Загальні тенденції класичного танцю та його місце у стилях бальної, сучасної та народної хореографії

 

 

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка

 

 

Психолого-педагогічний факультет

 

                                                                             Кафедра хореографії

 

 

 

 

КЛАСИЧНИЙ ТАНЕЦЬ ЯК ЗАСІБ ФОРМУВАННЯ ВИКОНАВСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В ХОРЕОГРАФІЧНИХ КОЛЕКТИВАХ

Курсова робота

 

 

 

 

 

 

                                                              Виконала:

                                                              студентка IV курсу, групи Х-49

                                                              Конюк Юлія Вячеславівна

Кусова робота

захищена «___»____201__р.                                         Науковий керівник:

з оцінкою_______________                                         асистент

____________________                                           Марфіна Олена Григорівна

(підпис наукового керівника)

 

 

 

 

 

 

Полтава-2012

 

ЗМІСТ

ВСТУП .................................................................................................................    3

РОЗДІЛ 1. КЛАСИЧНЕ ТАНЦЮВАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО

1. Витоки класичного танцювального мистецтва………………………..    6
2. Класичний танець як один із компонентів хореографічної

освіти…………………......................................................................................    14

 

РОЗДІЛ 2. ПРОФЕСІЙНА ВИКОНАВСЬКА КУЛЬТУРА ТА МЕТОДИКА РОЗВИТКУ

2.1. Значення класичного танцю  у хореографічному вихованні…………..    20

2.2. Загальні тенденції класичного  танцю та його місце у стилях бальної, сучасної та народної хореографії…………………………………………….    27

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………...    36

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………….    38

 

 

ВСТУП

Терміном «класичний танець» користується весь балетний світ, позначаючи їм певний вид хореографічної пластики, на якому осягаються тонкощі балетного мистецтва. Це велика гармонія поєднання рухів з класичною музикою. Пізнаючи класичний танець, ми пізнаємо хореографічне мистецтво в цілому, необхідне для того, щоб «виліпити» зі звичайного перехожого тіло танцівника.       

У нинішньому розмаїтті стилів і напрямків хореографії, не завжди легко визначитися, який з них стане саме твоїм найбільш безпосереднім сприйняттям. Як правило, хочеться висловити найпотаємніші почуття душі в різних лексичних інтерпретаціях.

В основі підготовки танцівників використовується, система вправ класичного танцю, у світовій практиці звана «системою А.Я. Ваганової», яка формувалася на протязі багатьох століть та увібрала в себе усе тільки найнеобхідніше та найкорисніше. Очевидно, що А. Я. Ваганова узагальнила не тільки свій особистий досвід, а й досягнення її вчителів - X. Йогансона, Н. Легата, О. Преображенської, а через них - відкриття К. Блазіса, Л. АДІС та їх попередників. Методологічною основою є праці: А.А. Писарева, Н.П. Базарової, В.С Костровицької, А. М. Мессерера, А. А. Клімова, А.А. Борзова.

У всьому світі відомі багаті традиції російської школи класичного танцю, яка зберегла і створила класичну спадщину балетного театру, і понині живить театри та школи світу. Завдяки видатним хореографам М. Петіпа, Л. Іванову, а також досягнень багатьох поколінь педагогів хореографії П. Гердта, Е. Вазем, Н. Легата, О. Преображенської цей факт незаперечний і цінується фахівцями у багатьох країнах світу.

Естетичні і технічні вимоги до виконавської культури класичного танцю складалися, спираючись на традиції, формувалися у відповідності з вимогами часу не одним поколінням танцівників. Хореографічне виховання, як складова загальної освіти, формує творчу особистість, що здатна сприймати та розуміти мистецтво. Важлива роль у підвищенні морального та художнього рівня молоді, розвитку потреб висококультурної особистості належить хореографічному мистецтву, яке в умовах сьогодення набуло статусу соціально-педагогічного чинника, засобу формування нової людини, її високої моральної та естетичної культури, громадянської свідомості, так як танець – це вид мистецтва, який розвиває здатність до самоусвідомлення та сприймання навколишнього світу. Ось чому класичне танцювальне мистецтво - одне із самих дієвих засобів естетичного виховання, який має ефективний результат на розвиток гармонії, грації, особистості, творчих здібностей, розкриття думок та почуттів, фізичного, психічного і духовного розвитку. Розглядаючи ці питання, очевидна актуальність і важливість вибору даної теми «Класичний танець як засіб формування виконавської культури в хореографічних колективах». Саме класичний танець, впливає на формування сценічної культури, яка не завжди знаходиться на належному рівні. І дана проблема пояснює актуальність дослідження засобів класичного тренажу, які сприяють формуванню виконавської культури в хореографічних колективах.

Об’єкт дослідження – класичний танець у хореографічному мистецтві.

Предмет дослідження – особливості формування виконавської культури у хореографічних колективах.

Мета. Проаналізувати вплив класичного танцю на розвиток будь-якого напрямку танцювального мистецтва та надання уваги виконавській культурі у роботі в хореографічних колективах.

Для розв'язання поставленої мети формулюються такі завдання:

1.Визначити витоки класичного  танцювального мистецтва.

2.Дослідити класичний танець  як один із компонентів хореографічної  освіти.

3. Узагальнити значення класичного  танцю у хореографічному 

вихованні.

4. Вивчити загальні тенденції класичного танцю та його місце у стилях бальної, сучасної та народної хореографії.

Структура роботи складається зі вступу, двох розділів, висновку, списку використаної літератури.

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

КЛАСИЧНЕ ТАНЦЮВАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО

1.1. Витоки класичного танцювального мистецтва

  Класичний танець – це система рухів, покликана зробити тіло дисциплінованим, рухливим і прекрасним, перетворює його в чуйний інструмент, слухняний волі балетмейстера і самого виконавця. Вона вироблялася з тих пір, як балет став рівноправним жанром музичного театру, який формувався шляхом довгого та ретельного відбору, відшліфовування різноманітних виразних рухів і положень людського тіла. Він вбирав в себе досягнення різних, починаючи з глибокої давнини, народних танців, пантомімних дій-мистецтва мімів та жонглерів, рухів трудових та побутових. Його основа і головний виражальний засіб, животворний ґрунт для становлення і професійного вдосконалення виконавського та балетмейстерського мистецтва, виховання майбутніх артистів. Це також пластична мова, в якій відображено безліч захоплюючих, зворушливих, поетичних історій, казок, героїчних та ліричних легенд, новел, поем [1. c10].

  Інша особливість класичного танцю - виконання на пальчиках ніг. Звичне уявлення про класичний танець пов'язано із зовнішнім, традиційним виглядом балерини - у білій пачці, рожевому трико на ногах і в рожевих туфельках з міцним носком, що дозволяє танцювати «на пальцях», що з'явилося тільки в 18 столітті, коли Марія Тальоні вперше використала цю техніку. Кожна школа і кожен танцюрист вносили свої особливості в розвиток класичного театру, збагачуючи його і роблячи популярнішим.

  Одне з основних вимог в класичній хореографії - це виворітні позиції ніг. Перші виконавці балету були придворні аристократи. Всі вони володіли мистецтвом фехтування, в якому використовувалися виворітні позиції ніг, що дозволяють краще рухатися в будь-яких напрямках. З фехтування вимоги виворітності перейшли в хореографію, що для французьких придворних було само собою зрозумілим [14. c25].

 

Балет в епоху Відродження зародився у 16 столітті при князівських дворах Італії і в міру того, як росла його популярність і удосконалювалася техніка виконання, поширювався по всій Європі, а в подальшому завоював також Північну і Південну Америку, Азію і Австралію. Протягом більшої частини 18 ст. балет розвивався переважно в Італії, на початку 19 ст. балетними трупами прославилася Франція, а пізніше - Росія. Зовнішність класичної балерини наших днів досить різноманітний, починаючи від коротких пачок, грецького типу хітонів, різних легких стилізованих костюмів і закінчуючи трико, що обтягує все тіло танцівниці. Класичні танці нашого часу виконуються в костюмах, які відповідають спільним рішенням вистави і його художнього стилю.

Днем народження балету в усьому світі прийнято вважати 15 жовтня 1581. Саме в цей день у Франції на суд публіки своє творіння представив італійський балетмейстер Бальтазаріні. Його балет називався «Церцея» або «Комедійний балет королеви». А тривалість вистави становила близько п'яти годин [3. c.5-25].

        Зростанню популярності і розквіту балетного мистецтва у Франції сприяв Людовик 14-й. Придворні дворяни того часу із задоволенням самі брали участь в спектаклях. Навіть променистий король отримав своє прізвисько «Король-сонце» через ролі, яку він виконав в одному з балетів придворного композитора Люллі. На початку 17 ст. з появою балетних спектаклів мистецтво танцю збагачувалося новою технікою. У 1661 році Людовик 14-й став засновником першої в світі балетної школи - Королівської Академії танцю. Керівником школи став Люллі, який визначив розвиток балету на наступне століття. Так як Люллі був композитором, то він постановив залежність танцювальних рухів від побудови музичних фраз, а характер танцювальних рухів - від характеру музики. У співпраці з Мольєром і П'єром Бошань - вчителем танців Людовика 14-го - створювалися теоретичні та практичні основи балетного мистецтва. П'єром Бошаном почала створюватися термінологія класичного танцю. До цього дня терміни для позначення і описи основних балетних позицій і комбінацій вживаються французькою мовою. Французька королівська Академія танцю виробила танцювальну систему, що отримала згодом назву класичного танцю. В результаті реформи музичного театру (оперна реформа К. Глюка) з'явилася нова структурна форма балетного спектаклю, яка допомогла балету виділитися в самостійний вид мистецтва.

         Балет - вид театрального мистецтва, де основним виразним засобом служить так званий «класичний», історично склавшийся, підлеглий суворому кодексу правил танець [3. c. 10].

         В епоху Просвітництва поглиблюється емоційно-драматичний зміст танцю Виникає форма дієвого танцю - па д'аксьон, що отримала розвиток в романтичному балеті. Починаючи з 1681 року, участь у балетних виставах стає доступним для жінок. До того часу танцівниками балету були тільки чоловіки. Свій закінчений вигляд, як окремий вид мистецтва, балет отримує лише в другій половині 18-го століття завдяки сценічному новаторству французького балетмейстера Жана Жоржа Новера. Його реформи в хореографії відводили активну роль музики, як основі для балетного спектаклю.

         Перший балетний спектакль в Росії відбувся 8 лютого 1673 в селі Преображенське при дворі царя Олександра Михайловича. Своєрідність російського балету формує французький балетмейстер Шарль-Луї Дідлі. Він стверджує пріоритет жіночої партії в танці, збільшує роль кордебалету, підсилює зв'язок між танцем і пантомімою. Справжню революцію в балетній музиці справив П.І. Чайковський в своїх трьох балетах: «Лускунчик», «Лебедине озеро» і «Спляча красуня». Ці твори, а разом з ними і постановки, є неперевершеною перлиною музичного і танцювального жанрів, не має собі рівних за глибиною драматургічного змісту і красі образної виразності.

У 1783 році Катерина Друга створює Імператорський Театр Опери та Балету в Санкт-Петербурзі і Великий Кам'яний театр у Москві. На сценах знаменитих театрів прославили російський балет такі майстри як М. Петіпа, А. Павлова, М. Данилова, М. Плісецька, В. Васильєв, Г. Уланова та багато інших.

Протягом 2-ї половини 19 ст. розроблявся новий, віртуозний стиль танцю, цьому сприяла поява спеціального взуття, що давала можливість виконавиці стояти, пересуватися і стрімко обертатися на пальцях. 20-е століття ознаменувався новаторством в літературі, музиці і танці. В балеті це новаторство проявилося у створенні танцю модерн - пластичного танцю, вільного від техніки класичної хореографії. Одним із засновників балету модерн була Айседора Дункан.

Переломною у долі класичного танцю була епоха романтизму. Але й тоді практики і теоретики ще не прикріпили до нього термін «класичний». Таким чином, можна припускати, що саме необхідність захистити благородство змісту і академізм форм російського балетного мистецтва від впливів завезеного з Заходу канкану викликала до життя термін «класичний танець» і дала йому загальне визнання. У той же час він був як би охоронною грамотою російського балету, який став у другій половині 19 століття цитаделлю світової хореографії. Охоронцем її канонів був у театрі М. І. Петіпа, в школі - Х. П. Йогансон.

В історії нашого балетного театру часто зустрічаються прізвища іноземних майстрів, які відіграли чималу роль у розвитку російського балету. У першу чергу, це Шарль Дідлі, Артур Сен-Леон і Маріус Петіпа. Вони допомогли створити російську школу балету. Але й талановиті російські артисти давали можливість розкритися талантам своїх вчителів. Це незмінно приваблювало до Москви і Петербурга найбільших хореографів Європи. Ніде в світі вони не могли зустріти такий великий, талановитої і добре навченої трупи, як у Росії.

На російській сцені і в російській школі абстрагувалася система пластичної виразності, за якої міцно зміцнилося найменування класичного танцю, і знайшла найбільш повну естетичну виразність. Балети Петіпа завершили тривалий процес формування класичного танцю як системи виразних засобів. В них зібрані, впорядковані і зведені у високе художнє правило всі пошуки 19 століття в області цього танцю. Тоді ж остаточно закріпилася і французька термінологія класичного танцю, прийнята і до цього дня. Вона створювалася шляхом відсіювання необов'язкових тимчасових елементів та відбору постійних, обумовлених самою природою класичного танцю. Ця термінологія, незважаючи на свою умовність, майже завжди дозволяє виявити корені, встановити генетичні витоки того чи іншого руху, пози або положення. Більшість назв визначається характером рухів, пов'язаних з роботою м'язів. Різноманітні батмани, які представляють значну частину уроку класичного танцю, як й інші вправи, видозмінені та присутні в сценічних танцювальних формах.