Інститут громадянства України

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 07 Января 2015 в 14:20, курсовая работа

Краткое описание

Мета даної роботи полягає у дослідженні питань, пов’язаних із поняттям, сутністю, принципами та сучасним станом правового регулювання інституту громадянства України.
Основними завданнями під час роботи над даною курсовою роботою були:
підбір та аналіз нормативних та наукових джерел, які присвячені питанням громадянства, серед них конституція України та законодавство про громадянство України, міжнародно-правові документи з питань громадянства;
узагальнення отриманих даних;

Содержание

ВСТУП 4
РОЗДІЛ 1
Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні
1.1. Історичний аспект виникнення та розвитку громадянства 7
1.2. Поняття, структура та види конституційно-правового статусу
людини і громадянина 12
1.3. Громадянство України як елемент правового статусу 14
РОЗДІЛ 2
Контитуційно-правове визначення інституту громадянства в Україні
2.1. Поняття громадянства та належність до громадянства України 18
2.2. Принципи громадянства України 21
РОЗДІЛ 3
Порядок набуття та припинення громадянства України
3.1. Набуття громадянства України 25
3.2. Припинення громадянства України 28
ВИСНОВКИ 31
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Прикрепленные файлы: 1 файл

Курсова робота 1.docx

— 65.41 Кб (Скачать документ)

4) сучасний, який характеризується  впровадженням демократичних засад  у питаннях громадянства та  застосуванням у багатьох країнах  світу, здебільшого унітарних, принципуєдиного громадянства.

Щодо становлення принципу єдиного громадянства в Україні, то слід пам’ятати, що в колишньому СРСР було законодавчо встановлено подвійне, або одночасне громадянство відповідних осіб – статус громадянина СРСР і одночасно статус громадянина союзної республіки, на території якої він постійно мешкав. Із формуванням суверенної української держави, першими кроками на шляху становлення інституту громадянства України після проголошення незалежності України був Закон «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р., у ст. 9 якого закріплено, що «всі громадяни Союзу РСР, які на момент проголошення незалежності України проживали на території України, є громадянами України», а також Закон України «Про громадянство України» від 8 жовтня 1991 р. Пізніше, Указом Президента України від 31 березня 1992 р. було затверджене «Положення про порядок розгляду питань, пов’язаних з громадянством України». Цими нормативними актами вперше було визначено поняття громадянства України, коло осіб, які стали громадянами незалежної Української держави, порядок набуття та припинення громадянства України. У зв’язку з прийняттям Конституції України 28 червня 1996 р. виникла необхідність приведення всіх нормативних актів у відповідність до Конституції України. Тому, Верховна Рада України ухвалила нову редакцію Закону «Про громадянство України» 16 квітня 1997 р. Цей Закон набув чинності 20 травня 1997 р. Відповідно до зазначеного Закону «Про громадянство України» і в його розвиток 6 листопада 1997 р. був виданий указ Президента України «Про заходи щодо поліпшення організації розгляду питань громадянства».

Щодо ґенези принципу єдиного громадянства України, то спочатку у Законі України «Про громадянство» від 8 жовтня 1991 року нашою державою признавалася можливість подвійного громадянства, що виникає на основі міжнародних угод, котрі укладаються Україною. Хоча в договірній практиці України такі приклади були відсутні. Тому, вже в Конституції України 1996 року закріплене положення про те, що в Україні існує єдине громадянство (стаття 4), яке знімає проблему виникнення подвійного громадянства до громадян України. Остаточно цей принцип знайшов своє повне легальне визначення у Законі України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року, де серед принципів законодавства України про громадянство (стаття 2) закріплюється принцип єдиного громадянства – громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України.

Таким чином, закріплення у законодавстві (ст. 4 Конституції України; ст. 1 Закону «Про громадянство України») принципу єдиного громадянства України є однією з найважливіших демократичних правових засад утвердження нашої суверенної держави. Ця норма спрямована на забезпечення єдиного правового статусу для всіх громадян України та однакового правового зв’язку кожного громадянина з державою.

Також, слід наголосити, що закріплення принципу єдиного громадянства в Конституції та законодавстві України дає можливість застосовувати юридичні внутрішньо-державні механізми захисту прав і свобод громадян нашої держави.

 

 

 

1.2. Поняття, структура та види конституційно-правового статусу людини і громадянина

 

Конституція України в преамбулі закріплює прагнення Українського народу розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу. Розвиток держави і суспільства в цьому напрямі зумовлює актуальність питання чіткої регламентації в праві меж можливої діяльності суб'єктів правовідносин. Серед питань співвідношення суб'єктів у праві є завдання держави окреслити становище і межі людини та громадянина щодо інших індивідів, колективів та спільнот, тобто визначити правовий статус людини і громадянина. Етимологічно поняття правового статусу означає правове становище чи положення соціального суб'єкта в суспільстві та державі. Для нас це означає характеристику певного становища індивіда в суспільстві та державі. Воно може бути різним, регулюватися різними правовими нормами та мати різні характерні ознаки. Залежно від індивідуальних або типових ознак, що мають індивіди як суб'єкти права, норми права закріплюють повноту його правового положення або повну уніфікацію, спеціалізацію чи обмеження. Саме ці критерії покладено в основу розподілу правового статусу на певні види. Розрізняють такі види правового статусу: загальний, або конституційний, спеціальний, або родовий та індивідуальний.

В юридичній літературі є різні визначення правового статусу особи. Так, М. І. Матузов вважає, що правовий статус особи – це юридично закріплене становище особи в суспільстві. Інші автори вважають, що це поняття складається з соціально допустимих і необхідних можливостей особи не просто як індивіда, а як громадянина [10, с. 19]. М.В. Вітрук визначає правовий статус як систему юридичних прав, свобод, обов'язків і законних інтересів в їх єдності, основу чи ядро її правового становища. Він включає до структури правового статусу правосуб'єктність, як елемент його необхідної передумови. Хоч у літературі є інші погляди щодо цього елемента в структурі правового статусу, на нашу думку, правосуб'єктність є його підставою, бо вона передбачає здатність суб'єкта бути учасником правовідносин. Враховуючи можливість вияву цієї категорії опосередковано, через правоздатність, дієздатність і деліктоздатність, стає зрозумілим неможливість існування правового статусу особи без цього елемента.

Те саме можна сказати і про включення до елементів правового статусу юридичної відповідальності, що пов'язана як з деліктоздатністю, так і з обов'язками, коли настає при їх невиконанні.

Слід враховувати необхідність включення до структури правового статусу юридичних гарантій, як чинника, що забезпечує його реальність і викликає зацікавленість кожної особи в реалізації прав і законних інтересів, виконанні юридичних обов'язків, їх захисту. Отже, можна сказати, що поняття правового статусу особи складається з сукупності прав, законних інтересів та обов'язків особи, гарантій їх здійснення і захисту, а також місця особи в соціальній системі суспільства.

Таким чином, правовий статус особи – це юридичне закріплення правового положення людини і громадянина у сучасному суспільстві. Щодо загального правового статусу в різних авторів немає єдиного розуміння його структури. Найбільш повною вважають структуру правового статусу, що складається з таких елементів: статусні правові норми і правові відносини; суб'єктивні права, свободи і юридичні обов'язки; громадянство; правові принципи і юридичні гарантії; законні інтереси; правосуб'єктність; юридична відповідальність.

В юридичній літературі пропонується відмежовувати поняття «правовий статус» та «правове положення». Під правовим статусом при цьому розуміють сукупність нормативно закріплених прав та обов'язків абстрактного суб'єкта, а під правовим положенням – потенційні та реальні права та обов'язки конкретного суб'єкта. При цьому правове положення реальної особи, на думку авторів цієї точки зору, постійно змінюється, тоді як статус суб'єкта права незмінний, допоки не змінюються відповідні правові норми. Права людини можна розглядати як ядро конституціоналізму, оскільки головний сенс створення конституцій полягав саме у забезпеченні свободи людини перш за все від свавілля державної влади. Жодна держава, яка претендує на визнання її демократичною, не може відмовитися від включення певного переліку прав людини до своєї конституції [11, с. 75].

 

1.3. Громадянство України як елемент правового статусу

 

Громадянство – це постійний конституційно-правовий зв'язок особи з державою, що виявляється у здійсненні взаємних прав, свобод, законних інтересів і обов'язків людини як на території країни, так і за її межами. Його слід розглядати в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Об'єктивне розуміння конституційного права на громадянство – це система конституційно-правових норм, що складають головний інститут конституційного права та є засобом інституціоналізації принципів взаємовідносин держави і людини. У суб'єктивному розумінні – це можливості людини мати постійний, необмежений у просторі, конституційно-правовий зв'язок її з конкретною державою, заснований на юридичному визнанні державою цієї особи, внаслідок чого особа і держава набувають взаємних прав і обов'язків в обсязі та межах, передбачених Конституцією і законами держави.

Згідно з Конституцією (ст. 4) в Україні існує єдине громадянство, що є однією з основних засад розбудови суверенної та незалежної демократичної держави. Людина є біосоціальною істотою (індивідом). її становище у суспільстві характеризується поняттям «особа». Якщо поняття «людина» здебільшого має біологічний зміст і стосується кожного індивіда людського роду від самого народження, то поняття «особа» переважно пов'язане з загальнолюдськими соціальними цінностями. Особа у суспільстві та державі може виступати як громадянин цієї держави, особа без громадянства, іноземець.

Утім, тривалий час поняття «Staatsbtirgerschaft», «citoyennete» або «громадянин» означали, висловлюючись мовою юристів, суто політичне членство. І лише останнім часом їхнє значення розширилося, включивши статус громадян, виражений у термінах громадянських прав. Громадянство як членство в державі лише відносить певну особу до певної нації, чиє існування визнається у межах міжнародного закону. В демократичних країнах, які розуміються як спільнота вільних і рівноправних громадян, членство залежить від принципів добровільності. Тут традиційно приписувані характеристики місцепроживання і народження (ius soli та ius sanguinis) жодним чином не є підставою остаточного підкорення особи суверенній владі цієї країни.

Утім, сьогодні, поняття «Staatsbürgerschaft», або «громадянство» використовується як таке, що вказує на приналежність до певної держави, а також для означення статусу, який визначається громадянськими правами. Республіканське розуміння громадянства схоплено, наприклад, у праці Р. Граверта (R. Grawert); для нього громадянство за контрольну точку має проблему соцієтальної самоорганізації, а за сутність – політичні права участі та комунікації. Він розуміє громадянство як «правовий інститут, через який окремий член нації бере участь, як активний агент, у конкретному ланцюгу державних дій». Статус громадянина встановлюється передусім тими демократичними правами, які індивід свідомо пред’являє щодо порядку зміни свого власного матеріального правового статусу.

Отже, поняття «громадянин» – конституційно-правове і пов'язується з існуванням держави і права. Україна сприйняла поширену в цивілізованому світі позицію щодо громадянства. Відповідно до українського законодавства громадянство регулюється не просто як правовий взаємозв'язок людини і держави, а є невід'ємним правом людини, що його держава зобов'язана визнавати, поважати і забезпечувати.

Як член громадянського суспільства людина рівноправна з усіма іншими, але як член політичного, тобто державно організованого суспільства, вона рівноправна лише з тими, хто належить до даної держави, тобто є її громадянином. Отже, права і свободи людини належать кожному індивіду, а права і свободи громадянина – тільки тим особам, які перебувають у громадянстві даної держави. Права і свободи громадянина не слід плутати з громадянськими правами і свободами, котрі, як правило, належать кожній людині [12, с. 33].

У багатьох конституціях розмежування прав людини і прав громадянина закріплено у формулюваннях відповідних статей. Так, для позначення суб'єкта прав людини зазвичай використовують формули: «кожний», «всі», «кожна людина», «ніхто», «жодна людина» або безособистісні формулювання на зразок «визнається право», «гарантується свобода» тощо. Щодо прав громадян, то в статтях конституції прямо вказується «громадяни мають право, громадянин може» тощо.

Історично громадянство є породженням Французької революції. На противагу концепції підданства як особистої залежності від монарха були висунуті концепції громадянина як особи, здатного брати активну участь у політичному житті країни, і народу як спільності рівноправних громадян. На зміну традиційним формам визначення групової приналежності (родина, корпорація, регіон) прийшла держава як основне джерело ідентифікації будь-якої особи. Слідом за Францією і інші європейські країни стали використовувати у своєму законодавстві поняття «громадянство» замість «підданства».

Термін «громадянство» притаманний для держав із республіканською формою правління. У монархічних державах вживається термін «підданство», який сьогодні рівнозначний поняттю громадянства. Більше того, такі держави з монархічною формою правління, як Іспанія, Бельгія, Нідерланди замінили термін «підданство» у поточному законодавстві на «громадянство».

Основні принципи громадянства, як правило, встановлюються в конституціях, а більш детальне їх регулювання здійснюється звичайними, органічними (Румунія, Іспанія) законами або законами, що вимагають для їх прийняття кваліфікованої більшості голосів (Угорщина – 2/3 від присутніх депутатів). Хоча є конституції, які взагалі не містять норми про громадянство (наприклад, Конституції Італії та Республіки Куба). У деяких країнах (Бельгія, Франція, Алжир) діють Кодекси громадянства [13, с. 76].

Відповідно до ст. 4 Конституції України підстави для набуття і припинення громадянства України визначаються законом. Таким законом є Закон України «Про громадянство України» від 18.01.2001 р., зі змінами і доповненнями. До 2001 р. в Україні діяв Закон України «Про громадянство України» в редакції 1991 р., а потім – у редакції 1997 р.

В Україні чинні такі основні міжнародно-правові акти з питань громадянства: Загальна декларація прав людини 1948 р.; Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р.; Конвенція про скорочення безгромадянства 1961 р.; Конвенція про статус апатридів 1954 р.; Конвенція про громадянство заміжньої жінки 1957 р.; Гаазька конвенція з деяких питань, що стосуються колізій законодавства про громадянство 1930 р.; Конвенція про скорочення випадків множинності громадянства 1963 р.; Віденська конвенція про дипломатичні відносини 1961 р.; Віденська конвенція про консульські відносини 1963 р.; Декларація про права людини по відношенню до осіб, що не є громадянами країни, в якій вони проживають, 1985 р.; Європейська конвенція про громадянство 1997 р. [14, с. 23]

Информация о работе Інститут громадянства України