Шпаргалка по "Украинскому языку"

Усі названі комунікативні  ознаки (критерії") культури мовлення тісно пов'язані між собою, і  засвоювати їх треба в цілому. Висока культура мовлення - суттєвий показник загальної культури і її велика перспектива. З неї починається кар'єрне зростання  особистості.

9.Кодифікація і стандартизація  мови

Термінологія може виконувати свої основні функції -  позначати  наукові поняття і задовольняти потреби у спілкування фахівців в тому випадку, якщо вона буде загальноприйнята, унормована, відповідатиме вимогам  до термінів. Кодифікація термінів - це систематизація термінів у словниках, довідниках, що орієнтують мовців на правильне їх використання..

Стандартизація  термінології - це вироблення термінів, еталонів, термінів-зразків, унормування термінології в межах однієї країни (якщо це - національний стандарт) або в межах групи країн (якщо це - міжнародний стандарт). Стандартизована термінологія є обов'язковою для вживання в офіційних наукових, ділових, виробничих текстах.

Основи стандартизації термінів було закладено в Німеччині в  кінці XIX на початку XX ст., коли в багатьох терміносистемах виникла потреба впорядкувати нагромаджену термінологію, виявити межі галузевих термінологій, уточнити значення кожного терміна. Теоретичні основи стандартизації термінів розробив німецький учений В.Вюстер. У Радянському Союзі було створено потужну наукову термінологічну школу під керівництвом Д.Лотте, яка займалася, зокрема, проблемами нормування термінології. Цей процес перебував під пильним контролем держави: над виробленням стандартів працювали Комітет науково-технічної термінології (КНТТ), Комітет стандартизації мір і вимірних приладів та Всесоюзний науково-дослідний інститут інформації, класифікації та кодування, були прийняті державні стандарти (ГОСТи), що мали силу закона. 
Радянська система нормативної документації вилучила українську мову зі сфери науково-технічної діяльності. Понад 20 тис. державних стандартів (ГОСТ), 47 тис. галузевих стандартів (ОСТ), 80 тис. технічних умов (ТУ) були російськомовні. Навіть 600 республіканських стандартів УРСР, що їх затвердив і видав Держплан УРСР, також були російськомовні. 
           В українській історії першим нормувальним термінологічним центром можна вважати Наукове товариство ім. Т. Шевченка (кінець ХІХ початок ХХ ст.). Саме навколо товариства гуртувалися провідні термінологи того часу, до його ухвал прислухалися автори наукових праць і підручників. Згодом незаперечним авторитетом в українській термінології став Інститут української наукової мови (20-ті початок 30-х років). Але обидві ці структури не видавали державних стандартів у теперішньому розумінні цього поняття. 
                Сьогодні в Україні стандартизація термінології стала державною справою. Від розв'язання мовних питань, зокрема термінологічних, як відомо, залежать темпи державотворчих процесів. Освіта, наука, а особливо виробництво потребують єдиної, зручної, логічної української термінології. 
Звичайно, такої суворої централізації, як у колишньому СРСР, не спростерігаємо, але необхідність державного підходу до творення єдиної термінології для усієї країни очевидна. 
З огляду на ці умови в Держстандарті України розроблено Концепцію державних систем стандартизації, метрології та сертифікації, яку схвалив уряд. У липні 1992 року спільним наказом Міносвіти та Держстандарту України створено Технічний комітет стандартизації науково-технічної термінології.  
Для стандартизації термінів у багатьох країнах світу створено відповідні інституції: у США - Американська асоціація стандартів, у Німеччині - Німецький нормалізаційний комітет, у Франції - Французька асоціація нормалізації тощо. Поряд із загальнонаціональними асоціаціями діють також фірмові стандартизаційні групи та спеціалізовані науково-технічні товариства в окремих галузях науки і виробництва. 
Національні термінологічні комітети в Європі та Америці переважно позадержавні структури. Терміни стають нормативними після ухвал термінологічних нарад і конференцій.  
              Сьогодні  в Україні розроблено понад 600 державних стандартів. Через кожні 5 років їх переглядають і уточнюють.

10.  Принципи українського правопису

Орфографія (від гр. orthos - прямий, правильний, рівний і grapho - пишу) - це правопис. Орфографія містить кілька розділів, кожен з яких є сукупністю правил, що базуються на певних принципах.

Українська орфографія побудована на фонетичному, морфологічному, історичному (традиційному) та дифиренційному принципах:

11. Українська нормотворча традиція

 За народними уявленнями, гріхом на Україні вважався  негідний і поганий вчинок, що  засуджувався мораллю. Народні  заборони і осуди були і  залишаються мудрими. Гріхом є  нешанобливе ставлення до батьків,  до старших за віком, глузування  з калік, слабких, знущання  з тварин, вирубування, ламання  без усякої потреби дерев, засмічення  криниць і водоймищ, нешанобливе  ставлення до гостей. У кожній  українській родині необхідним  вважалося високоморальне виховання  дітей: піклування про хворих  і природу, слухняність і пошана  до старших, любов до праці  і знань, естетичні смаки і  народний етикет, повага до хліба  як основи всього і любов  до своєї Батьківщини. Усе це  розвивало людину духовно і  душевно, фізично і інтелектуально  – тобто гармонійно.

Нормотворчі традиції українського народу були фундаментом духовного  життя для його наступних поколінь.

На сьогоднішній день в  українців система глибинних  зв’язків традиційної моральної  культури дещо зруйнована, хоча й має  тенденцію до відновлення. Варто  повернутися до тієї високої народної духовної культури України, коли звичаї, нормотворчість, традиції, обряди і  ритуали були відкореговані і  визначались морально-релігійною спрямованістю.

В міру відродження "українства" відбуватиметься оновлення тих  національних духовних рис, які здавна притаманні українцям. І якщо гуманістичні тенденції візьмуть гору – можна  чекати відчутного підвищення авторитету української народної культури  й моральної стабільності суспільства, бо саме  мораль є фундаментом  організації його життєдіяльності.

Розвиток сучасного суспільства  передбачає якісне перетворення всіх його соціальних інститутів і систем. Цей процес бере початок передусім  в тих сферах, які забезпечують спадкоємність, трансформацію і  передачу соціального досвіду знань, норм, цінностей і традицій, тобто  основних елементів культури даного суспільства. До таких сфер належать інститути освіти, виховання, соціалізації, що включають в себе не тільки цілеспрямоване формування навичок і умінь, не тільки навчання і передачу досвіду, але  й народження нових соціальних якостей, властивих особистості в оновлених  сучасних соціальних умовах.

12. Прагматика висловлювання і  мовна норма

Прагматика вивчає відношення знакових систем до тих, хто їх використовує, умови використання знакових систем, мовні знаки як засіб встановлення взаєморозуміння між людьми.

Прагма́тика (грец. pragma: справа, дія) — розділ семіотики, що висвітлює стосунки між учасниками комунікації, адресантом та адресатом, мовцем і слухачем, відмінний від семантики, яка вивчає відношення означника до означуваного, та синтактики, що досліджує зв'язки між знаками.

Прагматика стала методом філософії мови, відмежовується від широкого розуміння тексту, тлумачить його як механізм спілкування та риторичного структурування у відповідному, зокрема художньому, контексті.

Семіóтика, або семіолóгія (від грец. σημειωτικός — такий, що має ознаки від грец. σημεῖον — знак, ознака, грец. σῆμα — знак) — наука, яка досліджує способи передачі інформації, властивості знаків та знакових систем в людському суспільстві (головним чином природні та штучні мови, а також деякі явища культури, системи міфів, ритуалів), природі (комунікація у тваринному світі) або в самій людині (зорове та слухове сприйняття тощо). Іншими словами, семіотика — це теорія знаків та знакових систем.

Комунікативна прагматика вивчає використання мови учасниками мовленнєвого акту у контексті.

Під прагматичним значенням  розуміють реакцію слухача на певні мовні стимули. Іншими словами, прагматичне значення - це той зміст, той підтекст, який мовець має на увазі при висловлюванні, а слухач декодує та розуміє. Прагматика забезпечує характер вибору мовних засобів з  розрахунком на мотив, цільову установку  мовця, а також правильне розуміння  висловлювання та оцінювання образного  використання мови слухачем.

Мовна норма — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головні ознака мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність.

Розрізняють різні типи норм: орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень), графічні (передача звуків на письмі), орфографічні (написання слів), лексичні (слововживання), морфологічні (правильне  вживання морфем), синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень), стилістичні (відбір мовних елементів  відповідно до умов спілкування), пунктуаційні (вживання розділових знаків).

Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом вони можуть змінюватися. Тому в межах  норми співіснують мовні варіанти, під якими розуміють видозміни  однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства у кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування  в мові старого й нового. У словниках  українського літературного слововживання  розрізняють варіанти акцентні (алфавіт  і алфавіт), фонематичні (вогонь і  огонь), морфологічні (Н. в. міст, Р. в. моста і мосту).

У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів  змінюються. Мовні норми найповніше й у певній системі фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української  мови.

Культура писемного й  усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом  спілкування, полягає в тому, щоб  досконало знати мовні норми  й послідовно дотримуватися їх.

Мовні норми характеризуються:

—    системністю (наявні на всіх рівнях мовної системи);

—    історичною зумовленістю (виникають у процесі історичного розвитку мови);

—    соціальною зумовленістю (виникають у зв’язку з потребами суспільства);

—    стабільністю (не можуть часто змінюватися).

Отже, досконале володіння  мовою, її нормами в процесі мовленнєвої  діяльності людини й визначає її культуру мовлення.

13. Соціолінгвістичний аспект культури  мови

Соціолінгві́стика — соціальна лінгвістика — наукова дисципліна, що розвивається на перетині мовознавства, соціології, соціальної психології та етнології. Вивчає комплекс питань, пов'язаних із суспільною природою мови, її громадськими функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову та роль, котру відіграє мова в житті суспільства. Найважливішими проблемами, що ними займається соціолінгвістика, є соціальна диференціація мови, мова і нація, мовна ситуація, взаємодія мови й культури, двомовність і багатомовність, мова і суспільство, мовне планування, мовна політика тощо.

Різні впливи соціального  середовища на мову й мовну поведінку  людей і вивчає соціолінгвістика. (Це є найпростіша дефініція цього  поняття)

Мова і культура взаємопов'язані. Загальновизнаним е твердження, що культурні процеси впливають  на мову, а мова, в свою чергу, впливає  на культуру.

Мова - це прояв культури. „Мова утримує в одному духовному  полі національної культури усіх представників певного народу і на його території, і за її межами. Вона цементує всі явища культури, є їх концентрованим виявом"⁷. Плекаючи мову, дбаючи про її розвиток, оберігаючи її самобутність, ми зберігаємо національну культуру.

Культура мови - галузь мовознавства, що займається утвердженням (кодифікацією) норм на всіх мовних рівнях. Використовуючи відомості історії української літературної мови, граматики, лексикології, словотвору, стилістики, культура мови виробляє наукові критерії в оцінюванні мовних явищ, виявляє тенденції розвитку мовної системи, проводить цілеспрямовану мовну політику, сприяє втіленню норм у мовну практику. Культура мови має регулювальну функцію, адже пропагує нормативність, забезпечує стабільність, рівновагу мови, хоча водночас живить її, оновлює. Вона діє між літературною мовою і діалектами, народнорозмовною, між усною і писемною формами.

Культура мови невіддільна  від практичної стилістики, яка досліджує і визначає оптимальність вибору тих чи інших мовних одиниць залежно від мети і ситуації мовлення.

Культура мовлення - передбачає дотримання мовних норм вимови, наголосу, слововживання і побудови висловів, точність, ясність, чистоту, логічну стрункість, багатство і доречність мовлення, а також дотримання правил мовленнєвого етикету.

Висока культура мовлення означає досконале володіння  літературною мовою у процесі спілкування та мовленнєву майстерність. Основними якісними комунікативними ознаками, їх ще називають критеріями, культури мовлення є правильність, точність, логічність, змістовність, доречність, багатство, виразність, чистота.