Публіцистика винничука

Бывали хуже времена,

Но не было подлей.

М. Некрасов.

 

Історія знає чимало випадків, коли літературні  твори заборонялися з огляду моралі: "Лоліта" Набокова, "Уліс" Джойса, ба навіть "Пані Боварі" Флобера, порнографію вбачали у творах Генрі Міллера і Девіда Лоуренса.

З тих пір  минуло доволі часу, твори згаданих письменників видаються масово й  вивчаються в університетах. Важко  собі зараз навіть уявити, щоб десь у якійсь демократичній країні правоохоронні  органи займалися питанням моралі та переслідували авторів.

Але наша країна особлива. Увійшовши в період незалежності просто з колоніальної епохи, вона ще не вичавила з себе рабського стану.

Сімдесят  років комуністи вказували митцям, що слід писати й малювати, які фільми знімати. Але парадокс полягає в  тому, що нічого не змінилося й зараз. Комуністи ініціювали переслідування письменників Олеся Ульяненка, Василя Шкляра, Марії Матіос.

В одних випадках робиться це відкрито, від імені  членів компартії, в інших – беруться за чорну справу комуністи вчорашні, як от Табачнік.

Внаслідок таких  дій Олесь Ульяненко пішов  із життя, а філолог, яка зробила  свій історичний висновок про те, що в його романі присутня порнографія, звільнилася з роботи. Тепер вона буде жити з печаттю Каїна на чолі.

Як взагалі  до такого дійшло? Адже у цивілізованому світі давно вже вирішено: жодної порнографії у художніх творах, і  загалом у мистецтві неможливо  виявити.

Порнографія може бути очевидною лише на відематеріалах, у так званих порнофільмах, та й  то не у всіх. Бо ж не назвеш порнофільмом "Калігулу" чи "100 днів Содому".

Здавалося б, після трагічної історії з  Ульяненком і повного фіаско з  Матіос правоохоронні органи займуться  винятково своїми справами. Ніколи не думав, що черга дійде й до мене.

Аж ось  якийсь спритний чоловічок настукав відставному комуняці Леоніду Грачу  про мої занепадницькі твори. І Грач, який уже набив руку на сексуальних проблемах, звинувачуючи товариша Пєтю у збоченстві, раптом кинувся писати на мене скаргу в  генпрокуратуру.

Що ж він  такого страшного побачив? Аж страх  сказати! – порнографію і некрофілію!

Найцікавіше, що порнографія ця приписана була моїм юнацьким віршам, які я зачитав  на "Ночі Еротичної Поезії" в  Києві, а не моїм романам.

Можна тільки уявити собі, як страждала чутлива  душа комуніста, читаючи такі рядки  з вірша "Я комсомолку грав у  ленінській кімнаті":

...Звивалось  її тіло піді мною,

Сплітаючись у класовім двобою.

Я грав її і  прутень мій горів,

Як мудрий Ленін заповів.

Отак б'ючи  за голос гол,

Вступав мій  прутень в комсомол.

Цей вірш у  далекому 1972-му році гуляв по руках, студенти розмножували його й чіпляли  на стіни, а КГБ шукав автора.

Все вказувало  на те, що такого вірша міг написати лише я, але доказів не було. Зараз  докази є. Незважаючи на те, що начебто  уже й часи не ті.

Вражає ще одна цікава річ. Грач звернувся зі своїм доносом у генпрокуратуру 10 січня, а вже 23-го до мене в хату постукала міліція і принесла повістку.

Наступного  дня о дев'ятій ранку я мав  би з'явитися у них і дати пояснення, але вони попрохали мене написати пояснення вже. Подумати тільки –  яка оперативність! Ну, що ж, я запросив їх до хати і написав пояснення, заперечивши  будь-яку порнографію у моїх віршах.

А що далі? А  далі буде вирішувати прокуратура, що робити. Можливо, моє пояснення її не задовольнить, тоді вона звернеться до комісії з моралі, а та уже  станцює під ту музику, яку їй замовлять. І головне ж – нічого особистого! Жодних політичних переслідувань, жодної цензури! Усе в межах закону.

Таке враження, що генпрокуратурі й міліції більше нема чим зайнятися, як лише переслідувати  письменників і займатися їхньою мораллю.

Провокація  Леоніда Грача вдалася. Про його донос і візит до мене міліції  стало відомо ледь не усій Україні, безліч газет і сайтів опублікувало свої коментарі, на телебаченні з'явилися  спеціальні сюжети, небуденну подію  озвучило радіо. Новина навіть переступила  кордони і потрапила на шпальти  зарубіжної преси.

Чи справді  цього потребувала влада? Вірші, які були відомі вузькому колу цінителів, раптом стали відомими сотням тисяч. Воістину: немає меж людської дурості.

В результаті усього цього з'ясувалася ще одна цікава річ. Я, видавши сорок книг, для генпрокуратури – ніхто. Я  ніколи не був і не є членом Спілки письменників.

"Ви маєте,  якийсь документ, що ви письменник?" – запитує міліція. Це трагедія! У мене навіть нема документу,  що я не верблюд! Авжеж сорок  книг до справи не підшиєш,  без бумажки ти – какашка.

Я можу видати ще сорок книг, але золотий унітаз мені тільки насниться, я ніколи не стану Героєм України, як сусід і  особистий товариш президента, графоман Бєлаш, який писав:

Если стану  я нардепом,

Обеспечу  свой народ

Салом, яйцами и хлебом.

Пусть потешит  свой живот.

Завалю печеньем, кексом,

Хочешь торт, трюфели – на!

Если надо, то и сексом

Угощу его  сполна.

И ни-ни, ни в  коем разе,

Не за деньги, а за так.

Ну а как  же без фантазий

Сексуальных? Да никак!

От їм сексуальні фантазії дозволені, а нам, грішним, уже ні. Як тут не згадати такої  промовистої історії про імператора Александра III?

Якийсь солдат Орєшкін, напившись у шинку до безтями, влаштував скандал. Його спробували заспокоїти, показуючи на портрет  царя на стіні, мовляв, не можна так  себе вести перед очима государя.

Але солдат заявив, що плювати він хотів на імператора. Орєшкіна заарештували і  завели справу про образу його величності.

Папери передали на розгляд імператора, і той виніс  наступну резолюцію: "Надалі моїх портретів  по шинках не вішати, а Орєшкіну повідомити, що я на нього теж плював".

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Братські обійми московського спрута

Може, ще хтось і має ілюзії, щодо євроінтеграції, але у мене вони давно вже пропали. Усе, здається, іде за планом, і арешт Тимошенко  у тому числі. Тільки мета цього арешту не бажання посадити Юлю, а зробити  усе, щоб євроінтеграції не відбулося.

А заки там  у Європі напружують мізки, як би то усе владнати, північний сусід  не дрімає, а пре, як танк, зі своєю  росінтеграцією. Розмаїті емісари практично  днюють і ночують на теренах нашої  незалежної, збурюючи народ і готуючи  платформу для п'ятої колони.

З метою загребти Україну своїми братерськими мацаками відбуваються різні невинні на перший погляд збори, презентації, читаються  лекції. Гості із Москви при цьому  не забувають розписатися у своїй  великій любові до України, перш ніж  заспівати нову-стару пісню про  те, що нам „надо жить вместе".

Побувала  в Україні восени й Татьяна  Полоскова, "доктор политических наук, сопредседатель Московской региональной группы "Интернациональная Россия" Общероссийского народного фронта" та провела у різних містах Сходу  і Півдня кілька збіговиськ. Та й  не просто збіговиськ, а „учредительных собраний общественно-политического  центра "Интернациональная Россия". Публіка на такі "зустрічі" була підібрана відповідно, хоча вхід і  був вільним, але майже усі  прийшли за попереднім запрошенням. Тому й дивуватися нема чого, що усі  виступаючі були тієї ж думки, що й  гостя з Москви: "Практически  все выступавшие говорили о том, что распад СССР был колоссальной ошибкой, что Украина и Россия должны быть вместе, что надо извлечь  уроки из прошедших двадцати лет  жизни врозь и начать строить  союзнические отношения между Россией  и Украиной "с чистого листа", учитывая все уроки прошлого, и  позитивные, и негативные", – радісно  звітувала пізніше мадам Полоскова. При цьому розмріялася навіть про референдум, який на її думку  реально задемонстрував би бажання  українців жити знову в Союзі.

Імперська логіка московських гостей проста і дохідлива: де ступала нога русскаво салдата  – там і русская зємля. „Да, лично я считаю Украину своим  домом, – заявляє мадам. – По одной  простой причине: за свободу и  независимость Украины в годы Великой Отечественной войны  воевал в танковых войсках мой  дед. На украинской земле похоронены мои земляки – уральцы".

За такою  логікою рідним домом для Полоскової мало б стати ледь не пів Європи. То ми, українці, не вміємо проявляти  свої імперські амбіції, а теж  могли б. Якщо згадати про князя  Олега, який прибив свого щита на брамі  Царгороду, й козаків, які човпли турків на їхній таки землі, то й  Туреччина для нас рідний дім.

Але ж, ясна річ, задля майбутнього об'єднання  двох братських народів потрібна теоретична база. Тому-то й покладено  на товариша Табачніка світла місія  ревізії історії. А Президент  Росії Дмитро Мєдвєдєв уже й поквапився запропонувати Україні та Білорусі разом з Росією відзначити у 2012 році 1150-річчя російської державності. Бо „у нас спільні історичні та духовні  корені". Цю ж саму думку висловлюють  і нові підручники міністерства освіти.

Наука тут  просто відпочиває. Бал правлять дилетанти. Російська державність 1150 років  тому – це шизофренічна маячня.

Народ, який в давнину називався "Руссю", нічого спільного не мав і не міг  мати з московським народом, бо виникнення московського народу фіксується найраніше  у XII ст. Тобто розділяє нас чотири століття. У той час, як руський  народ виник зі змішання слов'янських  племен, то московський утворився в XII ст. з фінських і тюркських племен. Всього в етногенезі московитів взяло участь 15 племен уральської раси і невелика кількість слов'янських переселенців з Новгорода та з області кривичів, радимичів і в'ятичів.

І це не фантазії українського націоналіста, бо до такого висновку дійшли ще у ХІХ ст. імперські  російські історики. Це підтверджують  і висновки антропологів та археологів. Їхні праці і джерела, які їх цитують, є у вільному доступі в Інтернеті. Пошлюся при цьому бодай на працю А. Чигирина „Украинский вопрос" (1937), де зведено докупи безліч джерел з точною адресацією.

Професор  Московського університету, антрополог Є. Чепурковський (1871-1950) встановив, що східний великорос – етнографічний  тип спільний з мордвою, черемисами і башкирами; великороси, які живуть по вододілах, мають тип, що наближається до литовців, зирян і перм'яків. Українець  же – абсолютно інший етнографічний  тип, близький до своїх сусідів на заході.

Археологи граф Уваров, Савельєв і Спіцин на підставі дослідження близько 7 тисяч могил  ѴІІІ-ХІІ ст. у Володимирській і  Ростовсько-Суздальській областях дійшли одностайного висновку, що колонізація  цих областей почалася у IX ст., швидше за все із землі кривичів. Курганів руських і середньоруських племен у Володимирській області – нема. "У курганах XI і XII ст. київські речі є, але киян в них нема" (!!!) (Спицын. Владимирские курганы. 1905).

Що руський  і московський народи не мали в  давнину нічого спільного і що етнічне походження обох народів  різне, детально виклали у своїх  наукових працях А. Спіцин, А. Пипін, А. Корсаков, В. Іконніков, а пізніше  А. Пресняков, М. Любавскій, М. Грушевський, Ф. Вовк та ін.

Наведемо  бодай одну цитату зі статті російського  академіка Ф. Корша: "Отличия украинцев  от прочих славянских народов так  очевидно, что о них не стоит  и говорить. Что же касается их отличий  от «державной народности» (великороссов), то они обнаруживаются: 1) в языке, который... распадается на наречия  и говоры, независимо от разветвлений великорусского языка; 2) в физическом складе, точнейшее определение которого дело антропологов, но достаточно типичном для того, чтобы можно было отличить украинца от великоросса с первого  взгляда; 3) в особенностях духовных: своеобразном юморе, впечатлительности, чувствительности, живом воображении, предпочтении образов умозрению; 4) в бытовых чертах на столько разных и устойчивых, что они сохраняются  и там, где украинцы живут среди  великорусского населения. Все эти  отличия нельзя не признать существенными, потому что выработаться они могли  только в течение многих веков  отдельной от великороссов жизни  и потому выдержат, конечно, и еще  много веков, изменяясь лишь в  кое-чем под влиянием общечеловеческой культуры" ("Украинская Жизнь", 1912 г.).

Але й сучасні  антропологи, як от В. Абрамов, професор МГУ, у праці "Применение количественных методов в исторических исследованиях  Поволжя" пише: "средне-волжское и  северо-восточное русское население, антропологически гораздо ближе  к местным тюркам, чем к русским  группам из других зон... Также подтвердился вывод о близости антропологических  параметров горных марийцев и северо-восточных  русских... Все русские группы проявляют  антропологическую близость к коренному  населению региона: верхневолжские к терюханам, донсурские к мокшанам и эрзянам, северо-восточные к  горным марийцам и чувашам, средне-волжские к татарам".

Що ж до відмінності української і великоросійської мов, то і це питання після довгих суперечок і філологічних досліджень, було вирішене. У 1906 р. за пропозицією  Ради Міністрів Академія Наук обрала спеціальну Комісію, яка дійшла висновку:

"Таким  образом, исторические условия  содействовали полному разобщению  Юго-Западной России (Украины) и  области, занятой великороссами:  отсюда существенные отличия  в языке обеих народностей  — великорусской и малорусской.  Историческая жизнь этих народностей  не создала общего для них  языка; она, напротив, усугубила  те диалектические отличия, с  которыми предки малороссов, с  одной стороны, великороссов —  с другой, выступают в начале  нашей истории. И, конечно, живой  великорусский язык, на котором  говорить народ в Москве, Рязани, Ярославле, Архангельске, Новгороде,  не может быть назван «общерусским»  в противоположность малорусскому  языку Полтавы, Киева и Львова".