Позафонематичні елементи в структурі складу в українській та китайській мовах

Назалізація виникає також і в українській мові, зокрема коли голосний передує або наслідує носовим приголосним ([н] та [м]). Тобто у словах «ну», «мак» голосний вимовляється з назалізацією порівняно зі словами «ту», «бак», де він звучить без назалізації. Але на відміну від китайської мови, в українській мові назалізовані (носові) звуки не є фонемами, а є лише позиційними варіантами фонем, тому назалізація в українській мові не має функції розрізнення змісту слова.

Отже, назалізація голосних є явищем, притаманним як українській так і китайській мовам, проте у китайській мові назалізовані голосні є окремими фонемами і тому назалізація має смислорозрізнювальну функцію в цій мові, а в українській – ні.

1.4. Приголосні  фонеми в українській та китайській  мовах

Класифікація приголосних в українській мові базується на загальних принципах творення приголосних і проводиться в двох основних аспектах: за дією основного активного мовного органа і за способом творення шуму. За активним мовним органом приголосні поділяються на [19]:

• губні/лабіальні – утворюються при зближенні нижньої губи з верхньою /п/, /б/, /в/, /м/;
• передньоязикові, активним мовним органом яких при артикуляції виступає передня частина язика разом з кінчиком /т/, /д/, /н/, /с/, /ц/, /з/, /дз/, /л/, /р/, /ш/, /ч/, /ж/;
• середньоязикові, активним мовним органом яких при артикуляції виступає середня частина язика, яка, піднімаючись, зближується з твердим піднебінням /й/:
• задньоязикові, активним мовним органом при творенні яких виступає задня спинка язика, яка зближується з м’яким піднебінням або змикається з ним /к/, /Ґ/, /х/;
• глоткові/фарингальні – творяться внаслідок звуження, що виникає в порожнині глотки завдяки рухові кореня язика назад і зближення його з її задньою стінкою, а також внаслідок скорочування м’язів задньої стінки глотки /г/;

За способом творення шуму приголосні в українській мові поділяються на зімкнені, щілинні  та дрижачи:

• зімкнені/проривні, які поділяються на:

■ зімкнені чисті (ротові /б/, /п/, /д/, /д'/, /т/, /т'/, /ґ/, /к/, або носові /м/, /н'/, /н/);

■ африкати /дж/, /дз/, /дз'/, /ч/, /ц/, /ц'/;

• щілинні /в/, /ф/, /з/, /з'/, /с/, /с'/, /ж/, /ш/, /й/, /г/, /х/, /л/, /л'/;
• дрижачи /р/, /р’/.

(Детальніше див. додаток 1).

Окрім того, класифікація українських приголосних може бути реалізована з урахуванням корелятивних ознак. У такому випадку буде виділено категорії дзвінких та глухих приголосних, твердих і м’яких.

А.Н. Алєксахін у своїй роботі «Теоретическая фонетика китайського языка» пропонує наступний поділ приголосних у китайській мові [1]:

1 – губно-губні – утворюються перепоною двох губ, до них відносяться b, p, m;

2 – губно-зубні –  утворюються перепоною нижньої губи з верхніми зубами, до них належить f;

3 – апікально-зубні  – утворюються перепоною кінчика язика з тильним боком верхніх зубів, до них належать z, c, s;

4 – апікально-ясенні  – утворюються перепоною кінчика язика з яснами верхніх зубів, до них належать d, t, n, l;

5  - апікально-передньопіднебінні  – утворюються перепоною нижнього боку загнутого вверх кінчика язика з передньою частиною піднебіння, до них належать zh, ch, sh, r;

6 – середньоязикові-піднебінні / дорсально-палатальні – утворюються перепоною середньої частини спинки язика з передньою частиною піднебіння, до них належать  j, q, x;

7 – задньоязикові-м’якопіднебінні / дорсально-велярні – утворюються перепоною задньої частини спинки язика з м’яким піднебінням, до них належать g, k, h.

Ця класифікація утворена на основі відмінності за місцем творення приголосного звуку. Окрім того, існує  також класифікація китайських приголосних  за способом утворення, за аспірованістю/неаспірованістю, за ступенем глухості.

Загальну класифікацію див. додаток 2.

Отже на основі вищесказаного про приголосні фонеми в українській та китайській мовах та спираючись на додатки 1 та 2, можемо зробити висновок про приголосні фонеми цих мов. У китайській мові немає дзвінких приголосних, а є лише глухі, які поділяються на слабо глухі (напівдзвінкі) та аспіровані; відсутнє протиставлення твердих та м’яких приголосних; немає таких українських дзвінких щільових приголосних як-то /в/, /з/, /ж/. Зате в китайській мові є свої, нехарактерні для української,  приголосні: наприклад, задньоязиковий носовий приголосний / ŋ /, щільові /ś/ та  /ř/, ретрофлексний /ɻ/. Окрім того, у китайському складі не може бути збігу приголосних фонем (не враховуючи африкат), що, натомість, є пересічним явищем в українській фонетиці.

 

 

1.5. Смислорозрізнювальні  опозиції фонем 

Для повної реалізації конститутивної функції, фонеми у фонологічній системі кожної мови утворюють систему протиставлень, або опозицій. Іншими словами фонеми пов’язані опозиційними відношеннями. Такі відношення формуються за диференційними та інтегральними ознаками фонем. Диференційними ознаками фонем є ті їх акустично-артикуляційні ознаки, які сприймаються мовцем у певній мові як ознаки, що розрізнюють морфеми та слова, тобто це артикуляційні та акустичні властивості, що відрізняють одну фонему від іншої. Інтегральні ознаки фонем – ті акустико-артикуляційні ознаки, які утворюючи з диференційними внутрішню структуру фонем, є підставою для порівняння диференційних ознак членів тої чи іншої фонологічної опозиції і об’єднують, або інтегрують фонеми у відповідні підсистеми за їх інтегральною ознакою, яка в свою чергу буде диференційною для всієї підсистеми у разі опозиції будь-якого члена цієї підсистеми з членом сусідньої підсистеми. [9]

Наприклад, якщо в китайській мові приголосні протиставляються за придиханням (аспірованістю), то в українській мові за дзвінкістю та твердістю. Окрім того, голосні в китайській мові також протиставляються за тональною ознакою та назалізацією. У той час як в українській мові вони  мають диференціацію за наголошеністю.

Взагалі, в українській мові існує 32 приголосні та 6 голосних фонем. Існують, звісно, алофони голосних, які утворюються під впливом таких факторів як наголос та твердість/м’якість сусідніх приголосних.  У китайській мові ситуація інша, оскільки голосні фонеми диференціюються не лише під впливом сусідніх приголосних фонем, а й за 4 тонами (детальніше див. розділ 3).

Кожний склад у китайській мові легко можна розділити на два основних складових компоненти – початковий (він називається – ініціаль) та кінцевий (фіналь) (детальніше див. розділ 2).  У китайському складі найчастіше виділяють не фонеми, а саме ініціалі та фіналі, які можуть складатись не лише з односкладової фонеми, а й бути дифтонгами, трифтонгами. Вони ж у свою чергу теж будуть варіюватись у вимові через вже зазначене поняття  тональності: в залежності від тону певного складу, його складові будуть по-різному вимовлятись. Тому систематизація китайських фонем є більш складним і кропітким процесом, ніж відповідний процес впорядкування фонем в українській мові [7].

Отже, цей розділ показав відмінні та спільні риси в найелементарніших частинах української  та китайської мов – фонемах. Завдяки чому стає можливим вже грунтовніше порівняння складів у цих мовах, оскільки склади будуються, розпізнаються та розрізняються саме завдяки фонемам, їх особливостям та ознакам.

 

Розділ II. Будова складу. Складоподіл в українській та китайській мовах

 

2.1. Склад як одиниця фонології

У потоці мовлення ми спостерігаємо  то посилення, то послаблення інтенсивності  звучання голосу людини. Кожне таке посилення звучання, що настає за його послабленням, як правило, пов’язане  з голосним.

Один голосний, а також голосний разом з приголосним чи групою приголосних, що утворюють вершину інтенсивності звучання, співвідносяться з поняттям фонетичного складу. Основу складу становить складотворчий звук, яким в будь-якій мові є голосний.

Склад – це частина слова, що складається з одного чи кількох звуків і вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря. В українській мові склад – структурна частина, що є смислорозрізнювальною морфемою. Тобто, склад слугує для творення, розрізнення і розпізнавання слів – має схожі функції з фонемою.

Склад можна розглядати як явище фонетичне, фонологічне  та історичне. З фонетичного погляду  в основі складу лежать акустичні  або фізіологічні ознаки. Під складом  з фізіологічного погляду розуміють  чергове відносне зростання м’язового  напруження мовних органів, пов’язане із ступенем їх деформації, інакше кажучи, склад – це є відрізок мовного потоку, що відповідає дії м’язового напруження, обмеженого періодами найбільшого його послаблення.

З фонологічного погляду  склад визначається як закономірне повторення сполучуваності чи комбінування різних фонем. Склад, таким чином, виступає як певна абстракція – узагальнення типів комбінування фонем незалежно від їх конкретного вияву в мовленні [9].

2.2. Структура  складу в українській мові

Слова в українській мові поділяються на склади. Структура українського складу – аморфна, тобто дозволяє сполучення будь-яких голосних з будь-яким приголосним в будь-якому порядку. Склади в українській мові бувають відкриті та закриті. Відкриті склади закінчуються на голосний, закриті – на приголосний.

 Склад, як історичне поняття пов'язаний з питанням його походження й розвитку. У східнослов’янських мовах співвідношення закритих і відкритих складів раніше було інше, ніж тепер. Історична фонетика української мови досить яскраво свідчить, що багато важливих фонетичних змін відбулося у зв’язку із змінами в будові складу. Очевидно, є всі підстави вважати склад не тільки одиницею фонологічною, а й фонетичною, тому що процеси, які відбувалися в його розвитку, за своїм характером фонетичні [9].

В історичному розвитку складу української мови, як і в  інших слов’янських мовах, відмічають дві пов’язані між собою тенденції: тенденція до відкритих складів і тенденція наростаючої соборності (звучності). На сучасному етапі розвитку української мови дія їх дуже обмежена, однак у ряді випадків на них і тепер не можна не зважати.

Функціональне значення складу в українській мові різноманітне. Фонетичний склад є формою організації  звуків у слові, фонологічний склад  – формою організації фонем.

В українській мові склад, крім того, є матеріальною опорою для  ряду просодичних (від грец. «вимовляння») явищ, не пов’язаних безпосередньо ні з кількістю фонем у складі, ні з порядком їх комбінування. Він є опорою для словесного наголосу, місце якого може бути додатковим засобом розрізнювання смислових значень слова і його форм. У свою чергу словесний наголос є основною матеріальною опорою для дуже важливих розрізнювальних інтонаційних засобів, пов’язаних у мові з логіко-синтаксичними явищами.

Склад є також матеріальною основою для стилістично зумовлених інтонаційних засобів – художньої мелодії, ритміки і т.д., що власне, виходить уже поза межі просодичних засобів мови.

Склад в українській мові виконує дві основні функції – внутрішню і зовнішню. Якщо для реалізації внутрішніх функцій важливу роль відіграє питома вага приголосних, то для зовнішніх функцій основне значення мають голосні, тобто складотворні звуки: їх роль у даному разі є провідна.

Отже, млова в українській мові поділяються на склади, які можуть мати довільне чергування звуків, але збіг голосних їм не характерний. Склади української мови поділяються на відкриті та закриті.

2.3. Структура силабеми в китайській мові

Китайська фонетична  система відрізняється від української  не лише фонемами, які були розглянуті у першому розділі цієї роботи, а й своїми основними мінімальними значимими одиницями. Відомо, що в українській мові мінімальною фонетичною величиною, що може мати те або інше значення у формі слова чи частини слова (морфеми), є окремий звук, приголосний або голосний. Тобто, мінімальним значимим елементом мови є фонема.

На відміну від української  мови, у китайській мові мінімальною  фонетичною одиницею, яка може виступати  в якості слова чи частини слова  є тонований склад, або так  звана – силабема [1]. І хоча багато науковців (такі як Є.Д. Поліванов) дотримуються точки зору, що мінімальною значимою одиницею у китайській мові є склад без врахування його тональних особливостей, на нашу думку, не можливо досліджувати китайський склад без тональних характеристик. Відомо [1], що без тієї чи іншої зв’язкодиференційної роботи голосових зв'язок, що характерна для китайського вокалізму, носій китайської мови вимовити певний склад не може. Тому ми погоджуємось з думкою А.Н. Алєксахіна, А.А. та Є.Н. Драгу нових та Н.А. Спєшнєва, що єдність приголосної, голосної та тону в китайському складі обов’язкова, а тон – невід’ємна характеристика китайського складу.

Другою важливою відмінністю  структури китайського складу від українського є кількісна характеристика наявних у них елементів. Якщо в українській мові кількість звуків у складі може варіюватись від одного до шести [5], то в китайській мові кількість звуків ніколи не перевищує чотирьох. Саме через це у китайській мові виключне значення має тонування, як смислорозрізнювальна ознака при дуже великій кількості омонімів.

Окрім того, в українській  мові фонеми характеризуються не лише тим, що їх більшість має самостійну значимість, але й тим, що всі вони служать для розрізнення змісту слів. У китайській мові лише перша з цих функцій характерна складу в цілому; другу ж, смислорозрізнювальну функцію виконують структурні елементи складу: приголосна частина (включаючи і нульовий приголосний) і голосна частина.