Історія встановлення кримінології та її сучасний стан

Розділ 4. Криміналістичний аспект поглядів Аристотеля

Аристотель у своїх працях особливого значення надавав рівності всіх повноправних громадян перед законом. При цьому  він підкреслював важливу запобіжну  роль покарання, бо думав, що люди утримуються від поганих учинків не з високих спонукань, а зі страху перед покаранням, і більшість схильна ставити на перше місце не благо, а зиск і задоволення. На думку Аристотеля, чим значнішими були зиск і задоволення, отримані в результаті вчинення злочину, тим більш суворим повинне бути покарання. Він був твердо переконаний у тому, що злочинець стає зіпсованим із власної волі, але дух його повинний панувати над тілом, а розум над інстинктом - як хазяїн над рабом. Однак Аристотель зазначав і такі причини злочинів, які коренилися в зовнішніх для злочинця умовах: безлад у державі; можливість легко сховати украдене; штучний нестаток, що виникає від надмірного багатства та дійсної, крайньої нужди бідняків; небажання чи страх потерпілих звернутися зі скаргою; м'якість або віддаленість покарання; підкупність суддів; необґрунтовані привілеї визначених соціальних прошарків та політична безправність інших; національні суперечності ("різноплемінність населення") тощо. Він засуджує культ багатства, відзначаючи, що найбільше злочинів стається через прагнення до надлишку, а не через недолік предметів першої необхідності. 
Призначаючи покарання, Аристотель вважав, що потрібно брати до уваги обставини вчинення злочину та не карати за злочини, вчинені в обставинах, що "перевищують звичайні сили людської природи". Тож правомірне поводження не повинне вимагати прояву героїзму. Водночас істотними при призначенні покарання вважаються такі обставини, як рецидив, особлива жорстокість винного, небажання загладити заподіяну шкоду та низка інших. 
Серед заходів упливу на злочинність особливо він виділяє такі соціальні фактори: 
1) справедливий державний лад; 
2) стабільність законів; 
3) беззаперечне їх верховенство над посадовими особами; 
4) боротьба з корупцією (зокрема, він висував пропозицію, що могла б бути досить ефективною і сьогодні - заборона одній людині в державі займати одночасно кілька посад); 
5) розвиток економіки, що забезпечує високий рівень життя ("у тій державі, що бажає мати прекрасний лад, громадяни повинні бути вільні від турбот про предмети першої необхідності", "у бідній державі приватні особи корисливі"); 
6) надання можливості реалізувати в соціально корисних формах активність різних шарів населення. 
Боротьбу з корупцією Аристотель розглядає як основу забезпечення державної стабільності: "Найголовніше при будь-якому державному ладі за допомогою законів та іншого розпорядку влаштувати справу так, щоб посадовим особам неможливо було наживатися", "тільки ті тили державного ладу, що мають на увазі загальну користь, є, згідно зі строгою справедливістю, правильними". Відхилення ж від справедливості в державному ладі він вважає головною причиною катастрофи держав: "Правопорушення прокрадаються в державне життя непомітно". 
Подібно до Платона, він заперечував надмірне соціальне розшарування: "Найкраще спробувати за допомогою відповідних законоположень налагодити справу так, щоб ніхто занадто не видавався своєю могутністю, чи буде вона ґрунтуватися на достатку друзів, чи на матеріальному статку". 
Основою стабільності державного ладу Аристотель вважає систему виховання: "Ніякої користі не принесуть найкорисніші закони, якщо громадяни не будуть привчені до державного порядку й у його дусі виховані". У вихованні молоді Аристотель головним вважав формування здатності підкорятися законам, сприйнятливості до чесноти, піддатливості законодавцеві. Він закликав: "Потрібно молодь оберігати від зіткнення з усім поганим, особливо з тим, у чому є що-небудь низинне чи тим, що розпалює ненависть”.

Розділ 5. Філософи Стародавнього Риму про причини вчинення злочинів

Особливо відмітними ідеями Стародавнього  Риму є ідеї Цицерона та Сенеки. 
Римський оратор і юрист, Цицерон найважливішими причинами злочинів вважав "нерозумні та жадібні пристрасті до зовнішніх задоволень", а також надію на безкарність. Звідси визнання важливості покарання, що переслідує ціль і загальної, і приватної превенції, котра забезпечує безпеку суспільства. Однак, як зазначав Цицерон, покарання має відповідати не тільки заподіяній шкоді, але й суб'єктивній стороні діяння, а суддя повинен бути зв'язаний законами. Щоправда, це не означало, що він завжди керувався проголошеними ним принципами. З листів Цицерона до друзів і рідних видно, що він нерідко презирливо та нещиро ставився до тих ідей, котрі сам відстоював, використовуючи все своє красномовство. 
Сенека - римський філософ, політичний діяч, письменник, - як і Платон, думав, що покарання повинне прагнути як до виправлення винного, так і до безпеки суспільства через уплив на інших його членів. Сенека, як Цицерон, насамперед, звертає увагу не на заподіяну шкоду, а на характеристику особи, що вчинила злочин, на сенс його волі.

Розділ 6. Кримінологічні погляди в епоху Середньовіччя

Епоха Середньовіччя характеризується пануванням церкви, умови для розвитку наукового знання практично зникли у зв'язку з неможливістю вільно викладати свої переконання та критично ставитися до досягнутого. Панівним стало вчення, що все дано людині зверху, а в основі злочину лежить або зла воля, або злий дух, що вселився в неї. 
Водночас, слід звернути увагу на погляди Фоми Аквінського (1225-1274), на думку котрого добропорядні особи взмозі регулювати свою поведінку, орієнтуючись на закон природний. Загроза ж покарання необхідна для осіб, які не підлягають переконанню12. Цікаві роздуми Томи Аквінського про особливий вид злочинності - злочинність влади. Вплив на цю злочинність на основі законів, головним гарантом яких є влада заможних, дуже складний. Залишається лише вжити рішучих заходів: якщо монарх, носій усієї повноти влади, порушує свої священні обов'язки перед Богом і народом, то його можна усунути насильно. У людей немає іншого вибору, адже монарх стоїть над законами, та їм не підкоряється. 
Реформатори церкви - Мартін Лютер (1483-1546) і Жан Кальвін (1509-1564), — заперечуючи християнські постулати аскетизму та борючись з користю та корисливістю, сприяли загостренню конфлікту між багатими та бідними. У країнах протестантизму (Англії, Швеції, Данії та ін.) були прийняті суворі закони проти збіднілих громадян (жебраків, бродяг). У цих країнах одного факту бідності було достатньо для того, щоби потрапити на шибеницю: бродяг вішали надзвичайно багато. 
Середньовічна практика боротьби зі злочинністю мала досить похмурий характер, однак елементи теоретичних вишукувань, вироблених її ідеологами, й донині можна виявити в основі практики впливу на злочинність. До таких належать: 
- розгляд злочинності як прояву зла; 
- учення про свободу волі як основу каральної практики; 
- концепція особливого внутрішнього та зовнішнього станів злочинців і можливості ранньої їх діагностики. 
До кінця XV ст. кримінально-правові науки перебували в повній залежності від церкви, але пізніше поступово утворився світський стан юристів, зокрема й криміналістів. Однак криміналісти переважно мали тоді вузькопрактичну мету, давали для потреб практики систематизований матеріал, але не прагнули піднятися над цією практикою, осмислити її, віднайти для неї свіжі ідеї, нові напрямки. Отже, цей період оцінювався як повний занепад кримінально-політичних ідей, відсутність якого-небудь кроку вперед у цьому аспекті порівняно зі стародавнім світом.

7. Кримінологічні погляди в епоху Відродження

У так звану перехідну епоху, або період Відродження (ХV-ХVІІ століття), криміналісти ніби застигли, а свіжі ідеї почали виходити від філософів, письменників та інших осіб. 
В "Утопії" Томас Мор пов'язує злочинність з убогістю значних верств населення, із паразитичним способом життя значної частини населення. Успіх у боротьбі зі злочинністю не в жорстокості покарання, а у встановленні справедливих порядків у суспільстві. Він звернув увагу на те, що, якщо залишаються незмінними причини, що призводять до вчинення злочину, незмінними будуть і наслідки, викликані цими причинами. Потрібно подбати про поліпшення економічного становища суспільства, інакше не допоможуть ніякі жорстокі заходи. Т. Мор обстоював людяність стосовно злочинців. Страти за крадіжку Т. Мор не визнавав і рекомендував за майнові злочини призначати роботи виправного характеру - зовсім новий для того часу вид покарання. 
Френсіс Бекон (1561-1626) розглядав справедливість як одну з основних рис правового регулювання. Він класифікував види насилля (на відкрите, зловмисне, удавано законне) і жорстокість власне закону. Ф. Бекон звернув увагу на вдосконалення законів, оскільки думав, що легальна форма часто прикриває один із видів насильства чи охороняє обман та жорстокість, писав, що філософи часто заглиблюються в сферу прекрасного, але непрактичного, а юристи звичайно нездатні стати над чинним правом. Ціль же будь-якого права - максимальне досягнення щастя для всіх громадян. І не треба соромитися змінювати форму, зміст кримінального права задля цієї мети. Ф. Бекон закликає покінчити з жорстокістю покарань, а також її суддівською сваволею. Він важливого значення надавав кодификації законів, думав, що найкращі закони ті, котрі залишають менше місця для сваволі судді. 
Томас Гоббс (1588-1679) вважав, що "війна всіх проти всіх" як результат природного стану людей, пов'язаного з трьома основними їхніми рисами: суперництвом, недовірою та любов'ю до слави - може бути припинена тільки страхом перед сильною владою, закони якої спрямовують людей до блага, гарантують безпеку та спокій. Він дав своїй головній праці назву "Левіафан" (1651), порівнюючи державу та її закони зі страхітливим біблійним чудовиськом. 
Джон Локк (1632-1704), відзначаючи вирішальний уплив середовища на формування особистості та її поводження, обґрунтовував цим необхідність установити постійні для всіх правила життєдіяльності, що забезпечували б за допомогою правосуддя припинення зазіхань на суспільну й особисту безпеку людей.

Розділ 8. Кримінологічні ідеї XVIII ст.

З XVIII ст. починається бурхливий  розвиток учень про злочин і реагування на нього. Особливе значення мали роботи Ш.Монтеск'є та Ж.-Ж. Руссо. 
Шарль Монтеск'є (1689-1755) у своїх роботах "Перські листи" (1721) та "Про дух законів" (1748) виходив із соціальної зумовленості вдач і поведінки людини. На його думку, особа через обмеженість розумного передбачення, схильність до оману й пристрастей здатна до порушень законів природи та суспільства. Проте справедливий законодавець значною мірою може протидіяти соціальним відхиленням. Ш.Монтеск'є розвивав ідею закономірного розвитку всього у світі, зокрема й людських дій, і вимагав від законодавця вважати себе "загальним духом свого народу". Він закликав навіть при проведенні реформ не прагнути неодмінно виправити всі негаразди суспільства. 
Закони одного народу не підходять іншому, що живе у відмінних умовах. Ш.Монтеск'є писав про гуманізацію мір покарання, а також про запобіжні заходи. Він наполягав на економії репресії, її особистісному характері та відповідності тяжкості й характерові вчиненого. Ш.Монтеск'є класифікував злочини та, відповідно, рекомендував диференціювати покарання за ними. Він, зокрема, вимагав точного визначення кола державних злочинів і писав, що за відсутності в цій царині точності досить для перетворення правління в деспотичне. 
Жан-Жак Руссо (1712-1778) констатував у роботі "Міркування про початок і підстави нерівності..." (1755), що причиною будь-яких соціальних відхилень, і злочинних діянь зокрема, є виникнення приватновласницького суспільства. Розорення бідних, політична нерівність, скупченість у містах, шкідливі для здоров'я роботи, розкіш і зловживання можновладців - усе це неминуче викликає ріст злочинності. У цій ситуації відповідальність за злочини, підкреслював він, несе суспільство. Вирішальним для протидії злочинності є перетворення суспільних відносин, гуманізація держави та права. Водночас засобом такого перетворення він вважав виховання в дусі справжньої моральності. Превентивна сила законів, на думку Ж.-Ж. Руссо, пов'язана з висловленням у них загальної волі, їхньою справедливістю та корисністю, у якій треба переконувати людей, а не із суворістю законів. 
Про причини злочинності й заходи боротьби з нею писали також Дж. Локк, Д. Дідро, Вольтер та інші філософи, відзначаючи соціальну невпорядкованість суспільства й необхідність запобігання злочинові.

Розділ 9. Виникнення кримінологічних ідей класичної школи кримінального права

Під класичною школою кримінології слід розуміти систему ідей про злочини та боротьбу з ними, що сформувались у межах так званої класичної школи кримінального права, яку заснував Ч. Беккаріа. 
Чезаре Беккаріа (1738-1794) у 26 років написав книгу "Про злочини і покарання" (1764 р.). Вона була першою в історії спеціальною працею на цю тему. 
Названа робота складається із сорока шести параграфів, серед яких є і такі: 
- походження покарання; 
- право покарання; 
- тлумачення законів; 
- домірність між злочинами та покараннями; 
- ціль покарань;  
- таємні обвинувачення; 
- про катування; 
- негайність покарань; 
- м'якість покарань; 
- про страту; 
- про призначення ціни за голову злочинця;  
- як запобігти злочинові; 
- про науки; 
- виховання. 
Із цього переліку видно, наскільки широке коло питань розглядає автор. 
Перебуваючи під сильним упливом природного права та суспільного договору Ж.-Ж. Руссо, Ч. Беккаріа вважав, що злочинність може бути ліквідована через створення гарних, ясних законів і просвітництво, а також через виховання людей. Він вимагав встановлення рівності всіх перед законом і судом, щоб покарання відповідали суспільній небезпечності вчиненого злочину, щоб принцип "немає злочину, немає покарання без вказівки на це в законі" став непорушним у діяльності органів юстиції. Якщо держава бажає добра своїм громадянам, то її закони повинні ґрунтуватися на законах природи, а її дії мають відповідати інтересам суспільства. 
Чезаре Беккаріа всебічно викладає ідею запобіжного впливу покарання, що здатне виробити внутрішні спонукання, які утримують від прояву "пристрастей", котрі мотивують злочини. 
Та для цього покарання повинне бути публічним, негайним, необхідним і співмірним діянню. 
Краще попередити, аніж карати злочин. Отож, на перше місце він висуває завдання забезпечити повноправність громадян у державі та суспільстві, нагадуючи, що раби, судячи з історичного досвіду, завжди більш жорстокі, ніж вільні люди. Ч. Беккаріа виділяє також суспільну допомогу незаможним, вимога ясності та визначеності законів, тому що відсутність чітких дефініцій і надмірність заборон формують "мораль правопорушників". Вирішальна роль належить постійному та повсюдному роз'ясненню закону. 
Чезаре Беккаріа виступав за звільнення кримінального права від релігійної моралі, яка повинна бути відділена від чесноти людської, так званої, політичної. Людська й державна справедливість не тотожні, як не тотожні божественна мораль і природна чеснота. "Злочин, - говорив він, - не порок, що випливає зі злої волі злочинця, а продукт соціального середовища". Цим він переносив вину з особи, що скоїла злочин, на суспільний лад. Ч. Беккаріа обстоював гармонію суспільних і особистих інтересів громадян. Він категорично заперечував проти застосування страти й особливо проти катувань для встановлення співучасників злочину. "Вони не потрібні та не корисні". Він був переконаним противником помсти. Із розвитком культури та просвітництва суворість покарання буде послаблюватися. "Не жорстокість покарань, а неминучість їх накладає міцну узду на злочин. Інакше кажучи, або закон позбавляється загальної поваги, або ж саме поняття про честь і моральність послаблюється. Покарання безсилі. Треба попереджати злочини, а сучасну страту замінити позбавленням волі, поєднану з працею". 
Беккаріа розробив класифікацію злочинів, виходячи з об'єкта зазіхання, ступеня заподіюваної суспільної шкоди, навмисності чи ситуації, при якій вчиняється злочин, мотивації. Зокрема, виділені такі мотиви, як почуття безнадійності, убогість (до того ж мотив справжньої убогості тонко відокремлюється від відчуття убогості при порівнянні з рівнем життя багатих людей) та дармоїдство.

Розділ 10. Основні кримінологічні принципи Ч. Беккаріа

У своїй праці Чезаре Беккаріа систематизував філософсько-кримінологічні ідеї своїх  попередників і надав їм форми  правових принципів: 
- краще запобігти злочинові, аніж карати; 
- хочете запобігти злочинові? Зробіть так, щоб закони були ясними, простими, щоб уся сила нації була зосереджена на їхньому захисті; 
- повинна бути домірність між злочинами й покараннями; 
- єдиним і щирим мірилом злочинів є шкода, котру вони заподіюють нації; 
- для досягнення мети покарання досить, щоб зло покарання перевищувало вигоду, що досягається злочином; 
- ціль покарання полягає не в катуванні та мучінні людини(...), ціль покарання полягає тільки в тому, щоб перешкодити винному знову принести шкоду суспільству й утримати інших від здійснення того ж; 
- чим швидше настає покарання за злочин, тим воно ближче до нього, тим воно справедливіше, й корисніше; 
- упевненість у неминучості хоча б і помірного покарання зробить завжди більше користі, ніж страх перед іншим, більш жорстоким, але супроводжуваний надією на безкарність; 
- страта не може бути корисною, тому що вона подає людям приклад жорстокості...; 
- право тлумачити закони не може належати суддям лише тому, що вони не законодавці... Немає нічого небезпечнішого за загальноприйняту аксіому, що варто керуватися духом закону... Дух закону залежав би від гарної чи дурної логіки судді, від гарного або дурного його тлумачення. 
Ідеї Ч. Беккаріа мали величезний резонанс не тільки в науковому середовищі. Багато монархів намагалися реалізувати їх на практиці. Король Пруссії Фрідріх II дуже високо цінував ідеї Ч. Беккаріа та намагався втілити їх у життя у своєму королівстві. У визначеній мірі його ідеї були реалізовані у Французькому кримінальному кодексі 1791 р.

Розділ 11. Значення ідей Дж. Говарда в кримінології

Британець Джон Говард (1726-1790) дуже багато часу присвятив вивченню становища  ув'язнених у в'язницях різних країн світу. У 1777 р. він видав  основну працю свого життя "Стан в'язниць в Англії й Уельсі". 
Джону Говарду вдалося домогтися окремого утримання не тільки чоловіків і жінок, але й ізолювати неповнолітніх злочинців від дорослих та навіть розділити злочинців залежно від виду вчиненого злочину. Його ідеї вплинули на світову практику тюремного ув'язненя. Дж. Говард особисто сприяв поширенню гуманного та раціонального поводження з ув'язненими в різних державах. 
Праці Дж. Говарда вплинули на гуманізацію системи покарання в усьому світі. Через кілька десятків років його ідеї перейняті в Американський континент, де було заведено розглядати в'язницю як своєрідний примусовий монастир. Подібно до ченців, злочинців утримували в одиночних камерах, які повинні були сприяти їхнім міркуванням про сенс життя. У 1821 р. перевірили ефективність повної ізоляції як методу зміни поводження з ув'язненими, помістивши 80 чоловік у камери одиночного утримання. Через рік п'ять ув'язнених померли, один збожеволів, а кількість осіб з подавленою психікою була настільки великою, що губернатор помилував 26 осіб і наказав перевести інших на режим спільного утримання. Цікаво, що, за відгуками начальника в'язниці, не було жодного випадку виправлення.