Особливості жанру робінзонади

Віддаючи данину тогочасній літературі, письменник дає таку назву твору, що співзвучна його фабулі: «Життя й надзвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, що прожив 28 років у цілковитій самотності на безлюдному острові поблизу американського узбережжя, неподалік від гирла великої річки Оріноко, опинившись на березі після аварії корабля, під час якої загинув весь екіпаж, крім нього, з додатком розповіді про не менш дивовижний спосіб, яким його врешті-решт визволили пірати. Писано ним самим» [4, c. 123].

Сюжет роману «Робінзон Крузо» був зумовлений насамперед інтересом англійського суспільства до географічних відкриттів та мандрівок.

Зображуючи діяльність Робінзона на безлюдному острові, Д. Дефо змалював символічну картину суспільного розвитку, як він собі його уявляв. Робінзон послідовно проходить через стадії мисливського, пастушого і землеробського побуту. Поява П'ятниці починає собою рабовласницький період. Забіяки і ледарі матроси, які намагаються змусити колоністів острова працювати на себе, символізують феодалізм. Проте вже в своїй початковій точці концепція Д. Дефо проявляє неспроможність.

Робінзон починає діяльність на острові, вже володіючи запасами знань, звичок і навичок культурної людини, що представляють собою продукт довгого суспільного розвитку. Ці теоретичні побудови Д. Дефо не надали великого впливу на більшість романів наслідувальної літератури Робінзонади. Кожен автор, в тій чи іншій мірі формулював своє ставлення до питання про можливість існування і розвитку виробництва окремо взятого індивіда і майже завжди в позитивному сенсі, але глибокого розвитку в художній літературі це питання не отримав. Погляди Д. Дефо по цій лінії отримали розвиток в буржуазній політичній економії (Сміт, Рікардо, потім Бастіа, Кері, Прудон) і піддалися нищівній критиці з боку Маркса. Маркс вважав, що «виробництво відокремленого індивіда поза суспільством – рідкісний випадок, який може статися з цивілізованою людиною, випадково закинутою в нежилу місцевість і динамічно вже носять у собі суспільні сили, – така ж нісенітниця, як розвиток мови без людей, які спільно живуть і розмовляють між собою» [10, с. 127]. К. Маркс говорить про те, що історія, яка сталась з Робінзоном, може статись з кожним.

Сказане К. Марксом пояснює нам походження образу Робінзона, який отримав свій подальший розвиток в теорії ідеальної «природної» людини, проголошеної ідеологами революційної буржуазії другої половини XVIII ст. При всій помилковості своїх теоретичних поглядів Дефо підняв питання на таку принципову висоту, дав йому настільки художній реалістичний вираз, до якого не піднявся жоден з його послідовників і наслідувачів.

Новою у тогочасній літературі ця тема не була. Ще до Д. Дефо з’являлися твори, у яких розповідалося про долю нещасних мандрівників, закинутих до нецивілізованого світу.

Переходячи до історії робінзонади, ми повинні відзначити існування попередника роману Д. Дефо. Арабський письменник Ібн-Тофаіль написав в XII ст. книгу «Самоучащийся мыслитель», що зображає якогось Хай-Ібн-Іокдана, який з дня народження живе на дикому острові, де його вигодовує своїм молоком газель. Завдяки наполегливості і спостережливості він все більш пристосовується до умов самотнього існування серед природи. Самозаймання тростини надає до його послуг вогонь, поступово він навчається варити їжу, робити одяг з вовни тварин і т. д. Хоча роман цей був переведений на деякі європейські мови, представляється все-таки мало ймовірним, щоб Д. Дефо був з ним знайомий; прямим джерелом сюжету роману Д. Дефо була книга про моряка Селькірка, що вийшла незадовго до появи «Робінзона Крузо». У ній описана справжня історія цього матроса, який провинившись був висаджений своїм капітаном на безлюдний острів, де він прожив понад 4 роки, поки його не підібрав корабель, який проходив повз [8]. А через декілька років знову поступив на службу і загинув.

Роман Даніеля Дефо підтримує усі вимоги до жанру літератури-роману, а саме значний обсяг, складність будови, а особливо широке зображення подій і докладне розкриття життєвої долі людини протягом тривалого часу [16, с. 59].

Характерні риси просвітницького роману «Робінзон Крузо»:

• утвердження думки, що розум та праця – головні рушійні сили прогресу людства;

• правдоподібності твору надала реальна історія, покладена в основу сюжету;

• екстремальна ситуація стає критерієм визначення не тільки фізичної сили, а передусім людських якостей героя;

• оповідь від першої особи, від імені самого героя, давала змогу авторові показати світ очима звичайної людини і водночас розкрити її характер, почуття, моральні якості;

• у центрі уваги не тільки екзотика безлюдного острова й захоплюючі пригоди, скільки людина, її переживання, почуття, коли вона залишалася сам на сам з природою;

• Робінзон – дієва й активна людина, справжній син свого часу, він шукає різних засобів виявлення власних здібностей та практицизму;

• Робінзон – новий герой. Це не видатна чи виняткова особистість, не історичний діяч, не міфічний образ, а звичайна людина, наділена душею і розу їм. Автор оспівує активність простої людини у перетворенні довколишньої ясності;

• природа дала поштовх для розвитку моральних якостей героя [4, с. 89].

Передовий письменник своєї епохи, Дефо вклав в образ Робінзона найбільш душевні настрої і думки. Робінзон виступає в центральній частині роману як сміливий і активний робітник, як людина, яка вірить у свої сили і який перемагає природу [16, с. 12].

Саме, завдяки роману Даніеля Дефо з’явився такий жанр як робінзонада. Кожен автор зображав свою робінзонаду по-іншому, але в кожному новому романі залишались головні риси робінзонади, які були у романі Д. Дефо.

РОЗДІЛ 2. РОЗВИТОК ЖАНРУ РОБІНЗОНАДИ

Після того, як вийшов у світ роман Д. Дефо «Робінзон Крузо», з’явилися літературні твори, які стали сюжетною основою подальших версій. Трансформації та переосмислення зазнають не тільки формальні характеристики роману, а й сама система образів та мотивів. Робінзонами ставали дорослі, діти, жінки і чоловіки. З’являється різні варіанти робінзонад: географічна, сімейна, ядерна, педагогічна, моральна, космічна, психологічна, утопічна та інші [13, с. 71].

Роман-робінзонада – прикметна риса літератури не лише XVIII ст., а й наступних етапів у розвитку світової літератури. Зразками романів-робінзонад є твори: «Острів Фельзенбург» Й. Шнабеля (1751), «Новий Робінзон» Й. Кампе (1779), «Швейцарський Робінзон» Вісса (1812-1827), «Відлюдник Тихого океану» Псішарі (1824), «Мауглі» Р. Кіплінга (1894-1895), «Російський Робінзон» С. Турбіна (1879) [9, с. 345].

Французький дослідник численних робінзонад П. Доттен влучно помітив, що у будь-якій країні, у Німеччині, наприклад, «кожна область, кожний суспільний клас хотіли мати свого Робінзона. Був саксонський Робінзон, сілезький Робінзон, бранденбурзький Робінзон, австрійський Робінзон, єврейський Робінзон та інші. Потім почали шукати далі по карті земної кулі, і скоро не залишилося края, де б не було б Робінзона» [12, с. 351]. Чіткого і однозначного визначення поняття «робінзонади» немає, як і даних про точний час появи слова. Відомий німецький бібліограф Г. Ульріх вказував, що вперше воно було вжито німецьким письменником І. Шнабелем(1692-1750), автором надзвичайно популярної у XVIII ст. робінзонади «Острів Фельзенбург»(1731). Спочатку робінзонади не пов’язувалися із ситуацією острівної ізоляції, епігонів Дефо цікавила в першу чергу фігура героя, простолюдина, який переборює різні перешкоди на своєму життєвому шляху.

Найбільш раннім зверненням до проблеми робінзонади була праця Р. Райхарда «Бібліотека роману»(1779), в якій підкреслювалось, що наслідування роману Дефо «складають особливий і розгалужений вид німецького роману». Автор ділить наслідування «Робінзона Крузо» на два класи: робінзонади, що мають слово «Робінзон» у заголовку (40 творів); робінзонади «безлюдні острови»(2 твори)[21, с. 125-126].

М. Гакен у «Бібліотеці Робінзона»(1808) проаналізував 34 твори: «Робінзон Крузо» і 6 його адаптацій, 26 робінзонад і 1 адаптацію «Острова Фельзенбург» Шнабеля. Дослідник виділив 2 форми рецепції роману Д. Дефо: адаптацію і робінзонаду[21, с.130].

1854 р. виходить книга Г. Геттнера «Робінзон і робінзонади» з дуже докладним нарисом історії створення і художньої своєрідності роману Д. Дефо, а також аналіз робінзонад XVIII ст. Англійські робінзонади Геттнер поділяє на 2 групи – педагогічні і фабульні: «Одні дотримуються переважно повчальних, інші – оповідних епічних складових частин свого зразка»[22, с. 238]. В німецьких робінзонадах Г. Геттнер розділяє три групи: 1) сатиричні повчальні історії; 2) авантюрні романи; 3) романізовані описи подорожей. Отож, можна сказати, що Г. Геттнер не робить чіткого розмежування між робінзонадою і авантюрним романом.

А. Кіппенберг зробив першу спробу у визначенні специфіки робінзонади у книзі «Робінзон у Німеччині» після появи «Острова Фельценбург» (1892). Він виводить нове поняття робінзонівський мотив: «опис життя одного чи декількох осіб на віддаленому і безлюдному острові». А. Кіппенберг зазначав, що німецькі наслідувачі «Робінзона Крузо» розвивали у своїх творах 2 основні теми: 1) перебування на безлюдному острові героя, який залишився живий або вмирає і залишає після себе щоденник; 2) поява жінки, яка полегшує самотність.

Успіх роману Д. Дефо в середовищі буржуазних читачів викликав довгий ряд перекладів, переробок і наслідувань. Так, у XVIII ст. з’явилися Робінзони бранденбурзький, берлінський, богемський, франконський, силезький, лейпцігський, французький та інші. Були робінзонади, що стосувалися найрізноманітніших професій, навіть до медичної; з’явилися також дівчина-Робінзон і Робінзон-невидимка. За відомостями німецького бібліографа Коха в одній Німеччині до 1760 року з’явилося 40 робінзонад [8].

Тема робінзонади продовжувала залучати письменників і в XIX і XX ст. Слід також зазначити, що роман Д. Дефо зробив величезний вплив на розвиток авантюрного роману взагалі. Тому в цілому ряді творів, що не відносяться за типом до робінзонади, є елементи, які є розвитком окремих сторін твору Д. Дефо. Таким чином, роман автора містить дві сторони – одну пригодницьку, іншу – яка полягає в моральних висновках, які можна почерпнути з долі цього героя.

З численних робінзонад, що продовжують авантюрну сторону роману Д. Дефо, вкажемо на такі: найбільш популярні англійські робінзонади XVIII ст.:«Подорожі та пригоди Вілльяма Бінгфільда», «Життя і пригоди Джона Даніеля» і «Морська подорож Петра Вількінса» Р. Пултока (Pultock) [6].

Особливо цікавим є останній твір. Зміст книги стає легко зрозумілим з довгого та грунтовного заголовка її: «Життя та пригоди Петра Вількінса, родом з Корнуелл, що оповідає про корабельну аварію, якої він зазнав у районі південного полюса; про його чудесний прохід через підземну печеру в якийсь новий світ; його зустріч там з літаючої жінкою, чиє життя він врятував і на кому згодом одружився; його надзвичайний переліт в країну літаючих чоловіків і жінок; опис цієї дивної країни, з її законами, звичаями і вдачами жителів; чудові діяння учасника серед цього народу; записана з його слів під час подорожі з мису Горн до Америки на кораблі Гектор, з передмовою, що описує надзвичайний спосіб, яким він прибув на борт корабля, і його смерть в 1739 після зішестя на берег у Плімуті; написано Р. С., пасажиром на Гектора». Ідею літаючих людей Пулток запозичив з твору єпископа Вількінса (1614-1672) «Відкриття Нового Світу» (Discovery of a New World). Опис ж самотнього життя Петра Вількінса на безлюдній землі явно написано під безпосереднім впливом Д. Дефо. Самий стиль, манера точного й докладного опису деталей запозичені автором у Д. Дефо. Тенденція заміни реалістичного моменту, настільки характерного для Д. Дефо, моментом фантастичним є типовою для значної більшості робінзонад цього періоду.

З великої кількості пригодницьких робінзонад, що вийшли в Німеччині, поряд з популярним «Островом Фельзенбург» (1731-1743) найбільший інтерес представляє роман «Дивовижна доля деяких мореплавців, особливо Альберта Юлія, природного саксонця, який на вісімнадцятому році вступив на корабель, кинутий був аварією корабля на дику скелю, відкрив, зійшовши на неї, прекрасну країну, одружився там на своїй супутниці, справив від цього шлюбу сімейство більш ніж в 300 душ, обробив чудову країну, особливим випадком зібрав дивовижні скарби, ощасливив своїх друзів, розвіданих в Німеччині наприкінці 1728, коли він на своєму сотому році, жив ще свіжий і здоровий». Твір було згодом перероблено і перевидано Тіком і Еленшлегером [1, с 84].

Найбільш великими творами, що продовжували повчальну ідею роману Д Дефо, були «Новий Робінзон» Кампі, «Швейцарський Робінзон» пастора Вісса, написані під впливом Руссо. Кампі ставив собі педагогічну мету сприяти своєю книгою розвитку творчих здібностей людини. Ця книга, написана у формі діалогу між вчителем і учнем, відверто дидактична по своїй установці, вона підкреслює виховно-трудову ідею, почерпнуту з роману Д. Дефо і висловлювань Ж. Руссо[17, с. 16].