Публіцистика винничука

Чи можу я, як чесний громадянин, спокійно стежити  за всіма фіґлями цього крутія, шахрая, шелихвоста і пройдисвіта (я  про Лиса Микиту), цього дурисвіта  і гультіпаки, пустодзвона і злодюжки, гульвіси і гунцвота, цього товстого хитрого Лиса з хижою мордякою, цього тупого бевзя і штурпака, дурпецала і бовдура?

Адже це викликає настільки одіозні асоціації, що вони, чого доброго, можуть привести мене до позицій опортунізму, зневіри  у завтрашньому дні і негативного  ставлення до правлячої партії!

 

 

 

 

 

 

Малєнькіє сраженія єдіного  народа

Те, що чекає українські підручники з історії України та історії  української літератури, нагадує  незабутні часи Сталіна-Брєжнєва.

Те, що чекає  українські підручники з історії  України та історії української  літератури, нагадує незабутні часи Сталіна-Брєжнєва, коли весь наш народ  в єдиному пориві крокував у світле майбуття під прапорами марксизму-ленінізму.

Різниця лише та, що замість марксизму-ленінізму  маємо путінізм-кретинізм. Бо чим, як не кретинізмом можна назвати  те, що з підручників зникають речі, які давно визнані усіма істориками?

Наприклад, те, що Радянський союз кілька років  перед початком Другої світової війни  і кілька місяців опісля був союзником  фашистської Німеччини. Щодо Голодомору, який вирішено трактувати, як трагедію для всього СССР, залишається загадкою, чому чисельність українців після 1933-го змаліла, а всіх інших народів  зросла? Адже голодували разом!

Але кретинізм  найбільше проявився у позиції  депутата Державної думи Росії Сергія Маркова. Він вважає, що українські підручники такий жах, що "тими, хто  свого часу підписував такі підручники, які розпалюють ненависть до Росії, вже б зайнялася прокуратура... Це ж кримінальна справа. Немає  в Європі більше таких підручників  з історії, які впровадили "помаранчеві  чортенята".

Чому б  Маркову не взятися ще й за китайські  підручники, у яких кордони Великого Китаю сягають аж до Уралу? Або  за фінські, які невірно трактують  визвольну місію Красной Армії? А ще ж є прибалтійські та японські підручники! Та до них чомусь руки не доходять. Вочевидь, Україна аж надто  слабка ланка, щоб з нею церемонитися.

На шоу "Большая  політіка" глядачам запропонували  таку хитромудру конструкцію: "Чи вважаєте ви, що підручники з історії України  не є виключно внутрішньою справою  України?" Тут не відразу й доженеш, що відповісти – так чи ні? А вся  справа у тому безглуздому і зайвому "не", його втелющили навмисно сюди, аби заплутати. Відтак відповіді  розділилися майже порівну.

Гостем програми був той же Марков, який молов  таку ахінею, що вуха в'янули.

"Мы никогда  не воевали между собой, мы  всегда воевали вместе, поскольку  всегда были единым народом", – заявив він, але тут же  згадав про Конотоп. Не знає, мабуть, Марков про литовсько-московські  війни 1500– 1537 років, де більшість  у складі литовських військ  складали українці, зокрема такі  знамениті воєводи як князь  Острозький, який розгромив московські  війська під Оршею у 1514 році, та князь Вишневецький. Не знає  і про те, що Сагайдачний брав  Москву, і про те, що козаки  не раз "скородили московські  ребра", а так звана Громадянська  війна – не що інше як  російсько-українська війна.

Але твердження про те, що ми "единый народ" повністю знівелювалося реплікою Маркова  на адресу Донія: "Можете говорить по-русски, а не по-украински,чтобы оскорбить  меня". Це неабияка дивовижа! Щоби представник "единого народа" не міг зрозуміти  іншого представника цього ж народу? Хіба таке буває?

А фраза "нацыстские пособники из УНА-УПА" свідчить уже  про тихий маразм.

Цікаво, що Марков вважає себе не тільки істориком, а  ще й очолює комісію, яка бореться з фальсифікацією історії. Проте  сам залюбки цю історію фальсифікує: "Воссоединение Украины и России закончилось освобождением Украины  от польской оккупации". Насправді  Росія зрадила Україну і віддала  усе Правобережжя Речі Посполитій. Щойно після поділів Польщі до Росії відійшла частина Правобережної  України. Мовчу вже про безглуздя  самого терміну "воссоединение".

Згадавши  про битву під Конотопом, яка  так псувала нерви Путіну, Марков назвав її "маленьким сражением". Дивно тільки, чому після такої  маленької битви Москва похапцем розпочала евакуацію. Пора б Маркову  просвітити і Європу стосовно усіх тих "маленьких" битв, якими там  пишаються.

Шкода, що на багаторазову репліку Маркова "В  чьей форме и с кем пришел на Украину Бандера", ніхто йому так  і не відповів, що Бандера жодної форми ніколи не носив, зате сидів  спочатку у польській тюрмі з 1933 по 1939, а потім з 6 липня 1941 у  Заксенхаузені.

То правда, що Бандера в концтаборі мав змогу  читати газети, і ніхто його не ганяв  на фізичні роботи, але в таких  самих умовах утримували в німецьких  концтаборах геть усіх полонених  офіцерів. Навіть польські офіцери  не працювали фізично, отримували пакунки  з Червоного хреста, а у вільний  час грали в карти. Спочатку німці  польських підхорунжих не трактували як офіцерів, але Червоний хрест  добився і для них привілеїв. Інша справа совєтські полонені, від  яких відрікся Сталін і яким не помагав  Червоний хрест. Тут усі, від солдата  до генерала, мусили фізично працювати.

Карасьов  цілком слушно зауважив, що "кожна  країна має своїх героїв. Нема героїв – нема країни". Але ж звідки беруться герої? Та з війн із сусідами. Я вже писав колись, що у світі  нема жодної країни, яка б не перебувала коли-небудь у стані війни з  сусідньою та щоб не мала і досі територіальних претензій. Але Марков не закликає геть усі країни переписувати свої історії на догоду сусідам.

Усі бачили фільми "Хоробре серце" та "Роб  Рой", де показано героїчну боротьбу шотландців проти англійських загарбників. Але таких фільмів було знято  значно більше, однак жодного разу ми не чули про якісь протести англійців. Не протестували англійці й тоді, коли побачили як у фільмі "Патріот" англійські війська зганяють мирних американців і спалюють їх у церкві.

Можна собі уявити, яке виття на подібну сцену  ми почули б з вуст маркових!

Крім Маркова  на шоу запросили ще й "пісатєля і публіциста" Алєся Бузіну. Ну, публіцист... Нехай буде. Але "пісатєль"? Тоді слід додати "пісатєль-фантаст", бо у своєму виступі він заявив, що "Партія регіонів – це партія українських буржуазних націоналістів". Почувши це, я хутенько налив собі вина і випив за упокій українського націоналізму. Бо якщо українськими націоналістами мають бути Чєчєтов, Азаров, Джарти, Бродскій і Юра Єнакієвскій, то Боже бережи Україну.

Цікаво, що навіть такий поміркований демократ як Матвєй Ганапольскій – земляк Бандери і  Шухевича – прагне, щоб було створено якийсь "согласоватєльний організм", який би зайнявся створенням спільних підручників. І тут же замислився: "Только ли Россия страшный угнетатель"?

Тобто те, що було безсумнівним для Герцена, що Росія  – тюрма народів, для Ганапольського уже викликає сумніви. "Только ли"? Та ні, не тільки. Але якщо покласти на одну шальку терезів ставлення  Росії до українців, а на другу  ставлення до них же Австрії, то Росія  опиниться дуже й дуже далеко унизу.

Причому побрехеньки  начебто австріяки симпатизували  українцям лише в піку Росії, не мають  підстав. Бо так само австрійці сприяли  розвиткові і утвердженню словаків, словенців, боснійців, румунів.

За Ганапольським  нам слід усвідомити, що "у нас  историческое поле совместное". Авжеж, як і з поляками, угорцями, молдаванами, литовцями, татарами і турками. То що тепер з усіма ними узгоджувати  підручники? Може й турецький ясир потрактувати, як добровільну еміграцію  трудових верств населення до братньої Туреччини?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

"Вот язык у хохлов  моржовый!"

На фоні закриття українських шкіл впровадження курсу російської літератури в школах свідчить про нахабне  повертання України у мацаки московського спрута.

Те, що зараз  витворяє так зване Міністерство освіти, скидається на поганий сон. На фоні тотального наступу на україномовну церкву і закриття українських шкіл на Донбасі впровадження у школах окремого курсу російської літератури свідчить про планомірне і нахабне  повертання України у добре нам  відомі мацаки московського спрута.

Сказане мною не означає, що я проти викладання російської літератури, бо знаю її дуже добре, перечитав не тільки визнану  класику, а й різних сухово-кобиліних, рєшетнікових і боборикіних. Російська  література повинна викладатися  у школах, але на рівні з європейською, а не в такому обсязі, який ми мали в совєтських школах. Є кілька російських письменників, з якими у школах мали б ознайомити. Але ж не з  п'єсами Грибоєдова, Фонвізіна чи Островського, і не з примітивним  романом Чернишевського. Дітки знову  мають учити басні Крилова, які  він передер в Езопа й Лафонтена, а не першоджерела? Не здивуюсь, коли у програмі з'явиться "Как закалялась сталь" і "Молодая гвардия".

Та найбільший подив викликали підстави такого епохального рішення: "особлива роль належить російській літературі як художньо-словесному надбанню, у тісній взаємодії з  яким протягом декількох століть  формувалася українська література, а також з урахуванням того місця, яке займає російська література у загальнолюдській системі духовно-культурних цінностей".

Усі науковці, які підписалися під цим документом, засвідчили один спільний для них  діагноз: маразм. На жаль, це не лікується. Тільки пройдисвіт і останній бевзь  може твердити щось подібне, бо уся  тісна взаємодія української  літератури з російською виглядала, як взаємодія яструба і куріпки.

Свідченням  цього є висловлювання Бєлінського: "Вера делает чудеса – творит людей  из ослов и дубин. Стало быть, она  может из Шевченка сделать, пожалуй, мученика свободы. Но здравый смысл  в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того горького пьяницу, любителя горилки по патриотизму  хохлацкому. Этот хохлацкий радикал  написал два пасквиля на государя императора – один на государя императора, другой на государыню императрицу... Я  не читал этих пасквилей, и никто  из моих знакомых не читал.., но уверен, что пасквиль на императрицу должен быть возмутительно гадок... Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне  не жаль его, будь я его судьей, я  сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либералам..."

"Одна  скотина из хохлацких либералов,  некто Кулиш (экая свинская  фамилия!) в "Звездочке", ...журнале,  который издает Ишимова для  детей, написал историю Малороссии, где сказал, что Малороссия или  должна отторгнуться от России  или погибнуть... Вот что делают  эти скоты, безмозглые либералишки.  Ох, эти мне хохлы! Ведь бараны - а либеральничают во имя галушек  и вареников со свиным салом..."

Подібних  прикладів з висловлювань російських класиків про українську мову й літературу можна навести чимало. "Кожен  раз, — писав з цього приводу  В. Винниченко, — беручи до рук російське  оповідання про "хахлів", як здавна прийнято в російській літературі обзивати українців, мене охоплює відчуття незручності, сорому і боязні. Завжди і скрізь в російській літературі "хахол" — трохи дурнуватий, трішки хитрун, неодмінно лінивий, меланхолійний  і часом добродушний".

Нічого не змінилося і за часів більшовизму. Україна для росіян – це земля  обітована, якою вони конче мусять володіти. У перші роки совєтської влади  красноармійці радісно співали:

 

Всех фашистов разобьем,

На Украйну  жить пойдем.

На Украйне  добре жить:

Есть что  шамать, есть что пить.

 

У п'єсі "Новый  кузнечный" совєтського драматурга А. Арбатова один із персонажів співає: "Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер Завива. Додолу верби Гне  високі, Горами хвилю Підійма... Вот  язык у хохлов моржовый!"

Відомий совєтський класик Фйодор Гладков висловився так: "Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом. Все это только тормозит развитие социалистического строительства... Украинские писатели хотят конкурировать  с русскими писателями, а выходит, только обезьянничают"...

Як тут  не згадати допетровські погляди  московського патріарха Іоакима: "Когда  будет много языков, то пойдет смута  на земле".

Цікаво при  цьому, яке місце в курсі російської літератури займе Максим Горький, який на пропозицію Олекси Слісаренка перекласти "Мать" українською мовою заявив: "Мне кажется, что и перевод  этой повести на украинское наречие  тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед  собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий – стремятся  сделать наречие языком, но еще  и угнетают тех великороссов, которые  очутились меньшинством в области  данного наречия". Публікація листа  Горького в українській пресі  викликала хвилю обурення серед  українських письменників. Усі, хто  дозволив собі обуритися, були розстріляні.