Публіцистика винничука

Літописці Величко  і Самовидець, автор “Історії Русів”, історики-раби М. Костомаров та інші оцінювали  Виговського негативно. Бо так же і народ до нього ставився. А  народ, за його ж таки народною мудрістю, як скаже, так і зав’яже. І так  цей народ зав’язав, що зі свічкою  не знайдете жодної позитивної пісні  про Виговського чи Мазепу. Обидва зрадники. Це вже згодом з’являться історики, позбавлені рабства духу, як-от В. Липинський, або Д. Дорошенко, і засумніваються врешті, чи були корисними  для України козацькі авантюри.

Десь там  на Заході ідеалом нації може бути король Карл XII. Ричард Лев’яче серце, лицарі Роланд і Сід. А в нас  – козак Голота. Оце і є образ, оспіваний нашим народом –  образ анархіста і гультіпаки, обірванця і безстрашного вояка, якому начхати на смерть.

Козаки не боялися смерті і йшли у бій  розхристані, озброєні голою шаблею, і це возноситься як героїзм. Невже  героїзм полягає в тому, щоб  встелити трупом місце бою? Жахливі  втрати, які несло козацтво у боях, говорять не про героїзм, а про  безглуздість. У відкритому бою на шаблях шляхта легко розбивала козаків. Якщо останні й перемагали, то тільки завдяки численності.

Чи цікавилися ви коли-небудь, скільки було шляхетського війська під Жовтими Водами? Так-так, саме під тими славетними Жовтими  Водами, де Хмельницький отримав свою першу перемогу, яку так оспівано й возвеличено. 1200! Військо Хмельницького  і Тугай-бея переважало ворога в 20 разів.

Козаки були чудові стрільці, неперевершені майстри  фортифікаційної справи, але нездалі  фехтувальники, а ще гірші вершники. Кожна перемога над шляхтою оплачувалася такими жертвами, що можна її назвати  пірровою.

За що ж  боролися ми з ляхами?

Хто його зна. Є ще одна нав’язлива версія – за віру. Та коли розібратися, то виявляється, що й за віру не було потреби боротися. Аристократія переходила в католицизм, але зовсім не була зацікавлена, щоби тягти туди ще й мужика. Адже польський  мужик мав значно більше прав, ніж  українець. Поляк міг піти до священика  й скласти скаргу на пана. А священик міг ту скаргу й до кардинала відіслати. Не дуже це пана перелякало, але він  таки ксьондза шанував і ніколи не посмів б його образити так, як це чинив  із попом. Того він і за бороду смикав, і нагайкою лупцював. Іди, мовляв, скаржитися до Москви.

Католицька  експансія проти православ’я  переважно проявляла себе в містах, тим часом як по селах на мужицьку віру невигідно було магнатові зазіхати. Як у нас історія забрехалась, свідчить ще один цікавий факт. Усі  свято переконані, що унію – себто  греко-католицький обряд – насадили нам поляки. Але досить зазирнути  в якесь поважніше джерело, щоб  побачити, що все було навпаки. Якраз  поляки виступили дуже гостро проти  унії. Унія рятувала українську аристократію, а католицизм її полонізував. Зрозуміло, що унія для поляків була дуже невигідна. Але ж я знаю, що без цитат  ви не сприймете цієї шокуючої правди. І знову звертаюся до Н. Полянської-Василенко: “Трагедією Православної Церкви було те, що вона значно поступалася Католицькій  своєю освітою... Східна Церква культурно  зубожіла, а її література обмежувалася церковно-богослужебними книгами та книжками для побожного читання, а цього було замало для культурно  розвиненої людини. Така людина мусила звертатися до латинського, польського письменства. До польсько-латинської школи  тяжко було попасти православному  українцеві, а українські школи стояли низько. Голодне й неосвічене православне  духовенство втрачало авторитет  у народі”.

Через свою тупу прив’язаність до православ’я  ми потрапили в братні обійми Москви. Ані ляхи, ані навіть турки не зробили з нами того, що вчинила  ця єдиноутробна потвора, котру ми своєю  кров’ю і живили. З-під Туреччини  виборсалася навіть Албанія, і то при тім, що турки там сиділи як в себе вдома. Якби Богдан уклав Переяславську  угоду з Туреччиною, то це б нам  не загрожувало ані мечетями в  Бердичеві, ані гаремами в Києві. Православна віра вчинила з нас  московських рабів.

Треба сказати, що православ’я так ніколи й не зуміло піднятися до рівня католицизму. Якщо ви спробуєте назвати мені хоча б кількох попів, які б писали ще й світські твори, то буде вам  це зробити дуже тяжко. А от греко-католицьких  священиків, що виявили себе великими патріотами, цілий загін: Шашкевич, Вагилевич, Духнович, Устинович, Могильницький, Гушалевич, брати Воробкевичі, Павлович, Кралицький і багато інших. А де ж  православні подвижники? Де їхня праця  для народу?

Ба й тепер  підіть у греко-католицькі монастирі, і вас вразить, що монахи і монашки  там – це освічена талановита молодь, котра займається не лише ортодоксальною релігією, але й глибокими та історичними  студіями. Натомість у Почаївський  та Києво-Печерській лаврах побачите перестарілих зрусифікованих штурпаків з немитими бородами, які відверто можуть послати  вас на три веселі букви разом  з вашою “нєзалєжнай нєнькай”.

Та повернемося  ще до Н. Полянської-Василенко, до речі православної: “Уніатська Церква не мала підтримки з боку римо-католиків, поляків, які тільки терпіли її... На Соймі 1621 року весь польський клір з примасом Гембіцьким та польська влада поставили вище державні інтереси й добро своєї держави від  добра Католицької Церкви і взяли  під оборону Православну церкву... Волинський посол Древінський просто вимагав від уряду звільнити  край від цього “нещастя” –  унії. Примас Гембіцький вимагав від  Апостольської Столиці скасувати  унію і перевести уніатів на латинський обряд”.

Ну, як вам  це подобається? Якось воно не в’яжеться  з тим, що досі ми чули.

Але тема в  нас інша, не релігійна. Йдеться про  мазохізм і невиліковне бажання  конче бути народом-страдником. Я  ж показую перед вами народ, який, попри свою пісенно-ліричність, мав  такі ж ікла, як і будь який інший  західноєвропейський народ. Мав  усі шанси стати імперським народом, але через втрату аристократії і  перемогу анархії будь-які державницькі поривання у нього притупилися  настільки, що навіть у першу світову  війну, коли свобода лежала на тарілочці, - таки не здобув її.

“У серпні 1917 року на фронті було 27 українізованих дивізій, а всіх українізованих вояків – аж 4 000 000! Та з такою армією не те що Україну визволяти, а й Сибір  можна було захопити. Все це військо  готове було боротися за Україну, але  значна частина Центральної Ради не розуміла значення організації української  армії... В. Винниченко... виступав з різкими  статтями проти формування української  армії: “Не своєї армії нам, соціял-демократам, і всім щирим демократам, треба, а  знищення всяких постійних армій.”  За такі переконання своїх “вождів” заплатила Україна своєю державою” (тут і далі цитати з Н. Полянської-Василенко).

І знову бачимо оте протистояння аристократії і  мужицтва. Аристократ Микола Міхновський  боровся за створення власної  армії, а мужик Винниченко робив  усе, щоб цього не сталося. Винниченко і Грушевський – це великі світочі  в царині науки і письменства, але в царині політики – відверто злочинці. А хто знає, чи не платні агенти Москви. Бо так уже ганебно  нищити ідею суверенної держави, як це чинили обидва мужі, не відважувався ніхто.

У нас звикли ідеалізувати геть усе. Скоро Центральну Раду зображатимуть як дружній хор  херувимів. На жаль, то була абсолютна  не здатна для виборювання державності  компанія. Щось на зразок Спілки письменників і діячів Руху. Кожен щось писав. Як не вірші, то публіцистику або наукові  трактати. А який з писаки диктатор? Письменниками були і Петлюра, і  Ю. Тютюнник, і навіть батько Махно.

Я дивуюся, чому Винниченкові і Грушевському більшовики не зафугували таких самих монументів, як Артьому. Та це ж вони врятували  Расєю! Це ж вони стояли на смерть, аби  тільки не допустити створення української  армії.

А коли наперекір  їм у Києві така армія була створена і, дуже доречно, російське командування опинилося за гратами разом з  комендантом міста, то знаєте, що вчинили  ці гнилі інтелігенти? Ні, ви ніколи не повірите. Комендант, сидячи в цюпі, пише писульку Грушевському, в якій вимагає негайного роззброєння  бунтівників, відправки їх на фронт, а всіх призвідців покарати! Це фантастика! Де ви таке чули, аби хтось із в’язниці давав наказ незалежному урядові, а той – слухняно підкорився? 40 тисяч бійців змусили здати  зброю, відправили на фронт, а ідейних  керівників арештували. Вся ж імперська  банда офіцерів була з вибаченням випущена на волю. Київ лишився без  армії.

А вже під  час визвольних змагань Центральна Рада ввічливо роззброювала більшовиків, вантажила їх в ешелони і відправляла  додомцю. Там їх знову озброювали і гнали в Україну. Більшого абсурду  годі придумати. Замість того, щоб  ці війська негайно інтернувати, а офіцерню розстріляти, як то було прийнято в усіх порядних державах. Що, зрештою, чинили більшовики в Рославі, де було розстріляно кілька тисяч  українських старшин, що поверталися  з фронту в Україну. Росіяни виявилися  значно прозорливішими: найвідоміших убито, а деморалізовані солдати  й так по хатах розбредуться.

На фронті більшовики успішно розколювали  російську армію. Російські солдати, натхнені світлими ідеями Ілліча, кидали фронт і тікали додому. Українці добилися українізації військових частин. “Улітку 1917 року близько 300 тисяч українських  солдатів стихійно реорганізувалися у  всеукраїнські формування, заприсягнувши  на вірність Центральній Раді” (О. Субтельний, стор. 303). А Рада що? Вона це проігнорувала. Українські старшини слали петиції  в Київ, вимагаючи заклику про  повернення всіх українців з фронтів. Але Рада була проти. Адже вона всіма  трьома універсалами заманіфестувала  свою вірність єдіной і нєдєлімой.

Дійшло до того, що коли лунала команда йти  в атаку, піднімалися з шанців лише українці, а збільшовичені росіяни  стріляли їм у спини і браталися  з німцями.

Лише четвертим  універсалом Центральна Рада нарешті  перетяла кляту пуповину, але то вже була надто спізніла акція. Вимучені кількарічною війною, українські солдати  розбрелися по рідних селах і хуторах, а надалі воліли поповнювати ряди повстанців, аніж регулярного війська. Знову розквітли козаччина і  гайдамаччина. Яскравий приклад такого новітнього Івана Сірка – Нестор Махно. Як і його геніальний попередник, Махно кидався з однієї крайності  в іншу, розтрачуючи великі сили далеко не на користь майбутній державі.

Подальші  спроби створити українську армію, в  тому числі й генерала П. Скоропадського, зійшли нанівець через опір Центральної  Ради. Тому й не диво, що коли до Києва  підступали кількісно невеликі банди  Муравйова, шлях їм перепинило 300 безвусих юнаків, 300 молоденьких аристократів. Мужики на ту пору полохали з обрізом  куркуля.

А коли дітваки  полягли, ми – славне українське мужицтво – проголосили їх героями і  кинулися оспівувати. Аристократів ми любимо і шануємо. Але вже тоді, коли вони мертві.

Демонструючи  перед світом образ народу-страдника, ми й поразку свою у 1917-1920 роках  пояснили тим, що клятий москаль нас  знову загнав у болото. Але мусимо визнати, ми виявилися народом, в  якому анархізм і бездержав’я  сидить у крові. Винити треба не москаля, а самих нас.

Навіть естонцям вдалося відбити наступ більшовицької  армії, бо вони мали хоч і невелике, але регулярне військо, а не хореографічний ансамбль.

Ось вам красномовний приклад щирої української вдачі. Гайдамацькому полку петлюрівської  армії видали новісінькі жупани, шапки  зі шликами, барвисті пояси і блискучі чоботи. У бою, коли почали по них  бити з кулемета, пролунала команда: “Лягай!” Та що ви! Довкіл було болото. Як же можна було валяти в болоті таке чудове вбрання? Так їх кулемет  і посік.

Образ народу-страдника  буде неповний, коли не згадати репресій 30-х років, коли ви почнете цікавитись, що ж у нас пишуть про різні  підпільні організації на зразок СВУ, то побачите одностайність істориків; усе це наклепи, не було підпілля, політичні  процеси фальсифіковано. Себто, виходить, нас вели як волів на заріз, а ми тільки покірно шию підставляли. Безперечно, були фальсифіковані процеси, і безліч невинних людей винищено. Але ж було і підпілля. І про  СВУ не можна твердити, що це вигадка  чекістів. І в часи голодомору селяни бунтувалися, вбивали комісарів, втікали  в ліси.

Я розумію, що посягнув на святе. Але я бачу всі  наші державотворчі помилки саме в тому, що ми опираємося тільки на мужицькі ідеали. Мужик не здатний створити державу і втримати її в своїх  руках. Усі спроби такого перевороту в історії завше завершувалися  крахом. І ось тепер, будуючи українську державу, ми мостимо під неї не міцні підвалини могутнього Руського королівства, а хиткі колоди козацького свавілля. Герої козаччини заступили нам Святослава Завойовника й інших королів та князів.

Прийшов мужицький  поет Тарас Шевченко й оспівав  мужицьку перемогу. Його твори сформували світогляд усіх наступних поколінь. Для Шевченка козаччина – це найвищий злет українського національного духу. Не держава Русь, а саме анархічна  козацька республіка, в якій козак  Голота може будь-коли скликати Чорну  Раду і, скинувши одного гетьмана, вибрати  іншого. Недаремно Нестор Махно став для нащадків козацтва новим апостолом. Мужики тисячами йшли в загони отаманів, лише одиниці в регулярну армію  Симона Петлюри.

Мужик переміг. Після Хмельниччини й гайдамаччини українські магнати мали тільки один вибір – поповнити польські й  російські ряди. Мур ненависті  між мужиками і шляхтою став настільки  міцним, що спроби створити український  полк в армії Наполеона зійшли на пси. Мужик не послухався закликів шляхти. Не підтримав її і під  час польського повстання 1831 року. Яке  фатальне значення може мати відсутність  своєї аристократії, показала весна  народів, коли 1848 р. вся Східна Європа запалала вогнями визвольних повстань. Лише Україна мовчала. Шляхта, перевдягнена в кобеняки й полотняні штани, рушила на села, закликаючи до повстання, а мужик, ліниво позіхаючи, бив цю шляхту ціпом і здавав московським  жандармам.

Коли історію  пише мужик, а не аристократ, він  усюди на перше місце виставляє  свої образи, свої болячки, ще сильніше роздряпує рани, аби вони сочилися кров’ю, а ще краще – аби гноїлися.

Це мені нагадує  мої шкільні часи, коли я відлупцював  однокласника. Мене викликали до директора. У кабінеті стояв цей же однокласник, але я його не впізнав: обличчя  в нього було геть заюшене кров’ю і слізьми, котрі він старанно розмазував кулаками. Я знав, що цього  я не робив. Я не пустив йому навіть юшки з носа. Звідки ж кров? Але  потім він сам мені сказав, що навмисне колупнув собі носа і пустив кров.