Штраф як вид покарання за кримінальним правом України та зарубіжних держав: порівняльний аналіз

 У разі   несплати   штрафу   в   розмірі   понад  три  тисячі неоподатковуваних  мінімумів  доходів  громадян,  призначеного  як  основне  покарання,  та  відсутності  підстав  для розстрочки його виплати суд замінює  несплачену  суму  штрафу  покаранням  у  виді  позбавлення волі із розрахунку один день позбавлення волі за вісім  неоподатковуваних мінімумів доходів громадян у таких межах:

     1) від одного  до п'яти років позбавлення  волі  -  у  випадку  призначення штрафу за вчинення злочину середньої тяжкості;

     2) від  п'яти  до  десяти  років позбавлення волі - у випадку  призначення штрафу за вчинення тяжкого злочину;

     3) від десяти  до  дванадцяти  років  позбавлення  волі  -  у  випадку призначення штрафу за вчинення особливо тяжкого злочину.

     Якщо під  час  розрахунку  строку  позбавлення волі цей строк становить  більше  встановлених  цією  частиною  статті  меж,  суд замінює покарання у виді штрафу покаранням у виді позбавлення волі на  максимальний  строк,  передбачений  для  злочину   відповідної  
тяжкості цією частиною статті.

Заміна іншого покарання штрафом. Чинний КК України містить цілу систему приписів, які передбачають можливість заміни одного більш суворого виду покарання іншим, яке de lege lata є меш суворим (у тому числі – й штрафом). При цьому, в окремих з таких приписів прямо передбачається можливість заміни певного виду покарання штрафом, в деяких же інших – безпосередньо не встановлюються ті види покарань, на які може бути здійснена заміна, що ставить на порядок денний питання і про можливість використання штрафу у виді замінного покарання.

До приписів першої групи належить тільки ч. 3 ст. 57 КК України, в якій прямо передбачена можливість заміни штрафом виправних робіт із розрахунку  трьох  встановлених  законодавством  неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт.

 До приписів  же другої групи належать:

1) ст. 82 КК  України, яка передбачає можливість  заміни невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням;

2) ч. 4 ст. 83 КК України, яка передбачає можливість заміни покарання вагітним жінкам і жінкам, що мають дітей віком до трьох років;

3) ст. 85 КК  України, яка передбачає можливість  заміни покарання або його  невідбутої частини більш м’яким  на підставі акта про помилування;

4) ст. 85 та  ч. 3 ст. 86 КК України, які передбачають можливість заміни покарання або його невідбутої частини більш м’яким на підставі закону про амністію.

3.4. Звільнення від відбування штрафу

Під звільненням від покарання та його відбування розуміються передбачені в КК України випадки незастосування судом до особи, винної у вчиненні злочину, покарання або припинення подальшого його відбування. Звільнення від відбування покарання являє собою специфічний кримінально-правовий інститут, що містить у собі норми, відповідно до яких особа, яка визнана судом винною у вчиненні злочину, і якій було призначено покарання, звільняється від реального відбування покарання або від подальшого відбування тієї частини покарання, що залишилася. Підставою для звільнення від відбування покарання є неможливість або недоцільність його застосування переважно внаслідок того, що під впливом певних об’єктивних і суб’єктивних факторів була втрачена або значно знижена суспільна небезпека засудженого. Це може бути і захворювання особи на хронічну психічну (душевну) або іншу тяжку хворобу під час відбування покарання. Неможливість відбування призначеного покарання може бути зумовлена і станом вагітності підсудної або засудженої тощо.

Автори, що пишуть про правову природу звільнення від відбування покарання, висловлюють різні думки: деякі розглядають цей інститут як особливий порядок застосування покарання, інші – як особливий порядок відбування покарання (виконання вироку). Вочевидь, слід погодитися з П. С. Матишевським у тому, що звільнення від покарання є своєрідною формою реалізації кримінальної відповідальності зі специфічною її індивідуалізацією [46, с. 288-289]. Специфіка цієї форми реалізації кримінальної відповідальності в тому-то й полягає, що особа вироком суду засуджується за вчинення злочину, однак їй або взагалі не призначається покарання, або ж від відбування призначеного покарання вона повністю звільняється, або ж відбувши лише частину його, звільняється від подальшого відбування іншої частини, що залишилася.

Серед українських криміналістів значного поширення набула класифікація всіх передбачених КК України видів звільнення від покарання на три групи, залежно від «ступеня наближеності» покарання до особи, яка вчинила злочин. Зокрема, виділяються:

а) звільнення від призначення покарання – має місце там, де суд, постановивши обвинувальний вирок, разом з тим, у самому вироку зазначає про те, що покарання особі не призначається, тобто суд постановляє обвинувальний вирок без призначення винній особі покарання;

б) звільнення від відбування покарання, призначеного судом – має місце в тих випадках, коли суд виносить стосовно особи обвинувальний вирок з призначенням їй покарання, але в цьому ж вироку постановляє про те, що ця особа не буде відбувати призначене їй покарання. Крім того, звільнення від відбування призначеного покарання може мати місце також і через деякий час після постановлення обвинувального вироку – у випадках, передбачених ст. 80 КК України;

в) звільнення від подальшого відбування призначеного судом покарання – має місце там, де особа на підставі обвинувального вироку суду відбуває призначене їй цим вироком покарання, проте в певний момент, до закінчення відбування такого покарання, звільняється від його подальшого відбування.

Звільнення від призначення покарання здійснюється виключно на підставі ч. 4 ст. 74 КК України, відповідно до якої «Особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною» та ч. 5 тієї ж статті, відповідно до якої «Особа також може бути за вироком суду звільнена від покарання на підставах, передбачених ст. 49 цього Кодексу. Ці види звільнення від покарання, при якому жодне з передбачених санкцією кримінально-правової норми покарань взагалі особі не призначається, не має жодних особливостей застосування залежно від того чи іншого виду покарання. Інакше кажучи, на підставі цитованих кримінально-правових приписів на рівні з іншими видами покарань і штраф може бути не призначений особі, визнаній винною у вчиненні злочину невеликої або середньої тяжкості (нагадаємо, що саме за такі злочини в більшості випадків і передбачений штраф як вид покарання), або злочину, за який сплинули строки давності притягнення до кримінальної відповідальності.

Звільнення від відбування призначеного покарання здійснюється на підставі цілої низки статей Загальної частини КК України. При цьому окремі з них мають пряму вказівку на види покарань, від яких особа може бути звільнена на підставі відповідної статті. При цьому, в жодній із таких статей серед покарань, від відбування яких допускається звільнення, не фігурує штраф. Так, наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 75 КК України засуджений може бути звільнений з випробуванням тільки від відбування таких основних покарань, як виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років. При цьому ст. 77 КК України прямо встановлює, що «У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням можуть бути призначені додаткові покарання у виді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу». На підставі ч. 1 ст. 79 КК України вагітні жінки та жінки, які мають дітей віком до семи років можуть бути звільнені від відбування лише таких основних покарань, як обмеження волі та позбавлення волі на строк до п’яти років. Щоправда, цей же кримінально-правовий припис, на відміну від ст. 77 КК України, допускає можливість звільнення від відбування засудженою особою як основного, так і додаткового покарання. Отже, на підставі нього можна звільнити жінку від відбування штрафу в тих рідкісних випадках, коли він за чинним КК України може бути призначений в якості додаткового покарання.

Безпосередньо звільненню від відбування штрафу, призначеного в якості основного покарання, присвячений п. 1 ч. 1 ст. 80 КК України, відповідно до якого особа, засудження до покарання менш суворого, ніж обмеження волі (ним і de lege lata, і de lege ferenda є штраф) звільняється від відбування покарання, якщо з дня набрання чинності обвинувальним вироком його не було виконано протягом двох років.

Ще однією правовою підставою, яка за певних умов могла б бути використана для звільнення особи від відбування призначеного їй штрафу (принаймні, про це стверджують окремі криміналісти [76, с. 193]), є ст. 84 КК України. Відповідно до ч. 1 цієї статті «Звільняється від покарання особа, яка під час його відбування захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними». Крім того, відповідно до ч. 2 цієї ж статті «Особа, яка після вчинення злочину або постановлення вироку захворіла на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, може бути звільнена від покарання або від подальшого його відбування». Відомо, що штраф є одноактним покаранням, яке підлягає виконанню шляхом одноразового перерахування суми штрафу до Державного бюджету України. Розстрочка і відстрочка сплати штрафу не допускаються. Отже, тривалість виконання цього виду покарання є практично мінімальною і захворювання «під час його відбування» або «після постановлення вироку» але до повного відбуття покарання на психічну хворобу чи іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, є достатньо унікальними. Разом з тим, не можна виключати можливості виникнення випадків, коли після постановлення вироку, яким особа засуджена до штрафу, але до виконання цього покарання особа все ж таки захворіла на психічну хворобу, яка позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Вочевидь, що в таких випадках ця особа підлягає звільненню від відбування (сплати) призначеного їй покарання у виді штрафу. Крім того, можливе звільнення від відбування штрафу на підставі ч. 2 ст. 84 КК України, оскільки окремі тяжкі хвороби можуть перешкоди відбуванню (сплаті) такого виду покарання, як штраф. Сказане стосується, вочевидь, багатьох хвороб, що містяться в Переліку захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від дальшого відбування покарання [120].

При цьому, відповідно до ч. 4 ст. 84 КК України, «у разі одужання осіб, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, вони повинні бути направлені для відбування покарання, якщо не закінчилися строки давності, передбачені ст. 49 або 80 цього Кодексу, або відсутні інші підстави для звільнення від покарання». Отже, якщо особа одужає протягом строків давності виконання обвинувального вироку, вона повинна буде сплатити штраф, від відбування якого вона була звільнена на період її психічної хвороби, що усувала її здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними.

Крім того, особа може бути звільнена від відбування (сплати) штрафу у відповідності ст. 85, 86 та 87 КК України – на підставі закону України про амністію та акту про помилування.

Таким чином, проаналізувавши нормативно-правову базу та наукову літературу до третього розділу, можна зробити наступні висновки:

1. Загальні  засади призначення покарання  при призначенні штрафу не  мають жодних винятків. Це означає, що кожного разу суд призначає  штраф в рамках санкції статті  Особливої частини КК України, за якою засуджується особа, винна у вчиненні злочину, з урахуванням положень Загальної частини КК України, а також враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, які пом’якшують та обтяжують покарання.

2. При застосуванні  ст. 69 КК України штраф може бути призначений як у тих випадках, коли він передбачений в санкції статті Особливої частини КК України, проте нижче нижньої межі, але не менше за 30 нмдг, так і в тих випадках, коли він у санкції не передбачений – в порядку переходу до іншого більш м’якого виду покарання. Практична нереалізованість у кримінальному законі штрафу як додаткового покарання фактично унеможливлює застосування ч. 2 ст. 69 КК України для не призначення штрафу як обов’язкового додаткового покарання.

 3. При призначенні покарання за сукупністю злочинів та сукупністю вироків штраф, призначений в якості основного покарання за один із злочинів, може звертатися як до самостійного виконання, так і поглинатися іншим, більш суворим покаранням, проте в жодному випадку не може складатися з іншими покараннями. Якщо ж штраф виступає в якості додаткового покарання, то при призначенні його за сукупністю злочинів або сукупністю вироків він може бути приєднаний до остаточного основного покарання тільки в тому разі, якщо він був призначений в якості додаткового покарання хоча б за один із злочинів, що входять до сукупності.

4. Ст. 77 КК  України не встановлює самостійної  правової підстави для призначення  штрафу в якості додаткового  покарання. Цією статтею визначається перелік покарань, які можуть бути призначені в якості додаткових в тих випадках, коли існують встановлені законом підстави їх призначення: чи вони передбачені в санкції статті Особливої частини, чи вони можуть бути призначені на підставі певної іншої статті Загальної частини КК України.

5. За вироком  суду штраф може бути призначений  тільки такому неповнолітньому, який має власні кошти, власні доходи або майно, на яке може бути звернуте стягнення. Штраф не може бути призначений неповнолітньому, який не має з чого його сплатити і за якого, фактично, штраф будуть сплачувати батьки.

6. Заміна виправних робіт штрафом здійснюється з урахуванням майнового стану винного. Відповідно до ст. 82 КК України заміна невідбутої частини позбавлення волі або обмеження волі більш м’яким покаранням у виді штрафу є неприпустимою.

7. Особа, засуджена до штрафу, може бути звільнена від відбування цього покарання тільки на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 КК України (у зв’язку зі спливом строків давності виконання обвинувального вироку), ч. 1 і 2 ст. 84 КК України (у зв’язку з хворобою) та відповідно до ст. 85, 86 та 87 КК України – на підставі закону України про амністію та акту про помилування.

ВИСНОВКИ

Проведений аналіз нормативно-правової бази та наукової літератури дозволяє сформулювати наступні висновки:

1. Історія  розвитку положень вітчизняного  кримінального законодавства щодо штрафу як виду покарання свідчить про наступне.

 По-перше, штраф є традиційним видом  покарання впродовж всієї історії українського кримінального законодавства, який в окремі періоди домінував перед іншими покараннями, в інші – знаходився на другорядних ролях, проте завжди визнавався законодавцем.

По-друге, вітчизняне кримінальне законодавство дійшло до того етапу розвитку, коли загальні положення про всі види покарання, в тому числі й щодо штрафу, визначаються в спеціальній статті Загальної частини.

По-третє, впродовж значного періоду вітчизняної історії штраф як вид покарання визначався в тій грошовій одиниці, яка на той чи інший момент знаходилася в обігу, і тільки в період гіперінфляції початку дев’яностих років ХХ століття законодавець почав використовувати для визначення розміру штрафів певні умовні розрахункові одиниці.

 По-четверте, історія довела необхідність  визначення в санкціях статей Особливої частини кримінального законодавства як мінімального, так і максимального розмірів штрафу як виду покарання.

По-п’яте, витримали перевірку часом положення про необхідність встановлення в загальній частині мінімального та максимального розміру штрафу; про можливість призначення цього покарання як основного, так і додаткового, тільки за умови, що воно передбачене в санкції відповідної статті Особливої частини КК; про необхідність вироблення механізмів заміни штрафу іншими заходами впливу при неможливості його сплати тощо.

2. Визначення поняття штрафу як виду кримінального покарання за чинним КК України може бути, наприклад, наступним: «Штраф – це захід примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає у передбаченому законом обмеженні її права власності на певну суму грошових коштів».