Спеціальні періодичні видання з документознавства/документології в Україні

За матеріальною конструкцією журнал – це журнальне видання.

Бюлетень – видання оперативного характеру з постійними рубриками (періодичне або продовжуване), що містить різноманітні матеріали організації-засновника. Слово "бюлетень" походить від французького bulletin, що первинно означало записку, аркуш.

Розрізняють такі види бюлетенів:

• нормативний (матеріали нормативного, директивного чи інструктивного характеру, що видаються здебільшого державним органом);
• довідковий або інформаційний (інформаційні або довідкові матеріали, розміщені за алфавітним чи проблемно-тематичним принципами);
• рекламний (реклама послуг, товарів, заходів для населення);
• бюлетень-хроніка (регулярні повідомлення про діяльність організації-засновника);
• бюлетень-таблиця (різноманітні фактичні дані, викладені у вигляді таблиць);
• статистичний (статистичні дані з тієї чи іншої сфери життя та діяльності суспільства).

Календар – періодичне або неперіодичне видання, в якому в чіткій послідовності зазначаються дні, тижні, місяці конкретного року, а також вміщується різноманітна інформація, що має безпосереднє відношення до тієї чи іншої дати.

Виділяють такі види календарів:

• відривний або перекидний календар (як правило, щорічник, на окремих аркушах якого зазначається число, назва місяця, дня тижня тощо; такі аркуші відривають або перекидають);
• табель-календар (аркушеве видання, на якому в формі таблиці наведено перелік днів року, розташованих за місяцями);
• календар книжкового типу (матеріали на сторінках, розміщених у вигляді книги, підібрані відповідно до певної дати);
• календар знаменних і пам’ятних дат (вибірковий перелік дат, подій, імен, вибраних за тематичним принципом; друкується у вигляді річника, щоквартальника, щотижневика).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2

РОЗВИТОК ВИДАВНИЦТВА СПЕЦІАЛЬНИХ ПЕРІОДИЧНИХ ВИДАНЬ

2.1. Формування та становлення перших спеціальних періодичних видань

Особливою увагою поціновано «Студії з архівної справи та документознавства» і «Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія», подано їх кількісну та якісну характеристики.

Відомим фактом є твердження про те, що становлення документознавства як науки і навчальної дисципліни припадає на 1960-ті рр. Не заперечуючи історичних передумов формування документознавства, які належать більш ранньому часу, фахівці одностайні у стосунку конституювання науки саме у вказаний період часу. Невід’ємною умовою становлення будь-якої науки є розвиток фахової періодики.

Першими виданнями, які  на союзному рівні надали шпальти для репрезентації історичних, теоретичних, науково-методичних документознавчих розвідок, стали часописи, продуковані архівною системою, — «Вопросы архивоведения» («Питання архівознавства», 1956—1966; «Радянські архіви» 1966—1991; нині — «Отечественные архивы»), науковими та навчальними установами, що певною мірою «вийшли» з неї, — «Труды ВНИИДАД» («Праці ВНДІДАС» (Всесоюзного (нині — Всеросійського) науково-дослідного інституту документознавства та архівної справи); виходять із 1970 р.), «Труды МГИАИ»( Московський державний історико-архівний інститут (нині — у складі Російського державного гуманітарного університету) )(«Праці МДІАІ»; виходять із 1939 р.). Безперечно, кожному із них належить неабияка роль в укоріненні документознавчих ідей на початковому етапі розвитку науки. Відзначимо, що видання і донині залишаються носіями актуальної галузевої наукової інформації, надійними засобами комунікації зацікавлених дослідників, учасниками оперативного обговорення нагальної проблематики, яка потребує такого ж невідкладного розв’язання.

Незважаючи на те, що в  Україні становлення документознавства припадає на 1990—2000-ті рр., а отже, і розвиток фахової періодики відбувається синхронно у часі, втім, вважаємо за необхідне відзначити неабияку роль у зміцненні документознавчих позицій у межах архівознавства, діловодства, підтримці класичної версії науки часописом «Архіви України» (1947)( Науково-інформаційний бюлетень Архівного управління», а від 1957 р. — «Архіви України»).

На важливе значення видання у становленні документознавства вказано у відомій монографії С. Г. Кулешова «Документознавство: історія: Теоретичні основи» [9]. Із ним погодилися й інші дослідники історії документознавства, наприклад В. В. Бездрабко, О. М. Загорецька, констатуючи як історіографічний факт причетність «Архівів України» до популяризації науки на межі архівознавства та діловодства [3]. І хоча складно виокремити суто документознавчі розвідки у бібліографії видання, утім, виразне тяжіння помітної частини діловодних статей практичного змісту до первинних теоретичних узагальнень, що й слугувало підставою для висновку про участь часопису у становленні теорії діловодства чи управлінського документознавства [4].

Якщо про часопис  «Архіви України» у контексті  становлення документознавства  в Україні вже неодноразово відзначалося вітчизняними дослідниками, то про інше продовжуване видання, так само ініційоване Архівним управлінням УРСР, — «Історичні джерела та їх використання» (1964—1972)(далі — «Історичні джерела») — відсутні будь-які серйозні історіографічні коментарі щодо визнання його особливої ролі в утвердженні документознавства як наукової дисципліни. Тому особливу місію збірки наукових праць для поширення документознавчих ідей серед фахівців, передусім, історичних галузей знань.

Поява «Історичних джерел» припадає на 1960-ті рр. — час піднесення розвитку спеціальних історичних дисциплін в Україні. Цьому сприяли республіканські нарада з питань розвитку спеціальних історичних дисциплін, скликана Інститутом історії АН УРСР (1959 р.), наукові конференції архівістів (1960, 1963, 1965, 1968, 1972 рр.), заснування в Інституті історії АН УРСР відділу історіографії (1950 р.), успішні старання постійнодіючого семінару з архівознавства та інших допоміжних історичних дисциплін при Центральному державному історичному архіві УРСР у м. Львові (1961 р.), діяльність профільних університетських кафедр, інших наукових осередків, змістом функціонування яких стали підтримка і розвиток різних галузей історичних знань. Утім, до 1964 р. в Україні не існувало періодичного друкованого органу, в якому могли б систематично друкуватися результати відповідних наукових досліджень [5], а ті «спеціально-історичні вкраплення», які спостерігаємо на сторінках сьогочасних «Українського історичного журналу» (1957) [6], «Архівів України», не відповідало потребам наукової громадськості. Відтак, намагаючись розв’язати проблему формалізованого масового спілкування науковців, Інститут історії АН УРСР спільно з Архівним управлінням при Раді Міністрів УРСР вирішили започаткувати видання, яке, на їх думку, мало допомогти «тісніше згуртувати наукові сили республіки» [7], що займалися студіюванням спеціальних історичних дисциплін.

До розроблення нового науково-видавничого проекту долучилися знані історики — І. Л. Бутич, І. О. Гуржій, І. П. Крип’якевич, Ф. П. Шевченко та ін., імена яких стали своєрідною гарантією високого ґатунку наукової продукції. Упривілейованими увагою редакційної колегії збірника проголошувалися історіографія, джерелознавство, історична географія, топоніміка, картографія, краєзнавство, хронологія, метрологія, нумізматика, археографія, палеографія, дипломатика, геральдика, сфрагістика, філігранологія [8]. Більшість із них за дисциплінарною природою концентрується на писемних історичних джерелах, що сприяло наповненню збірника публікаціями, присвяченими дипломатиці, палеографії, сфрагістиці, філігранології, іншим відповідним спеціальним історичним дисциплінам.

За дев’ять років  існування «Історичних джерел»  світ побачило сім випусків, підготовлених  до друку за сприяння різних складів редакційної колегії, автури, відмінних чинників упорядкування змісту тощо. Утім, незмінною залишалася посилена увага до проблематики різноаспектного дослідження писемного історичного джерела, яка побіжно концептуалізувала питання історичного документознавства.

Цілком закономірною виглядає присутність тем і сюжетів, що висвітлюють загальні історичні, історіографічні, теоретичні історико-джерелознавчі питання, у виконанні провідних зарубіжних і вітчизняних фахівців (С. Б. Ватуля, В. О. Гавриленко, Я. Д. Ісаєвич, В. В. Панашенко, Л. М. Пушкарьов, Л. А. Проценко) [9], а також присвяти окремим цікавим темам симбіотичного (історико-документознавчого та спеціально-історичного) змісту. Серед таких поцінуємо публікації Л. П. Маркітан про кінофотодокументи як історичне джерело [10], палеографічні розвідки П. І. Захарчишиної, Я. П. Кіся, В. В. Панашенко, Е. Й. Ружицького, В. І. Самойленко, З. С. Хомутецької, В. Д. Чунтулової стосовно форми і змісту актів як історичного джерела і виду документа, особливостей актових книг міських урядів середньовічних Лівобережної України та Галичини, датування письмових пам’яток [11], дослідження А. Г. Бабенка, Б. П. Зайцева, О. В. Маркевича, Г. І. Сіяртової, М. Т. Яременка про джерела сфрагістики та сфрагістичні особливості діловодних документів т. зв. «дорадянської» і «радянської» доби [12], студії О. Я. Мацюка з історії філіграней, паперу, функцій філігранології у провадженні наукової критики недатованих джерел [13], В. К. Сіверської — щодо загальної зовнішньої характеристики книги як документа, зокрема мистецтва оправи рукописної пам’ятки в XV—XVII ст. [14], В. П. Місюри — з археографічних правил публікування документів [15] тощо.

Особливостями публікацій «Історичних джерел та їх використання» є, по-перше, потужна джерельна та історіографічна дослідницькі бази, що надають тематичним статтям і повідомленням солідної аргументованості; по-друге, комплексний підхід до історичного документа, тобто урахування його зовнішніх (атрибутивних, структурних) і внутрішніх (семантичних, семіотичних, прагматичних) характеристик, отже, системне вивчення; по-третє, синхронне розроблення історичних, теоретичних і науково-методичних напрямів історичного джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін.

2.2. Нове покоління  спеціальних періодичних документознавчих  видань

2.2.1 Щорічник «Студії  з архівної справи та документознавства»             (рубрика «Документознавство: історія,  теорія, практика»)

Якісно новий етап розвитку українського документознавства припадає на 1990—2000-ні рр. За цих обставин виробництво, передання і споживання наукової інформації (галузевого рівня) через різні засоби комунікації набули особливого значення у безлічі контекстів (науковий, освітній, просвітницький, практичний і т. д.). Тоді ж з’явилися перші спеціальні періодичні видання, виразно орієнтовані суто на документознавчу проблематику дослідження.

 Актуалізація у  вітчизняній науці документознавчої  проблематики викликала непідробну  зацікавленість в існуванні відповідних періодичних, серійних видань, здатних забезпечити галузеві й міжгалузеві зв’язки наукової спільноти. Зміцнення позицій документознавства в Україні як наукової та навчальної дисципліни супроводжується розширенням переліку фахових видань (публікації документознавчої проблематики, крім «Студій», трапляються і в часописах «Вісник Книжкової палати» (1996 р.), «Бібліотечний вісник» (1993 р.), «Архіви України», «Наукові праці НБУВ» (1998 р.) та ін. Утім, спеціалізовані рубрики мають лише «Студії», щоквартальний часопис «Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія» (2004 р.) та міжвідомчі наукові збірники «Архівознавство. Археографія. Джерелознавство» (1999 р.), «Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії і практики» (1997 р.). Чільне місце серед них належить щорічнику «Студії з архівної справи та документознавства» (далі — «Студії») (1996), який є друкованим органом провідної наукової галузевої інституції — Українського науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства (далі — УНДІАСД) Державного комітету архівів України.

«Студії» стали  першим спеціалізованим часописом  в історії вітчизняного документознавства. За час існування вони здобули заслужений авторитет як фахове видання. На початку 2000-х рр. з’явилися перші, спеціально присвячені чи дотичні до щорічника розвідки, систематичні покажчики змісту [18]. Утім, як історичні, історіографічні факт, джерело, явище, процес, «Студії» потребують більшої уваги дослідників, що робить тему нарису актуальною.

Заснування щорічника співпадає з «добою другого інтелектуального ренесансу»(за І. І. Колесник) [19], який означив утвердження модерних інституціонально-організаційних форм національної науки, обумовив усвідомлення важливості підвищення якості наукового продукту. Орієнтуючись на якісно нові форми професіоналізації, відповідність визнаним нормам, стандартам наукової праці, розроблення теоретико-методологічних, науково-методичних, історичних напрямів документознавства, редакція так визначила мету існування щорічника — «вийти на якісно новий для України рівень історичного наукового видання, гідного вимог сучасного документознавства».