Розвиток документознавства на початку XX століття

    Проте найглибші й найсерйозніші дослідження історії діловодства в 1940–1960-х рр. належать іншому представникові професорсько-викладацького складу МДІАІ – К. Г. Мітяєву, зміст творчої діяльності якого нерозривно пов'язаний із формуванням підґрунтя документознавства. Варто зазначити, що найактивніший період творчості К. Г. Мітяєва припадає на час відчутного пожвавлення історії діловодства, що вмотивовано загальними тенденціями розвитку історичної науки. На організаційному рівні це виявилось у виданні наукових збірників тематичних студій, появі спеціальних розділів у підручниках із джерелознавства, монографічних досліджень. Ранні публікації К. Г. Мітяєва дуже добре віддзеркалюють зацікавлення історичним аспектом діловодства й архівознавства. Продовжуючи уважне, критичне їх вивчення через ретельно продуману аргументацію, викладену в „Теории и практике архивного дела” („Теорія і практика архівної справи”, 1946 р.), „Истории и организации делопроизводства в СССР”(„Історія та організація діловодства в СРСР”, 1959 р.), у з'ясуванні конструктів, які розкривали б форму, зміст неперервного побутування документа від моменту його створення і до знищення чи зберігання в архіві. У зв'язку з цим, питання природи документознавства К.Г. Мітяєв розглядає у руслі ідеї метатеорії.

    Отже, констатація того факту, що відомому історику-архівісту К. Г. Мітяєву належить низка ґрунтовних публікацій стосовно еволюції діловодства в Російській імперії, докладні характеристики різних видів документів, їх формулярів, систем документації, знаходить підтвердження завдяки одним із перших авторських спецкурсів, зокрема з історії й організації діловодства [4, с. 8–22].

 Заслугою К. Г. Мітяєва є постановка невідкладних питань історії, теорії діловодства й архівної справи, пов’язаних з документознавством. Головні висновки, зроблені автором у статті, полягали в тому, що, по-перше, діловодство й архів установи мають розглядатися нерозривно, як це склалося історично; по-друге, необхідно розробити єдині для них систему класифікації, уніфікації та стандартизації службових документів, номенклатуру справ, правила збереження документації, методику експертизи документів. Зроблений науковцем висновок утілився в ґрунтовнішому дослідженні теми, остаточному переконанні у важливості теоретичного і практичного розроблення порушеної проблематики, що й склало основні дослідні ділянки управлінського документознавства і на загал – документознавства в цілому, однак, найважливіше для розуміння наукових поглядів К. Г. Мітяєва полягає в тому, що історія діловодства сприймалася спеціальними історичними дисциплінами, діловодство – практичною сферою роботи з документами, а теорія діловодства – документознавством.

     Отже, історичні дослідження в документознавчому контексті першої половини ХХ століття показують, що наукова дисципліна розвивалася в системі спеціальних історичних дисциплін, як документально-комунікаційна дисципліна, а також як метанаука, теорія діловодства. Це все пояснюється широким спектром  інформації про документ в цілому, що вивчається різними дотичними дисциплінами, поряд з якими виникає документознавство, для об’єднання  наукових здобутків щодо документів та значно їх поглиблення.

РОЗДІЛ 2.  рОЗВИТОК ОСНОВНИХ НАПРЯМІВ ТЕОРІЇ ДОКУМЕНТОЗНАВСТВА В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТОЛІТТя

           2.1. Документологічні ідеї Поля Отле

   Особливий дискурс у науках документально-комунікаційного циклу утворився завдяки творчості бельгійського соціолога, юриста П. Отле (1868–1944 рр.). Апелюючи до наукової спадщини відомого вченого, багато дослідників охоче зараховують його до рангу основоположників документаційної науки (документації), бібліології, документології, документознавства, інформатики та інших дисциплін. Безперечно, сучасні термінологічні дискусії щодо змісту названих понять ускладнюють однозначність твердження і розрізнення їх тлумачень. Утім, якщо існують подібні припущення, то, варто шукати безпосередні й опосередковані чинники таких висновків. Та найпоширенішою є думка про заснування ним науки під назвою „документація”.

    Еволюцію документації як прикладної наукової дисципліни і сфери практичної діяльності виводять із бібліографії. Перші бібліографічні посібники (XVI ст.), тематичні реферативні часописи (XVIII ст.), практична бібліографія, спрямовані на оперативне забезпечення суспільства інформацією, сформували історичні передумови для розвитку документаційної науки, більше спрямованої на інформаційну комунікацію і документ як засіб її реалізації.

   У вітчизняній науці погляди засновника документації уперше були проаналізовані Г.  М. ІІІвецовою-Водкою, а пізніше репрезентувалися у працях С. Г. Кулешова. Головна думка відомих учених базувалася на визнанні особливого значення праці П. Отле для розвитку науки про документ. Кількасторінкове представлення результатів творчості П. Отле у першому вітчизняному підручнику з документознавства [10, c. 11–15] зумовило формування стійкого стереотипу про причетність вченого до його становлення. Проте, зауважмо, найавторитетнішим, на думку Р. С. Гіляревського, дослідником цієї особистості є У. Бойд Рейворд, який, визнаючи непересічні організаційні здібності вченого, називає його основоположником документаційної науки чи документації, яку, згідно зі змістовим наповненням, ототожнює з інформатикою.

   Порівняння обсягів документації у XVIII столітті і столітті, на яке припадає початок наукової діяльності П. Отле, звичайно, навіть на рівні побутових припущень, буде не на користь першого. Кількісне зростання „одиниць-учасниць” документальної комунікації різного масштабу і підпорядкування загострило питання ефективного забезпечення і належної репрезентації їх у середовищі функціонування. Зосередженість П. Отле на упорядкуванні інформаційних комунікацій у глобальному плані породила безліч цікавих організаційних заходів, серед яких – Міжнародний бібліографічний інститут (1895–1931 рр.), перетворений у XX ст. у Міжнародний інститут документації (1931–1938 рр.), а згодом  – у Міжнародну раду (пізніше – федерацію) з інформації і документації (1938–1995 рр.), проект Універсального бібліографічного репертуару (іменний (авторський), систематичний), Міжнародне бюро соціологічної бібліографії (1893 р.), а також науково-методологічне розгортання ідей М. Дьюї і їх практичне втілення у міжнародну систему класифікації творів друку й документальних матеріалів для організації вузькоспеціалізованих і багатогалузевих довідково-інформаційних фондів – Універсальну десяткову класифікацію (УДК)[21 ].

   Як справедливо зауважив У. Бойд Рейворд, організаційні зусилля у контексті створення трат національних інформаційних систем вимагали теоретичного осмислення, що й знаходило паралельне відбиття у працях дослідника переважно емпіричного змісту [20, c. 17 ].

Кількісне зростання на початку XX ст. обсягів документації супроводжувалося її видовим урізноманітненням. Книга, часопис, „адміністративна документація”, фотографія, кінострічка, брошура, рукопис, карта, естамп, гравюра, мікрофільм та інші види носіїв інформації були поставлені П. Отле в один документний ряд. Обстоювана ним доцільність комплексних знань спонукала до розгляду можливостей єдиної науки про документ – документології. Серед усього наукового доробку П. Отле, спеціально чи опосередковано присвяченого документології, особливо цінною є „книга про книгу” (за визначенням автора) „Трактат про документацію” (1934 р.), що став своєрідним підсумком роздумів автора щодо змісту науки про документ. За визначенням самого автора, „Трактат про документацію” присвячено „загальному викладу понять, що належать книзі чи документові” [17, c. 238].

У фундаментальній праці науковця опосередковано зустрічаємо таке розуміння документології: наука, методологія, методи, які розглядають „будь-який документ із найзагальніших і одночасно найрізноманітніших позицій”; „узагальнююча наука, що охоплює систематизовану сукупність фактів і явищ, які належать виробництву, зберіганню, обігу і користуванню текстовими і будь-якими іншими документами”; у майбутньому – самостійна наука, покликана „вивести із полону емпіризму методи і засоби документно-комунікаційної діяльності”; теоретична, порівняльна наука, що застосовує „достатньо абстрактні методи дослідження, об'єктом якої є всі без винятку текстові і будь-які нетекстові документи” [17, c. 196].

 Термінологічні авторські пошуки для означення нової галузі знань про документ виявилися у синонімічності пропозицій назвати дисципліну майбутнього, крім документології, ще книго-архіво-музеєзнавством, бібліологією і, зрештою, документаційною наукою чи документацією. Безперечно, нове дискурсивне утворення (за М. Фуко) спричинило розповсюдження ідей П. Отле й укорінення документації серед гуманітарних наук. Учений постійно прагне застосовувати ключові поняття соціології, психології, філософії й інших загальних гуманітарних наук до яскраво виражених процесів у сферах масових комунікацій, суспільної організації, економіки. Продуктом активних і тривалих дебатів дослідника з колегами стала спроба теоретично довести реальність і доцільність запропонованих ним наукових проектів.

У цьому ж таки дослідженні документація розглядається як частина бібліологічних наук, яка лише може бути створена в системі знань як наука і технологія [17, c. 202]. Цеглинами системи повинні були стати бібліографія, книгознавство, бібліотечна технологія й економіка бібліотечної справи. Надалі цей перелік буде уточнюватися, та незмінним залишатиметься прагнення подати документацію як результат розвитку знань, пов'язаних із книгою як основним дослідним об'єктом. Їм належало стати фундаментом і каркасом документації, адаптуючись до потреб узагальнення знань про документ і підтримуючи надбання попередніх століть на теренах згаданих галузей знань і сфер суспільної діяльності. Суттєві ремарки П. Отле щодо належності документації до складу бібліологічних наук не дозволяють беззастережно ставити знак рівності між документацією (документаційною наукою) і бібліологією чи документологією.

П. Отле вказував також на відмінність між документом і книгою. Варто зазначити, що він вкладав широкий зміст у поняття „книга”, котре стало збірною назвою для власне книг, часописів, газет, відбитків, репродукцій, графічних творів, креслень, гравюр, карт, схем, діаграм, фотографій. Утім, усвідомлюючи усталені поняття у традиційному розумінні, дослідник наполягав на активнішому розробленні тієї бібліологічної термінології, яка б починалася із кореня “document” [17, c. 205].

Продовжуючи обстоювати узагальнені тлумачення понять „книга” і „документ”, учений кинув доволі сміливий виклик галузям знань про документ, прагматично запропонувавши об'єднати всі „часткові науки в одну загальну науку” – бібліологію чи документологію [17, c. 196].

Важливе значення у „Трактаті про документацію” мали „відносини книги з матеріальними засобами, засобами їх відтворення і примноження” (бібліологічна технологія), а також місце і роль книги у навчальному процесі (бібліологічна педагогіка). Якщо перша з пропонованих галузей знань торкалася питань творення книги, то друга – її функціонування як соціального феномена. Відмовляючись розглядати всі можливі ракурси бібліологічних педагогіки й технологїї, учений наполягає на їх перспективності і необхідності не тільки для науки про документ, але й продукованих нею знань у результаті потужних міждисциплінарних проникнень.

Таким чином, проголошувана дослідником  бібліологія виглядала результатом  взаємодії суміжних, споріднених  і загальних філософських наук. Комплексний підхід до визначення форми і змісту декларованої наукової дисципліни довів також широту розуміння її фундаментальних понять – документа і книги.

Спеціальний розділ монографії присвячено розгляду ознак, властивостей, функцій, загальної характеристики (форми і змісту) носіїв інформації. Загальне уявлення П. Отле про документ сфокусоване на позбавленні його значеннєвих меж. Це є еволюційним результатом не тільки розвитку науки, але й суспільства. Документом визнавалася вся об'єктивна реальність на тій підставі, що будь-який існуючий об'єкт зберігає і переносить інформацію у просторі і часі, тобто виконує його головну функцію.

 Якщо розгляд діяльності П. Отле у контексті теорії і практики бібліотечної справи є органічним навіть при позірному ознайомленні із його працями, то у руслі архівістики, музейної справи, чи управління виявляється несподіваним. Крім того, організатор науки і теоретик активно займався вивченням управлінської діяльності установ, одночасно з'ясовуючи їх місце і роль для документальної комунікації. Знаному досліднику належать оригінальні роздуми щодо організації праці „адміністративного апарату”, бібліотеки, архіву, музею тощо. „Документарним (або документальним) організмом” автор називає усі документи, якими оперує установа під час виконання управлінських функцій.

 Концентрами, що складають  цей процес на рівні установи,  дослідник називає книгу, інформацію, документацію. Якщо книгу автор трактує як зафіксований на папері результат дослідження з метою подальшого вивчення, розповсюдження і зберігання, інформацію – як факти, ідеї, теорії, що слугують опорними пунктами для науки і практичної діяльності, то документацію – як засоби і способи передавання, поширення даних, тобто „всі документи і матеріали”. Відповідно, зміст діяльності установи чи її структурного підрозділу полягав у належному забезпеченні всіх процесів, пов’язаних із „життям документів” [18, c. 160–167].

Особливий акцент зроблено на якісному й усебічному забезпеченні роботи з „документами і матеріалами”, що перебувають в установі на зберіганні. Запорукою організації документів в установі П. Отле називає класифікацію. Тому критерії класифікації (за формою і змістом), підґрунтя утворення систематизованих зібрань, технології аналітико-синтетичної переробки документної інформації спрямовані на адекватне відбиття особливостей документа на кожному етапі його існування.

Найважливішим інструментом пізнання документації на рівні установи П. Отле вважав її класифікацію. Напрямок руху документів став основним критерієм їх диференціації. Завдяки цьому із документального загалу було виокремлено вхідні і вихідні документи. Так, вихідна управлінська документація передбачала наявність таких підвидів: 1) документи, що віддзеркалюють офіційні відносини між установами; 2) документи внутрішнього обігу; 3) документи контрольного характеру, призначені для управлінських установ вищого порядку; 4) документи для об'єктивного вивчення, що стосуються осіб, установ і практичних заходів, побутування яких зумовлене потребами управлінської сфери [18, c. 160–167].