Ефективність управління організацією

 В основі менеджменту  як концепції ринкового управління  лежить об'єктивний процес доусуспільнення  виробництва, в результаті якого  у великих фірм з'явилася можливість  впливати на ринок, здійснюючи  його переділ, впливати на характер  і механізм економічних відносин, які регулюють зв'язки між ринком  та виробником.

 Менеджмент як концепція  ринкового управління направлений  на удосконалення організації  управління діяльністю окремих  підприємств. Реалізація менеджменту  в практичній діяльності фірм  виступає як система управління.

 Отже, менеджмент регулюється  законами розвитку ринків системи  господарювання і направлений  на гнучке пристосування виробничо-збутової  діяльності фірми до ринкових  умов, які змінюються.

  Крім того, існують три наукових підходи до управління, які одержали розвиток у сучасних умовах: підхід до управління як до процесу, системний підхід, ситуаційний підхід.

  Підхід до управління як до процесу визначає управління як процес, в якому діяльність направлена на досягнення цілей організації і розглядається не як одночасна дія, а як серія безперервних взаємопов'язаних дій -функцій управління (планування, організація, розпорядчий вплив, мотивація, керівництво, координація, контроль, комунікація, дослідження, оцінка, прийняття рішень, підбір персоналу).

  При системному підході керівники повинні розглядати організацію як сукупність взаємозалежних елементів, таких я к люди, структура, завдання й технологія, які орієнтовані на досягнення різних цілей в умовах середовища, яке змінюється.

 При ситуаційному підході  придатність різних методів управління  визначається ситуацією. Оскільки  існує багато факторів як у  самій організації, так і в  навколишньому середовищі, то не  існує єдиного найкращого способу  управління організацією. Найефективнішим  у конкретній ситуації є метод,  який найбільш відповідає даній  ситуації. Під ситуацією розуміється  конкретний набір обставин, які  впливають на функціонування  організації в даний час. Використовуючи  ситуаційний підхід, керівники можуть  зрозуміти, які методи і засоби  будуть найкраще діяти щоб  досягти нітей організації в  конкретній ситуації. Для практичних  цілей менеджери розглядають  тільки ті фактори, які впливають  в кожній конкретній ситуації.

 

 

2. Менеджмент як вид професійної діяльності.

Менеджмент часто розглядають  і як вид професійної діяльності. З цієї точки зору для розуміння сутності менеджменту важливо знати, хто такі менеджери і чим їх діяльність відрізняється від діяльності інших категорій робітників. Для цього потрібно знати відповідь на декілька конкретних запитань, а саме:

1. Які ознаки діяльності  менеджера?

2. На які об’єкти спрямована  діяльність менеджера?

3. Які ролі виконують  менеджери в організації?

4. Які особисті якості  необхідні менеджерові?

Директор, керівник групи, начальник, завідувач тощо - всі ці слова  позначають посади. Люди, які обіймають ці посади можуть бути об’єднані загальним поняттям «менеджер», оскільки можна визначити наступні спільні для них ознаки діяльності:

1) менеджер керує роботою  одного або кількох співробітників  організації;

2) менеджер управляє частиною  або всією організацією, в якій  він працює;

3) менеджер отримує певні  повноваження та приймає в  межах цих повноважень рішення, які будуть мати наслідки для інших співробітників організації.

Тобто, менеджер – це людина, яка займає постійну керуючу посаду, наділена повноваженнями і приймає в їх межах рішення за певними видами діяльності організації.

Будь-яку організацію  можна розглядати як систему, тобто  сукупність взаємозв’язаних у єдине ціле окремих елементів. Будь-яка організація одночасно є і відкритою системою. Це означає, що вона може існувати лише за умови обміну речовиною, енергією та інформацією з її зовнішнім середовищем.

До основних компонентів внутрішнього середовища організації відносяться: виробництво, дослідження та розробки, технологія, сировина, матеріали, фінанси, робітники тощо.

Зовнішнє середовище прямого впливу включає постачальників, споживачів, конкурентів та інших економічних партнерів (наприклад банки).

Зовнішнє середовище опосередкованого впливу включає: економічну, соціальну, політико-правову, технологічну, екологічну, міжнародну, тощо компоненти.

Все це і є тими компонентами, з якими доводиться мати справу менеджеру. У відповідності до цього розрізняють наступні сфери менеджменту:

1) виробничий менеджмент;

2) фінансовий менеджмент;

3) управління персоналом;

4) управління дослідженнями  та розробками;

5) фінансовий облік;

6) маркетинг;

7) загальна адміністрація.

Менеджер може: 1) керувати будь-якою з них (або її частиною); 2) керувати

кількома одразу; 3) керувати всією організацією в цілому.

Рис. 1.1. Співвідношення сфер і рівнів менеджменту.

В залежності від того, скількома  компонентами (сферами) організації  управляє

менеджер розрізняють три рівні менеджменту:

1. Вищий

2. Середній

3. Нижчий

До вищого рівня відноситься невелика група основних керівників організації.

Це президент (директор), віце-президенти (заступники), головний виконавчий директор.

На вищому рівні менеджменту  формулюється місія та встановлюються організаційні цілі, визначається загальнокорпоративна стратегія та основні задачі щодо її реалізації, приймаються рішення щодо виходу на нові ринки, випуску нової продукції, залучення інвестицій, напрямків досліджень та розробок тощо.

Середній рівень менеджменту є відповідальним за розробку та реалізацію

оперативних планів та процедур впровадження тих рішень, які були прийняті вищим керівництвом організації. Менеджери середнього рівня мають досить широку свободу дій щодо реалізації планів. Вони, наприклад, самостійно визначають: скільки необхідно найняти нових робітників; яке нове обладнання придбати; як використовувати засоби масової інформації для реклами тощо. До цього прошарку належать менеджери-керівники виробничих та функціональних.

Менеджери нижчого  рівня координують діяльність операційних виконавців. До цієї категорії, зокрема, відносять керівників секторів, груп, майстрів, бригадирів тощо.

Вищі керівники організації  опрацьовують стратегію, середні розробляють плани її реалізації, а нижчі - відповідають за конкретну роботу, яка виконується у відповідності до цих планів.

Формальні повноваження, які  отримують менеджери в організації  визначають відповідний статус менеджера. Цей статус у свою чергу визначає характер міжособових відносин даного менеджера: з його начальниками; з робітниками рівного рангу; з підлеглими. Такі міжособові відносини з іншого боку забезпечують менеджеру отримання інформації, яка йому необхідна для прийняття рішень. Дослідження, проведені у 70-рр. Г.Мінцбергом, дозволили визначити ролі, які виконують менеджери в організації та класифікувати їх за трьома групами.

Головний  керівник – символічний голова, в обов’язки якого входить виконання звичайних дій керівника (прийом відвідувачів, участь у церемоніях тощо). Лідер – відповідає за наймання, навчання та мотивацію робітників.

Пов’язуюча  ланка – забезпечує зовнішні контакти (переписка, участь в нарадах на стороні тощо). Той, хто приймає інформацію – розшукує і отримує різну

інформацію (обробка пошти, особисті контакти, поїздки тощо). Той, хто розподіляє інформацію – передає отриману інформацію членам організації.

Представник – передає інформацію для зовнішніх контактів організації, діє як експерт. Підприємець – шукає можливості для удосконалень, ініціює нове, забезпечує його реалізацію. Той, хто усуває порушення – забезпечує коригування

курсу дій у випадку  виникнення відхилень від планів. Той, хто розподіляє ресурси – розподіляє в межах своєї компетенції ресурси організації (розробка бюджетів). Той, хто проводить переговори – представляє організацію на зовнішніх переговорах.

Численні дослідження  у західних країнах стосовно якостей, необхідних успішному менеджеру, дозволяють лише приблизно виділити наступні основні з

них:

1) технічні здібності  ( здатність кваліфіковано, професійно, зі знанням справи виконувати роботу на своїй ділянці, технічні прийоми конкретної діяльності);

2) аналітичні здібності  ( здатність ідентифікувати ключові  фактори тієї або іншої ситуації, визначати як вони взаємодіють і які з них вимагають найбільшої уваги);

3) діагностичні здібності  ( здатність ставити діагноз проблем  організації, тобто визначати їх симптоми та причини виникнення);

4) здатність взаємодіяти  з людьми ( здатність налагоджувати  контакти та будувати стосунки із співробітниками організації);

5) концептуальні здібності  ( здатність усвідомлювати причинно-наслідкові  зв’язки в організації, бачити, яким чином можна скоординувати діяльність окремих частин організації, аби досягти поставлених цілей найбільш продуктивним способом).

Зазначені якості необхідні  на різних рівнях управління організацією у різному ступені.

 

Рис. 1.2. Якості необхідні  менеджеру.

 

ІІ РОЗДІЛ. Сутність ефективності управління.

2.1. Економічна  ефективність менеджменту.

Важливим завданням  менеджменту є підвищення ефективності роботи підприємств, акціонерних товариств, концернів.

Підвищення ефективності виробництва вважається основною проблемою  переходу народного господарства України  до ринкової економіки. Це зумовлено  тим, що воно означає найраціональніше використання трудових, матеріальних і фінансових ресурсів, потрібних  для випуску продукції, при умові, що від кожної гривні, вкладеної  у виробництво, буде отримано максимальну  віддачу.

Ефективність у  широкому значенні цього слова означає  співвідношення між результатом (ефектом) та витратами.

Під ефектом розуміють  результат реалізації заходів, спрямованих  на підвищення ефективності виробництва  за рахунок економії всіх виробничих ресурсів.

Ефективність виробництва  — об'єктивна економічна категорія, що характеризує ступінь досягнення загальних і окремих результатів  від оптимального використання всіх ресурсів підприємства (матеріальних, трудових, фінансових). Головною метою  розробки бізнес-плану і стратегії  підприємства є забезпечення ефективного  і прибуткового виробництва. Важливе  значення при цьому має вибір  оптимальних економічних рішень, які торкалися б усіх аспектів господарської діяльності підприємства.

Економічна ефективність від впровадження певних організаційно-технічних  заходів на окремих стадіях виробничого  процесу може виявлятися у різних формах. При визначенні її слід забезпечувати  порівнянність варіантів щодо поточних витрат та капітальних вкладень, враховуючи чинник часу [5].

Для практичного  використання цієї економічної категорії  при плануванні і обліку необхідно  розглядати її у різних аспектах, відповідно до сфери прикладання, рівня матеріального  виробництва, об'єкта визначення та методів  розрахунку.

За сферою прикладання  розрізняють загальну, локальну і  часткову ефективність. Загальна характеризує ефективність виробництва на підприємстві в цілому; локальна — окремі стадії виробництва, розподілу, обміну і споживання; часткова — ефективність використання в процесі виробництва певних ресурсів (предметів і засобів праці, капітальних вкладень, робочої сили тощо).

За рівнем виробництва  ефективність буває народногосподарська  і госпрозрахункова. Народногосподарську  ефективність визначають, виходячи з  інтересів, мети і завдань народного  господарства; госпрозрахункова ефективність відображає результати діяльності і  витрати окремого підприємства (об'єднання).

Надзвичайно важливо  знаходити такі методи управління економікою, в масштабах від держави до окремих підприємств, які б забезпечували  збіг інтересів народного господарства в цілому і окремих його ланок.

Відповідно до об'єктів  визначення ефективність розподіляють таким чином: на ефективність діючого  виробництва на всіх його рівнях; ефективність капітальних вкладень, використовуваних для будівництва, реконструкції, технічного переозброювання підприємства з  метою випуску нової продукції, збільшення обсягів виробництва; ефективність розвитку науки і техніки; ефективність зовнішньоекономічних зв'язків; ефективність охорони навколишнього середовища [4].

За призначенням і методами розрахунку розрізняють  абсолютну та порівняльну ефективність. Це пов'язано з тим, що у практиці економічних розрахунків доводиться вирішувати два завдання: