Загальні тенденції класичного танцю та його місце у стилях бальної, сучасної та народної хореографії

Антон Чехов писав: "Когда на какое-нибудь определенное действие человек затрагивает наименшее количество движений - то это грация"

Щоб опанувати високу виконавську майстерність танцю, необхідно пізнати і засвоїти його природу, його засоби вираження, його школу. Виконавська і загальна культура танцівника визначає його манеру руху, яка, зрозуміло, без точної школи не може бути вихована, так само як досконала техніка руху без відповідної культури. Манера руху - це пластичний засіб вираження індивідуальності танцівника, це своя, а не чужа виконавська творчість, це мистецтво справжнє, а не наслідування навіть найулюбленішому і знаменитому артистові. В основному усі танцювальні навички набуваються у процесі навчальної роботи. Тому вона відіграє таку важливу роль в будь-якому танцювальному колективі. Мета і завдання навчальної роботи загальні - оволодіння танцювальною майстерністю, танцювальною технікою. Без танцювальної техніки не може бути творчого зростання.

Зміст і глибина хореографічного твору можуть бути вірно, і повно розкриті лише за допомогою точної виконавської техніки танцю. Точність - це не простий професійний педантизм, не шаблон, не самоціль, а, перш за все живе, поетично натхненне почуття танцю, яке визначає зрілість і досконалість виконавської майстерності. Точність дозволяє танцівнику знайти не тільки пластичну стрункість, виразну фразіровку руху, впевненість у своїх силах, а й творчу активність. Де немає точно відпрацьованої техніки танцю, там не може бути мистецтва. І ніякої високохудожній ідейний задум, і захоплюючий сюжет не можуть замінити собою точність виконавської техніки. Рухатися легко, вільно, без зайвих фізичних зусиль - означає вміти приховувати від глядача всі труднощі своєї майстерності, всю ту величезну витрату сил і енергії, яка відбувається при цьому. Найменша скрутність в русі (голови, корпусу, рук і ніг), недолік фізичних сил, енергії і волі ускладнюють, ускладнюють дії танцівника, не дають йому можливості проявити всю повноту свого обдарування. Однак легкість руху в техніці танцю не просто «витончена невагомість» або показний оптимізм, це, перш за все засіб акторської виразності, яка може бути використана в усьому своєму пластичному різноманітті. Легкість дає, піднесено-струнку, як би «окрилену» пластику танцювальної майстерності, особливо при виконанні поз, обертань і т.д.

У навчальній роботі легкість затверджується на основі гнучкості, стійкості, точності руху і бездоганної музикальності. Виконання танцювальних па, повинно бути в усьому досить сильним, чітким, рішучим, збільшеним і різноманітним за своїм характером, але завжди легким, а не ускладненим і тим більше великоваговим.

Не тільки легкість, а й м'якість руху є обов'язковим виконавським елементом танцю. Вона передбачає строгий, вольовий і мужній, а не солодко-розслаблений характер руху. Розширюючи діапазон руху, м'якість, пластику танцю, злитість, відкриваються можливості глибини, теплоти і тонкощі виразних засобів. Жорсткий, незграбний і «холодний» характер руху неприйнятний, він обмежений і позбавлений розмаїття відтінків емоційної виразності. Танцювальний образ може відрізнятися ліризмом або, навпаки, гострою характерністю, граничним «напруженням почуттів», сильними, темпераментними, героїчними і владними інтонаціями, але техніка руху повинна зберігати свою м'якість.

Вправи класичної системи навчання дають найкращі результати, тому класична система становить основу навчанням роботи не тільки в професійних училищах, а й самодіяльних колективах [7. с.20]. Визначним, найвідомішим у світі і справді науковим підручником є ​​книга професора А. Я. Ваганової «Основи класичного танцю» ( 1934 р .). Знаменне визнання великого педагога до третього видання її праці: «Працюючи над своїм методом викладання, я намагалася зафіксувати основи науки танцю, свої досягнення, все те, що дав мені багаторічний досвід танцівниці і педагога» [5 с.3]. У мудрих правилах школи класичного танцю сконденсовано величезний, багатовіковий досвід виконавців і педагогів: як емпіричний, що наочно передається і до цього дня з покоління в покоління, так і зафіксований у підручниках. Як показують сучасні дослідження, він цілком узгоджується з біомеханічним аналізом елементів «класики». Тим самим поняття «Наука класичного танцю» набуває вже не метафоричний, а реальний сенс [7. с.18].

З цього випливає:

• Щоб оволодіти високою виконавською майстерністю класичного танцю, необхідно пізнати та засвоїти його природу, його засоби вираження, його школу.
• Найкращим прикладом того, яким повинно бути виконавське мистецтво класичного танцю, може слугувати творчість Галини Уланової.
• Щоб оволодіти виразними жестами актора балетного театру, необхідно проникнути в суть, природу і взаємозв'язок виконавських елементів класичного танцю.

  Ми прослідили, що саме класичний танець, впливає на формування сценічної культури, яка не завжди знаходитися на належному рівні. І саме засоби класичного тренажу сприяють формуванню виконавської культури хореографічних колективів.

2.2. Загальні тенденції класичного танцю та його місце у стилях бальної,                сучасної та народної хореографії

Використовуючи невичерпні можливості пластики людського тіла, хореографія впродовж багатьох століть шліфувала і розробляла виразні танцювальні рухи. В результаті цього складного процесу виникла система власне хореографічних рухів, особлива художньо-виразна мова пластики, що становить творчий матеріал танцювальної образності. Відбираючи з невичерпного джерела, якою є народна танцювальна творчість, характерні виразні рухи, хореографія їх по-новому пластично осмислює, поетично узагальнює, додає їм необхідну багатозначність і широту виразу. Виразні рухи лягли в основу класичного танцю, відмінні риси якого покликані виражати пристрасний людський порив у височінь, активну спрямованість в незвідане, піднесеність, натхненність. Такий танець виявився здатним породити “душею виконаний політ”, в якому на основі вигостреної танцювальної техніки воєдино зливаються воля, емоція і пристрасть.

Танці існують вже так довго, що за час свого існування пережили дуже багато трансформацій. Балет зберігає в собі, у чистому вигляді, усі основи хореографії. В інших стилях танців йде вже інтерпретація на базі класичної хореографії.

Балет - вища «театральна» форма хореографічного мистецтва, в якій воно піднімається до рівня музично-сценічного. Головний виразний засіб балету - система європейського класичного танцю. В історично сформованій програмі підготовки артистів балету класичний танець є базою, що формує комплекс з наступних дисциплін сценічного танцю: дуетний-класичний танець, характерний, історичний, бальний та сучасний танці, акторська майстерність [8. c. 17].

В основі виразних засобів балету лежить сценічний танець - один з основних видів хореографічного мистецтва, призначений для глядачів і передбачає створення хореографічного образу на сцені.

Класичний балет можна назвати фундаментом всіх сценічних видів танцю.  
Основи класичного танцю настільки універсальні, що навіть досвідчені танцюристи інших танцювальних напрямків не припиняють занять класикою, бо вона є платформою до розвитку координації, граціозності, а також необхідних для будь-якого танцювального напрямку даних, таких як, виворітність, розтяжка, гнучкість, стрибок і т.д.

Характерний танець у своєму нинішньому сценічному вигляді багато в чому тісно пов'язаний з класичним. Частина вправ характерного танцю народилися в результаті запозичень і переробок тренажу класичного танцю. Це цілком природний процес, тому що класичний танець, в свою чергу, будувався, користуючись елементами народного танцю. Повільний рух характерного танцю, як правило, ближче до класики, швидкий - далі від неї. Характерний танець рясніє різними рухами, яких в класичному танці ми не зустрічаємо. Але, на ряду з цим, він запозичує деякі рухи з класики. Основна стилістична ознака характерного танцю - у зближенні його з конкретною дійсністю, з танцювальної народною творчістю, а технологічна - у великій свободі рук, корпуса і ніг, у виборі положень, поворотів і т.д.

Один із принципів класичної школи - гранично витягнуті ноги - дотримується в характерному танці не так суворо. Багато характерних рухів засновано на не витягнутих ногах, зі злегка призігнутими колінами, інакше загубиться гострота і характерність малюнка танцю. Що ж стосується іншої основи класичного танцю - виворітності ніг, то в рухах характерного танцю, побудова на класичній основі, виворітності дотримується. Цікаво зауважити, що застиглим класичним па в процесі обробки їх характерним танцем повертаються риси першоджерел. Так, в іспанському танці зміцнюються pas de basque, а pas de bouree проникає в багато народних танців і т.д. Це зайвий раз доводить, що тут повертається в народний танець те, що колись було з нього взято класичним танцем.

В народно-сценічному танці застосовуються ті ж позиції, що і в класичному танці. Однак ці позиції виконуються дещо інакше, а саме, менш виворітно, ніж в класиці. Позиції рук відповідають позиціям класичного танцю. Основна частина народно-сценічного уроку - азбука класичного танцю [2.].

Класичний балет у період його блискучого розвитку на російському національному ґрунті зробив багато запозичень з української танцювальної лексики, збагачуючи, насамперед, чоловічий танець. "Немає такого руху в класичній хореографії, який не був би породженням народної хореографії. Це однаково стосується і партерних, і повітряних рухів", - розповідав на лекціях і демонстрував на прекрасних ілюстраторах Р.Захаров.

Хореографія, безумовно, не бере з інших форм мистецтва елементів, невластивих для того чи іншого виду, жанру. Механічне перенесення рухів з одного виду хореографії до іншого збіднює його виражальні можливості мистецтва, порушує його не тільки формотворчу, але й ідейно - тематичну побудову. Потрібна філігранна обробка руху в цілому, його деталей, порядкування їх новим завданням.

Одна з найцікавіших сторінок обопільного мистецтва синтезу - це поєднання класичного танцю з українським народним. Балетмейстери, запозичуючи рухи, жести, пози чи окремі елементи класичного танцю, ускладнюють їх, творчо осмислюють, надають їм нової форми, манери виконання. Деякі класичні рухи у більш - менш зміненому вигляді в сукупності з іншими знову увійшли до лексики українського народно-сценічного танцю.

Творче взаємозбагачення класичного і народного танцю розширює межі пластичної мови, надає їй багатоплановості, цьому процесі значну роль відіграє не лише кількість, а й якість, стилістична зумовленість трансформації структурних часток того чи іншого руху з арсеналу класичної або народної лексики.

Розвиток сучасного класичного танцю, безперечно, змінює канонічні форми стрибків, особливо їхню фіксацію. Переосмислення та переінтонування сталих, традиційних форм руху розширюють його образно - дійову амплітуду. В сучасних балетних виставах спостерігаємо, як, завершуючи віртуозний - стрибок, танцюрист приходить в arabesque чи attitude поєднуючи їх з наступним па. Нагадаємо, що саме в нестійкості цих положень закладена подальша динаміка, а поєднання їх у наступних па веде до органічної будови хореографічної фрази, періоду, створюючи логічний розвиток дії. Цей принцип впроваджується зараз і в народному танці.

На основі технології обертання, притаманного жіночому класичному танцю, у поєднанні в основному з en dedaus, як виняток з en dehors, створено цілий ряд жіночих круток: веретено, крутка по діагоналі на одній нозі, крутка з флік – фляком, тощо.

Народно-сценічний танець лишається своєрідним різновидом народного танцю з ускладненою лексикою і досить складною позиційно-архітектонічною побудовою. Безперечно, класичний балет впливає на його розвиток. У багатьох творах Вірського відчуваємо філігранний сплав елементів класичного Народного танцю. Саме у цьому виявляється стильовий ямок творчості видатного майстра. П.Вірський користувався досконало обома хореографічними мовами. Ось чому в постановках народних танців ми відчуваємо "класичний балет", ансамблі у кращих балетних виставах, побудованих на органічному сплаві класичної та народної хореографії.

Завдяки самобутньому таланту українських хореографів В.Верховинця, В.Авраменка, П.Вірського народний танець розвинувся як народно-сценічне мистецтво, увібравши в себе академізм народної хореографії. Органічно поєднуючи елементи українського фольклору з класичною пластикою, П.Вірський створив якісно нову танцювальну мову – лексику сучасної української народно-сценічної хореографії.

Сучасний рівень розвитку сценічного танцю потребує підготовки висококваліфікованих технічних виконавців, які досконало володіють своїм тілом, мають достатній запас акторської майстерності, можуть у чіткій пластичній формі передати національні особливості танців різних народів. Вирішальну роль у вихованні артиста усіх згаданих якостей відіграє методично розроблена й глибоко продумана система тренування.

У сценічному танці з’явилася низка нових прийомів, прийшли певні рухи, в інші натомість стали використовувати рідше, тобто відбувається закономірний поступовий прогрес. Сьогодні сценічний танець потребує від виконавця максимальної виразності всіх частин тіла: гнучкості й рухливості корпуса, чіткості й краси малюнку рук, свободи й природних положень голови, еластичності й гостроти рухів ніг. Тому значне місце під час тренувань посідають вправи, які, крім тренування ніг, допомагають найбільш повному розвитку всього тіла танцівника.

Особливе місце серед танцювальних напрямків займає бальний танець. Тільки бальні танці на даний момент визнані Міжнародним олімпійським комітетом видом спорту і отримали нову офіційну назву - «спортивні танці».

Класичний екзерсис повинен бути адаптований для спортивного танцювання, так як в балетних вправах багато корисного для балансу, еластичності м'язів і сухожиль, то їх потрібно грамотно відбирати і складати комбінації елементів, що не суперечать вимогам латиноамериканських та європейських танців.

Історичний танець (історико-побутовий, бальний) - вид сценічних танців, що представляють собою переробку бальних, побутових танців різних епох на основі класичного танцю. В результаті цього бальна, побутова сутність цих танців знаходить сценічний, умовний характер