Штраф як вид покарання за кримінальним правом України та зарубіжних держав: порівняльний аналіз

Руська Правда передбачала і такий вид покарання, як «продаж» – грошовий штраф, що стягувався зі злочинця на користь князя за вчинення ряду злочинів як проти особи, так і майнових. Продаж звичайно супроводжувався митом, яке йшло судовим агентам і обчислювався в розмірі 20% від продажу. Потерпілий одержував грошове відшкодування, що носило назву «урок». Урок таксований у законі (Короткій редакції Руської Правди) щодо злочинів особистих, що наносять фізичну шкоду (за зуб – ст. 68, за палець – ст. 28, за рану – ст. 25 по 1 гривні); за злочин проти честі Руська Правда не дає такси, тим часом як церковний статут Ярослава містить докладну оцінку честі. При злочинах майнових або повертається річ, або її ціна, що визначена в законі.

Етап Статуту Великого Князівства Литовського (Литовського статуту). Перша редакція Статуту Великого Князівства Литовського, до якого на той час входила значна територія сучасної України, була підписана королем Сигізмундом у 1529 році. Згодом ця редакція дістала назву «Старої», оскільки цей документ був перероблений і викладена в так званій «Волинській» редакції 1566 року. Проте і ця редакція в 1588 році була замінена «Новим» Статутом Великого Князівства Литовського, який діяв аж до 1840 року, а окремі його положення зберігали силу закону для Чернігівської і Полтавської губерній аж до революції 1917 року. Статут ґрунтувався на польському, литовському, білоруському і українському звичаєвому праві, нормах Магдебурзького права, Руській Правді, Судебнику Казимира 1468 року, привілеях литовських князів та інших правових джерелах. Він, як це і традиційно для середньовічних пам’яток права, містив у собі норми різних галузей права, у тому числі – й норми кримінального права.

Звісно, кримінальне право на той час ще не мало Загальної та Особливої частин, тому жодних загальних положень про покарання взагалі та штраф, зокрема в Статуті не міститься. Загалом, штраф не був надто поширеним покаранням у Статуті. В системі покарань переважали смертна кара, тілесні покарання, тюремне ув’язнення, позбавлення честі та прав. Штраф же передбачався в твердих абсолютно визначених грошових сумах і стягувався на користь короля. При цьому й потерпілому могли бути присуджені певні кошти на відшкодування завданих йому збитків. Наприклад, відповідно до ст. 16 розділу ІІІ нешанобливе ставлення до грамот королівських службовців, а так само побиття таких службовців тягнуло за собою штраф у сумі дванадцяти рублів грошей, а потерпілому – «відшкодування відповідно до його походження, якщо на те буде судове рішення» [58, с. 88]. Спеціально передбачалося, що винний повинен сплачувати штрафи лише з власних доходів, а за відсутності таких доходів – тільки з власного рухомого майна, а якщо такого майна недостатньо – «повинен відповідати своєю особою» (ст. [9] 8 розділу п’ятого) [58, с. 96].

Етап Судебника 1497 року. На відміну від Руської Правди, в якій метою покарання була відплата і відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної потерпілому, Судебник 1497 р. має також на меті залякування як злочинців, так і всього населення загалом. Тому майнові покарання в Судебнику поступаються місцем іншим, більш суворим видам покарань [1]. Грошові покарання, що були в період Руської Правди лише компенсацією за нанесену шкоду, стають з XIV ст. засобом обов’язкової спокути провини.

«Продаж» по Судебнику 1497 р. означав грошовий штраф за злочин і йшов на користь князя або осіб, що здійснюють правосуддя. Розмір продажу, як правило, встановлювався на розсуд суду. Найчастіше продаж був додатковим покаранням і застосовувався в поєднанні з торговельною стратою або смертною карою (ст. 8, 10 Судебника 1497 р.). Але продаж міг бути і самостійним видом покарання за злісну невиплату боргу, образу словом або дією.

Якщо винний не мав коштів, щоб виплатити необхідну позивачам винагороду, він видавався позивачеві «головою на продаж», тобто в холопство до відпрацювання боргу (ст. 10 Судебника 1497 р.) [81, с. 55]

Етап Судебника 1550 року. Судебник 1550 р. вводить грошові штрафи, іменовані «пеня». Вони стягуються з посадових осіб за хабарництво – утроє проти взятого (ст. 8-11) – і за нанесення безчестя обвинувачуваному, за що пеня призначалася за вказівкою государя (ст. 25, 26, 35, 71) [79, с. 200]. Одночасно з виплатою продажу і пені винний сплачував грошову винагороду на користь потерпілого.

Етап Соборного укладення 1649 року. За цим правовим документом з майна татів і розбійників задовольнялися збитки позивача при розбої. Якщо майна не вистачало, позови стягувалися в порядку приватної винагороди з тих, «на кого по розшуку доведеться», а саме зі співучасників (ст. 22 гл. XXI Соборного Укладення 1649 р.). Сума позову визначалася в розмірі, названому розбійниками під час катування, а у випадку, коли розбійники, зізнаючись у розбої, не могли перелічити «животів поіменно», тобто вказати суму награбованого, то позивачеві виплачувалася чверть пред’явленого позову (ст. 23-25 гл. XXI Укладення) [82, с. 233]. Це, на думку М. Ф. Владимирського-Буданова, пояснювалося «постійним у той самий час збільшенням позовів і чолобитних» [16, с. 51].

Розміри плати за безчестя диференційовані: було безчестя просте, подвійне чи потрійне. До цього додавалася система штрафних санкцій за кожен вид тілесного ушкодження – виплата штрафу призначалася за відсікання руки, ноги, вуха, носа та інших частин тіла – «за всяку рану, по п’ятдесяти рублів» (ст. 10 гл. XXII Укладення) [82, с. 249]. По Соборному Укладенню 1649 р. однакове значення з пенею мала «заповідь», тобто грошовий штраф за провини проти адміністративних розпоряджень уряду (Укладення, гл. XXI, ст. 19-20; гл. XXV, ст. 1-2) [182, с. 232, 252]. Інший вид заповіді – це додаткове грошове покарання за загальні злочини, якщо злочинець до вчинення злочину загрожував ним і тим викликав проти себе погрозу з боку влади у виді заповіді.

Якщо винний не мав коштів, щоб виплатити необхідну позивачам винагороду, він піддавався правежу «без всякої пощади» (ст. 133 гл. X Укладення). Суть правежа полягала в тому, що відповідач регулярно піддавався судом процедурі тілесного покарання – його били різками по оголених ікрах. Число таких процедур повинне було бути еквівалентним сумі заборгованості (за борг у сто рублів пороли протягом місяця). Тут явно звучить архаїчний принцип заміни майнової відповідальності особистісною. «Правеж» – не просте покарання – це міра, що спонукує відповідача виконати зобов’язання (у нього могли найтися поручителі, або він сам міг зважитися на сплату боргу).

Таким чином, в Укладенні штраф займає вже досить скромне місце. Головна мета покарання по Соборному Укладенню, - залякування: покарати так, «щоб дивлячись на те, іншим не повадно було так робити».

Етап Прав, за якими судиться малоросійський народ 1743 року. Доля «Прав» як нормативно-правового акту склалася досить трагічно. Вони були укладені 1743 року в місті Глухові представниками козацької старшини та української інтелігенції на основі Литовського статуту, Саксонського Зерцала, положень багатьох інших нормативних актів, увібрали в себе норми звичаєвого козацького права та містили низку оригінальних новел. Проте, офіційно вони так і не були введені в дію. З одного боку це не поспішала робити царська адміністрація Росії: численні узгодження тексту «Прав» тривали з 1743 по 1756 роки. З іншого боку й козацька старшина не виявила рішучості в проведенні правової реформи: за гетьмана Кирила Розумовського мало місце декілька безрезультатних спроб їх затвердити. Попри ці обставини, «Права» поширювалися в Україні в рукописних списках, на них є посилання в судовій практиці. Остаточно вони втратили своє значення як нормативно-правового акту лише в 1840-1842 роках, коли на територію України було повністю поширено Звід законів Російської Імперії [68, с. VII]. Разом з тим, «Права» залишилися визначною пам’яткою вітчизняного права, відображенням досягнень української юридичної думки свого періоду.

«Права» як нормативно-правовий акт фактично були зводом законів, який включав у себе положення практично всіх галузей права, які існували на той час. Зокрема, норми кримінального права були розміщені в главах 20-25, а також фрагментарно містилися в 2 і 3 главах. Загальної частини кримінальне право тоді все ще не мало, а тому і загальних положень про штраф як вид покарання у «Правах» ще не міститься. В статтях же, що передбачали відповідальність за окремі злочини, штрафи представлені не надто широко. Більшою мірою в якості покарань застосовувалися смертна кара (проста та кваліфіковані), фізичні покарання та позбавлення свободи. Досить поширеними були майнові виплати, що стягувалися з винного на користь потерпілого, але які не можна визнати штрафом в силу того, що вони носили не каральний, а компенсаційний характер – були відшкодуванням заподіяної злочином шкоди. Грошові ж стягнення карального характеру (штрафи в сучасному розумінні) теж сплачувалися на користь потерпілого («ображеному») і встановлювалися в абсолютно визначеній твердій грошовій сумі. Наприклад, за ґвалт і насилля (п. 1 глави 20), наїзд чи надходження на шляхетський маєток (п. 4 глави 20) – двадцять п’ять рублів, за пошкодження чи відсічення (вибиття) ока, ніздрі, губи, руки чи ноги – по 60 рублів, вуха – 10 рублів, язика – 120 рублів, кожного зуба – по 40 рублів (п. 2 артикулу 46 глави 21) тощо [68, с. 349, 386]. При цьому штрафи завжди виступали в якості додаткового покарання до іншого більш суворого виду основного покарання.

Етап Укладення про покарання кримінальні і виправні 1845 року. По Укладенню про покарання кримінальні і виправні від 15 серпня 1845 р. розрізнялися штрафи, що надходять у казну, і пені, що надходять на поліпшення місць ув’язнення [83, с. 183]. Суми, що не мають спеціального призначення, тобто коли в Укладенні або в особливому законі не було конкретно зазначено, в яке місце або відомство вони повинні бути передані, зверталися в доход державного казначейства; а за Статутом про покарання редакції 1885 р. – у земський по кожній губернії капітал для облаштування арештних будинків. Спеціальні ж призначення стягнень за окремі порушення були досить різноманітними; у деяких випадках частина стягнень надходила доносителям і викривачам.

Етап Кримінального укладення 1903 року. Редакційна комісія при складанні Кримінального укладення від 22 березня 1903 р. зберегла, в основному, систему покарань Укладення 1845 р. Останнім родом головних (основних) покарань по ст. 2 Кримінального кодексу 1903 р., були грошові пені. Укладення передбачало призначення пені не тільки як основного, але і як додаткового покарання, наприклад, при зловживаннях в акціонерних товариствах, підробці карт, а особливо при порушенні акцизних статутів. Грошове стягнення становило таке ж покарання, як і пеня, і не вважалося винагородою за шкоду і збитки. Грошова пеня, для якої не було встановлено особливого призначення (наприклад, за порушення правил при полюванні – в особливий капітал Міністерства Внутрішніх Справ; за порушення лісового закону в землях козачого війська – у військовий капітал; за порушення правил про церковні свічки – у розпорядження єпархіального начальства т.п.), завжди оберталися на утримання місць ув’язнення.

Розмір грошового стягнення по Укладенню 1903 р. визначався подвійно: або у виді строго визначеної законом суми, або за вказаною у законі підставою вирахування, наприклад за розміром дійсно заподіяної або передбачуваної шкоди скарбниці, або ж за розміром прибутку, отриманої винним (вирахування по кількості безмитно провезених товарів, безконтрольно або таємно викуреного спирту тощо), або по тривалості порушення (наприклад, при порушенні постанов про паспорти); у цих випадках стягнення могли досягати досить значних розмірів.

Етап Кримінального кодексу УСРР 1922 року. Кримінальний кодекс УСРР 1922 року став першим кодифікованим кримінальним законом, чинним на території України за часів радянської влади. Він був прийнятий 23 серпня 1922 року і введений в дію з 15 вересня того ж року [103]. Штраф у ньому передбачався як один з видів покарання, який знаходився в середині сходинок системи покарань, розташованих в порядку зменшення суворості покарання: після вигнання за межі УСРР, позбавлення волі, примусових робіт, умовного засудження та конфіскації майна, але перед пораженням у правах, звільненням з посади, громадською доганою та покладенням обов’язку загладити заподіяну шкоду.

Відповідно до ч. 1 ст. 39 цього Кодексу штрафом визнавалося грошове стягнення, що накладається судом в межах, встановлених окремими статтями КК України і відповідно до майнового стану засудженого. Обчислювався штраф, відповідно до примітки до ст. 39, в золотих карбованцях і сплачувався в перерахунку на радянські грошові знаки по курсу на день сплати штрафу. При цьому в статтях Загальної частини не визначалася мінімальна та максимальна межі штрафу як виду покарання. В статях же Особливої частини КК законодавець використовував три способи визначення розміру штрафу як основного покарання. Зокрема, він передбачався:

1) шляхом  вказівки лише на максимальний  розмір: до трьохсот карбованців золотом (наприклад, у ст. 791, 96, 97 та інших) або до п’ятисот карбованців золотом (наприклад, у ст. 98, 99, 103, 1031 та інших);

2) шляхом  вказівки лише на мінімальний  розмір: не менше ста карбованців золотом (наприклад, у ст. 100, ч. 1 ст. 132) або не менше однієї тисячі карбованців золотом (наприклад, у ч. 2 ст. 132, ст. 135);

3) у кратному  розмірі до заподіяної шкоди. Так, в санкції ст. 199 в якості одного з покарань за самовільне використання з метою недобросовісної конкуренції чужого товарного, фабричного чи ремеслового знаку, малюнку, моделі, а так само чужої фірми чи найменування був встановлений штраф «в потрійному розмірі проти отриманої від самовільного користування вигоди».

Цікавою в історичному аспекті є ст. 50 цього Кодексу, відповідно до якої «суд, обравши одне з покарань, передбачених відповідною статтею Кримінального Кодексу, може приєднати до нього або необхідний захід соціального захисту, або інше, менш тяжке покарання, з вказаних у п.п. «д»-«к» ст. 32 Кримінального Кодексу». Оскільки штраф був передбачений у ст. 32 під п. «е», то відповідно до ст. 50 КК УСРР 1922 року він міг застосовуватися в якості додаткового покарання разом з більш суворим основним покаранням безпосередньо на підставі статті Загальної частини, без необхідності передбачення його в санкції статті Особливої частини КК. При чому розмір штрафу як додаткового покарання законом не визначався. Вже в наступному КК УРСР 1927 року це правило було скасоване.

Етап Кримінального кодексу УРСР 1927 року. В часи прийняття цього кримінального закону, коли здавалося, що перемога комунізму не просто неминуча, а зовсім близька, законодавець прийшов до переконання, що сам термін «покарання» не може мати місця в кримінальному законі і замінив його терміном «заходи соціального захисту». Відповідно до ст. 21 КК УРСР 1927 року одним із «заходів соціального захисту судово-виправного характеру» визнавався штраф, який в системі покарань, розташованій від більш суворого, до більш м’якого покарання, знаходився на передостанньому місці – перед застереженням.