Розвиток документознавства на початку XX століття

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І  НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Інститут повітряного  і космічного права та масових  комунікацій

Кафедра українознавства

 

 

 

 

 

 

 

 

ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ І  РОЗВИТКУ ДОКУМЕНТОЗНАВСТВА В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТОЛІТТЯ

 

 

 

                                                    Курсова робота

студентки 206 групи ІПКП МК,

напрям підготовки 6.020105 „Документознавство та інформаційна діяльність”

Корольової Ольги Євгенівни

 

 

 

 

 

Науковий керівник:

кандидат філологічних наук,

доцент кафедри українознавства 

Литвинська Світлана Віталіївна

 

 

 

Київ  2010

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП…………………………………………………………………………….…3

РОЗДІЛ 1. ІСТОРИЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ В ДОКУМЕНТОЗНАВЧОМУ КОНТЕКСТІ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ………………………..5

1. Документознавство в циклі спеціальних історичних дисциплін.…...5
2. Документознавство і діловодство: ідентичне і дотичне……………..8

РОЗДІЛ 2.  рОЗВИТОК ОСНОВНИХ НАПРЯМІВ ТЕОРІЇ ДОКУМЕНТОЗНАВСТВА В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТОЛІТТЯ…….12

2.1.    Документологічні ідеї Поля Отлє…………………….......……….....12

2.2.    Класичне документознавство К. Г. Мітяєва................……….……..20

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………......29

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………….....30

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

 

Дослідження ключових проблем документознавства, науки, що впевнено заявила про своє концептуальне існування на початку 90х років ХХст. належить до надзвичайно актуальних завдань сучасних досліджень. Незважаючи на розмаїття підходів до визначення суті поняття „документ”, наявної документознавчої літератури, існує потреба у теоретичних узагальнювальних дослідженнях, що давали б оцінку основним етапам становлення документознавства як цілісної системи знань. Без чіткого усвідомлення основних тенденцій, причин трансформацій наукової думки складно з’ясувати генезу наукового знання, окреслити головні віхи його розвитку.

Актуальність теми зумовлена потребою з’ясувати передумови становлення документознавства в Україні 1900–1950х років, розглянути основні тенденції впливу діловодства,  архівознавства, джерелознавства, дипломатики, палеографії, сфрагістики, що формували підґрунтя й традиції для вивчення характеристик документа, на становлення наукової й освітньої інфраструктури українського документознавства.

Проблемою дослідження особливостей становлення документознавства займалися такі науковці як С. Г. Кулешов [9], В. В. Бездрабко [2], Ю. І. Палеха [8]  , Комова М. В.та інші.

Об’єктом дослідження є наука про документ першої половини ХХ століття.

Предмет дослідження складають історичні дослідження в документознавчому контексті та розвиток основних напрямків теорії документознавства в першій половині ХХ століття.

Мета курсової роботи дослідити ключові проблеми науки про документ в межах конкретного хронологічного періоду.

Поставлена  мета конкретизується в таких завданнях:

1)  визначити місце документознавства в циклі спеціальних історичних дисциплін в першій половині ХХ століття;

2) здійснити  порівняльний аналіз розвитку документознавства та діловодства у цей період;

3)  ознайомитися з документологічними ідеями Поля Отле;

4)   розглянути класичне документознавство за К. Г. Мітяєвим.

Поставлені  завдання допомагають послідовно вибудувати зміст роботи, тобто визначити  її структуру. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг роботи 32 сторінки.

Апробацію роботи проведено на IV Всеукраїнській студентській науково-практичній конференції „Сучасні проблеми документознавства та інформаційної діяльності” (Київ, 2010).

У процесі  написання курсової роботи були використані методи  індукції та дедукції, історичний метод та логічний метод.

Висновки  підсумовують результати дослідження, визначають основні напрямки теорії документознавства в першій половині ХХ ст. його розвиток у системі спеціальних історичних дисциплін та діловодства цього періоду.

Список  використаних джерел нараховує 21найменування.

 

РОЗДІЛ 1. ІСТОРИЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ В ДОКУМЕНТОЗНАВЧОМУ КОНТЕКСТІ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

 

1. Документознавство в циклі спеціальних історичних дисциплін

 

Незважаючи  на сучасні гострі дискусії довкола інформаційної, книгознавчої, бібліотекознавчої теорії походження документознавства, варто звернути увагу на давно розповсюджену серед істориків думку про належність цієї науки до спеціальних історичних наук. Твердість позиції науковців зумовлена глибоким переконанням в особливій ролі історичної науки у формуванні документознавства. Подібні дослідження в українській історіографії відсутні. Саме тому виявлення взаємовпливів і особливого значення спеціальних історичних наук для розвитку документознавства є пріоритетним питанням в умовах намагання дослідників відійти від однозначних тверджень про природу дисципліни. З’ясування ролі спеціальних історичних дисциплін у становленні документознавства набуває непересічного значення [2, с. 58].

Становлення документознавства як спеціальної історичної дисципліни розглядають у контексті продовження процесів утворення галузей знань, що вивчають документальні пам'ятки.

Зокрема, у XX ст. формуються такі дисципліни як історична картографія, філігранологія, кодикологія, епістолологія, маргіналістика, історичне кінофотофонознавство та ін. В останні півстоліття підхід до комплексу цих дисциплін, як допоміжних в історичному дослідженні, змінюється, і вони визначаються як спеціальні історичні. Окремі з них – історичне джерелознавство, архівознавство, археографія, документознавство – не тільки не вважаються допоміжними, а й, на думку фахівців, набувають статусу спеціальних галузей історичної науки.

Автономізація наукових дисциплін та наукових напрямів, процеси диференціації в синкретичних галузях знань не зняли універсалізм у підходах до розуміння документа, а навпаки, в концептуальних розробках деяких наукових шкіл навіть розширили межі трактування його сутності. Йдеться про підхід французьких істориків Ш. В. Ланглуа та Ш. Сеньобоса до історичних пам'яток („слідів”) як до єдиних критеріїв у процесі відтворення історичної картини, що відбилося в їхній відомій формулі – „історія пишеться за документами, якщо ж їх немає, то немає й історії”. Крім рукописних історичних документів (манускриптів), вони підкреслювали наявність „новітніх” (друкованих) документів і так званих „речових” документів: творів архітектури, скульптури, живопису, різноманітних речей (зброї, одягу, начиння, монет, медалей тощо). І хоч ця позиція була у подальшому критикована, зокрема, представниками школи „Анналів”, на думку О. М. Медушевської, вона отримала певне продовження у ще більш широкому трактуванні фундаментального для історичної науки поняття „документ” Ш. Самараном (зробленого у вступній статті до колективної праці „Історія та її методи”, виданій у Парижі 1961 р.), де воно фактично ідентифіковане з поняттям „джерело” [9, с. 22–23]. У такій інтерпретації і справді, зазначає вона, формула „історія створюється за документами” зберігає своє значення.

Суттєве ускладнення наукових досліджень і  самої архітектоніки науки спричинили входження в обіг нових видів джерел, що вимагало якнайшвидшого розроблення загальних основ наукової евристики, класифікації, формування засад критики тощо. Від граматичної історії та критичного вивчення джерел М. Т. Каченовського, історичної наукової критики як методу М. І. Надєждіна і як сукупності наук (палеографії, геральдики, історична географії, дипломатики) про історичне джерело В. О. Ключевського до методологічної дисципліни, що провадить зовнішню критику та інтерпретує джерела, О. С. Лап по-Данилевського – такі найсуттєвіші ідейні маркери визначень джерелознавства на початку ХХ століття, які засвідчили основні перспективні лінії його еволюції.

У першій половині ХХ століття розвиток науки  в СРСР відбувався за дещо іншим „сценарієм”, аніж за кордоном. Тяглість традицій і зародження новацій у межах „старої” науки, природні, логічно зумовлені трансформації доповнювалися зовнішніми настановами, спрямованими на конкретні теоретичні і практичні завдання: спочатку завоювання політичної влади, а потім – втілення соціальних перетворень у дусі марксистсько-леніністської ідеології. Поява у 1910–1920-х роках праць учених ( Р. Ю. Віппера, Л. П. Карсавіна, О. С. Лап по-Данилевського, з одного боку, і В. В. Боровського, В. І. Невського, М. М. Покровського, М. С. Ольминського, Є. М. Ярославського, з іншого), що пропагували різні наукові теорії та методологічні засади, стало винятковим явищем. Надалі марксизм-ленінізм затис наукову творчість у лабети методологічного схематизму, відповідності більшовицькій партійності, орієнтуючи дослідників на відмову від чистої науки на користь прикладної. Складні обставини співжиття науки „імперських академій, університетів” і марксистських методологічних доктрин породжують компромісні варіанти, як наприклад праці про текстологію відомого економіста і філософа О. О. Богданова чи про соціологію, історичний матеріалізм партійного діяча М. І. Бухаріна [2, с. 59–60].

Із 1930-х  років розпочався новий період розвитку науки, який характеризується згортанням і переслідуванням найменших відхилень від марксистського соціологізування. Найвиразнішим показником впливу відомих суспільно-політичних процесів на розвиток історичної науки, зокрема джерелознавство, став „єдино правильний” критерій достовірності інформації – партійність. Примітним і доказовим фактором є менший вплив новітньої методології на спеціальні історичні дисципліни, ніж на загальну історію, що дозволило вченим „старої науки” довше залишатися вірним власним науковим переконанням. Дійсно, затиснення історичної науки в „прокрустове ложе” змусило провідних дослідників дорадянської генерації піти на студійне поле спеціальних історичних дисциплін, які хоча й зазнавали ідеологічної дискримінації, проте відносно вільніше почувались у виборі методології досліджень. Правда, з часом партійні приписи розповсюджуються й на ці історичні дисципліни, канонізуючи, згідно з марксистсько-леніністськими методологічними постулатами порядок дослідних процедур і, найголовніше, наперед визнаючи ідеї (здебільшого ідеологічні, а не наукові), які знайшли підтвердження в історичних джерелах.

 

2. Документознавство і діловодство: ідентичне і дотичне

    Чи не найчастіше серед прихильників класичного документознавства побутує думка, що об'єднує всіх дослідників, про особливе значення для розвитку науки історії діловодства. Вбачаючи у цьому невід'ємний чинник еволюції дисципліни і не нехтуючи особливістю ситуації (неоднозначністю формування галузі знань) у руслі ретроспективного вивчення досвіду в практичній сфері роботи з документами та в межах спеціальних історичних дисциплін, учені прагнуть відкрити визначальні концепти для документознавства. Хоч би якими доказовими здавались аргументи на користь умотивованості того чи іншого підходу, дозволимо поставити на обговорення зв'язки історії діловодства й документознавства. Робимо це через прагнення відкрити новий дослідний простір для породження особливої пізнавальної ситуації документознавства з посиланням на сукупність чинників творення дисципліни.

    Безперечно, історичний аспект діловодства простежується ще в працях дослідників XIX ст. М. В. Варадинова, В. О. Вельдбрехта, М. Л. Магницького та ін [3, с. 54-61]. Пізніше, в умовах становлення радянського діловодства, історія діловодства порушується в інтерпретаціях управлінців нової влади як тема, що відкриває позитивний і негативний досвід, відтак і можливість корисних запозичень і крайнього неприйняття традицій організації практичної роботи з документами. Проте, якщо провідники  непівського руху звернули увагу на практичний аспект діловодства 1920–1930-х рр., то історики порушили питання історії управлінського документа, державної служби, установ різного підпорядкування і форм власності, зв'язків між архівним і діловодним середовищами функціонування документів.

    Отже, у першій половині XX ст. маємо цілеспрямоване продовження традицій вивчення історії, теорії діловодства не тільки у сфері управління, але й у джерелознавчому контексті. Окрім старань архівістів і вдалих екстраполяцій їхніх студій на сферу діловодства в 1920–1930-х рр. [1, с. 156–165], активізація досліджень відбувається за підтримки академічного Інституту книги, документа і письма (1931–1936 рр.). Нетривале його існування не залишило вагомих доказів участі інституції в розробленні актуальних історичних тем із діловодства, однак наміри яскраво засвідчила передмова одного інститутського видання, якому, щоправда, не вистачило часу вийти під титулом авторського колективу інституту. Ідеться про наукову збірку праць „Вспомогательные исторические дисциплины” („Допоміжні історичні дисципліни”, 1937р.), вихід якої вмотивовувався необхідністю ширшого користування в джерелознавчих дослідженнях методами допоміжних історичних дисциплін.

    Серед джерелознавчих проблем, що першочергово потрапили до уваги дослідників, помічаємо закономірності еволюції окремих видів документів, діловодства. Вміщена у збірці стаття „Русский законодательный документ ХІХ-ХХ веков” („Російський законодавчий документ XIX-XX століть”) належить відомому досліднику діловодства Б. М. Кочакову, який зарекомендував себе шанувальником історії управлінських офіційних документів. Міркуючи в джерелознавчому контексті, Б. М. Кочаков цілком справедливо вказує на головну ваду сучасних йому спеціальних історичних досліджень – студіювання управлінської документації „не супроводжується джерелознавчим аналізом”, а „документ сам по собі, в його історії, ... його часом непростому складі ще не став предметом спеціальних вивчень”, що призводить інколи „до прямих спотворень історичного процесу” [8, c. 319 ].

    Ставлячи знак питання про вивчення історії діловодства іншими осередками, розширюємо обсяг відповіді за рахунок визнання Московським державним історико-архівним інститутом, потужним центром становлення документознавства, що розвивався на авторитетних дослідженнях історії й теорії діловодства й архівної справи. Серйозний підхід до управлінської документації в межах джерелознавства продемонстрував однойменний підручник професора МДІАІ С. О. Нікітіна „Источниковедение истории СССР. XIX век” („Джерелознавство історії СРСР. XIX століття, 1940 р.). Відповідний розділ навчального видання „Документи государственных и частных архивов. Основные издания официальных документов” („Документи державних і приватних архівів. Основні видання офіційних документів”) ґрунтується на оглядовому поданні інформації про зміст документації основних центральних і місцевих державних установ Російської імперії, доповнений короткими свідченнями їх історії. Відсутність спроб джерелознавчої характеристики окремих груп чи видів джерел (тут — управлінських документів), на що нарікав С.О. Нікітін, безперечно, ускладнювала в подальшому вивчення теми дослідників-першопроходців, зайнятих вивченням управлінської документації [16, c. 6–36].