Загальні тенденції класичного танцю та його місце у стилях бальної, сучасної та народної хореографії

Танець на пальцях, наприклад, виник і утвердився у своїй первісній формі в 30-х роках ХIХ століття в романтичному балеті, розквітлому в ту пору. Таке нововведення виникло в результаті естетичного прагнення в класичному балеті передати польотом, невагомість легкість [3. c.25-33].

 Термін «класичний балет» з'явився в Росії в 50-60-ті роки ХIХ століття в театральній літературі, де балет почали зараховувати до зразкового мистецтва. Класичними взагалі прийнято називати твори, що відрізняються повнотою художньої гармонії. І справжню класичність хореографічних творів також визначає гармонійна єдність всіх його частин, і в першу чергу танцю і музики, яка пластично втілюється в образному розвитку танцю. Чудовим зразком класичної хореографії є, наприклад, балет романтичного стилю «Жизель». Історія балету XX століття характеризується процесами асиміляції традицій російського класичного балету з європейськими балетними колективами. Країнами найбільш з розвиненою хореографічною культурою були Великобританія, США, Франція, СРСР. Велику роль у розвитку світового балету зіграли танцівники другої хвилі російської еміграції (Р.Нуреев, Н.Макарова, М.Баришніков) і танцівники російської школи, які працювали на Заході за контрактом (М.Плісецкая, А.Асилмуратова, Н.Ананіашвілі, В. Малахов, А.Ратманскій). У Німеччині, Голландії, Швеції розвинувся експресіоністський, потім постмодерністський балет.

Доктор Селія Спарджер, автор книги «Анатомія і балет», колишній консультант Королівського балету Англії, писала, що «балет є надто складним засобом виховання постави, дисциплінованого і красивого руху, швидкої мозкової реакції і зосередженості, щоб обмежити його вивчення лише для небагатьох обраних».

В кінці XIX і початку XX століть у імператорської балетної школи співіснували дві системи викладання: французька та італійська. Представником французької був Х. П. Йогансон, учень А. Бурнонвіля, який, у свою чергу, вчився у видатного педагога О. Вестріса. Урок французької школи виробляв зайво химерну, декоративну манеру танцю. Від цієї манери різко відрізнялася італійська школа, яка отримала розквіт в останній чверті XIX століття. Вона була представлена ​​в педагогіці Енріко Чеккетті, а на сцені Маріїнського театру гастролерки П. Леньяні, К. Бріанца та іншими.

Величезний досвід російського балетного театру, кращих зразків зарубіжних майстрів був критично осмислений і систематизований в ХХ столітті. Ця грандіозна робота була пророблена А.Я. Ваганової, першим професором хореографії, педагогом Ленінградського державного хореографічного училища, що носить зараз її ім'я. Система Ваганової - закономірне продовження і розвиток традицій французької, італійської та російської шкіл балету [5. c.17-18].

В творчості вихованих іноземними хореографами артистів-кріпаків широко побутував класичний танець, що сприяло утвердженню балетного мистецтва й піднесенню музичної і театральної культури України. У кріпацьких театрах, що існували в Україні, часто ставилися класичні балетні спектаклі. Репертуар їх складали переважно танцювальні пантоміми на міфологічні сюжети, (зокрема „Амур і Психея”, „Венера і Адоніс”, „Павел і Віргінія” та інші), а також дивертисменти, в яких виконувалися українські народні танці з віртуозними стрибками й обертаннями [14. c.99].     

 Класичний танець на українських сценах з’являється не лише у виставах кріпацьких труп, але й у міських театрах. Так, зокрема, в Міському театрі у Харкові, відкритому у 1780 р., давалися уривки з балетів, що були в репертуарі петербурзького Маріїнського театру, постановки яких здійснював Іваницький. Останній у 1778 р. відкрив у Харкові балетну студію, де майбутні танцівниці „усі з харківців” опановували основи класичного танцю.

Починаючи з першої половини ХІХ ст., коли на зміну кріпацькому приходить “вільний” театр, театральні трупи, які працювали на Україні (О.Ленкавського, І.Штейна, Л.Млотковсього) та заїжджі (петербурзькі, московські) продовжують ставити на сцені різні за жанрами класичні балети, що за своєю тематикою і хореографією були близькі до поширеного в той час в Західній Європі балетного репертуару.

Про існування в Києві професійної балетної трупи, що показувала класичні дивертисменти, вперше згадується у 1823 року. З цього часу періодично виступали музично-драматичні театральні трупи приватних антреприз І.Штейна і Л.Млотковського (1834-1838), Богданових (1848), М.Піона (1853), И.Сєтова (1870), Ф.Ніжинського (90-і рр.) і ін. 27 жовтня 1867 р. відкрився постійний Київський оперний театр, де з 1893-1909рр. працювала балетна трупа під керівництвом польських балетмейстерів С.Ленчевського та М.Ланге. Вони поставили балети “Жнива в Малороссії”, “Приморське свято” (1893), “Фея ляльок”, “Коппелія” (1903), де вперше  зробили спробу поєднати елементи класичного і українського народного танцю. Періодично приїжджали на гастролі видатні майстри класичного балету, артисти Великого і Маріїнського театрів Е.Гельцер, Л.Єгорова, М.Мордкін і ін. До 1915 р. балетмейстери театру – випускники Варшавської театральної школи С.Ленчевський, Ф.Віттіг, Н.Новаковський, А.Романовський. В 1915 р. невелику балетну трупу Київської опери очолив А.Кочетовський (з Москви), Б.Ніжинська (з Петербургу), послідовні пропагандисти класичного танцю.

Загалом, незважаючи на те, що в українській музично-драматичній літературі ХІХ - початку ХХ ст. немає завершених, самостійних балетних творів, чіткий музичний профіль українського музично-драматичного театру певною мірою компенсував відсутність національної оперно-балетної сцени – необхідної бази розвитку професіонального хореографічного мистецтва. Народний танець і танцювальна музика влилися живильним струменем у музично-драматичне мистецтво, збагатили його образно-виражальні засоби, набуваючи, в свою чергу, у відповідності з вимогами театральної сцени і традиціями класичного балету, нових якостей і форм [3. c. 1-314].

Таким чином:

1.Становлення світового балету як професійного мистецтва відбувалося у взаємодії трьох тенденцій – орієнтація на західноєвропейську (французьку та італійську) і російську хореографію, дотримання класичної школи танцю і канонів класичного балету, оновлення власних народних хореографічних традицій.

2. Використання досвіду західноєвропейського і російського хореографічного мистецтва сприяло не тільки вдосконаленню техніки класичного танцю, а й пошукам нових художніх стилів. 

3.Використання класичного танцю в практиці українських балетних колективів в середині 20-х років ХХ ст. спричинило піднесення їх професійного рівня, виконавської і балетмейстерської майстерності.

4. Розвиток хореографії у 20-30-ті роки ХХ ст. відбувався у контексті історико-політичних і соціальних зрушень. В цей період спостерігалося духовне піднесення, яке знайшло своє втілення у небаченому розвитку культурних пошуків, які породили чимало могутніх талантів. Специфічною особливістю цього періоду розвитку культури був її світоглядно-гуманістичний зміст, який спирався на загальнолюдські ідеали, відтворені в національних жанрових формах.

  5. Аналіз перших національних балетів на професійній сцені „Пан Каньовський” М.Вериківського - В.Литвиненка - В.Верховинця (1931), „Любина Бондарівна” М.Скорульського – П.Вірського – М.Болотова (1937) та видатного українського балету, створеного за мотивами поезії Т.Шевченка „Лілея” К.Данькевича – Г.Березової – М.Соболя, свідчить про характер якісних змін, пов’язаних з процесами оновлення і трансформації класичного танцю та його синтезу з різноманітними формами української народної хореографії.

6. Для становлення професійної хореографічної освіти від перших студій та шкіл в ХІХ ст. велике значення мало оволодіння законами класики і засадами російської та західноєвропейської, зокрема французької та італійської шкіл. Саме у 20–30-ті роки ХХ ст. були закладені основи і започатковано систему навчальних хореографічних закладів, засновану на традиціях класичного танцю, яка продовжує існувати і розвиватися сьогодні.

Розвиваючись протягом тривалого часу, класичний танець знайшов точні і узаконені форми - струнку систему. Система класичного танцю складалася протягом століть і знайшла свої закони в процесі розвитку балетного мистецтва. Вона в русі і понині, бо класичний танець весь час збагачується новими пластичними формами з невичерпного джерела народної хореографії та інших танцювальних систем [14. c. 5-187].

1.2. Класичний танець як один із компонентів хореографічної освіти

Класичний танець користується великою популярністю в усьому світі, так як це основа будь-яких видів танців і система виразних засобів хореографічного мистецтва. На цьому уроці осягаються тонкощі балетного мистецтва. Це велика гармонія поєднання рухів з класичною музикою. Навчання класичному танцю включає в себе: вивчення основних позицій рук, ніг і постановки корпусу, ознайомлення з професійною термінологією, історією розвитку балету, постановку маленьких класичних форм: етюдів, адажіо, варіацій і т.д. Неодмінні умови класичного танцю: виворітність ніг, великий танцювальний крок, гнучкість, стійкість, обертання, легкий високий стрибок, вільне і пластичне володіння руками, чітка координація рухів, витривалість і сила. Поділ на елементи, систематизація та відбір рухів послужили основою школи класичного танцю. Вона вивчає групи рухів, об'єднаних загальними для кожної групи ознаками: група обертань (pirouette, tour, fouette), група присідань (plie), група положень корпусу (attitude, arabesgue) та інші.

У кожному мистецтві техніка виконання і художнє виконання танцю має велике значення [30. с.43]. Ці якості можуть бути досягнуті лише в результаті послідовної і систематичної підготовчої навчальної роботи. Щоб бути гарним і виразним, рух має бути правильним, вільним, невимушеним. Оволодіння танцювальними рухами дається лише в процесі систематичного тренування, тіло людини набуває стрункість, стає більш міцним і гнучким, а рухи його - гармонійними і закінченими.

В основі навчальної танцювальної підготовки учня лежить система підготовчих вправ класичного танцю [26. с.7]. Він вважається головним у процесі підготовки виконавців. І це закономірно, оскільки класичний танець і його школа є єдиною всеосяжною системою виховання людського тіла, існує вже більше чотирьохсот років. Екзерсис, заснований на класичному танці, давно довів право на перше місце в освоєнні танцювального мистецтва [4. с.3]. Ця система є найбільш розробленою, стрункою і продуманою. Вправи класичної системи дуже послідовні, кожне з них має свою певну задачу. Вправи класичної системи не тільки тренують тіло людини, вони збагачують її і запасом рухів, які стають виразним засобом танцю. Помилково думати, що тренаж класичного танцю необхідний лише майбутнім класичним танцівникам і танцівницям. Він дає розвиток і навички, вкрай потрібні для всякого роду сценічних танців. У системі хореографічної освіти він залишається основою основ, і на викладання його доводиться звертати дуже пильну увагу [26. с.10]. Які б нововведення ні привносив в хореографію час, які б сучасні напрямки не з'являлися в танці, класичний екзерсис є стрижнем, на основі якого розвиваються інші танцювальні екзерсиси.

4 травня 1738 почала своє літочислення перша російська балетна професійна школа - нині Академія Російського балету ім. А. Я. Ваганової.

Система Ваганової - закономірне продовження і розвиток традицій російської балетної школи. Не поверхневі візерунки плетуться на її уроці, не розфарбовується строкато безформна маса - будується зсередини тверда і струнка конструкція. Твердість, компактність, «тривимірність» лежати в основі її учениць.

Конструкція в русі - все продумано, все доцільно, твердо, надійно і закономірно. Танцівниці насамперед і найбільше потрібен корпус - повороткі і спритний, але сильний і міцний; потрібен непорушний апломб, міцні і слухняні ноги, і руки сприяють апломбу і повороткості в тій же мірі, як виразності і закінченості пози. У неї немає нічого зайвого, нічого дешевого і дрібного. Її метод - сувора продуманість навчального процесу, значна ускладненість екзерсису, спрямована на вироблення віртуозної техніки, а головне - прагнення навчити танцівниць свідомого підходу до кожного руху. 
Система Ваганової направлена ​​до того, щоб навчити «танцювати всім тілом», домогтися гармонійності рухів, розширити діапазон виразності [5. c. 15-18].

Класичний балет можна назвати фундаментом всіх сценічних видів танцю. Ця система рухів, покликана зробити тіло дисциплінованим, рухливим і прекрасним, перетворює його в чуйний інструмент, слухняний волі балетмейстера і самого виконавця. Крім самого затвердження танцю як високого мистецтва і самостійного виду театрального дійства, здатного розвивати сюжет без допомоги співу або декламації, балет виробив термінологію танцю і систему підготовки танцюристів, з невеликими змінами використовувану і в інших стилях. Тому танцюристам рекомендується починати з уроків класичного танцю, навіть якщо вони, пізніше спеціалізуються в танці модерн, шоу-балеті або джазовому танці. Основи класичного танцю настільки універсальні, що навіть досвідчені танцюристи інших танцювальних напрямків не припиняють занять класикою. Заняття класики корисні дуже для дітей. З раннього віку закладається правильна постава і поступово виправляються різні випадки викривлень хребта. На уроці класичного танцю у дітей виробляється відповідальність перед справою, якою вони займаються, а також повага до мистецтва.

Займаючись тренажем, учень розігріває суглобово-зв'язковий апарат, попереджаючи цим розтягування і вивихи при розучуванні і виконанні складних танцювальних рухів [4. c.19]. Класичний екзерсис біля станка важливий для танцівників, перш за все тим, що виробляє правильну постановку і стійкість корпусу, який при екзерсисі повинен триматися на опорній нозі з прямою підтягнутою спиною. Як вказує професор А. Я. Ваганова, «правильно поставлений корпус - основа для будь-якого па» [6. с.32]. «Правильно поставлена ​​спина дає абсолютну свободу руху» [13. с.16]. Тому завдання класичного екзерсису - домогтися належної постановки корпусу і спини. Класичний екзерсис біля верстата розвиває і зміцнює також весь суглобово-м'язовий апарат тіла, дає правильну постановку голови, рук і ніг, виробляє точність, свободу, еластичність і координацію рухів. Крім того, класичний верстат значною мірою допомагає звільнитися від наявних фізичних недоліків: сутулості, перекосу плечей, опущення шийного хребця, клишоногості і т.п. Разом з тим вправи екзерсису сприяють розвитку сили, витривалості і спритності, а також зібраності уваги, тобто якостей, необхідних для драматичного актора [7. с.11].