Публіцистика винничука

Мені не раз  доводилося крокувати у такій  колоні і мушу сказати, що враження були несамовиті. Люди різного віку, переважали, звичайно, чоловіки, були, як одне ціле. Здавалося, що це не мирна  хода фанів, а військовий похід, від  якого має залежати доля України. Крокуючиу такій шерензі, сп’янілий  цим неймовірним магнетизмом  юрби, я готовий був у таку мить на все – на барикади, революцію, смерть. Десь попереду чаївся лютий  ворог, а ми йшли проти нього! І  я тоді побачив, що Україна таки не вмерла, вона ще живе і не тільки інтелектуалам  світилася її зоря, але й оцим простим дядькам, школярам і навіть пиякам.

А 7 травня 2011 року трапилася унікальна подія. У день матчу „Карпат” з київським  „Динамо” львівські уболівальники  урочисто зустріли київських фанів  і разом з ними промаршували через  усе місто аж до стадіону. Чимало уболівальників обох команд були вбрані у вишиванки, не виявляли жодної ворожості, а навпаки – лише зворушливі акти братання. Молодь Києва і Львова несла червоно-чорні прапори УПА  та прапори з зображенням Степана  Бандери і Романа Шухевича. Присутність  цих портретів була мовби актом  непокори існуючому режимові.

Згадалося мені це з приводу останньої футбольної події: арешту уболівальника „Динамо”. Цікаво, що коли російський шовінюга зривав банер з зображенням ненависного  Шухевича,сплутавши з Бандерою, його віддухопелили не бандерівці-галичани, а... кияни! Це мене підняло на духу. Я відразу подумав: футбол знову єднає Україну.

Але є одна суттєва різниця: коли за совєтів  влада намагалася не зачіпатися з  футбольними фанами і дивитися крізь  пальці на усі їхні вибрики, то зараз  усе навпаки. Наше правосуддя дивиться крізь пальці на вибрики мажорів  і високопоставлених бандитів, зате з підозрілим завзяттям фантазує теракти. СБУ чомусь випустила з  уваги висловлювання побитого шовініста, який на своєму блозі заперечує саме існування української нації. І  замість того, аби визнати потерпілим український народ, якого цей  вишкребок образив, потерпілим визнали  його.

Пікантно, що російський шовініст Салматов виявився татарином. Це у нас дуже популярна  нація, представлена і в парламенті, і в генпрокуратурі, і в олігархії. При чому татарин не кримський.

Взагалі наша система правосуддя скидається уже  на звичайний фашизм. Бо лише у фашистській  державі можна по 15 годин допитувати молодих хлопців, не надавши їм адвоката і звинувачувати у тероризмі  ще до судового розгляду. Жінку, яка  відрізала клаптик від вінка,засудили на 10 діб арешту. Чи могло щось подібне  статися бодай у часи Кучми? Ні. Бо згадайте, з якою люттю Тарасик  Чорноволик та інші шматували такі самі стрічки, зірвані з вінків, які  були покладені від влади. І нічого. Очевидно тому, що ким-ким, а підарасом  Кучма таки точно не був.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

В своїй хаті – своя правда

Якби не ідіот Сталін, то СССР виграв би цю війну набагато скоріше і  з набагато меншими втратами. Солдати  б не здавалися тисячами в полон, а в полоні не вмирали б, як мухи, тільки тому, що Сталін відмовився від  послуг "Червоного Хреста".

Дивує мене одна річ. Здається, пишеш про конкретні  речі, не роблячи якихось глобальних узагальнень, а окрема публіка все  одно розуміє це по-своєму. Це як з  притчі Олександра Довженка: "Двоє дивляться  вниз. Один бачить небо і зорі, а другий – калюжу".

Минулого  разу я писав про міфи, які панують  досі, хоча вони не мають нічого спільного  з правдою. А мені кажуть: не треба  ворушити історію. Я пишу про мило і рукавички з людського жиру і шкіри, а мені кажуть: заперечуєш Голокост. А при чім тут Голокост? У концтаборах не тільки євреї  мучилися. І ніколи я Голокосту  не заперечував.

Але історія  ніколи не була і не є якоюсь застиглою  формою, як антична скульптура, то чому її не можна ворушити? Не один я такий, що ворушу. Оно Юлія Литиніна у телепрограмі "Код доступу" (усім рекомендую, в Інтернеті є і сама програма і її текст) повела мову про те саме, що і я – про історичні міфи. Є тут і про 28 панфіловців ("часть  панфиловцев осталась в живых, не было никакого комиссара, который кричал "Ребята, отступать некуда – за нами Москва", и отступили. Кто-то там из панфиловцев даже оказался потом в плену, даже оказался гитлеровским полицаем"), і про Зою Космодем’янську ("Действительно, это фанатичная девушка, которая кричала перед  смертью "Нас 150 миллионов – всех не перевешаете". Но проблема заключается  в том, что подвиг ее был несколько  странного свойства: она сжигала  в соответствии с приказом Сталина  от 17 ноября крестьянские дома").

Є і про  облогу Ленінграда, з якого спочатку вивезли усі продукти, евакуювали флот, а потім прирекли жителів  на голодну смерть. Є і про м’ясника Жукова, який "израсходовал в огне этой войны вместе со Сталиным русский  народ, как это писал Виктор Астафьев... Это не гениальный полководец, это  гениальный палач".

І коли зараз  ще й досі нам кричать, як отой молодий  регіонал на останній "Большой политике", що саме Сталін привів нас до перемоги, то думаєш собі: де ви, пацани, берете таких  кадрів? Ви що їх – у спеціальному інкубаторі вирощуєте? Бо якщо в інкубаторі, то зрозуміло, що клієнт безнадійно хворий, і ми його втрачаємо, адже він не читав нічого з того, що було на цю тему опубліковано і для нього  такі авторитети як Віктор Астаф’єв –  пустий звук. Якби не ідіот Сталін, то СССР виграв би цю війну набагато скоріше  і з набагато меншими втратами. Якби не вождь-маніяк, то солдати б  не здавалися тисячами в полон, а  в полоні не вмирали б, як мухи, тільки тому, що Сталін відмовився від послуг "Червоного Хреста" і оголосив полонених зрадниками. Не кажу вже  про всім відому річ – знищення більшості командирів Червоної Армії.

Незнання  історії веде до курйозів. Минулої  п’ятниці на Первому національному (хотілося б лише дізнатися, про яку  націю йдеться) у новинах розповідають про вшанування 360-річчя берестецької битви. Показують козаків, які з’їхалися  з усієї України, а потім дамочка  від новин каже, що під Берестечком  козацьке військо, яке за кількістю  поступалося польському, ущент розбило  польське.

Я тут злегенька  припух. Думаю: може, я щось пропустив? Може, з’явилася якась нова генеральна лінія, про яку я ще не чув? Щоб  усі наші поразки видавати за перемоги. Причому – дзеркально. Якщо раніше ми знали, що козацького війська разом  з ополченням було більше, то тепер  – навпаки.

Ну, в принципі, що чекати від арфушів з бенкендорфами? Але та дамочка від новин... вона у якій школі вчилася? Може, вона теж емігрантка-заробітчанка?

І ще після  цього не рухай історію? Таку ідею постійно нам втовкмачують регіонали: "Нє нада! Аставтє історію історікам!" Та ніхто ж і не зазіхає на парафію  істориків, вони давно уже свої висновки зробили, тільки чомусь різні калєснічєнки не прислухаються до істориків, а  творять свої міфи і на основі них  потім організовують провокативні виставки.

Щойно з’явилося  в книгарнях дослідження історика Андрія Боляновського "Убивство польських  учених у Львові в липні 1941 року", де документально доведено, якими  способами КГБ фальшував правду, вирішивши притягти за вуха сюди "Нахтіґаль". І не тільки звинуватити їх у розстрілі  професорів, а ще й у розстрілі  кількох тисяч євреїв. І дарма, що жодних даних про участь цієї формації в розстрілах не було, жодні  очевидці нічого подібного не засвідчили, у тому числі і євреї, але з  Москви у 1960 році дали вказівку Львівському, Тернопільському та Хмельницькому  управлінням КГБ будь-що знайти свідків.

З Тернополя  повідомили, що "в актах Надзвичайної державної комісії, що констатувала злочини німців на території Тернополя  і Тернопільської області, батальйон "Нахтіґаль" не згадується". З  Хмельницька і Львова така сама відповідь. Тоді летить на місця дуже конкретна  депеша: "Встановлених свідків злочинів "Нахтіґалю" треба підготувати (!) для допиту працівниками прокуратури... При підготовці до допитів свідків  потрібно використовувати опубліковані статті про злочини "Нахтіґалю".

Можете собі уявити щось подібне у правовій державі? Свідки, виявляється, мали розповідати  не те, що бачили на власні очі, а те, що уже надруковане в газетах!

Таких свідків  знайшли аж 15, але чомусь лише трьох  зі Львова. Та й то одного з них  важко назвати свідком, бо він  розповів лише те, що "чув від сусіда". Автор дослідження наводить їхні свідчення, в яких переплутані дати і факти. В результаті уся ця показуха нічого не дала, бо західнонімецький суд  провів своє власне дослідження і  не знайшов достатніх доказів  для підтвердження злочинів, які  приписали "Нахтіґалю".

Як виявилося, протягом шести днів, які "Нахтіґаль" був у Львові, він не зробив узагалі  жодного пострілу!

А німецький  суд Гамбурга у 1966 остаточно встановив  усіх учасників розстрілу львівських професорів, то була "мала команда  СД". Жодного українця.

Тоді деякі  запопадливі ненависники усього українського витягли останній аргумент: списки розстріляних, мовляв, підготували  українські націоналісти. Але і це виявилося фікцією, бо у Львові у 1941 було понад дві тисячі викладачів вищих шкіл, а розстріляли лише 38 (частина з них були лише членами  сімей). Як виявилося, гестапо мало списки цих осіб уже давно, бо саме їх Сталін готував для нового маріонеткового уряду Соціалістичної Республіки Польща. Так само, як він мав наготові уряди Фінляндії та країн Прибалтики. З вісьмома з них Сталін зустрічався  особисто. Ото й була причина загибелі.

Але хто у  нас читає істориків? Невидимим  бійцям Інтернет-фронту довести нічого неможливо. У них своя робота. А  у мене своя. Якщо кленуть – значить  існую. Якщо хвалять – значить  існую недаремно.

Коли забракло "русской  плоти"

Російське православ’я з давніх часів страхалося усього західного, вважаючи здобутки науки мракобіссям. Затуркані попи вигнали з Москви Івана Федоровича, який втік у Західну  Україну і там продовжив друкарську справу.

23 квітня  напередодні Великодня помер  у Львові на 101-му році життя  отець Дмитро Блажейовський, який  був не просто греко-католицьким  священиком, а ще й істориком  та автором оригінальних вишиваних  ікон і церковних хоругв. Всього  він створив їх понад 350. А  в 1999 році навіть відкрив у  Львові власний музей вишиваних  ікон.

На сотому році життя отець Дмитро усе ще відвідував бібліотеку, працював над  новою книгою, користувався Інтернетом і ноутбуком. На запитання "Як ся маєте?" відповідав: "Відчуваю наближення старості".

У листопаді 2000 року я зустрівся з отцем  Дмитром у Філадельфії на церковному празнику, де він у свої 90 ще й  чарочку випив. Коли ми розговорилися, то я довідався, що він працює над  книгою з історії України, яка  мала б висвітлити причини наших  поразок. Виявляється, він читав  мою статтю "Малоросійський мазохізм", яку я опублікував у "Post-Поступі" у 1992-му і наші погляди на українську минувшину збіглися. Остання книга  отця Дмитра, присвячена історії України, нещодавно з’явилася у продажу.

Незалежно один він одного ми зійшлися з отцем  Дмитром на кількох пунктах наших  лих. Один з них – це те, що ми обрали візантійський обряд, який пізніше  перетворився на православ’я. Якби не це, ми не втратили б своєї аристократії, як не втратили її інші підневільні  народи – угорці, хорвати, поляки, чехи, фіни. Адже відродження цих націй  починалося не з низів, а таки з  верхів, і численні повстання піднімали  теж аристократи. Оскільки наше національне  відродження йшло знизу, то не дивно, що історія України писалася з  позицій низів, а відтак історія  Михайла Грушевського – це соціалістична  історія. Точніше націонал-соціалістична. Тобто така, якою була історія СССР у наших школах, писана з позицій  російського націонал-соціалізму.

Грушевський, як і пізніші совєтські історики, ігнорував українську аристократію, яка покатоличилася, вважаючи усіх тих магнатів, з якими воювали  козаки, за поляків. А тим часом  вони самі себе вважали рутенцями  і підписувалися у документах так: "gente Rutheni, natione Poloni". То чи була "Визвольна війна 1648-1654" визвольною? Чи було це українсько-польська війна? Ні. То була війна громадянська, безглузда  і руйнівна. У що виродилися козаки, бачимо на прикладі Запоріжжя, де їхні нащадки моляться до Лєніна і Сталіна.

А про те, що православ’я – це наш фатум, можна знайти підтвердження у  різних українських авторів, але  от я натрапив на висловлювання відомого телеведучого, і загалом не дурного  чоловіка, Владіміра Познера: "Я  думаю, что одна из величайших трагедий для России – принятие православия. Если посмотреть сегодня – есть три ветви христианства: католицизм, православие и протестантизм. Если оттолкнуться от таких определений, как демократия, качество жизни, уровень  жизни, и распределить страны именно по этим показателям, то на первом месте  будут именно протестантские страны, все. Потом католические. И лишь потом  такие, как Россия, Греция, Болгария и т.д. И это совершенно не случайные  вещи, потому что более темной и  закрытой религией является православне".

Тут варто  уточнити: не будь-яке православ’я, а саме російське, яке з давніх часів страхалося усього західного, вважаючи здобутки науки мракобіссям. Затуркані попи вигнали з Москви Івана Федоровича, який змушений був тікати в Західну Україну і там продовжити друкарську справу, яка уже існувала.

"Русская  Православная Церков, – каже Познер, – больше всего напоминает  мне КПСС с Политбюро, которое  состоит из митрополитов, и с  генеральным секретарем, который  называется патриархом. Я считаю, что Русская Православная Церковь  нанесла колоссальный вред России. В России не было Возрождения".

Досить порівняти  православну Сербію і католицьку Хорватію. У Сербії до XVIII ст. твориться  література така ж, як і в Росії  – житія святих, проповіді, літописи і т. д. У Хорватії в епоху Відродження  поети пишуть сонети, створюються  драми, буяє мистецьке життя у  Дубровнику.

Але незважаючи на те, що в Україні теж панувало православ’я, його не порівняти було з російським. Все ж впливи Заходу давалися взнаки.

Павло Халебський, описуючи мандрівку антіохійського патріарха Макарія у 1654-1656 роках  по Україні, зазначав: "по всій землі  русів, тобто козаків, ми помітили пречудову  рису, що збудила у нас подив: усі  вони, за винятком небагатьох, навіть більшість  їхніх дружин і доньок, уміють читати і знають порядок церковних служб  та церковні піснеспіви; крім того, панотці  не залишають сиріт напризволяще, аби ті невігласами вешталися  вулицями, навчають грамоти".