причетність до становлення документознавства першого завідувача кафедри теорії і техніки архівної справи, професора МДІАІ М. С. Вишневського. Йому належить удосконалення структури й модернізація змісту курсу „Теория и техника архивного дела” („Теорія і техніка архівної справи”) Г. О. Князева, якому судилося стати першим викладачем дисципліни від моменту заснування МДІАІ (1930 р.) [5, с. 48–54]. Розроблена  М. С. Вишневським навчальна програма „Теорія і техніка архівної справи” (1936р) передбачала, зокрема, спеціальний розділ – „Общее делопроизводство” („Загальне діловодство”), зміст якого склали питання з історії діловодства, класифікації документів, котрі функціонують в управлінській сфері, методики їх вивчення. Науковці вказують на неабияку значущість для становлення документознавства того факту, що у межах одного навчального курсу розглядалися питання діловодства й архівної справи одночасно, які супроводжувалися спробами теоретичного осмислення зв'язку між ними [7, c. 51] .

Через кілька років назву розділу було змінено на „Общее документоведение” („Загальне документознавство”), а ініціатором і укладачем нової редакції курсу „Теорія і практика архівної справи” (1944 р.) став К. Г. Мітяєв, котрому належить авторство використання терміна „документознавство” (у російськомовному виконанні – „документоведение”, 1943р) для означення науки і першість у постановочному плані щодо визначення його пріоритетів ще в 1940-х рр. – документування, організація документів на рівні установи, їх класифікація та історія.

  Зміна назви розділу мало вплинула на його сутнісне наповнення. Розділ „Загальне документознавство” у курсі „Теорія і практика архівної справи” за статусом був пропедевтичним і був своєрідним вступом до вивчення документів, систем і способів документування в історичній ретроспективі діловодної практики. Варто зазначити, що стрижневим об'єктом, навколо якого розгортався зміст розділу програми, виступав управлінський документ. Таким чином, загальне документознавство для К. Г. Мітяєва, оперуючи сучасною термінологією, за змістом було тотожним до управлінського документознавства і, певною мірою, діловодства, та сприймалося як історія і теорія документів.

Визначаючи коло першочергових завдань діловодства й архівної справи, дослідник звертає увагу на вирішальне значення для їх успішного розв'язання низки організаційних заходів. Дублюючи рішення Першої міжгалузевої наради з оргтехніки Всесоюзного наукового інженерно-технічного товариства машинобудівників (1941р.), учений визнає доцільність: 1) створення організаційно-методичного центру для керування діловодством; 2) розроблення загального державного нормативно-правового документа про діловодство; 3) затвердження положення про “канцелярських працівників”, що вказує на їх права, обов'язки, кваліфікаційну характеристику відповідальних за стан діловодства; 4) механізації діловодних операцій; 5) уніфікації і трафаретизації документів; 6) розвитку завершеного спеціального освітнього багатоступеневого циклу (середня професійно-технічна, вища освіта); 7) відкриття всесоюзного науково-дослідного інституту для “розроблення питань службової документації в установах, організаціях і підприємствах” [11, c. 24].

 Мине небагато часу, і 1960-ті  роки доведуть прийняття більшості з них як найнеобхідніших для розвитку діловодства й архівістики, котрі будуть реалізовані у вигляді конкретних справ – заснування Всесоюзного науково-дослідного інституту документознавства та архівної справи (1966 р.), розроблення Єдиної державної системи діловодства (1965–1973 рр.), галузевих стандартів із уніфікації систем документації (1970–1980 рр.) тощо.

Праця К. Г. Мітяєва „Теорія і практика архівної справи” (1946 р.) стала поворотним моментом у розвиткові того, що нині називається „документознавством”. Структура самого посібника відтворює розуміння його автором теорії і практики архівної справи, головним призначенням яких є „розроблення теорії і наукове обгрунтування практики у галузі організації, зберігання і використання документальних матеріалів Державного архівного фонду СРСР”. Чільне місце у межах курсу, на думку К. Г. Мітяєва, повинно займати загальне документознавство, покликане вивчати історію документів і „норми, що їх стосуються, питання класифікації, систематизації документальних матеріалів та експертизи” [15, c. 145]. Саме тому перший розділ навчального посібника називався „Загальне документознавство”, котрий репрезентували такі підрозділи: „Загальна класифікація документальних матеріалів”, „Документація і діловодство в дореволюційній Росії”, „Документація і діловодство радянської епохи”. Основним дослідним об'єктом розділу стали управлінські загальні та спеціальні документи, зокрема документація бухгалтерського обліку, статистичні, комерційні, дипломатичні, військові документи тощо. К. Г. Мітяєв наполягав на тому, що діловодство повинно стати тією “ареною”, на якій можна всеохопно пояснити: 1) контекст виникнення й існування документів, цілком відкритих щодо еволюції форми і змісту, 2) особливості побутування, 3) основи їх класифікації та 4) „селекції” –експертизи цінності задля визначення „тривалості життя”. Зупинимося на цьому докладніше. Гострі дискусії науковців упродовж 1960–1970-х рр. щодо пріоритетів документознавства утвердили класифікацію, експертизу цінності документів, уніфікацію їх форми і змісту в переліку найзагальніших і найважливіших тем дисципліни. Відтак такі дослідження в контексті еволюції діловодства нівелювали уявлення про вивчення документів як самодостатню пізнавальну дію.

Відштовхуючись від твердження про діловодство як середовище становлення документознавства, особливу увагу було приділено співвідношенню між ними. Перше знайомство з навчальним посібником

К.  Г. Мітяєва сприяє формуванню враження, що архівіст ставиться до них як до понять синонімічного ряду. Посилаючись на розділ „Загальне документознавство” не складно переконатися у справедливості припущення. Проте глибше вивчення цієї структурної одиниці видання переконує нас у тому, що сам автор не вільний від неоднозначності суджень про предмет документознавства. З одного боку, розкриваючи його зміст через висвітлення історії документування, діловодства й систем документації, диференціацію документів на рівні установи, погоджуємося із його „діловодним” наповненням, що й слугує підставою для зробленого вище висновку, а з іншого, мимохідь подані автором термінологічні роз'яснення щодо природи і сутності діловодства не дозволяють беззастережно стверджувати про їх ідентичність.