Виховання естетичної культури учнів на позакласних уроках з української літератури

“Пошли тобі, матір божа

Тії благодаті.

 Всього того, чого мати

Не зуміє  дати”.    

Ведучий 1. 9 березня 1814 р. В с. Моринцях на Київщині в сім’ї селянина-кріпака народився Тарас Шевченко. Хлопчик ріс мовчазний, замислений. Не тримався хати, а все блукав десь за вигоном.

Ведучий 2. Восьмилітнього хлопчика Тараса батьки віддали до дяка в “науку”. За найменшу провину карав він своїх учнів різками.

Учень.   

Ти взяла мене маленького за руку

І в школу хлопця одвела,

До п’яного дяка в науку.

“Учися, серденько, колись

з нас будуть люди,” – ти сказала.

Ведучий 1. Та недовго тривала Тарасова “наука”. Несподіване горе випало на долю маленького хлопчика. Замучена важкою працею померла мати.

Учень.   

Там матір добрую мою,

Ще молодую, у могилу

Нужда та праця положила.

Ведучий 2. Невдовзі  після смерті матері в 1825 році помер і батько. Смерть батька приголомшила малого Тараса.

Учень.  

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і  голі),

не витримав лихої долі,

Помер на панщині... А ми

Розлізлися межі людьми,

Мов мишенята. Я до школи –

Носити воду школярам.

Ведучий 1. Тарас наймитує в школі, а потім пасе громадську череду. Мине 20 років, і він з болем згадуватиме своє дитинство у вірші “мені тринадцятий минало”.

(вірш “Мені тринадцятий  минало”)

Оксана. Чом же ти плачеш? Ох, дурненький, Тарас! Давай я сльози витру. Не сумуй, Тарасику, адже кажуть, найкраще від усіх них читаєш, найкраще за всіх співаєш, ще б, кажуть, малюєш. Ось виростеш і будеш малярем.

Тарас . Еге ж, малярем. Оксано! Подивись, що я намалював.

Оксана. Ой, як гарно, яка хатинка! Тарас, а ти мене коли-небудь намалюєш?

Тарас. Звичайно. От тільки навчусь добре малювати. І вірша про тебе складу. Хочеш?

Оксана. Авжеж.

Тарас. А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здатний. Ні, я не ледащо! Я буду-таки малярем!

Голос мачухи. Тарас! Тарас! Ой лихо мені. Куди цей клятий байстрюк подівся? Тарас, де ти швендяєш? Чи знов ховаєшся? От тільки-но прийди, ледащо! Щоб тебе лиха година побила. Тарас! Тарас!

(Оксана і Тарас втікають)

Ведучий 2.  

Тяжко-важко в світі жити

Сироті без роду.

Нема куди прихилитися, -

Хоч з мосту та в воду!

Утопився б молоденький,

Щоб не нудить світом,

Утопився б, - тяжко жити,

Та нема де дітись.

В того доля ходить полем –

Колоски збирає.

А моя ледащиця,

За морем блукає.

 

Ведучий 1. Тарас наймитує, а випаде вільна часина – читає і малює.  Вечорами, щоб ніхто не бачив, плаче з горя. Але думка навчитися малювати не покидає хлопчика. Так він потрапляє до хлипківського маляра. Згодом пан Енгельгардт забирає його до себе в Петербург, і Тарас стає козачком.

Учень.   

Хоче малювати,

Прагне він до знань,

Та за це багато

Зазнає знущань.

Нишком він малює

Статуї в саду,

Вночі пише вірші

Про людську біду.

Ведучий 1. Зустріч у Петербурзі  із земляком-художником Сошенком, байкарем Гребінкою, художниками Брюловим, Венеціановим, поетом Жуковським крупно змінило долю Шевченка. Вони побачили великі здібності юнака і викупили його з неволі.

Учень.   

Так в людському морі

Стрілися брати,

Що зуміли в горі

Щиро помогти.

Викупили друзі,

Вільним став Тарас!

Чом же серце в тузі?

Біль чому не згас.

Сміливим і щирим

Був Тараса спів.

Він гострить сокири,

кличе на панів.

 

Ведучий 2. За бунтарські вірші 33-річного Тараса забрали в солдати.

Ведучий 1. Незважаючи на заборону, Шевченко писав вірші і ховав їх за халявою чобота. Тепер цю книжечку називають захалявною. Поет писав:

О думи мої! О слава злая!

За тебе марно я в чужому краю,

Караюсь, мучуся... але не каюсь.

(вірш “Зоря моя вечірняя...” у супроводі мелодії до цієї пісні)

Юнак.   

Якби зустрілися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тоді б промовила мені?

Дівчина.  

Ніякого. І не пізнала б.

А може б, потім нагадала,

Сказавши: - Снилося дурній.

Юнак. 

А я зрадів би, моє диво!

Моя ти доля чорнобрива!

Дівчина.  

Якби побачив, нагадав

Веселеє та молодеє.

Колишнє лишенько лихеє.

Юнак.   

Я заридав би, заридав!

І поливсь, що не правдивим,

А сном лукавим розлилось,

Слізьми – водою розлилось

Колишнє святеє диво!

(юнак і дівчина з  різних кутів по діагоналі  сходяться один до одного. Юнак  вручає три червоні троянди  дівчині. Юнак і дівчина – символи  нещасливого кохання в житті Т. Шевченка)

Учениця.  

У кожного життя – два явори,

І в кожному житті є дві тополі,

І місяць сріблом ночі обсипає,

І ранок завше обрій обіймає.

Лише кохання часу не питає.

Лише любов часу свого не має.

Учень.  

Без дощу і вітру не повніє колос.

Без весни немає квіту у саду.

Без любові серце не подає голос.

Тільки у коханні щастя я знайду.

Учениця. Перехрестя своєї любові проніс Тарас через життя з тополиною   розрадонькою, із тугою на серці. У  тому, кого і як кохав творець, - один із  ключів до його творчості, до пізнання його соціальних, політичних, життєвих ідеалів.

Учениця.   

Далека і гірка була Тарасова любов,

Одвічні протилежності в житті,

Кружила заметіль навколо доль,

Заплуталось кохання в крижаній імлі.

Але серед снігів, снігів, снігів

Ішла у мрії ти, зоря весни.

Ведучий 1.  До вашої уваги роздуми коханих жінок Тараса Шевченка.

А без тебе, кохання, що земля без квітів.

А з тобою – волосина в житі.

Я з  тобою - роса в світанку.

І весна в ряснім серпанку.

Ти для мене, кохання, вербовий вітер.

Ти для мене ромашкове літо.

А я у небі – он та зірниця,

Що шле на землю проміння світ.

 

Роздуми Варвари Рєнніної на фоні музики (“Місячна соната” Л. Бетховена або інша спокійна мрійлива музика):

Так, він був українським Златоустом, вогником горицвіту, диво-едельвейсом, оксамитовою зорею на териконах ліричної поезії. Шевченко здавався мені, Варварі Репніній, простим, невибагливим. Краса душі його свята, любов благословенна...

Часто у весняній вечоровій тиші, у Яготині, у нашій родині вирували хвилі його величної поезії, які зливалися у неповторну пісню...

І ніжність, і сум від читання ним “Наймички” водограєм схвильованої ріки увійшли у моє серце. Кохання моє до нього розгорнулось чарівним огненним квітом. Коли б я могла передати усе, що пережила під час цього читання?! Моє обличчя було мокре від сліз, і це було щастям. Полум’я неповторних настроїв тривожили душу мою. 

Він приносив мені пролісковий злеліяний цвіт, синю весну в гарячих долонях і світанків безсоння, а на спомин лишив тільки сон, чудовий сон...

Я кличу знов свою любов.

Вона навіки в серці.

 

Роздум Ганни Закревської (у виконанні учасниці):

Я, Ганна Закревська, у життя поета прийшла тихо і непомітно. Зустріч з ним була щасливою прозорою миттю. Він так красиво і ніжно виявляв свої почуття, що мені здавалось, чи можу я подобатись людині з такою багатою, щедрою душе... якимось невблаганно-тривожним поглядом дивився в мої очі, ніби сподіваючись, казав: “Бувають важкі хвилини, але вони неодмінно змінюються яскравими, світлими. У чергування світла і тіней – краса життя”.

Востаннє ми бачились весною, коли у білім цвіті яблуні голубою думою шумлять на пелюстках трункого  інею та зорями вечірньої Ворекли, - бо тут вистигала мудрість України із кожного живого насіння.

Тарас лагідно поклав руку на моє плече і срібно-кришталево зринула пісня з його вуст “Ой зійди, зійди зіронько вечірня”, а на довгі вуса з очей повільно спадали сльози...

Спалах сяйва його душі, золоті октави вечорової краси і розсипані в плесах зорі – все моє життя були спомином надії, любові.

Умів творити Кобзар, умів і любити...

 

Роздуми Катерини Піунової (у виконанні учениці):

У Нижньому Новгороді у 1857 р. під час спектаклю до мене підійшов Тарас Шевченко, посміхнувся, очами вогняними проник у мою душу і тихо промовив: “Вами, Катерино Борисівно, я любуюсь, коли бачу вас на сцені”.

Я  була щаслива і відчувала, як у глибокій, великій натурі  Шевченка зароджується щось таке, що примушувало мене з кожної наступної зустрічі вважати його рідним і близьким.

Так народжувалось велике почуття любові двох сердець.

Вечірні сутінки лоскотали моє обличчя, гладили коси, на віях мерехтіли зорі, а усміх ласкавий його тривожив душу, цілюща тиша згойдувала небо, золотою сльозою вривався в моє серце промінь його сонця, творчості, кохання...

Я горіла нетерпінням бачити його, без нього дні ставали мукою. Пливло на терезах часу весняне кохання, але враз якийсь незнаний дотик зупинив його, в щем і біль обернув.. А любов нерозділена квітом гірким, полиновим роз’єднала нас, і в безсонні заридали пелюстки троянд.

“Ми не квіти , ми кохання, а кохання не можна зрадити”

Тугим перевеслом спопеляючої любові зв’язав: листи-спогади Тараса, адресовані мені, актрисі, Катерині Піуновій.

(Лунає музика)

Ведучий1.   

Тож будь благословенна судьба твоя, Кобзарю,

В щасливім одкровенні, у многокриллі  поколінь

Хай слава твого слова  в серцях не пригасає

І думами твоїми прийдемо до устремлінь.

Ведучий 2. Нам чаруватись тобою вічно і захоплюватись без кінця.

Учень.  Він був сином мужика – і став володарем у царстві Духа.

Учениця. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури.

Ведучий 1. Він був самоуком – і вказав нові, світлі і вільні шляхи  професорам і книжним ученим.

Ведучий 2. Доля переслідувала його в житті, скільки могла, та вона не зуміла  перетворити золото його душі на іржу, а його любов до людей – в ненависть.

Ведучий 1. Доля не шкодувала йому страждань, аж й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.

Учень. Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і всерозквітаючу  радість, яку в мільйонах людських сердець знову і знову збуджуватимуть його твори.

Ведучий 2.  Отаким був і є для нас, українців, Тарас Григорович Шевченко.

   (звучить пісня  “Реве та стогне Дніпр широкий”).

Ведучий1. Дякуємо Вам за увагу!

Ведучий 2. Хай Вам щастить! А ми бажаєм Вам, усім, добра!

 

Усний  журнал «Вшанування пам'яті Великого Кобзаря»

Мета: познайомити учнів із основними віхами життєвого шляху                   Т.Г. Шевченка; розвивати естетичні смаки школярів; прищеплювати прагнення до нових знань, цікавість, прагнення до всебічного розвитку; виховувати ціннісне ставлення до людини, мистецтва, поезії, шевченкового слова.

Ведучий 1

Іван Франко про Т.Г. Шевченка сказав так:

Він був сином мужика – і став володарем у царстві Духа.

Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури.

Він був самоуком – і вказав нові, світлі і вільні шляхи  професорам і книжним ученим.

Ведучий 2

Доля переслідувала його в житті, скільки могла, та вона не зуміла  перетворити золото його душі на іржу, а його любов до людей – в ненависть.

Ведучий 1

Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і всерозквітаючу  радість, яку в мільйонах людських сердець знову і знову збуджуватимуть його твори.

Ведучий 2

Живи,поете,в бронзі і в граніті, 
Живи, поете, в пам’яті людській, 
Живи в піснях, живи у “Заповіті”, 
І в слові праведнім, і славі віковій.

Ведучий 1

Перейдемо до перегляду сторінок нашого журналу.

Сторінка 1

Презентація № 1 «Пам’ятники Кобзареві»

Сторінка 2

Презентація № 2 «Музеї Т.Г. Шевченка»

Ведучий 1

Ходив сьогодні знову до Дніпра

Побачитися з ним, погомоніти.

Бо вже життя омріяти пора,

Нову сторінку в ньому розповити.

Немає вдач, немає і боргів, а якщо є,

То долею забуті.

Та дивиться Тарас з-під чорних брів:

«Не піддавайсь зневірі і спокуті».

Розвій журу і наміри сумні,

Забудь образи, зраду й пересуди.

Не всі пізнав ще радощі земні,

Коли з тобою є хороші люди.

Впадати в ниць ще не прийшла пора.

Свого шляху приступно не зрікайся.

Якщо почав його ти від Дніпра,

В порив іди й на мить не зупиняйся.

Сторінка 3

У листі до Я.Кухаренка (1800–1862), наказного отамана Чорноморського козачого війська, українського письменника й етнографа, генерал-майора, від 26 листопада 1844 р. Шевченко, будучи в Санкт-Петербурзі, згадує свою минулорічну подорож Україною, зокрема Хортицю:

«Був я уторік на Україні – був у Межигорського спаса. І на Хортиці, скрізь був і все плакав, сплюндрувала нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися»

Ведучий 2

У Запоріжжі існує легенда про перебування Кобзаря на нашій землі

ШЕВЧЕНКО НА ХОРТИЦІ 
Ось тут стояла хата козака Булата. Це неподалік сучасного Перекопського провулка. На землі добре видно сліди колишньої садиби. А ось тут росла велика груша. Розповідають, що гість Тарас попросив постелити йому під цією грушею.  
     Унизу котив свої води Славута, а далі маячила Хортиця. Кажуть, Шевченко все дивився на острів, розпитував нешкребівців  про козацтво і сам багато розповідав, гнівно говорив про царицю Катерину, яка зруйнувала козацьке гніздо.  
     А наступного дня гість поплив на острів. За весла сів молодий хлопець, син господаря, Роман Булат. Із хвилюванням наближався Тарас до Хортиці. Сльози блищали на його очах. Він зійшов на берег славної козацької вольниці... Десь унизу залишився човен. Шевченко попрохав хлопця пливти край берега, а сам пішов угору, оглядаючи навколо священну хортицьку землю.

Сторінка 4 Презентація 3 «Тарасова стежка»

Сторінка 5 Презентація 4 «Т.Г. Шевченко на  Запорізькій землі»

Національний заповідник «Хортиця» планує реалізувати проект «Кобзар на Хортиці», який включає, зокрема, виготовлення і встановлення в парку ім. Т.Г. Шевченка на о. Хортиця скульптурної композиції.